УПА: 70 років боротьби

[Гість джин]

а вот что. Ты видел статую Венеры Милосской? А образец красоты у древних греков -Афродиты? Посмотри пожалуйста, а потом говори, есть ли у меня отклонения! -http://www.fashnblog.ru/kanony-zhenskoj-krasoty/

 

Я не считаю свою фигуру красивой, идеальной и так далее. Но очень удивилась, узнав, что мои параметры в точности сходятся с их показателями. Рост, объем бедер и груди. И пузо почти такое же..))

 

Так что канонов как таковых наверное нет. Главное, мне кажется, при любых размерах и масштабах - это гармоничность и плавные линии.

Потому меня взбесило что неопределенного пола юзер, захлебываясь в бесконечном самовосхвалении при этом панически избегая обнародования своей собственной внешности, смеет нахально обсуждать мою фигуру или волосы.

И когда оно начинает так безбожно врать, что у женщины под пятьдесят пышные волосы... у меня тотчас возникает необоримая уверенность в том, что и пишет не баба и описывает или гориллу или молодую еврейку или вообще не знакома с женской физиологией.

У тебя огромный комплекс по отношению к своей внешности :lol: :lol: :lol: У тебя, старой курицы, наверное не хватает ума понять, что твое тело уже не предмет для оценки женской красоты ;)

Климакс тебя колошматит не на шутку ;)

[Гість Karl Kory]

Ты вот по бухалову :rolleyes: А все же свое мнение в других темах вставляешь ;) Сам себе противоречишь. :lol:

Ну, вот, что я по бухалову - это ты так решил - у тебя и противоречие.

[GiRaFo.chka]

Друга світова війна принесла Україні заміну одного поневолення іншим. Український народ був змушений стати на захист і створити для відсічі усім і всяким поневолювачам власну збройну силу. Таким тереном, де народилась УПА, її перші відділи, стали Волинь і Полісся, в якому гітлерівці, провокуючи польське населення, повели особливо нещадну політику. Тому українське населення почало створювати самооборонні відділи.

 

 

Початки "Повстанської Січі" - Української Повстанської Армії сягають ще 1933 року. Саме тоді Тарас Бульба-Боровець, як прихильник екзильного уряду Української Народної Республіки, намагався створити Українське Національне Відродження (УНВ). Діяв він поза ОУН, а незабаром був виселений поляками з Полісся в 1937 році в глибену Польщі, а в 1939 року перебував на Холмщині.

 

 

За погодженням з президентом УНР в екзилі А. Лівицьким, генералом В. Сальським, колишнім військовим міністром УНР, в серпні 1940 року переходить радянський кордон і створює на Поліссі територіальні "січі", "Поліське лозове козацтво". З початком німецько-радянської війни проти коричневих і червоних повелаборотьбу створена Т. Бульбою-Боровцем одна міцна формація - "Поліська Січ", що нараховувала декілька тисяч вояків, на Волинському Поліссі, півночі Рівненщини.

 

 

Що стосується ОУН, то ще в 1936 - 1937 рр. з ініциативи її військової реферантури під орудою Василя Сидора створювалися бойови відділи під назваю "Вовки", які вели активну партизанську війну проти польських окупантів. Певні автори саме їх вважають попередниками УПА.

Військові об'єднання Т. Бульби-Боровця отримують спільну назву - Українська Національна Революційна Армія (УНРА). В народі їх називали бульбівцями або бульбашами.

 

 

На Поліссі та Волині восени 1942 року під егідою ОУН бандерівського напряму створюються загони, які приймають назву УПА. В жовтні 1942 р. було сформовано на Поліссі перший відділ УПА. Її організаторами були провідні члени ОУН, уродженці Рівенщини Р. Волошин, Я. Бусел, Д. Клячківський. Створив уже згадуваний перший відділ Сергій Качинський (псевдо - Остап).

Першим командиром УПА був Д. Клячківський (псевдо - Клим Савур), начальником штабу - Л. Ступницький (Гончаренко). Оперативним відділом керував М. Омелюсік. Командування УПА розміщувалось в Костопольському районі.

 

 

Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Її сила полягала в тому, що вона спиралася на разголужену мережу Організації Українських Націоналістів. Остання ж користувалася незаперечною підтримкою в населення.

Водночас силою УПА була також її політична платформа. Вона включала завдання виборення самостійності України, боротьби за грамодянські права, за демократію, за рівноправність національних меншин, співпрацю з усіма поневоленими народами проти нацизму та більшовізму.

В свою чергу це призвело до того, що нерідко українськи боївки виступали проти польського населення, польських боївок. У цих кривавих українсько-польских сутичках і репресіях непоодиноко брали участь й загони УПА. Водночас гітлерівці майстерно провакували такі сутички, бо мали інтерес до знекровлення всіх сторін.

В 1943 р. при УПА були створені загони узбеків, азербайджанців, грузинів, татар та інших, що складалися с колишніх німецьких військовополонених або мобілізованих гітлерівцями для допоміжної служби.

[GiRaFo.chka]

Перші партизазанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН.

 

Як тільки вибухнула нацистсько - радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба - Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії.

 

Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців "у ліси", щоб воювати як і з німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН, що ховались від переслідувань Коха.

 

 

Наприкінці 1942 р. ОУН вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярної українській армії.

 

Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопіла контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30 - 40 тис. бійців.

 

Порівняно з іншими рухами окупованої нацичтами Європи УПА не мала чужеземну допомогу. Тому зростання її свідчить про дуже відчутну підтримку українців.

 

 

Коли під час відступу радянських війск берієвські прислужники розстріляли у західноукраїнських тюрьмах тисячі невиних, а війська вермахту зупинили цей кривавий терор, їх зустріли як визволителів. Але "новий порядок" виявився не менш жорстоким.

Виходячі із реальної сітуації в Україні, Головний провід ОУН у постанові від 4 грудня 1941 р. окреслив стратегічне завдання організації: "Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил".

[Гість джин]

Ты вот по бухалову :rolleyes: А все же свое мнение в других темах вставляешь ;) Сам себе противоречишь. :lol:

Вот тебе и на ;) Меня усадил играть в домино а сам кочевряжишься? :rolleyes: Я тебе даже простил хамское предложение, злоупотреблять популярностью у прекрасных женщин. ;) Бухарик ты надомник ;)

[GiRaFo.chka]

Об'єднання УПА

 

Утворення УПА збентежило не тільки Берлін, який вимагав Е.Коха негайно покінчити з повстанським рухом, а й Москву.

 

За вказівками Сталіна у січні 1943 р. було розроблено план передислокації українських загонів з Росії та Білорусії в Україну, перед якими було поставлене завдання у ході рейдів на захід розгромити частини УПА.

 

У сітуації, коли боротьбу доводилось вести на два фронти, командування УПА і провід ОУН уживає заходів для об'єднання трьох українських військово-повстанських формувань, що діяли на Волині та в Поліссі.

 

 

Ще влітку 1941 р. на Волині діяв великій загін під командуванням Максима Боровця, який оголосив себе головним отоманом України. З початку бульбівці нападали лише на частини Червоної армії, а щодо німців дотримувались нейтралітету. У 1942 р. під загрозою репресій М. Боровець вивів своє військо в глибину кременських лісів.

 

 

Після арештів і розстрілів діячив ОУН ставлення українських націоналістів до німців зменилося. Навесні А. Мельник створює підпільну мережу своєї організації з антинімецьким характером. Невдовзі ці загони пиєднались до М. Боровця.

В 1943 р. відбулися переговори представників трьох українських військових формувань про об'єднання, але досягти згоди не вдалося. Підроздили УПА 18 серпня силоміць роззброїли і приєднали до себе загони Боровця то Мельника. Численість повстанців зросла до 20 тис.. Усе це створило умови до активних дій.

[GiRaFo.chka]

Виступ Упа проти німецьких окупантів був зумовлений загальною стратегією боротьби ОУН за незалежність України.

 

Один з перших боїв відбувся на Волині 7 лютого 1943 року, коли сотня І.Перегіняка здійснила напад на містечко Володимерець. Найбільш вдалою операцією навесні 1943 року була акція загону "Помста Полісся", коли на шляху Ковель - Рівне, поблизу спаленого німцями села Кортелім, був вбитий шеф спіцвцдділів СА генерал Віктор Лютце. На повстанців було кинуто декілька каральних батальйонів, а потім і значні сили з танками та літаками. Але опір подалати ім не вдалося.

 

 

В літку 1943 р. загони народної самооборони Галічини об'єднались в бойову групу УПА-захід під командуванням В.Сидора.

У 1943 р. загони УПА на правобережі злились з сотнями Олійника й утворили групу УПА південь на чолі з О.Грабцем.

З розгортанням повстанського руху і маштабів боротьби, а також зростанням УПА, яка на кінець 1943 р. налічувала 4 бойових групи і мала 80 тис. вояків, визріла гостра необхідність утворити керівний центр. Восени було сформовано Головну Команду і Головний військовий штаб.

 

Висновок

З перших днів зародження УПА її діяльність мала не регіональний, а всеукраїнський характер, що випливає насамперед з політичної програми боротьби за відновлення самостійної України. Ця мета поєднала у рядах армії, крім членів ОУН, вояків колишньої УНР, бійців і командирів Червоної армії.

 

Під впливом ідеології УПА та особисто її командоючого Р.Шухевича докірно змінилася державотворча концепція ОУН. ІІІ Надзвичайний Великій Збір українських націоналістів, який відбувся у серпні 1943 р., своїми постановами затвердив процес демократизації ОУН, та проголосив, що УПА не армія партії, а всеукраїнські збройні сили.

[GiRaFo.chka]

ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УПА
РОМАН ШУХЕВИЧ — "ТАРАС ЧУПРИНКА"

ПОВІДОМЛЕННЯ
про смерть ген. Романа Шухевича — Тараса Чупринки

Українська Головна Визвольна Рада, Головне Командування Української Повстанської Армії та Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях діляться з кадрами визвольного підпілля та з усім українським народом болючою вісткою про те, що ранком 5 березня 1950 р. в селі Білогорща біля Львова на своїй підпільній квартирі в боротьбі з московсько-більшовицькими окупантами смертю героя загинув Голова Генерального Секретаріяту УГВР, Генеральний Секретар Військових Справ УГВР, Головний Командир УПА та Голова Проводу ОУН на Українських Землях, нагороджений Золотим Хрестом Заслуги та Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич — Р.Лозовський — Тарас Чупринка — Тур.

Сл. п. друг Шухевич - Тур народився 1907 р. Після закінчення середньої школи вступив до Політехнічного інституту і теж закінчив його з успіхом.

На шлях активної революційної боротьби за визволення України сл. п. друг Шухевич-Тур став від наймолодших років життя.

В половині 20-их років вступає в ряди Української Військової Організації (УВО). В період 1925-1929 рр. в лавах УВО бере участь, організовує й керує різними бойовими акціями проти польських окупантів.

1929 р. вступає до ОУН як один з перших її членів. Довгий час працює на пості Бойового Референта в Крайовій Екзекутиві ОУН. Праці на цьому пості віддає всю свою кипучу, молодечу енергію, всі свої організаторські здібнощі й відвагу.

За свою революційну політичну та бойову діяльність проти польських окупантів попадає до польської тюрми.

В 1938-1939 рр. бере активну участь в організуванні збройної сили молодої української держави на Закарпатській Україні - в організуванні "Карпатської Січі" та в керівництві нею.

В 1939-1940 рр. працює у Проводі ОУН на пості референта зв'язку з українськими Землями в СССР. В 1940-1941 р. входить до складу Революційного Проводу ОУН. Весною 1941 р. бере участь в II Великому Зборі ОУН. Після II Збору стає на пост крайового провідника ОУН на західних окраїнах українських земель поза межами СССР, в т.зв. генерал-губернаторстві. Впродовж усього цього часу постійно працює теж у Головному Військовому Штабі ОУН як його член та викладає різні військові дисципліни на таємних курсах кадрів ОУН.

1941 р.сл.п. друг Шухевич-Тур організує й очолює, як його командир, український Легіон. Одночасно виконує теж різні особливі завдання Проводу ОУН. На цьому пості перебуває до весни 1943 р.

Весною 1943 р. сл.п. друг Шухевич-Тур стає членом Проводу ОУН і займає пост військового референта при Проводі ОУН.

В серпні 1943 р. III надзвичайний Великий Збір ОУН обирає сл.п. друг Шухевича-Тура на пост Голови Бюра Проводу ОУН. Восени цього ж року він теж обіймає пост Головного Командира УПА. В листопаді 1943 р., як Головний Командир УПА й Голова Проводу ОУН, він бере активну участь у підготовці на Волині І Конференції Поневолених Народів та в самій конференції.

В липні 1944 р.сл.п. друг Шухевич-Лозовський бере участь у І Великому Зборі УГВР. Збір обирає його Головою Генерального Секретаря Військових Справ УГВР та Головним Командиром УПА.

На постах Голови Генерального Секретаріяту УГВР, Генерального Секретаря Військових Справ УГВР, Головного Командира УПА та Голови Проводу ОУН на українських землях сл.п. друг Р.Шухевич — Т.Чупринка — Лозовський — Тур — в період між 1944-50 рр. керує визвольно-революційною боротьбою багатотисячної УПА, широкого збройного підпілля, підпільної ОУН та мільйонових мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів, в обороні українського народу від окупантського терору та грабунку, за збереження та дальшу розбудову позицій українського визвольно-революційного руху в Україні, за визволення України з-під чужоземного панування, за побудову на українських землях незалежної соборної держави зі справедливим та передовим політичним та суспільно-економічним устроєм.

Протиокупантська визвольна боротьба, що її в 1943-50 рр. повела УПА, підпільна ОУН і багатомільйонові маси українського народу під досвідченим і відважним безпосереднім керівництвом сл.п. генерала Шухевича-Чупринки, з погляду масового героїзму й патріотизму, з погляду завзяття й жертвенности всіх її учасників та українських народних мас, з погляду тих надзвичайно важких умов, в яких вона ввесь час проходила — не має собі рівної не тільки в українській, але в світовій історії. Вона завжди становитиме одну з найславніших, найгероїчніших сторінок історії України.

Внаслідок цієї боротьби московсько-большевицьким окупантам не вдалося здійснити їхні злочинні пляни щодо України, не вдалося знищити в Україні організований самостійний рух, не вдалося поставити український народ на коліна. Сьогодні український національно-визвольний рух, не розбитий ані не зламаний, хоч і з значними втратами в людях, далі веде свої нерівні змагання з московсько-большевицькою тиранією в обороні національного існування українського народу, в ім'я національно-державної незалежности України.

Історія визвольно-революційної боротьби українського народу на українських землях 1943-1950 рр. з ім'ям сл.п. друг Шухевича-Лозовського, Тараса Чупринки, Тура — зв'язана нерозривно й навічно.

Як революційний керівник сл.п. друг Шухевич-Тур відзначався великим організаторськими та військовими здібностями, глибоким політичним розумом, велечезним досвідом революційної боротьби. В Його особі український визвольно-революційний рух і весь український народ втратили політичного та військового керівника високої кляси.

Політична й життьова принциповість, безмежна особиста відвага, жива й весела вдача, простота в щоденному житті та поведінці, "тверда рука" й разом з цим батьківська дбайливсіть — ось риси характеру сл.п. генерала Шухевича-Чупринки, що ними він скрізь і завжди завойовував собі симпатії, створював життєрадісний, бадьорий настрій, закликав на безстрашну, безкомпромісну і тверду боротьбу з ворогами України.

Зі світлою пам'яттю про Нього, задивлені в Його геройську постать бійця й керівника визвольного руху, наснажені Його відвагою, оптимізмом та революційністю, загартовані й досвідчені під Його рукою, до кінця віддані ідеї визволення українського народу — ми відважно далі вестимемо нашу священну визвольну боротьбу аж до повної перемоги.

Не складемо нашої зброї й не прилинемо нашої боротьби доти, а ж поки Україна не буде визволена.

Вічна слава героєві Української Національної Революції!

Головне Командування Української Повстанської Армії.
Українська Головна Визвольна Рада.
Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях.

З книги: Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто, 1994. — Т.10. — С.5-53.

[GiRaFo.chka]

ОРГАНІЗАЦІЙНА ПОБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ

 

 

 

Українська Повстанська Армія швидко стала загальнонаціональною армією, об'єднуючи під своїми прапорами всіх патріотів української справи. Однак політичне найбільш вона була пов'язана із ОУН.

 

В основу організаційної будови УПА було покладено територіальний принцип. УПА поділялась на 4 групи:

 

1. УПА—Північ (Волинь і Полісся).

 

2. УПА—Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закeрзоння).

 

3. УПА—Південь (Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і південна частина Київської областей).

 

4. УПА—Схід (північ Житомирщини і Київщини, частина Чернігівщини).

 

Кожна із груп поділялась на Воєнні Округи (ВО), а вони на Тактичні Відтинки (ТВ).

 

1. ВО «Турів» охоплював Луччину, Володимирщину, Ковeльщину.

 

2. ВО «Заграва» — райони: Сарни, Костопіль, Берeзно, Людвіполь, Степань, Клесів, Рокитно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочко, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лупинець.

 

3. ВО «Волинь—Південь» райони: Рівне, Клевань, Тучин, Межиріччя, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Остріг, Млинів, Козин, Верба, Радзивилів, Кременець, Почаїв, Ланівці.

 

УПА—Захід мала 6 воєнних округів: 1) ВО «Лисоня» — територія Тернопільщини по Дністер; 2) ВО «Говерла» — Гуцульщина і Буковина; 3) ВО «Чорний Ліс» — Станіславщина; 4) BO «Маківка» — Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турківщина; 5) ВО «Буг» — Львівщина; 6) ВО «Сян» — Закeрзоння.

 

УПА—Південь поділялась на три воєнні округи: 1) ВО «Холодний Яр»; 2) ВО «Умань»; 3) ВО «Вінниця».

 

В 1944 р. Постановою Головного Командування УПА група «Південь» була розформована, її частини ввійшли до складу УПА «Північ» і УПА «Захід».

 

Групи «УПА—Схід» фактично не було створено.

 

Тактичною військовою одиницею армії вважався курінь, який нараховував 3-4 бойові сотні та потрібні технічні частини. Сотня складалася з трьох стрілецьких чот і однієї кулеметної. А чота — з трьох роїв. Бойова сотня за нормативами повинна була нараховувати 136 бійців, реально ж сотні УПА мали 130—200 бійців. В групах «УПА—Південь» та «УПА—Захід» курінь становив найвищу самостійну тактичну одиницю. I лише у випадках потреби курені об'єднувались в певну оперативну групу. В «УПА—Північ» найвищою бойовою одиницею був загін, що складався з 3-4 куренів.

 

Всі вояки УПА за традицією армії УНР називалися козаками. Вони ділились на 3 групи: козаки-стрільці, підстаршини і старшини. Вводились такі військові звання:

 

1. Козаки: а) козак, б) вістун.

 

2. Підстаршинські: а) десятник, б) старший десятник, в) підхорунжий.

 

3. Молодша старшина: а) хорунжий, б) поручик, в) сотник.

 

4. Булавна старшина: а) осавул, б) майор, в) підполковник, г) полковник.

 

5. Генеральна старшина; а) генерал-хорунжий.

 

В УПА існували функціональні посади. Тому інколи командиром сотні міг бути як сотник, полковник, так і старшина нижчого рангу.

 

Кожний член УПА приймав вигадане прізвище, так зване псевдо. Це робилось для того, щоб не накликати небезпеку на рідних. Зрозуміло, що багато псевдонімів повторювались (наприклад, в УПА—Північ в 1942 р. було три Остапи).

 

Набір стрільців до УПА відбувався на добровільних засадах. Практику загальної мобілізації всього дорослого чоловічого населення виключав характер боротьби УПА, оскільки примусова участь в боях можлива лише на боці регулярної армії і ніколи в умовах партизанської війни.

 

У своїй ідейно-політичній роботі УПА звертала значну увагу на пропаганду боротьби серед інших народів, поневолених більшовиками чи фашистами. В німецькій армії та поліцейських частинах окупантів було чимало представників кавказьких і середньоазіатських народів, а також французів, італійців, чехів і т.д. Командування УПА закликало їх залишати службу в німецьких частинах і переходити на бік українських повстанців.

 

21—22 листопада 1943 р. з ініціативи ОУН було проведено Першу Конференцію поневолених народів сходу Європи та Азії. На ній були присутні представники грузинського, осетинського, вірменського, казахського, черкеського, азербайджанського, татарського, чуваського, башкирського, білоруського, узбецького, українського народів. Конференція заснувала Комітет Поневолених Народів, який повинен був зайнятись формуванням національних повстанських армій, організувати національнo-політичні сили на власних землях, а також на українській території, куди війна закинула представників багатьох національностей.

 

Перший національний курінь УПА створили у 1943 р. узбеки під командуванням командира Ташкента (справжнє прізвище невідомe — Ю. К.). У березні 1944 р. він пораненим потрапив у радянський полон і був розстріляний. Одночасно на Рівенщині організовується курінь грузинів і сотня кубанців. У ВО «Турів» виникає курінь азербайджанців. Кількість інтернаціональних частин в УПА на 1944 р. досягла 15 куренів. Австрійці, бельгійці, французи, югослави своїх частин не створили, а входили поодинці до складу інших формувань (югослави) або працювали в адміністрації УПА (австрійці, бельгійці, французи). Невдало закінчилась спроба організації російських загонів. Сотня росіян була утворена в 1943 р. у ВО «Заграва». Вона брала участь в боях з німцями і відзначалась великою хоробрістю. Однак постійні конфлікти з іншими частинами примусили керівництво УПА розпустити цю збройну одиницю. Головним творцем інтернаціональних відділів був виходець із Східної України, колишній офіцер Червоної Армії Дмитро Карпенко (Яструб). Зростання чисельності УПА загострило проблему командирських кадрів. Старшин-українців, що служили в польській армії, майже не було. Офіцерів армії ЗУНР і УНР можна було порахувати на пальцях, але і вони, старіші віком, в технічно модернізованому війську не служили і мало надавались для рухливої партизанської війни. Функції нижчих старшин могли ще виконувати досвідчені підстаршини. Але для керування вищими з'єднаннями та для штабної роботи старшин бракувало. Тому вербувалися офіцери Червоної Армії, незалежно від національності, які залишались в тилу німецьких військ або втекли з фашистського полону. Багато з них були справжніми патріотами, але дехто прийшов в УПА, щоб спокійно перечекати важкі часи. Потрібно було мати великий такт, щоб з одного боку не образити гідності старшини, дійсного бійця УПА, а з другого боку пильно стежити за прихованими ворогами, що охоче воювали проти німців, але своє справжнє обличчя виявляли при зустрічі з червоними партизанами або Червоною Армією.

[GiRaFo.chka]

З 1943 р. на Волині і в Карпатах організовуються Старшинські Школи УПА. До них приймалися повстанці з середньою освітою і, як виняток, без належної освіти, осоои, шо відзначались у оойових діях.

 

Командиром першої Старшинської Школи УПА на Волині став Польовий, командиром старшинської школи «УПА—Захід» був Хміль. Разом вони підготували до осені 1944 р. близько 2 000 старшин і 3 000 підстаршин. Весною 1944 р. обидві Старшинські Школи об'єднано в одну Старшинську Школу УПА «Олені» в Карпатах. Її очолив Поль—Польовий. Школа «Олені» випустила два старшинські курси. Загальна чисельність курсантів 500 чол. Найбільш відомі викладачі школи: сотник Береза (автор знаменитого підручника з історії, теорії та практики партизанської боротьби), осавул Степовий, сотник Ярема. У школі викладались: основи партизанської війни, тактика, краєзнавство, науки про зброю, організація армій, дисциплінований статут, статут внутрішньої служби, інтендантська служба, маскування, санітарна служба, танкова справа, протиповітряна оборона і, крім цього, ідеологія українського визвольного руху та основи служби безпеки. Теорія поєднувалась з практикою — частенько доводилося вступати в бій з ворогами.

 

27 січня 1944 р. в УПА запроваджено бойові нагороди:

 

1. Відзначення.

 

2. Похвала.

 

3. Бронзовий Хрест Бойової Заслуги.

 

4. Срібний Хрест Бойової Заслуги II кляси.

 

5. Срібний Хрест Бойової Заслуги І кляси.

 

6. Золотий Хрест Бойової Заслуги II кляси.

 

7. Золотий Хрест Бойової Заслуги І кляси.

 

Автором проектів цих нагород був художник Ніл Хасевич. Ордени вручалися лише бійцям УПА. Крім цього, існували особливі нагороди — Срібний Хрест Заслуги і Золотий Хрест Заслуги, якими нагороджувалися як стрільці УПА, так і цивільні особи. 6 червня 1948 р. УГВР «для відзначення особливої мужності» ввела медаль «За боротьбу в особливо важких умовах». Першим старшиною УПА, відзначеним Золотим Хрестом Бойової заслуги 1 кляси, став Дмитро Карпенко (Яструб), що загинув 17 грудня 1944 р. в бою біля селища Нові Стрілиська.

 

Головний командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Р. Шухевич) народився у 1907 р. в містечку Краковець Яворівського повіту в Галичині. Закінчив Українську Академічну гімназію у Львові, потім навчався у Львівському політехнічному інституті. В 1923 р. вступає в ряди Української Військової Організації — попередниці ОУН. Пізніше сам він рекомендує до вступу до лав УВО С.Бандеру. У 20—30 рр. Р. Шухевич був одним із найбільш активних борців проти польської окупації. Людина надзвичайно багатогранна і талановита, чудовий спортсмен. В 1923 р. на Запорізьких іграх здобуває два перших місця і встановлює українські спортивні рекорди в бігу з бар'єрами на 400 м і у плаванні на 100 м. Неодноразово заарештовується польською поліцією. Останнє покарання відбуває у страшному концентраційному таборі Березі Картузькій. 80% ув'язнених у Березі Картузькій становили українці — члени ОУН, КПЗУ, УСРП, УСДН і т. д. Після початку радянсько—німецької війни Р. Шухевич став одним із організаторів УПА. В 1943 р. заарештований гестапо і засуджений до розстрілу. Рятується втечею, за кілька годин до екзекуції. З 1944 р. посідає, крім звання головокомандувача УПА, також пости Голови Генерального секретаріату УГВР, Генерального Секретаря Військових справ УГВР, Голови Проводу ОУН на українських землях.

 

Штаб української Повстанської Армії очолював генерал-хорунжий Перебийніс. Його справжнє прізвище Дмитро Грицай. Народився в 1907 р. у с. Дорожів Самбірського повіту. По закінченні у 1928 р. Дрогобицької гімназії вступає до Львівського університету. Служить в польській армії, з відзнакою закінчує польську офіцерську школу. З 1933 р. Д. Грицай — керівник Військової Реферснтури Крайової Екзекутиви ОУН. В 1934—1936 рр. і 1939 р. — в'язень Берези Картузької. Після З0 червня 1941 р. — активний учасник партизанської оборони проти гітлерівців. Навесні 1943 р. арештований гестапо. Визволений з тюрми бойовиками ОУН. У серпні 1945 р. призначений на пост начальника штабу УПА.

 

Групою військ «УПА—Північ» командував полковник Клим Савур (Роман Клячківський). Народився у Станіславі. В ОУН вступив ще юнаком. У 1939—1941 рр. був одним із керівників підпільної мережі ОУН в Галичині. У 1941 р. заарештований чекістами у Львові й у відомому процесі п'ятидесяти дев'яти засуджений до розстрілу. Коли почалася німецько—радянська війна, втікає із Бердичівської в'язниці, де кати з НКВС мали над ним виконувати вирок. Узимку 1941—1942 рр. Зайняв пост Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях. Зіграв важливу роль у створенні УПА.

 

Командир «УПА—Захід» полковник Шелист-Вишитий (Василь Сидор) народився в 1911 р. на Сокальщині. Вчився у Львівському університеті, який не закінчив через переслідування польської поліції. Активний член ОУН ще з гімназійної лави. У 1938—1939 рр. перебував у польській в'язниці. З 1939 по 1941 р. — один із керівників ОУН Львівщини. В 1943 р. командир «УПА—Захід». Одночасно Генеральний Суддя ОУН та крайовий Провідник ОУН на Карпатських Землях.

 

Командир «УПА—Південь» полковник Батько (Омелян Грабeць) народився в 1908 р. в Чесанові на Галицько-Холмському прикордонні. Організатор і технічний керівник відомих антипольських демонстрацій у Львові в 1938—1939 рр. В 1939 р. заарештований польською поліцією. Після розвалу польської держави повертається на Холмщину. В 1941 р. провідник ОУН на Східно-Українських землях. З 1943 р. командир «УПА—Південь». Загинув у бою з регулярними частинами Червоної Армії 10 червня 1944 р. на Вінничині.

 

Українська Повстанська Армія в основному озброювалась за рахунок трофеїв. Тому озброєння УПА було дуже різноманітне.

 

Найсутужніше доводилось у перші місяці існування армії, бо ж випало починати тоді майже з нічого. В пригоді тут стала насамперед зброя, здобута підпіллям ОУН під час німецько—польської війни при роззброєнні відступаючих частин польської армії. У 1941 р. при відступі Червоної Армії вдалося зібрати ще деяку кількість зброї, патронів, амуніції. Після проведення відповідних пропагандистських акцій купували за гроші та сало зброю в угорських, італійських, словацьких вояків.

 

Всю цю зброю треба було, звичайно, переробляти, модернізувати, оснащувати новими деталями. Тому при кожній частині УПА організовується зброярська майстерня, під керівництвом досвідчених фахівців колишніх офіцерів Червоної Армії. Зі старих гвинтівкових дул вироблялися пістолети. До них підходять міліметрові набої з німецьких автоматів. З артилерійських снарядів виготовляються міни і гранати. Маючи таке початкове озброєння, відділи УПА влаштовують засідки на німецький транспорт, що перевозить зброю, і таким чином здобувають її. Але й ця зброя, опинившись в руках УПА, перш за все йшла до зброярень, бо німці постачали замки до гвинтівок окремо. Бували випадки, коли командирам оголошували догану за те, щo зав'язавши бій, і навіть перемігши, не зуміли захопити зброю.

 

Особливо багато німецької зброї перейшло в руки УПА у 1944 р. під час німецького відступу з України. УПА провела тоді широку акцію роззброювання розбитих німецьких частин. Коли поверталися частини Червоної Армії, до рук УПА потрапляла велика кількість радянської зброї та амуніції. Виявилось, що серед червоноармійців української національності є прихильники УПА.

 

Кількісне і якісне озброєння відділів УПА було в різні періоди боротьби розмаїтим. Ведучи бої великими загонами (1943—1946), УПА використовувала всі види зброї сухопутної армії, навіть артилерію і танки, здобуті у ворога. При переході до рухливої маневреної тактики боротьби використання важкої зброї стало неможливим. Вона переховується в лісових криївках. Навіть проти ворожих танків тепер застосовується лише зв'язка гранат або пляшок із запалювальною сумішшю.

 

В загальному сотня У ПА своїм озброєнням дорівнювала або перевищувала сотню регулярної армії. Так, наприклад, в описі наступу УПА на селище Отинію 5 листопада 1945 р. знаходимо дані, що курінь мав 40 кулеметів, 100 автоматів, 110 гвинтівок. На озброєнні куреня «Орли» в липні 1944 р. було 48 кулеметів Дегтярьова, 16 кулеметів «Максим», 12 легких і 4 важких гранатометів. Крім того, всі старшини і підстаршини мали автомати, решта — гвинтівки. Штатне озброєння сотні за свідченням колишнього воїна УПА С. Зоряного було таким: 24 кулемети, 40 автоматів, решта особового складу мали гвинтівки. До цього ще долучались протитанкова рушниця, інколи гранатомет.

 

Обмундированая УПА було різноманітним, оскільки його доводилось повстанцям забирати у ворогів. Деякі частини мали угорські, німецькі мундири, інші — словацькі, ще інші носили власноручно пошитий одяг або ходили у цивільному, одягаючи мазепинку. На заміну німецьким, словацьким уніформам приходить радянський та польський військовий одяг.

 

Бойовим постачанням загонів УПА займалось спеціальне ітендантське відомство — організаційно-мобілізаційний відділ (оргмоб). Йому підлягали всі магазини зброї та зброярні. Збройово-амуніційні пунти розміщувались на території таким чином, щоб після кожного бою було зручно до них добиратись. Якщо відділ УПА опинявся на території іншої ВО, його командування повинно було негайно сконтактуватися з оргмобом даного регіону.

 

У лісових криївках УПА мала теж харчові пункти. Але користуватись ними можна було лише під час блокади або облави. За звичайних умов харчі для загону УПА заготовляли активісти ОУН в найближчих селах. Відділ або заходив до наперед визначеного села, або приготовані харчі селяни відносили воїнам до лісу.

 

При маршах кожен стрілець УПА одержував так звану «залізну порцію» при рейдах.

 

Велике значення надавалось організації медичної опіки та санітaрної допомоги. Брак медичного персоналу та ліків дошкульно відчувався на кожному кроці: багато українських лікарів німці забрали до служби у своїх військових госпіталях, а на всі аптечні запаси ліків окупаційна адміністрація наклала свою руку. Тому командування УПА організовує низку медичних курсів для колишніх студентів медицини, санітарні курси медсестер, на які записуються українські дівчата. Під керівництвом хіміків та фармацевтів організовуються фабрики ліків. З почуттям вдячності слід згадати таких українських лікарів як Ю. Липа (загинув у квітні 1945 р.), Я. Оленецький (загинув у березні 1945 р.), Тарнавська (загинула восени 1945 р.), Кольман (загинув у лютому 1945 р.).

 

Окрему сторінку УПА становить праця для українського народу єврейських лікарів. Більшість із них разом з родинами були викрадені з гетто. Особливою увагою користувались лікарі-євреї із Стрия Кляйн і Кум.

 

До медичної мережі тісно примикала структура нелегального Українського Червоного Хреста (УЧХ), що мав три відділи: медичний, опіка над пораненими і хворими бійцями УПА, фармацевтичний (заготівля ліків та відділ суспільної опіки). Український Червоний Хрест очолювала відома діячка ОУН Катерина Зарицька, яка була нагороджена Срібним Хрестом Заслуги. Більшість працівників УЧХ — молодих дівчат загинуло геройською смертю зі зброєю в руках, захищаючи поранених бійців.

 

Найкращим типом зв'язку для УПА, безумовно, був би радіозв'язок. Однак, в армії не було ні апаратів, ні навченого персоналу. Лише в жовтні 1943 року при штабі Клима Савура з'явилась одна радіостанція. Проте радіус її дії був дуже обмежений — лише 100 км. Також нереально було думати про телефонне сполучення малих частин. Щоправда, у групі командира Енея три курені, що були розташовані один від одного на відстані 5 км, зв'язувалися телефоном, але тільки на час постою. Єдиним надійним засобом комунікації була передача інформації через зв'язкових. З цією метою була створена мережа комунікаційних ліній. Лінії поділялись на більш та менш важливі, військові та адміністративні. Спрямований на зв'язкову лінію відділ чи транспорт пересувався від пункту до пункту і супроводжувався тереновим зв'язком. Траплялось, що мобілізовувалися для перевезеннь підводи із сіл (200—300 возів). Цей апарат функціонував дуже злагоджено. За одну ніч можна було пройти 80 а то й більше кілометрів, бо підводи на певних етапах для зміни заздалегідь підготовлялися іншими зв'язковими. Це був основний і майже єдиний засіб транспорту. Автомашин була невелика кількість, бо існували великі труднощі з бензином, запаси якого знаходились у руках німців.

 

Головною тактикою Української Повстанської Армії була партизанська війна, що істотно відрізняється від бойової тактики регулярних армій. Вона включає такі форми боротьби:

 

1. Засідка, яка завдавала ворогові дошкульних втрат, зводила до мінімуму власні жертви, залякувала і деморалізувала цілий окупаційний апарат. Несподіваність і раптовість удару створювали можливість навіть невеликому партизанському загонові розгромити чисельніші ворожі сили.

 

2. Напад, що не давав таких широких і вигідних можливостей, як засідка. Зате він ще більше деморалізував і залякував окупантів. Хоча напад супроводжувався значними людськими втратами, УПА часто використовувала цей засіб партизанської боротьби з огляду на його велике психологічно-політичне та моральне значення.

 

3. Атeнтат — тобто терористичний акт, вбивство окремого представника окупаційної влади. Для його реалізації часто вистачало одного бойовика при солідній і продуманій підготовці.

 

4. Саботаж — підрив мостів, нищення комунікацій, пошкодження телефонно-телеграфних сполучень. Саботаж не веде до великих людських жертв і тому УПА застосовувалa цей засіб дуже широко.

 

5. Рейд, пов'язаний завжди з найбільшими труднощами та небезпекою. Загін відривається від своїх військових і продовольчих баз, що ускладнює проблему харчування, лікування поранених.

 

6. Прорив з оточення — це питання життя і смерті партизан. З ним постійно зустрічався кожен повстанський відділ і кожен окремий повстанець. Загони УПА неодноразово вміло виходили з німецького і радянського оточення.

 

7. Конспірація. В умовах партизанської боротьби лід нею розуміється маскування від ворога. Річ у тому, що повстанцям часто доводилося перебувати зиму в укритті. Для цього будувались спеціальні бункери і криївки, які так замасковувались, що ворог під час обшуків не міг їх знайти.

 

Тому техніка будови бункерів і криївок розвинулась в УПА у важливу ділянку військового мистецтва. Потрібно було будувати укриття для зимівлі значної кількості осіб (бункер для 10—15 чоловік, криївка для 2—5), які мали доступ свіжого повітря, були досить просторими, волого-непроникними, а окрім цього, й бездоганно замаскованими. Доводилось придумувати найрізноманітніші способи маскування криївки, входів, вентиляційних отворів, підходів. Бо ж платити за помилки доводилось життям.

[GiRaFo.chka]

ПАРТИЗАНСЬКА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ В 1944-1946 pp.

Наближення Червоної Армії поставило перед УПА важке завдання: перейти німецько-радянський фронт і опинитись у більшовицькому тилу. Відступаюча німецька армія не становила вже великої небезпеки для українських повстанців, тим паче, гітлерівці, розуміючи, що УПА буде боротись проти сталінізму, розпочинають звільняти із тюрем раніше заарештованих членів ОУН — С.Бандeру, Я.Стецька, Д.Гнатківську та інших. Коли на Україну дійшла вістка, що німці таки випустили з концтабору Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших націоналістів, то Р. Шухевич скликав в лютому 1945 р. конференцію ОУН. На цій конференції він запропонував, а конференція обрала головою ОУН Степана Бандеру, а заступником — Ярослава Стецька. Таким чином Степан Бандера став політичним вождем Української Повстанської Армії.

 

Словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад. Зате наступ радянських військ створював серйозну загрозу для УПА. Місцевий люд з жахом чекав повернення більшовицьких вандалів, пам'ятаючи репресії 1939—1941 рр.

 

Двомісячні великі бої УПА, в яких червоні війська наступали цілими дивізіями, застосовуючи важкі гармати, літаки і танки, спричинялися до значних людських втрат. Влітку 1944 р. всі загони УПА отримали наказ Головного командування розчленуватись на відділи не більше як по дві сотні і перейти в Карпати або більші масиви лісів, а в менш лісистих районах розділитись на чоти або рої.

 

Ця зміна тактики дозволила групам «УПА—Захід» та «УПА—Північ» перейти фронт. У тилу повстанські сили зустрілись уже не з регулярними військовими частинами, а з відділами міністерства внутрішніх справ (МВС) і Міністерства державної безпеки (МДБ).

 

У другій половині 1944 р. всі західноукраїнські землі захопила Червона Армія. Першим кроком «визволителів» став примусовий загальний набір до війська. Мобілізованих не навчали військовій справі, їм не давали армійського обмундирування (тому їх називали «чорножупанники»), а одразу посилали на фронт, до того ж так, що тільки перші лави наступаючих мали гвинтівки, друга і третя повинні були забирати зброю в тих, що загинули, і з нею наступати на німецькі позиції. Із 700 тис. мобілізованих половина загинула у перших боях. Це без сумніву, було заплановане винищення українського народу. Наведена цифра могла б бути ще страшнішою якби не діяльність УПА, до лав якої, рятуючись від призову, вступали десятки тисяч людей. По завершенні мобілізації усі вони за бажанням були звільнені і повернулись до своїх домівок.

 

Після свого повернення більшовики одразу наклали на українські села контингенти м'яса і хліба і стягали їх жорстокою рішучістю. Протягом одного 1945 р. з двадцяти районів Львівської області було стягнено 83 655 цнт. зерна, 153 413 цнт. картоплі, 44 500 цнт. сіна, 18 496 цнт. м'яса.

 

Знову розпочинається колективізація. Однак поки що вона проводиться обережно. Замість колгоспів більшовики стали пропагувати на західноукраїнських землях так звані «громадські господарства», які об'єднували кількох одноосібних господарів.

 

По всій Україні було введено справжню панщину. Кинувши заклик «Від зорі до зорі на колгоспнім лані», більшовики змушували селян працювати по 17—18 годин на добу.

 

В лісистих околицях введено «лісові норми». На cело накладається обов'язок нарубати, наприклад, впродовж одного місяця та вивезти 1000—1200 кубометрів деревини. До цієї примусової праці зганяли людей із сіл, віддалених від лісу навіть на 50—100 км. На власників індивідуальних господарств, окрім натурального контингенту, накладено ще грошові податки. Середній галицький селянин повинен був заплатити щороку 2000—3000 крб. податку. У квітні-травні 1945 р. була організована підписка на нову «Четверту Воєнну Позику», перейменовану потім на «Позику Перемоги». Кожен селянин повинен був «добровільно» підписати позику щонайменше на 100 крб. Тих, що відмовлялися, заарештовували і звільняли тільки після підписання позики.

 

Розпочалася нагінка на західноукраїнську інтелігенцію. В січні 1945 р. у Львові було організовано учительський з'їзд. З головною доповіддю на ньому виступив один з керівників КП(б) України Д. З. Мануїльський, який піддав критиці український буржуазний націоналізм, за що доповідачеві присвоїли звання почесного доктора наук Львівського університету. Найавторитетніших представників галицької інтелігенції академіка М. Возняка, проф. Ф. Колессу, проф. І. Крип'якевича також примусили вести агітацію проти УПА, ОУН, УГВР.

 

Розпочалася відверта русифікація. Адміністративний апарат був майже повністю укомплектований росіянами або вихідцями із Східної України. Наприклад, у Радехівському районі Львівської області на 118 службовців в 1945р. було 79 росіян, 2 євреї, кілька поляків. У 1946 р. у всіх західних областях з посад, які становили номенклатуру, на місцеві кадри припадало тільки 14%. На жодні відповідальні посади місцеві українці не призначалися. Ця лінія, до речі, продовжувалась до нашого часу, поки Компартія на теренах Західної України не втратила реальної сили. Російську мову введено як мову навчання у вищій школі. У Львівський та Чернівецький університети спроваджено велику кількість російських студентів. Театр, кіно стали засобами пропаганди російського патріотизму, звеличування історичного минулого Росії. Обов'язковим репертуаром стали фільми «Петро Перший», «Суворов», «Цар Іван Грозний», драма Корнійчука «Богдан Хмельницький».

 

Нищівного удару було завдано українським церквам — православній автокефальній, що відродилася у воєнні роки, та греко-католицькій. Православну церкву підпорядкували московському патріарху, а непокірних священиків заарештовували нібито «за співпрацю з німцями». Незабаром дійшла черга до Української греко—католицької церкви. 12 квітня 1945 р. МДБ заарештувало митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Микиту Будку та Степана Чернецького. Через деякий час у в'язниці МДБ опинились перемиський єпископ Йосафат Коциловський, станіславський єпископ Григорій Хомишин та інші. Всі вони були засуджені на довгі роки тюремного ув'язнення.

 

А в 1946р. у Львові за схемою, відпрацьованою на політичних процесах З0-х років, відбувся Собор греко—католицької церкви, який оголосив про її «самоліквідацію» та добровільне приєднання до Руської православної. Ні в кого не виникало сумніву, що Собор був інспірований чекістами, як стало відомо пізніше, підбором «делегатів» керував полковник держбезпеки Богданов. Усі священики, які залишились вірними батьківській вірі, були інтерновані.

 

Ліквідація греко-католицької церкви, яка була носієм національних традицій, глибоко образила почуття віруючих, спричинила до активізації повстанського руху.

 

Окрім усіх згаданих тут засобів винищування української культури і українського народу, МДБ—МВС продовжували використовувати свої старі випробувані методи терору: постійні обшуки, грабунки, вбивства. Наведемо деякі статистичні дані. У 12 районах Львівської області від 17 липня 1944 р. по 17 липня 1945 р. було заслано до Сибіру — 2123 особи, в тому числі 624 старих, 898 жінок, 601 дитину; вивезено на примусові роботи в Донбас — 649 осіб, вбито — 1817 осіб, в тому числі 120 старих, 90 жінок, 68 малих дітей, арештовано 3479 осіб, спалено 2706 господарств, пограбовано — 2650 господарств, знищено 40 церков.

 

В такій ситуації, безумовно, єдиним оборонцем місцевого населення стала УПА. В 1944—1945 рр. керівництво МВС і МДБ кинули на боротьбу проти повстанців великі сили, застосовуючи два види облав: великі і малі.

 

У великих брало участь по кілька тисяч солдатів МВС—МДБ. Тактика була такою: за кілька днів перед самою акцією з'являлись невеликі відділи МВС, силами однієї роти провокували сутичку з УПА, і визначивши місце розташування ворога, відступали. Після цього підтягувалась артилерія, танки, навіть літаки і з усіх боків починався «концентричний» наступ. Акція тривала доти, поки частини МВС «не прочісували» крок за кроком всього оточеного району. Після того, як навколишня місцевість була перевірена великою облавою, проводились малі, переважно силами однієї роти. Метою малих облав було переслідування розпорошених частин УПА, пошуки поранених, терор серед мирного населення.

 

В грудні 1944 р. 20000 солдатів МВС прочесали Миколаївський, Бібрський, Ходорівський райони Львівщини. Вони перевіряли кожен сантиметр землі, розвалювали печі, зривали долівку, зі стодол викидали все збіжжя, розкидали стіжки сіна й соломи. Цивільне населення, а особливо дітей і дівчат, постійно допитували, щоб добути від них інформацію про повстанців.

 

В січні-лютому 1945 р. МВС—МДБ чисельністю 1000 бійців провели велику облаву в районах Галич-Войнилів, Бурштин на Станіславщині, Підгайці на Тернопільщині та Мединичі на Дрогобиччнні. Під час акції ці терени відвідав перший секретар ЦК КП(б) України М. С. Хрущов.

 

7 квітня 1945 р. розпочалася найбільша облава МВС, в якій взяло участь 40000 «червонопогонників» під командою п'яти генералів. Акція проходила на території Підкарпаття і Карпат на відтинку від Стрия аж по річку Прут на Буковині. Облава тривала до кінця травня 1945 року. Чекісти застосовували в ній весь арсенал прийомів партизанської війни. До операції були залучені колишні ковпаківці, які добре знали цю місцевість. Подібні великі облави провело МВС і на території Волині: в липні 1944 р. на Остріжці, в січні 1945 р. на Крем'янеччині, в квітні 1945 р. в районі Коростеня.

 

З величезної кількості боїв УПА із спецвідділами МВС—МДБ в 1944—1945 рр. перелічимо найважливіші.

 

В листопаді 1944 р. відділи УПА визволили містечка Перегінськ і Рожнятів.

 

На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля с. Велика Гороженка чекісти оточили одну сотню куріня «Зубри». Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з оточення. Чекісти втратили 304 бійці вбитими і 30 пораненими, 11 автомашин, танкетку і танк.

 

21 січня 1945 р. дві чоти УПА вчинили напад на райцентр Великий Глубочок біля Тернополя. Гранатами було знищено приміщення МДБ, військкомат, райвно, не вдалося здобути будинку МВС. В бою загинуло 10 працівників радянських каральних органів.

 

Наприкінці січня 1945р. в с. Корчаківка (район Журавно) відділи УПА вступили в бій з частиною МВС. На допомогу чекістам прийшло несподівано кілька танків і 5 літаків. Повстанці вимушені були відступити до лісу, втративши 36 бійців убитими.

 

В лютому 1945 р. спецвідділи МВС—МДБ чисельністю 30000 бійців заблокували одночасного сіл в околиці м. Броди, щоб змусити повстанців вийти за харчами а лісу і таким чином знищити їх. Стрільці УПА, розділившись на невеликі групи, вийшли з оточення.

 

22 березня 1945 р. в с. Голинь (Калущина) саперам повстанської сотні «Летуна» вдалось замінувати залізничну колію і підірвати великий ешелон із солдатами МВС.

 

На початку квітня 1945 р. чекісти атакували великими силами в лісі Запуст біля Богородчан чотири сотні УПА. В бою загинуло 50 повстанців, серед них курінний Благий та сотенний Вершник.

 

В ніч з 26 на 27 квітня 1945 р. три сотні УПА зненацька напали на містечко Радехів, де був організований збірний концтабір для політв'язнів. Повстанці, знищили гранатами будинок МВС—МДБ, захопили концтабір, звільнивши понад 200 ув'язнених. Після цього повстанські частини залишили місто і зайняли оборону на горі між селами Тишиця і Воля. По дорозі туди відділ УПА «Кочовики» наткнувся на групу радянських солдатів, в перестрілці загинуло 15 червоноармійців. 28 квітня більшовицькі війська отримали підмогу і великими силами пішли з усіх боків у наступ з позиції партизанів. Повстанці відбили всі атаки, а коли стемніло, прорвали вороже кільце і заховались у лісі.

 

29 квітня 1945 р. відбувся великий бій між одним із з'єднань УПА та спецвідділами військ МВС, які силою приблизно 20000 бійців готувалися до облави на Крем'янеччині. В бою взяли участь танкові червоні частини. Чекісти втратили понад 200 чоловік убитими.

 

Бої УПА із загонами МВС—МДБ завдали тяжких ударів радянським військам, викривали міф сталінської пропаганди про неможливість збройної партизанськоївійни в тилу Червоної Армії. У цій боротьбі УПА зазнала значних втрат. Особливо болючими були втрати досвідчених повстанських командирів. 15 жовтня 1944 р. потрапили несподівано у засідку у с. Яворина на Сколівщині і загинули у бою Поль-Польовий, начальник старшинської школи УПА та його ад'ютант Ткачук. 12 лютого 1945 р. в збройній сутичці на Оржівськім хуторі Кдеванського району Рівенської області було вбито Клима Савура — командира «УПА—Північ» та провідника ОУН на Північно-Західних українських землях. Восени 1945 р. начальник штабу УПА генерал Перебийніс отримує від УГВР завдання виконати важливу дипломатичну місію за кордоном. Разом з членом Крайового Проводу ОУН Тарасом (Д. Маївським) натрапляють недалеко від чесько-німецького кордону на засідку чеської поліції. Тарас застрелився, а Перебийніс був заарештований. Підданий жахливим тортурам у тюрмі, що знаходилась на Вашінгтонській вулиці в Празі, генерал Перебийніс закінчує життя самогубством, розбивши голову об стіну тюремної камери, і не зраджує жодної таємниці УПА.

 

Збройна боротьба УПА завдала великої шкоди політичному авторитету Радянського Союзу на міжнародній арені. Окупаційному режиму не вдалося ліквідувати національно-визвольний рух силою. Комуністи розпочинають підступну боротьбу та віроломну агітаційну кампанію, намагаючись таким чином позбавити УПА народної підтримки та розкласти її зсередини.

[GiRaFo.chka]

Уряд УРСР вже у вересні 1944 р. видав офіційне звернення до бійців УПА з повною амністією для усіх, хто з'явиться з повинною і зголоситься служити в Червоній Армії. У випадку відмови всіх, хто бореться проти СРСР, чекає нещадна розправа. Така агітація дала певні результати.

 

В УПА визріла політична опозиція. Восени 1944 р. член УГВР, видатний діяч ОУН, надзвичайно авторитетний серед старшин і бійців УПА Павленко (Ростислав Волошин), керівники великих відділів УПА — Босота (Матвій Токар) та Ломиніс (Андрій Трачук) оголосили, що вони розпускають ОУН і створюють Народно-Визвольну Революційну Організацію (НВРО). НВРО заявила про свою готовність іти на компроміс з Радянською владою. Головна команда УПА повела з опозиціонерами рішучу боротьбу. Босота, Козуб, Гамалія та ряд інших вождів НВРО були у листопаді 1944 р. страчені за наказом командуючого «УПА—Північ» Клима Савура. Розгром опозиції дозволив сконсолідувати всі сили УПА.

 

У грудні 1944 р. видано нове звернення радянського уряду, яке повідомило ще один «останній» термін добровільного виходу з лісу. У травні 1945 р. з приводу закінчення другої світової війни видано третє звернення, а в липні 1945 р. — четверте. В третьому й четвертому, зокрема, йшлося про те, що у випадку, якщо УПА не капітулює, то проти неї уряд СРСР кине усю військову машину, яка розгромила гітлерівську Німеччину. П'яте звернення Нарком МВС УРСР видав в середині листопада 1945 р.

 

Названі документи розповсюджувалися масово, за допомогою преси, афіш, листівок, по радіо. Щоб довести свою «доброзичливість», більшовицькі вожді звільнили із заслання і дали можливість повернутися додому певній частині українців, вивезених із західних областей України у 1939—1941 рр. Прагнучи надати успіху своїм операціям, чекісти використовували такий спосіб: обравши який-небудь район, війська МДБ його оточували, зганяли на майдан чоловіче населення і примушували підписувати відповідно укладену заяву про вихід з УПА та засудження українського партизанського руху. Фотознімки таких заяв з підписами публікувались у пресі, як доказ того, скільки «бандерівців» склало зброю. Слід зауважити, що бійці УПА, переважно багатодітні селяни, справді покидали її лави. Кількість повстанців, які здалися МВС—МДБ у 1944—1945 рр. сягає 55 тисяч чоловік.

 

Однак переважна кількість бійців УПА продовжувала боротьбу. Ось кілька прикладів. 10 червня 1945 р. сотня Чорноти вночі увійшла до райцентру Галич. Обстріляно будинки МВС та МДБ, одного чекіста вбито, двох поранено. В червні 1945 р. на шлаху Козятин-Бердичів повстанські відділи протягом одного тижня тричі затримували поїзд і визволяли людей, яких вивозили до Сибіру. 12 липня 1945 р. сотня Вихора атакувала районний центр Солотвино. Обстріляно будинки МВС і МДБ. 18 липня 1945 р. сотня ім. Богуна організувала засідку на радянських прикордонників на шляху Кривотули-Гостів, у яку потрапило 49 чекістів. Після короткого бою вони розбіглися, залишивши 18 убитих. 3 серпня 1945 р. загін УПА зробив засідку між селами Верхнею і Гуменовим на відділ МДБ, який приїхав до с. Верхні з метою виселення селян. Кулеметним вогнем вбито 10 чекістів, 9 взято у полон. 25 листопада 1945 р. курінь під командуванням Чорного здійснив напад на райцентр Стинію біля Станіслава. В запеклому бою було розбито і знищено будинок МВС, тюрму, з якої звільнено всіх в'язнів, військкомат, залізничну станцію та раймолочарню.

 

Другою формою відповіді на заклики до капітуляції були пропагандистські походи загонів Української Повстанської Армії. Збройні відділи повстанців заходили до сіл, скликаючи все населення на віче і пояснювали цілі і завдання українського національно-визвольного руху.

 

Ця агітаційна кампанія УПА мала важливе значення з уваги на те, що 10 лютого 1946 р. повинні були відбутись вибори до Верховної Ради СРСР. У переддень виборів у кожному селі були розташовані спеціальні підрозділи внутрішніх військ, наприклад, у Жидачівському районі Дрогобицької області розквартирувались 600 чоловік, у Стрийському районі Дрогобицької області — 5253, у Перемишлянському і Поморянському районах Львівської області — понад 3200, які примушували йти на виборчі дільниці. Це було яскравою ілюстрацією сталінської «демократії» і підтверджувало аргументи пропаганди УПА. Фактично в цей день справді проголосувало добровільно не більше 3 % української людності, 30—40 % голосувало лише під жахом терору, решта взагалі не голосувала. За офіційними даними Радянської влади проголосувало 98,8 % зареєстрованих виборців.

 

Хитрощі з амністією та звернення до бійців УПА здебільшого закінчувалися невдачею. До того ж солдати регулярної армії, серед яких було багато українців, чинили «тихий» опір, коли їх скеровували в каральні експедиції. Вони часто займали бойові позиції з великим запізненням, вночі намагались «не бачити» повстанців і дозволяли їм без боїв переходити поміж свої ряди.

 

МДБ—МВС застосовує весь арсенал методів нищівного, безжального терору. Основними формами боротьби чекістів проти українських партизанів стали: створення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинна і майнова відповідальність, публічні катування, агентура, провокація.

 

Створення випадкових баз МВС розпочинається вже весною 1945 р. В різних місцевостях, в першу чергу біля лісових масивів, де могли перебувати відділи УПА, чекісти закладають гарнізони чисельністю 100—200 чоловік. Зброю та амуніцію туди доставляли вночі, мешканці випадкових точок ходили в цивільному одязі, вдаючи з себе спеціалістів, що ніби-то досліджують ліси для вирубування і вивозу деревини.

 

Завдання випадкових баз було: 1) вести безперервний нагляд за лісом і навколишніми селами; 2) контролювати шляхи з сіл до лісу і не допускати постачання харчів повстанським загонам; 3) тримати в постійній напрузі повстанців у лісі; 4) облавами і обшуками тероризувати населення.

 

У січні—лютому 1945р. було здійснено перепис населення. Це, правда, нормальний державний захід. Однак, сам спосіб проведення перепису свідчить про те, що чекісти використовували його як засіб полювання на членів українського підпілля, які у зв'язку із нелегальною діяльністю вимушені були перебувати час від часу не у своїй рідній місцевості. Після застосування цих двох форм боротьби взимку 1945—1946 рр. з'являється третій засіб: блокада повстанських територій. По всіх селах розташовуються постійні гарнізони військ МВС чисельністю 10—100 бійців на село і 2000—5000 на район. Наприклад, в Соколівському районі Дрогобицької області розмістились: у Сколе — 700 чоловік і танкова частина, Бубнище — 25, Воля Довголуцька — 20, Гірне — 15, Кам'янка — 25, Корчин — 30, Крушельниця — 43, Луковиця Горішня — 20, Луб'янці — 25, Монастирець — 20, Межиброди — 60, Підгородці — 90, Розгірче — 30, Стинява Нижня, Стинява Верхня — 20, Семигинів — 25, Сукул — 25, Синевідсько Верхнє — 220, Синевідсько Нижнє — 30, Сопіт — З0, Танява — 60, Труханів — 40, Улично — 125, Хромогорб — 70, Ямельниця — 10.

 

В такий спосіб було заблоковано Станіславщину, Дрогобицьку, Львівську, Волинську, Чернівецьку і частково Закарпатську і Кам'янець-Подільську області. Одночасно з приходом гарнізонів введено у кожній місцевості військовий стан. Всім мешканцям було заборонено виходити вночі без спеціального письмового дозволу зі своїх будинків. Кожен мешканець зобов'язаний був ночувати у своїй хаті чи квартирі, спеціальні відділи МВС перевіряли, чи це розпорядження виконується.

 

Ввечері і вночі вікон не можна було заслонювати, бо інакше чекісти кидали до хат ручні гранати. Кожна хата і кожне подвір'я піддавалися дуже детальним обшукам. Головна мета блокади — не допустити вивезення з сіл до лісу ніяких продуктів і примусити голодуючих повстанців вийти з лісу. На всю родину членів УПА МДБ накладало родинну і майнову відповідальність (її ЧК вперше застосувало на Тамбовщині під час придушення ще у 1921—1922 рр. повстання селян під проводом O. Антонова). Кожну родину, член якої воював в УПА, арештовували і вивозили до Сибіру, а її майно конфісковували. Всього ж із західних областей України до Сибіру і на Далекий Схід у 1944—1951 рр. було вивезено 65906 родин або 203661 особи. Сталін і Берія навіть розглядали питання про доцільність виселення всього українського населення західного регіону республіки.

 

З полоненими воїнами УПА карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекісти по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушувати людей переїздити через них підводами. Ось що почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у щоденнику 1945 р. Олександр Довженко: «Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса (...), а він гадюка, так і помер з криком «Слався Україно». Скільки я їх перемордував» ...Пригадує колишній учасник УПА В. Максимович: «Знаю, як одну дівчину мучили. Це була станична (адміністративна посада за ОУН — Ю. К.) жіночої сітки. Її взяли на допит, били, всіляко катували, а потім роздягли догола і посадили на розжарену піч. Вона не витримала таких тортур і померла». Дівчатам-зв'язковим УПА чекісти часто влаштовували «червоні чобітки»: садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.

 

Садизм МДБ не знав меж. З 1945 р. відновлюється середньовічна практика (прилюдне катування). На площу зганяють місцевих жителів, приводять заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА і на очах у всіх влаштовують варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на ці криваві оргії, божеволіли.

 

З метою деморалізації всього населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж і підкуп, створюють в кожній місцевості розгалужену мережу донощиків, так званих сексотів.

 

З польських шовіністів, колишніх москвофілів, злочинних елементів та заляканих, морально зламаних людей МВС—МДБ організовує колабораційні «истребительные отряды», або як їх називали в народі «стрибки». Загони «стрибків» становили велику небезпеку для УПА, оскільки ті знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних успіхів у боротьбі проти повстанців. На 15 лютого 1945 р. у західних областях України діяло 292 винищувальні батальйони, у складі яких налічувалося 24 тис.чол.

 

У 1946 р. навесні більшовики у боротьбі з УПА застосовували методи масового випалювання лісів у тих теренах, де сподівалися більшого скупчення повстанців.

 

До такого засобу, незважаючи на те, що Україна — одна з найменш заліснених країн Європи, вони вдавалися вже попередніми роками, але тоді ці акції не були такими масштабними. Намагаючись позбавити партизанів лісового середовища, у якому ті почувалися господарями, більшовики дуже часто підпалювали окремі сектори лісу, розробляючи на сусідніх просіках і стежках застави, які мали винищувати вогнем повстанців, що рятуватимуться від пожежі.

 

Весною 1946 р. в цей спосіб спалено майже всі соснові ліси на Ковельщині. В північно-східній частині Львівщини (Сокальщина), ліси в околицях Станіславова (Чорний ліс) і багато інших лісових масивів.

 

Напасники не обмежувалися лише паленням лісів. У багатьох випадках разом з лісами вони спалювали і прилеглі села. В такий спосіб стерто з лиця землі, наприклад, села Велика Радванецька, Кути коло Трійці, Лісові коло Топорова, Добролівка біля Шурович (Львівська область). Запалювали ліси або самі енкаведисти чи сексоти, або ж ранньою весною авіація запалювальними бомбами.

 

Улюбленою формою роботи МВС—МДБ стають найрізноманітніші провокації. Це, наприклад, підробка заяв. Якщо до рук чекістів потрапляв видний командир УПА, вони таємно його знищували, а потім публікували нібито написану ним, а насправді сфабриковану, «покаяну» заяву. Так вчинили зокрема з поручником Зміюкою, сином героя ЗУНР полковника Дмитра Вітовського.

 

Чекісти не гребували жодними методами. На Західну Україну засилались вишколені банди головорізів, переодягнутих у форму УПА, які не лише знущалися над людьми, чинили розбій, а й вирізували цілі сім'ї і села.

 

В боях з відділами УПА, порушуючи будь-які міжнародні закони, чекісти вживали розривні набої.

 

Масове і цілеспрямоване застосування терору завдавало болючих ударів Українській Повстанській Армії. Її чисельність різко зменшується. Однак УПА не капітулює, а шукає і знаходить нові форми боротьби, її командування приймає рішення про розчленування загонів армії на оперативно самостійні одиниці кількістю 11—15 чоловік. Таким чином, УПА переходить від повстанських форм масової збройної боротьби в глибоке підпілля, головним завданням якого стає організаторська і широка політико-пропагандистська робота, невпинний опір агресорам.

[GiRaFo.chka]

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ НА ЗАКЕРЗОННІ. РЕЙДИ УПА.

 

Окрему сторінку історії УПА становить боротьба її бійців на захист українського населення так званого Закерзоння. Що таке Закерзоння? Як народився цей термін. В грудні 1919 р. Верховна Рада Антанти рекомендувала Польщі як її східний кордон умовну лінію, що проходила через Гродно — Ялівку — Немирів — Брест-Литовський — Дорогуськ — Устилуг, на схід від Грубешова, через Крилів і далі західніше Рави Руської, на схід від Перемишля до Карпат. З 1920 р. цю лінію стали іменувати лінією Керзона — тодішнього міністра закордонних справ Англії, який під час радянсько-польської війни 1920 р. звернувся із вимогою до Леніна припинити наступ Червоної Армії саме на цій лінії. Давні українські землі Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, які опинилися на польській частині лінії Керзона, з того часу отримали назву Закерзоння.

 

Взимку 1943—1944 рр. польське підпілля, головним чином Армія Крайова, захоплює ці території. Всіх свідомих українських патріотів польські бойовики знищують фізично, вбиваючи при тому їхніх дружин і дітей, а від решти українського населення вимагають заяв про лояльність і підтримку польського повстанського руху.

 

Радянський Союз відносно Закерзоння не мав спочатку чітко визначеної політичної позиції. На рубежі 1943—1944 рр. тодішній нарком закордонних справ УРСР О. Корнійчук публічно висунув домагання приєднати до України історичні українські землі — Підляшшя, Холмщину, Надсяння. Однак, після створення у Любліні у липні 1944 р. польськими комуністами ПКНВ (Польського Комітету Національного Визволення) Сталін вирішив піддобритися до поляків.

 

У вересні 1944 р. між Радянським Союзом і урядом Польщі було досягнуто домовленості про прийняття лінії Керзона як польсько-українського кордону, отже, про узаконення окупації поляками українських земель Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Лемківщини. Більше того, було прийнято постанову про «добровільне» виселення з цих територій всього українською населення. Така позиція Москви зустріла схвалення на Ялтинській конференції керівників урядів СРСР, США та Великобританії у лютому 1945 р. Після цього 16 серпня 1945 р. СРСР підписав і офіційно опублікував договір з Польщею про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном та про передбачуване виселення українців.

 

Таким чином, на польському боці залишалася територія загальною площею 19500 кв.км, на якій з прадавніх часів проживали українці. У 1945 р. кількість українського населення становила 1061920 чоловік. Звістка про цей договір, фактично укладений ще в 1944 р., додала польським шовіністам ще більшої наснаги та ентузіазму до протиукраїнських акцій.

 

Від рук польських злочинних і військово-міліцейських формувань гинули цілі села. У селі Пісковичі загинуло 720 осіб, у селах Сочина та Березці 250 осіб, Любилиця — 200 осіб, Рахові — 130, Горянці — 135, Малковичах — 150. У церкві села Повлокома було закатовано 365 чоловік. Безумовно, в такій ситуації УПА повинна була стати на захист свого рідного народу. До кривавих польських розправ її діяльність на Закерзонні, особливо на Лемківщині, не мала великої популярності. Тепер місцеве населення, вбачаючи в особі українських повстанців своїх єдиних захисників, надає їм всебічну допомогу. Найбільш уславленими керівниками УПА на Закерзонні були «Рен» (В. Мізерський), »Бродич« (Р. Грубельський), «Хрін» (С. Стебельський), «Бурлака» (В. Щигельський), «Орест» (М. Онишкевич). Незважаючи на свою нечисленність, українські партизани діяли дуже активно і рішуче.

 

Впродовж одного місяця, від 15 квітня до 15 травня 1945 р., відділи УПА розгромили понад 20 дільниць польської міліції (Грозьова, Роботичі, Тисова, Вільшани, Жапалів, Старе село, Брусно, Тирява, Сальва), спалили польські села Борівницю та В'язовницю та покарали мешканців тих сіл за неодноразову участь у мордуванні українців, обстріляли гарнізони у містах Конюші, Берендьовичах.

 

Внаслідок цих акцій польський терор вдалося припинити; з польською антикомуністичною підпільною організацією «Воля і незалежність» було навіть укладено договір про спільні дії. УПА настільки контролювала ситуацію, що від середини травня до серпня 1945 р. існувала на Закерзонні Українська Повстанська Республіка.

 

В цей же час закінчилась добровільна «репатріація». Взимку 1944 р. до СРСР виїжджали справді бажаючі. Це, насамперед, мешканці знищених війною сіл Дуклянського поясу, жителі холмських сіл, оточених польською етнічною більшістю та члени і симпатики Компартії, московофіли. УПА вела пропагандистську кампанію проти масового виїзду, роз'яснюючи, що репатріацію польського населення із західноукраїнських земель не можна аж ніяк порівнювати із виселенням мешканців Закерзоння — з їхньої споконвічної батьківщини. Керівники Москви і Варшави, зустрівшись з відмовою українського населення Закерзоння від добровільного виїзду, вирішили перейти до примусового виселення всіх українців. Для підготовки цієї акції польський уряд висилає восени 1945 р. на Закерзоння військові частини, завдання яких було очистити територію від УПА.

 

Примусове виселення починається 1 вересня 1945 р. Польські війська оточували села, силоміць виштовхували людей з помешкань, і під дулами кулеметів конвоювали їх до кордону, або до залізничних станцій. За інструкцією селянам давалось не більше двох годин на збір. Та, як свідчать численні очевидці, і ця умова не виконувалася. Збір, як правило, тривав півгодини. Голих, босих людей вивозили з їхніх насиджених місць, туди, де чекав голод, холод, бездомність. На територію УРСР було вивезено близько 500 тисяч українців. УПА всілякими засобами чинить опір насильникам. Її дії були спрямовані на знищення і пошкодження шляхів сполучення — підрив мостів, залізничних колій, залізничних станцій та ліквідацію переселенських комісій. Знову наведемо факти.

 

1-го вересня 1945 р. на шосе Белз—Варяж вбито 19 польських міліціонерів. 15 вересня 1945 р. знищено міст на шосе Кропиця—Будомир, того ж дня розгромлено міліцейську дільницю в Новій Греблі. 18 вересня 1945 р. пошкоджено міст на шосе Любачів—Рава. 19 вересня 1945 р. знищено міст біля села Верхрати. 20 вересня 1945 р. висаджено в повітря мости на шосе Чесанів—Брусно і Горнець — Брусно, залізничний міст на шляху Олешни—Суховоля і два мости біля с. Тимці. 22 вересня 1945 р. зруйновано залізничну колію на дільниці Любачів—Ярослав та Олещичі—Нова Гребля. 25 вересня 1945 р. в с. Млинах розстріляно трьох членів переселенської комісії. 5 жовтня 1945 р. відділи УПА захопили залізничні станції Кристинопіль і Сокаль—Забужжя. Станції та всі вагони, призначені для вивозу населення, знищено, а людей відправлено додому.

 

На Бузі висаджено в повітря два мости, ліквідовано дільницю польської міліції в Кристинополі. 26 грудня 1945 р. бійці УПА обстріляли з гранатометів м. Перемишль.

 

Характеризуються активністю дії УПА в 1946 році. Особливої уваги заслуговує бій за місто Бірча, що його польське командування перетворило у свою збройну базу. 6—7 січня 1946 р. загін повстанців на чолі з командиром Коником атакував місто, у якому перебувало тоді 1500 польських і радянських солдатів. Місто було взято штурмом. Противник втратив 70 вбитими і понад 150 пораненими, тоді як з боку повстанців було поранено 22, а загинуло 23 бійці, серед них і безстрашний командир Коник.

 

20 березня 1946 р. курінь Хріна атакував велике селище Яселко, де зібралися відділи польських прикордонних військ і державної безпеки з усієї околиці. Противника було цілком розгромлено. 79 військовослужбовців, в тому числі 12 офіцерів було взято в полон. В захопленому польському архіві знайдено детальну характеристику на кожного з полонених; на підставі цих даних 20 полонених звільнено, решту, які »уславились« знущаннями над українським народом, розстріляно. Здобуто 2 міномети і 120 мін, 8 кулеметів, 79 гвинтівок (з них 15 снайперських), 40 автоматів, 20 пістолетів, 37 пар коней, відібраних поляками в українських селян та велику кількість білизни, взуття й уніформи.

 

22 березня 1946 року відділ Дідика вчинив партизанську акцію в селі Кам'янка. Повстанці знищили приміщення державної безпеки, міліції та залізничну станцію з 40 вагонами, призначеними для вивозу переселенців. 23 березня 1946 р. втекла при появі УПА польська охорона у с. Радомиць.

 

26 березня 1946 р. загін Хріна розгромив у Височанах, Кожушному, Шавнім загін польської міліції чисельністю 180 чол.

 

28—31 березня 1946 р. на польсько-словацькому кордоні відділи Хріна розгромили польські прикордонні застави, взявши в полон 150 солдатів.

 

Зіткнувшись з таким могутнім опором, польський уряд вирішив тимчасово припинити акцію виселення. 15 червня 1946 р. він проголошує процес «репатріації» українців з Заксрзоння закінченим і визнає решту населення, що залишилося, поляками. Проте це був лише тимчасовий маневр, спрямований на перегрупування сил. Весною 1947 р. на Закерзоння прибув відомий польський воєначальник К. Сверчевський, щоб на місці вивчити ситуацію і розробити новий план бойових дій проти УПА. Однак 28 березня 1947 р. на шосе біля Балигородовом і Тісною у бою з українськими повстанцями під командуванням Хріна польський генерал загинув. Йому було влаштовано у Варшаві помпезний державний похорон з участю представників СРСР та інших союзників.

 

Через два місяці після цієї події, 28 травня 1947 р., у Варшаві було підписано договір про спільні військові дії Польщі, Чехословаччини й СРСР проти УПА. Ще раніше польський уряд розпочав горезвісну операцію «Вісла» з метою остаточного примусового виселення чверті мільйона українців, які ще залишилися на Закерзонні.

 

Операція «Вісла», за задумом її авторів, крім іншого, повинна була допомогти комуністам завоювати симпатії польських шовіністичних кіл. Це був час завзятої політичної боротьби після виборів у січні 1947 р., коли комуністи програли вибори і мусіли фальсифікувати їх результати.

 

Радянське командування перекинуло з Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон, чехи вислали одну гірську бригаду, а поляки — моторизований корпус. Загальне командування здійснював маршал Польщі Роля-Жимерський за допомогою Міністра внутрішніх справ Радневича. Армія спрямовувалась, в першу чергу, проти повстанців Лемківщини й Перемишльщини. Ці землі були відрізані від польської території смугою міліцейських частин. Польські війська почали повне виселення звідси всього, не лише українського, але й польського населення. Поляків виселяли тому, що інколи вони сприяли українським повстанцям. Ветеран УПА Д. Бесараб, який кілька років партизанив на Лемківщині, пригадував, як польські селяни з місцевим ксьондзом допомагали їм провіантом, ганьбили вояків Армії Людової за те, що «вони мають державу, а все одно є розбійниками».

 

Українське населення транспортувалось під посиленим ескортом на так звані «земє одзискане» (повернуті землі польські) у Південну Прусію та Сілезію. Здебільшого їх розселяли по селах малими групами з метою якнайшвидшої асиміляції. Їх кількість не мала перевищувати 10 процентів польської людності; заборонялось безпосереднє сусідство переселенців з колишніми земляками.

 

Крім того, українцям діставалися найчастіше зовсім розграбовані або знищені колишні німецькі господарства і так звані «чвораки». Це були фільварковані бараки з чотирьох господарів, часто зі спільним подвір'ям, нерідко без вікон і дверей, інколи без даху, а то й без стіни. Причому даремно було б їм покладатися на яку-небудь допомогу з боку місцевої влади. 23 квітня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП рийняло рішення про утворення концентраційного табору для українського населення у Явожному.

 

Він був збудований на базі філіалу колишнього нацистського табору в Освенцімі. В рамках операції «Вісла» в ньому було ув'язнено 4 тис. українських жінок, дітей та людей похилого віку.

 

Через деякий час вся Лемківщина, Перемишльщина і Ярославщина перетворились у безлюдну пустелю: все цивільне населення цього регіону було виселене. Після цього розпочалося прочісування лісів. Відділи УПА чинили мужній опір, та їхнє становище стало надзвичайно важким, не лише з причини величезного насичення краю ворожими військами, але й з огляду на повне обезлюднення території, що надзвичайно ускладнювало продовольчу проблему, до того ж у новій ситуації, коли відділи УПА перебували в безупинних маршах.

 

Вивезення українського населення позбавило збройну боротьбу УПА на цих теренах основної мети, зробило її тут безперспективною. Тому головнокомандувач УПА Р. Шухевич вирішив припинити збройну боротьбу на Закерзонні. Окремі загони отримують завдання прорватися на Захід, решта — перейти на територію СРСР. Так, наприклад, вдало відступили на територію Галичини загони Рена і Хріна.

 

У своїй збройній діяльності командування УПА часто використовувало таку форму боротьби, як рейд. Восени 1944 р. відбулося кілька рейдів українських партизанів у Білорусію. Головною метою була спроба налагодити контакт з білоруськими військовими силами, які під проводом партії білоруських націоналістів — Білоруського Національно-демократичного об'єднання вели боротьбу проти Сталіна і його режиму. В середині квітня 1945 р. загони УПА вирушають у рейд до Польщі і Литви.

 

Сотня командира Куліша побувала навіть у передмістях Варшави. Влітку 1945 р. курінь «Підкарпатський» під командуванням майора Прута рейдує по Словаччині. Вирушивши із Самбірщини, загін 22 серпня 1945р. переходить польсько-словацький кордон. Розділившись на менші відділи, повстанці проходять через села в районі Межиляборців, Стронкова, Гіральтовців, Пряшева, Сабінова, Бардіїва, Гуменного і повертається до Галичини всередині вересня 1945 р. Стрільці УПА не дозволяли собі ніяких ворожих випадів стосовно місцевого населення. Наприклад, словацька газета «Демократ» 20 вересня 1945 р. писала «останніми тижнями з'явились в північно-східній частині Словаччини озброєні групи (...). До цього часу не було випадків, щоб ці групи допускали насильства над жителями чи майном громадян». Щоб ліквідувати такі рейди УПА, в січні 1946 р. між МДБ СРСР і органами державної безпеки Чехословаччини було підписано таємний договір, за яким дозволяється взаємний перехід кордонів радянськими або чеськими військами для переслідування повстанських частин.

 

У квітні 1946 р. загони УПА вирушили в новий рейд до Словаччини. Ними керував командир Мирон. Учасники рейду пройшли такими повітами: Гуменне, Бранів, Стронків, Межиляборці, Пряшів, Сабінів, Гіральтовці. Повстанці підійшли аж до міста Кошіце і побували в його передмістях. У зв'язку з цим рейдом у Словаччині було проголошено військовий стан, а з Праги вислано для боротьби з відділами УПА окремі військові частини, з якими українські повстанці мали лише дві невеликі сутички. Словацьке населення поставилося до рейдуючих дуже прихильно, а словацька поліція і навіть чеські війська не шукали зустрічі з українськими повстанцями. Під час цього рейду відділи УПА відвідали 106 сіл, зокрема і українських, провели 11 великих мітингів, 40 зустрічей, 69 розмов з представниками інтелігенції та взяли участь у 8 богослужіннях.

 

У червні 1947 р., коли починалася велика військова акція трьох держав на Закерзонні, в рейд на польські автохтонні землі вирушає невеликий загін УПА. Завданням рейду було інформувати польське громадянство про характер і мету українського національно-визвольного руху, ширити правду про плани Сталіна і його кліки відносно Польщі. Той факт, що група змогла дійти аж до центральних районів Польщі і повернутися звідти, свідчив про політичний успіх рейду.

 

Надзвичайно великого розголосу набрав рейд відділів УПА під проводом Бурлаки (Володимира Щигельського) і Бродича (Романа Грубельського) влітку 1947 р. на територію Чехословацької республіки. Обидва відділи намагались прорватися через Чехословаччину на захід. Проти частин УПА було кинуто чехословацькі поліцейські частини і регулярну армію. Бої затягнулися до середини листопада 1947 р. В одній із сутичок поліції вдалося схопити Бурлаку. Його ув'язнили в тюрмі міста Кошіце. 12 лютого 1948 р. партизанський ватажок втікає із тюрми. Проте через деякий час його знову затримують чеські власті і видають Польщі. Польський військовий трибунал засудив Бурлаку до смертної кари. 7 квітня 1949 р. у Жешуві його було страчено. Трагічно склалася доля і Грубельського. Він також був затриманий чеськими поліціянтами, виданий Польщі і розстріляний. Одночасно з рейдами Бурлаки і Бродича по Чехословаччині відходить кілька менших відділів УПА в рейд до Західної Німеччини та Західної Австрії. Цей похід був успішний.

 

Близько 300 бійців УПА пробилися до Мюнхена. Тоді відбувся рейд і до Угорщини.

 

Взимку 1947—1948 рр. дві групи УПА під командою Ясеня і Прірви рушили у Східну Прусію. Завдання першої групи полягало в зборі потрібної інформації про цю територію для другого (пропагандистського) відділу. По дорозі туди група під командуванням сотника Прірви вже на території Східної Прусії вступила в бій і вийшла з нього без втрат. Обидві групи пробули в Прусії аж до весни 1948 р., ведучи роз'яснювальну пропаганду та підтримуючи переселене сюди із Закерзоння українське населення.

 

Влітку 1949 р. відділ УПА під командуванням сотника Хмари відбув у рейд на територію Румунії. Перед походом повстанців забезпечено літературою та листівками надрукованими як по-українськи, так і по-румунськи. Загін перебував на румунських землях два тижні. Проти повстанців було скеровано значні військові сили з мінометами і гранатами. Однак Хмара виявив чудові військові здібності й успішно повернувся з загоном на Батьківщину.

 

Рейди УПА поза межі України свідчили про те, що Українська Повстанська Армія залишилася міцною і боєздатною навіть після переходу на нові форми боротьби — невеликими відділами.

[GiRaFo.chka]

ПІДПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН—УПА В 1947-1953 pp.

 

 

Після закінчення другої світової війни відбулись істотні зміни в розстановці політичних сил на міжнародній арені. Сталін і його оточення взяли курс на конфронтацію з так званим капіталістичним світом. Саме агресивна зовнішня політика СРСР привела до виникнення «холодної війни». Англія, США та інші демократичні країни світу, які боялися «комуністичного раю», у багатьох випадках підтримували опозиційні сили, ворожі сталінському режимові. На цю підтримку великі надії покладало керівництво ОУН і УПА. Зокрема, С. Бандера, М. Лебідь та інші діячі національного руху, які перебували в еміграції, докладали чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості із жахливим становищем, у якому опинився поневолений український народ, прагнули домогтися активізації дій Заходу стосовно сталінізму. Однак Англія і США, які хоча і надавали певну моральну підтримку і незначну матеріальну допомогу українському партизанському рухові, все ж на відвертий конфлікт із сталінською імперією не наважувалися. Повстанці УПА надалі залишились одинокими в нерівній боротьбі з могутнім ворогом.

 

Перейшовши на рубежі 1946—1947 рр. у глибоке підпілля, український національно-визвольний рух змінив характер своїх збройних дій. Це були вже не великі бої сотень і куренів УПА, а постійні сутички з ворогом розчленованих, але організаційно пов'язаних та керованих одним центром повстанських і підпільних груп. 30 травня 1947 р. Р. Шухевич, як голова Генерального Секретаріату УГВР, видав для УПА і ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній системі. Цю інструкцію можна трактувати початком процесу ідеологічної злуки УПА і ОУН в одну формацію.

 

Відтоді і ОУН, і УПА називалися «Збройним підпіллям». Члени ОУН, які були членами УПА, найперше інтегрувалися в сітці ОУН. А майже всі члени УПА, які не були членами ОУН, стали членами ОУН. Формально існували ще дві формації, але у скорому часі вони злилися в одну організацію — збройне підпілля ОУН—УПА. Своїми збройними акціями ОУН—УПА ускладнювала, а часто й унеможливлювала сталінсько-бeріївським сатрапам реалізацію їх антинародних злочинних планів.

 

У 1947 р. сталінська кліка вирішила повторити на Україні голодомор 1932—1933 років. У колгоспів та селян-одноосібників забирали весь врожай і відправляли в Польщу, Болгарію, інші країни так званої «народної демократії» для підживлення існуючих там прокомуністичних режимів. До цього здирства долучилася посуха. Східні райони України, Бесарабію, Молдавію охопив голод, правда, у менших масштабах ніж у 1933 р. В західних областях України на заваді напасникам стали бійці УПА. У 1947 р. на території восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних збройних і політичних акцій УПА, це, насамперед, вогневі сутички і бої з відділами МВС—МДБ, озброєними партійцями і радянськими чиновниками, які забирали хліб у селян, знищення ворожих господарських пунктів, транспортних засобів тощо.

 

За місяцями ці акції розподілялися таким чином: січень — 26, лютий — 22, березень — 36, квітень — 90, травень — 107, червень — 11, липень — 91, серпень — 129, вересень — 68, жовтень — 66, листопад — 89, грудень — 71. В результаті облав на ліси і поодинокі села чекістам вдалося розкрити 103 бункери і криївки УПА.

 

У дванадцяти випадках оточеннями вдалося прорватися з бункерів крізь вороже кільце, у 91 випадку оточені боролися до останнього і, вистрілявши всі набої, останньою гранатою підірвали себе, щоб не потрапити до рук ворога. Жертви УПА в 1947 р. були недаремними. Українські повстанці врятували населення свого краю від голодної смерті.

 

Більше того, УПА розповсюджувала поміж селян відозви, у яких закликала продуктами допомагати голодуючим, що сотнями тисяч їхали на Західну Україну з надією роздобути бодай якийсь харч. Згодом в одному із звернень повстанці писали: «Пам'ятайте, що коли б у Західній Україні були колгоспи, то Ви вмирали б від голоду вже в 1946—1947 рр. А так не тільки в Західній Україні не було голоду, а ще й скільки наших братів зі Східної України врятувалося від голодної смерті!»

 

У другій половині 40-х років більшовики розпочинають у західних областях України суцільну колективізацію. Сюди із східних областей було скеровано близько 30 тис. партійних і радянських працівників. Новоприбулі не орієнтувались у місцевій обстановці, зневажливо ставились до місцевих жителів. Для організації колгоспів застосовувалися грубий натиск, залякування, жорстокий терор. Села Західної України були наводнені військами МВС і МДБ, що складалися в основному із солдатів — вихідців із кавказьких та середньоазіатських народностей. Вони всіляко знущалися з українських селян. 23 грудня 1949 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР». Для роботи в них направили 1,7 тис. партійних активістів. Політвідділи МТС підміняли певний час будь-які органи влади на селі і стали осередками масового наступу комуністів на західноукраїнське село.

 

Здавалось, повертались давні кріпацькі часи. Недаремно абревіатуру ВКП/б/ іронічно розшифровували як «второе крепостное право большевиков».

 

ОУН—УПА боронила права свого народу. Влітку 1948 р. упівці провели масові акції проти запровадження колгоспів на території Волинської області. Було спалено колгоспи в таких селах: Первіччя і Городище (район Луківці), Доротище (р-н Ковель), Гупали і Запілля (р-н Любомиль), Потапи (р-н Головно), Дубечко і Кримко (р-н Заболоття), Ратно, Бузаки, Хотищево, Чорче, Височно і Прохід (р-н Ратно), Синово, Замшани і Мізове (р-н Стира Вижівка), Тоболи і Ворокомия (р-н Камінь-Каширський). У травні—червні 1948 р. проведено подібну акцію у Львівській області, знищено колгоспи в селах: Черниця (р-н Підкамінь), Гаї Старобрідські (р-н Броди), Калдубиська (р-н Заболотці), Паликорови (р-н Підкамінь). Влітку 1948 р. «червоного півня» пустили колгоспам тієї ж області в м. Сокаль і в селах Боб'ятин, Волиця, Зубків, Вільковичі, Ксаверовня, Спасів, Перв'ятичи, Тартаків, Жарпанці. У вересні 1948 р. спалено колгоспи на Чернівеччині в селах Головненці, Козярі, Сухівці, Шильняки, Глинці Малі. Українські повстанці були свідомі того, що така активність неминуче призводила до посилення каральних дій МВС—МДБ, одначе іншого виходу не було.

 

У результаті невпинних облав у 1948 р. чекістам вдалося виявити 94 криївки повстанців. Лише в семи випадках всім підпільникам вдалося прорватися крізь оточення. У 87 випадках оточені упівці кількістю 191 чол. відстрілювалися до останнього патрона і у безвихідному становищі підривалися на гранатах. Було також викрито одну підпільну друкарню ОУН (на Волині) та одне з підпільних бюро відділу пропаганди та інформації УГВР (на Болехівщині). В обох випадках підпільники гранатами запалили криївки так вдало, що до рук МВС—МДБ не потрапили жодні документи.

 

В 1949 р. збройна боротьба ОУН—УПА продовжувалася з неослабленою силою. Повстанці майже у всіх випадках билися до кінця, віддаючи перевагу смерті перед ганебним полоном. Наведемо бодай кілька документальних свідчень. 7 січня в с. Уїздці (р-н Мізоч Рівенської обл.) відділ емведистів оточив криївку повстанців. Повстанці, опинившись в безвиході, з окликами «За Україну!» підірвалися гранатою. 13 січня на полях біля села Мишковичі (р-н Микулинці, Тернопільська обл.) три повстанці протягом півтори години вели запеклий бій з тридцятьма емведистами.

 

Оточені, вони відстрілювалися до останньогонабоя і, щоб не датися в руки чекістам, пострілялися. 20 лютого в с. Гніздище (р-н Великі Бірки, Тернопільська обл.) відділ емведистів під час облави знайшов у селянській хаті криївку повстанців. Зав'язався бій, під час якого обидва повстанці, разом з господарем та його братом застрелилися.

 

Боротьба мала запеклий і відчайдушний характер з обох боків. Сталіністи закатували в Західній Україні у 1944—1952 рр., за найскромнішими підрахунками, 300—400 тис. чол. За офіційними даними радянської преси, українськими партизанами було знищено 30 тис. чоловік.

 

Очевидно, що навіть при такому співвідношенні жертв дії Радянської влади навряд чи можна назвати правомірними. Вона сама провокувала на збройний опір. Крім того, треба пам'ятати, що стрільці УПА вели національно-визвольну боротьбу, захищаючи свою рідну землю, хату, сім'ю.

 

Збройно-політична діяльність Організації Українських Націоналістів — Української Повстанської Армії продовжувалася й наступні роки, хоча вона давалася дедалі важче, сил ставало все менше. Противник врахував увесь свій попередній досвід і вишукував все нові способи, щоб з безоглядною жорстокістю завдати нових дошкульніших ударів українському збройному підпіллю. В 1948—1949 рр. МДБ організувало вбивство священика Г. Костельника і письменника Я. Галана. Ці акції чекісти проголосили «справою рук бандерівців» і використали як привід для чергового туру репресій проти української інтелігенції. Війська МВС—МДБ широко впроваджували практику масового випалювання лісових масивів, затруювання криниць, озер, річок, навіть медикаментів, які, на їх думку можуть дістатися стрільцям УПА. Життя мирного населення не бралося до уваги.

 

В кінці 40-х на початку 50-х років збройне підпілля починає відчувати нестачу зброї та амуніції. Зброю повстанці здобували для себе у ворога. Це не ставило особливих труднощів у часи операцій великих загонів УПА. Та з переходу на дії малими відділами становище різко погіршилося.

 

Великої шкоди завдавало і те, що у багатьох місцях після розгрому міської і сільської підпільної мережі ОУН зменшився її вплив на стрільців УПА, порушилась скоординованість акцій. Багато боївок, залишившись без політичного керівництва, діяло на свій розсуд, їх члени (а це здебільшого були прості селянські хлопці) частенько скочувалися на шлях зведення особистих рахунків, діяли за принципом «око за око», «зуб за зуб».

 

Надзвичайно ускладнилася тоді і проблема харчування членів ОУН—УПА. На початок 50-х років на західноукраїнських землях насильницькими методами було завершено колективізацію сільського господарства. Це призвело до жахливого зубожіння всього населення, внаслідок чого воно неспроможне було задовольнити потреби ОУН—УПА в продовольстві. Єдиним джерелом добування харчів стали радянські магазини і колгоспні продовольчі склади.

 

Тепер замість масових боїв, облав великими силами, практикованих раніше, органи МВС—МДБ застосовували так зване «прочісування», «розроблювання» (разработку — Ю. К.) провідних членів збройного підпілля. Прочісування полягало в тому, що невеликі відділи МВС—МДБ, звичайно 1—5 сотень, оточували несподівано ліс чи село і за допомогою собак обстежували кожен кущ, кожну хату і мало не кожну п'ядь землі. «Розроблюванням» керівних членів збройного підпілля, кожного зокрема, займалися вищі чини МДБ, маючи для цих потреб цілий штат співробітників. Завдання «розроблювання» полягало у вивченні особи даного командира, його звичок, родинних відносин, приватного життя, улюблених місць перебування тощо, і на підставі цього вибирався спосіб, який повинен був привести до фізичного знищення такого командира шляхом нападу, засідки або якоїсь провокації. Чекістам також вдалося проникнути в мережу ОУН—УПА. На зрадницький шлях стали окремі члени ОУН. Така ганебна деградація відбулася з одним із керівників закордонного проводу ОУН — М. Матвієнком.

 

Зрозуміло, що в цих неймовірно важких умовах боротьби ОУН—УПА зазнавала кожного дня болючих втрат. 4 листопада 1948 р. у бою з чекістами на околиці села Малий Любінь, яке майже почало підійматися з попелу після страшної, подібної до Хатинської трагедії, вчиненої тут радянськими вояками на початку 1945 р., був убитий видатний командир «УПА—Захід» ВО «Буг» Крайовий Провідник ОУН Львівського краю Федір (Зеновій Таршаковець). 31 січня 1949 р. у Львові, відстрілюючись, загинув полковник УПА Лицар (Олександр Гасин). В лютому 1949 р. на Волині енкаведисти вбили командира УПА, Крайового Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Смока (Петра Козака). 17 квітня 1949 р. під час облоги криївки в долині річки Лімниці застрелився командир «УПА—Захід» полковник Шелест (Василь Сидор). В жовтні 1949 р. помер від рани командир УПА Хрін, який був широко відомий своєю боротьбою на Закерзонні, талановитий літератор, автор відомих на Заході мемуарів «Крізь сміх заліза», та «Зимою у бункері». 5 березня 1950 р. стався найбільший для УПА удар — в с. Білогорща під Львовом, оточений спецвідділами МДБ, яких навмисно прислали з Києва, загинув смертю героя Головний Командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Про це шеф МДБ Абакумов одразу ж повідомив особисто Сталіна. Після смерті Р. Шухевича його пост зайняв полковник Коваль (Василь Кук).

 

Загибель Р. Шухевича стала для УПА—ОУН непоправним ударом. Жорстокі репресії, підступність та військова могутність ворога призвели до того, що вже в 1951—1953 рр. збройна боротьба ОУН—УПА закінчилась поразкою, хоча окремі боївки протримались до середини 50-их років. Та це були останні з хоробрих бійців. Певну роль в остаточному припиненні боротьби відігравала деяка лібералізація комуністичного режиму після смерті Сталіна і зміни у внутрішній політиці Радянської держави за М. Хрущова.

 

Окрему, але поки що мало відому сторінку історії УПА, становлять повстання у сталінських концтаборах. Політично—організаційною основою для цих повстань служило доручення ОУН—УПА, видане ще в 1947 р. під назвою «До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи». В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН—УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН—УПА, яких було вислано за межі українських земель. Ці засланці і каторжани організували «ОУН—Північ», їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території Гулагу. 1953 року у воркутинських таборах, а в 1954 р. в концтаборі Кенгіра відбулись масові бунти в'язнів, які були надзвичайно жорстоко придушені військами МВС. Найбільш активними серед бунтарів були ув'язнені стрільці УПА. Засуджені члени ОУН готували також збройне повстання в Екібастузькому таборі. Учасників змови видав зрадник. Очевидцем цих подій був російський письменник О. Солженіцин.

 

Взятий 1953 р. в полон на Україні, старшина служби безпеки ОУН—УПА Василь Підгорецький засуджений на 25 років неволі, був організатором повстання в Ташкенті 1955 р.

 

У жовтні 1956 р. в Угорщині перемогла народна революція проти маріонеткового місцевого комуністичного режиму Гере-Ракоші. Із колишніх членів УПА на еміграції було створено кілька батальйонів добровольців, які відправились до Будапешту і взяли участь у боях проти радянських окупаційних військ. Вони обороняли мости через Дунай, які об'єднують дві частини мадярської столиці — Буду і Пешт. Більшість із них загинула.

 

15 жовтня 1959 р. в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський пострілом із газового пістолета вбив С. Бандеру. За підступне вбивство терорист отримав з рук тодішнього голови КДБ О. Шелепіна орден Бойового Червоного Прапора. Указ про нагороду підписав К. Ворошилов. Смертю Степана Бандери закінчується славна і героїчна епопея Української Повстанської Армії.

[GiRaFo.chka]

Я перевел этот документ на русский язык и попытался вырезать всю "воду".

Тот кому интересна официальная позиция, на основании выводов ведущих историков Украины прочитает этот труд.

Относиться к ОУН и УПА можно по-разному. Но, чтобы делать выводы, нужно ЗНАТЬ.

Если кто-то не согласен с отдельными фактами прошу комментировать.

Книга большая и содержит много фактов, поэтому прошу не обессудьте за размеры. И так старался вырезать все несущественное.

 

Итак:

ОРГАНИЗАЦИЯ УКРАИНСКИХ НАЦИОНАЛИСТОВ

и УКРАИНСКАЯ ПОВСТАНЧЕСКАЯ АРМИЯ

ПРОФЕССИОНАЛЬНЫЙ ВЫВОД РАБОЧЕЙ ГРУППЫ ИСТОРИКОВ ПРИ ПРАВИТЕЛЬСТВЕННОЙ КОМИССИИ ПО ИЗУЧЕНИЮ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ОУН И УПА

В издании приводятся итоговые тезисы, выработанные группой историков, образованной при Правительственной комиссии по изучению деятельности ОУН и УПА, которые освещают наиболее дискуссионные аспекты истории этих организаций. Выводы оформлены в виде 14 рубрик.

 

 

Рубрика 1

Предмет исследования - проблема ОУН-УПА

 

Организацию украинских националистов (ОУН) и Украинскую повстанческую армию (УПА) необходимо рассматривать как две отдельные, хоть и связанные между собою структуры. Первая была подпольной партийно-военной структурой, а другая - партизанской за своим характером армией. Они имели различные функции, и, следовательно, в общих чертах их не надлежит отождествлять.

Суть проблемы ОУН-УПА состоит в выяснении вопроса, каким должно быть официальное отношение современных властей к подпольно - повстанческим структурам, которые боролись за независимость Украины в прошлому.

 

Такими структурами являются:

- Украинская военная организация (УВО), которая существовала с 1920 г. и вошла к Организации украинских националистов (ОУН) в 1929 г. (хоть и не растворилась в ней сразу);

- Организация украинских националистов, которая действовала на западноукраинских землях и в эмиграции от 1929 г., а после гибели руководителя Евгения Коновальца в 1938 г. раскололась на две одноименные, но самостоятельные организации: ОУН под предводительством Андрея Мельника ОУН(М) и ОУН под предводительством Степана Бандеры ОУН(Б). В западных областях Украины ОУН существовала до конца 50-х гг.;

- Украинская повстанческая армия (1943-1949);

- Дружины украинских националистов (ДУН), больше известные под кодовыми названиями - специальный отдел "Нахтигаль" и организация "Роланд". Это - военные части в составе абвера численностью не больше батальона. (Вокруг этих частей нагромоздилось столько мифов, что их стоит выделить для отдельного исследования. )

 

Вопрос, связанные с противостоянием УВО и ОУН с Польским государством 1918-1938 гг., пока что, как правило, выносятся за скобки рассматриваемой проблемы, поскольку это противостояния происходило за пределами тогдашних границ СССР. Но в 1939 г. И. Сталин и

А. Гитлер поделили Вторую Речь Посполитую между собою, и на Западную Украину пришла советская власть. В борьбе против советизации украинские националисты делали попытки опереться на гитлеровскую Германию. Насколько серьезными были эти попытки? 1941 г. Гитлер развязал войну против Советского Союза. Как складывались взаимоотношения немецких военных и гражданских властей на оккупированной территории Украины с ОУН(Б), ОУН(М), УПА?

Как раз эти вопросы представляют сегодня основное содержание проблемы ОУН-УПА. Противостояние между сторонниками и противниками националистов, между ветеранами ОУН и КПСС, УПА и Советской армии с течением времени только обостряются. Выражая свое отношение к ОУН-УПА, украинские власти при любом решении столкнутся с протестом со стороны части общества. Единственный выход состоит в демифологизации деятельности, с одной стороны, ОУН-УПА, с другого - Кремля, в распространении исторической правды, которой бы она не была.

 

Рубрика 2

Противостояние украинских националистов и советских властей в 1939-1941 гг.

 

Вторжение СССР в Польшу осуществлялось под видом "освободительного похода", призванного спасти жизни и имущество братских народов - украинцев и белорусов.

 

…

 

Репрессии, в том числе в виде массовых депортаций, в самом деле были масштабными, но уничтожение всех национальных организаций привело к атомизации терроризированного населения.

Следует отметить, что в 1990-х гг. ряд российских, украинских и польских историков ввели в оборот существенным образом преувеличенные данные о масштабе депортаций. Эти данные базировались в большинстве своем на расчетах польский ученых, которые работали на Западе. В частности, в украинских справочниках можно обнаружить такие данные о результатах четырех депортаций с территории западных областей Украины: февраль 1940 г. - 220 тыс. лиц, апрель 1940 г. - 320 тыс., июнь - июль 1940 г. – 240 тис. , май - июнь 1941 г. - 300 тыс., а всего - 1 млн. 80 тыс. лиц. В популярной "Истории Украины" проф. Владислава Серчика, которая вышла третьим изданием в 2001 г. на польском языке во Вроцлаве, указано, что с территории Западной Украины и Западной Белоруссии было депортировано свыше миллиона лиц, с них до 60% поляков, 20% евреев и до 20% украинцев и белорусов.

Тем не менее в 2000 г. в научный оборот вошли уменьшенные данные. Комиссия экспертов, которая по заданию Министерства юстиции Польши обработала российские архивы, пришла к выводу, что на территории Западной Украины и Западной Белоруссии советские репрессии 1939-1941 гг. охватили 473,1 тыс. граждан Второй Речи Посполитой. Военнопленные и интернированные представляли 43,1 тыс. лиц (среди них - жертв громкой "катынского дела"), арестованные на восточных кресах - 110 тыс. (среди них - расстрелянные в тюрьмах за последнюю декаду июня 1941 г.), депортированные на Дальний Восток и Север СССР - 320 тыс. лиц.

Хотя приведенные данные о количестве репрессированных существенным образом уступают предыдущим завышенным оценкам, их порядок - сотни тысяч - свидетельствует об остроте политического напряжения в западных областях УССР. Националисты не были в состоянии поднять восстания, но находились в состоянии войны с советским режимом. Поэтому после нападения Германии на СССР ОУН активно выступила на стороне вермахта, разворачивая прежде всего диверсионно-подрывные и разведывательные действия в тилу Красной армии. Ветераны Советской армии помнят, что им стреляли в спину, и напоминают об это в данное время. Это тем больше трагически учитывая то, что присоединение Западной Украины к Советскому Союзу синхронно было воссоединением украинских земель. Но не нужно забывать, что это было воссоединение "по-сталински".

 

1 Ciesielski Stanislaw. Materski Wojciech, Paczkowski Andrzej. Represje Sowieckie wobec Polakow i obywateli polskich. - Warszawa, 2000. - S. 26. Исторические очерки". К., 2005.

[GiRaFo.chka]

Рубрика 3-тя

Ситуативный союз украинских националистов с гитлеровской Германией

 

…

 

Не имея доступа к высшим руководителям Третьего рейху и не зная их планов относительно Украины, лидеры украинских эмигрантских организаций после 22 июня 1941 г. все-таки инициировали восстания в тилу Красной армии, которое продолжительное время готовилось, но перед войной так и не состоялось, им казалось, что вооруженные выступления заставят гитлеровцев признать их своими союзниками и будут оказывать содействие государственному возрождению Украины.

Сразу после 22 июня 1941 г. восстание в Галиции и на Волыни подняли бохвки ОУН(Б), на Буковине - бохвки ОУН(М). В Полесье активизировали свои действия после прохождения фронта отряды сечевиков Т. Бульбы-Боровца. Действуя энергично без согласования с немецкими чиновниками, националисты установили свою власть в 187 (из 200) районах западных областей и в 26 районах Правобережной Украины. Они создали областные управления в Тернополе, Львове, Ровно, Дрогобиче, Станиславе и Луцке. Разоружая небольшие красноармейские подразделения, которые оказались в окружении, оуновцы аккумулировали значительное количество оружия, боеприпасов и снаряжения.

Немецкие полевые командиры с готовностью шли на синхронизацию действий в ходе своего наступления. Однако на более высоком уровне к новоявленному союзнику отнеслись враждебно. Когда немецкая администрация построила собственные структуры на оккупированной территории, она немедленно распустила украинскую милицию и все иные органы, созданные националистами.

 

Рубрика 4

Судьба военных формирований "Нахтигаль" и "Роланд"

 

…

 

Вожди ОУН надеялись, что накануне войны с Советским Союзом Германия предоставит им помощь в создании украинской армии. Но в планы немцев это не входило. Они соглашались лишь на военную подготовку нескольких сотен украинских старшин.

…

Как надеялись националисты, эти старшины должны были стать ядром союзной с вермахтом украинской армии. Что по этому поводу думали немцы - установить не так легко, так как письменного соглашения заключено не было. Но из последующего развития событий становится очевидным, что речь шла лишь об обычном диверсионном подразделении в составе абвера.

…

В июне 1941 г. "Нахтигаль" был укомплектованный старшинским составом и насчитывал 330 солдат, одетых в полевые однострои вермахта.

 

…

Батальоном "Нахтигаль" со стороны немцев командовал командир первого батальона указанного спецполка, а со стороны украинцев - сотник Р. Шухевич. Связным старшиною был оберлейтенант Т. Оберлендер, в прошлом - профессор Кенигсберского университета, специалист по проблемам СССР.

В ночь на 30 июня батальон "Нахтигаль" вошел в покинутый Красной армией Львов и к полудню занял все стратегические объекты, в том числе радиостанцию. Зампред провода ОУН(Б) Я. Стецько провозгласил вечером 30 июня Акт восстановления государственной независимости Украины и сообщил об этом по львовскому радио. Еще одно сообщение по радио было сделанное утром 1 июля. Сразу же после эти военнослужащие "Нахтигаля" получили недельный отпуск и вынужденные были передать все стратегические объекты города под охрану прибывшей немецкой полиции.

В июле 1941 г. Р. Шухевич узнал об аресте большинства лидеров ОУН(Б) и обратился непосредственно к Верховному командованию вермахта с сообщением: возглавляемый им батальон не может дальше находиться в подчинении немецкой армии. Результатом этого неслыханного демарша стало немедленное разоружение батальона и переведения его в столицу Генерального губернаторства Краков.

Батальон "Роланд" продолжительное время находился в Румынии и не брал участия в боевых действиях. В августе оба батальоны были временно интернированные как политически ненадежные, а в октябре объединенные в одну часть. Все военнослужащие за "советом" немецких начальников заключили контракт на один год службы в охранной полиции и были переведенные в Белоруссию охранять мосты на реках Березина и Двина и вести борьбу с партизанами. Когда истек год, никто не подписал нового контракта, вследствие чего батальон расформировали, а военнослужащих арестовали. Р. Шухевичу, который находился в отпуске, удалось перейти на нелегальное положение.

Такой является история двух вооруженных формирований, названных Дружинами украинских националистов. Оуновцы мечтали о национальной армии, а пришлось на первых порах охранять мосты в партизанском крае, а потом сидеть в тюрьме.

В отдельности надлежит остановиться на вопросе о причастности "Нахтигаля" к расстрелам польской и еврейской интеллигенции в Львове 3-4 июля 1941 г. Вопрос рассматривалось на Нюрнбергском процессе 15 февраля и 30 августа 1946 г. Генеральный прокурор СССР Р. Руденко докладывал об этих событиях, но не смог назвать виновных поименно. Член политбюро Социалистической единой партии Германии и профессор Берлинского университета А. Норден воспользовался этим, чтобы в 1960 г. обвинить в преступлении западнонемецкого министра Т. Оберлендера, поскольку последний был связным офицером "Нахтигаля". Норден сделал всех военнослужащих этого батальона автоматически причастными к преступлению. В ГДР быстро собрали нужные воспоминания и свидетельства, напечатали книгу "Правда об Оберлендера" и заочно осудили министра к пожизненному заключению как военного преступника. Однако западнонемецкий суд признал представленные доказательства неубедительными и оправдал Оберлендера. В 1966 г. прокуратура Гамбурга по просьбе правительства ПНР провела новое следствие в деле убийства польских граждан в Львове 3-4 июля 1941 г. Было установлено, что преступление осуществили по приказу бригаден-фюрера СС Шенгарта.

Следовательно, Оберлендер, которого канцлер К. Аденауэр все-таки отправил в отставку, а с ним и батальон "Нахтигаль", были реабилитированы.

[GiRaFo.chka]

Рубрика 5

Планы А. Гитлера относительно Украины и ОУН

 

…

Накануне нападения на СССР руководители ОУН прислали руководству Третьего рейха меморандумы. В меморандуме ОУН(М) ставился вопрос об образовании Украинского государства с границами от гирла Дуная на западе до Волги на северо-востоке и Главного Кавказского хребта на юго-востоке. Это государство должно была получить такой же политический строй, как Германия. Чтобы достичь этнической однородности государства, которое существенным образом превышала территорию УССР, А. Мельник призывал нацистов осуществить принудительное переселение миллионных масс этнических украинцев с Дальнего Востока и Сибири.

Меморандум С. Бандеры был иного содержания. Имея в Западной Украине развитую подпольную сеть, ОУН(Б) в борьбе за национальную государственность полагалась прежде всего на собственные силы. Отношения с Германией она рассматривала как союзнические. Гитлера предупреждали: немецких солдат будут приветствовать в Украине как освободителей, но отношение изменится, если национальная государственность не будет восстановлена.

 

…

мы не знаем, насколько искренними были лидеров украинских националистов, когда они уверяли Гитлера в своей преданности "новому порядку" в Европе. Меморандумы, о которых идет речь, были лишь декларацией намерений.

Существовало ли реальное сотрудничество ОУН с спецслужбами рейха? Несомненно, националисты высказывали готовность сотрудничать, с готовностью принимали финансовую и материальную помощь со стороны абвера. Но нацисты предлагали сотрудничество на индивидуальной основе, то есть службу. Сотрудничества на институционном уровне они не признавали.

Брали ли участие украинские националисты в преступлениях, совершенных немецкими службами? Это нужно доказать, усердно проверяя доказательную базу с архивов советских и восточнонемецких спецслужб. Объективная проверка обвинений, выдвинутых против Т. Оберлендера и связанных с ним военнослужащих батальона "Нахтигаль", выявила бездоказательность этих обвинений. Украинских националистов не удалось связать с конкретными эпизодами преступной деятельности немецких служб, которые рассматривались на Нюрнбергском процессе.

Надлежит ли осуждать украинские националистов за желание сотрудничать с государством, которое было, как определил Нюрнбергский процесс, преступным по самой своей сути? На этот вопрос нужно отвечать в контексте тогдашних событий. К сентябрю 1939 г. демократические государства Запада хотели наладить такое сотрудничество. На их оправдание следует подчеркнуть, что до 1939 г. Третий рейх еще не осуществил тех преступлений, от которых вздрагивает каждый цивилизованный человек.

Советский Союз тоже стремился сотрудничества с Третьим рейхом вплоть до июня 1941 г. и начал воевать с ним не по собственной воле, а вследствие неспровоцированного нападения. Конечно, теплые советско-немецкие отношения не оправдывают точно таких же отношений ОУН с ведомствами Третьего рейху. Но стоит напомнить тем, кто делает попытки подтолкнуть украинские националистов к пропасти Нюрнберга обвинениями в сотрудничестве с национал-социалистами, что договор о дружбе и границе заключили с Германией в сентябре 1939 г. руководители СССР.

Чем было вызвано появление меморандумов ОУН?

…

В разговорах Розенберга с украинскими эмигрантами в 1941 г. обломки Советского Союза, во всяком случае Украина, выглядели как союзные с Германией государства.

…

Не знали они другого: после первых больших успехов в войне Гитлер решил немедленно начать реализацию своих маячних замыслов о создании Великой Германии, то есть о присоединении к Германии всех территорий между ее восточной границей и прибережьем Черного моря. Великая Германия в таких границах уже накрывала собою всю Украину.

16 июля 1941 г. в штаб-квартире фюрера состоялось совещание руководителей Третьего рейху, которые имели отношение к войне с Советским Союзом. Среди них был приглашен рейхсляйтер А. Розенберг, назначенный на следующий день на должность министра в делах оккупированных территорий на Востоке. На совещании Гитлер заявил, что территориями рейха должны стать Балтенланд, Генеральное губернаторство, "староавстрийская" Галиция, а также Крым вместе из тылом (то есть территорией на север от Крыма).

Рейхсфюреру СС Г. Гиммлеру Гитлер приказал разработать план "Ост", направленный на обезлюдневание территорий, которые подлежали включению в границы Великой Германии. Уже в июле 1941 г. Гиммлер представил рейхсфюреру первый вариант этого плана с двумя фазами его реализации. Во второй, рассчитанной на 30 лет фазе предусматривалось выселить в Сибирь или уничтожить почти всех поляков, 75% белорусов, 65% украинцев Галиции и т.п., а всего - от 30 до 45 млн. лиц.

…

Украинские националисты вели свою собственную войну с компартийно-советским режимом. Эта их война не имела никакого отношения к Второй мировой. Надеясь на помощь нацистов в борьбе со своим лютым врагом, они не понимали, что ставят дело возрождения национальной государственности в зависимость от победы Германии.

…

Из сказанного выше стоит сделать два вывода. Первый звучит так: попытка украинских националистов усилить свое противостояние Советскому Союзу установлением союзнических отношений с Германией заталкивало их в лагерь, который воевал с Объединенными Нациями. Иначе говоря, они становились врагами не только Советского Союза, но и демократических стран Запада. Повторялась ситуация, которая уже имела место в новейшей украинской истории: спасаясь от красной России, Центральная Рада, а вслед за нею гетман П. Скоропадский поставили свои государства в зависимость от кайзеровской Германии, вследствие чего автоматически стали врагами стран Антанты.

Второй вывод: украинские националисты добивались установления союзнических отношений с государством, которое уже тайно вынашивала планы германизации их родины. Они не знали, до каких границ стремилась дойти создаваемая Гитлером Великая Германия.

[GiRaFo.chka]

Рубрика 6

Акт 30 июня 1941 г.

 

30 июня 1941 г. в Львове ОУН(Б) провозгласила Акт восстановления Украинского государства. Сформированное Я. Стецько правительство начало воплощать в жизнь сценарий создания государства, разработанный накануне войны в Кракове.

…

Факты свидетельствуют, что Я. Стецько имел свободные руки только те несколько дней, которые понадобились немецкому правительству, чтобы заметить событие и среагировать. Уже 3 июля С. Бандеру вызвали в Краков и объяснили ему, что украинских союзников Германии не существует, а осуществленная в Львове акция является с правовой точки зрения государственным преступлением. Этот факт дает возможность сделать ряд важных выводов.

Целью националистов было создание на оккупированной Германией территории Украины национального государства. Эту цель они начали реализовывать явочным порядком, чтобы поставить руководителей Третьего рейху, которые не хотели с ними общаться, перед свершившимся фактом.

…

Украинские националисты по собственной воле могли стать коллаборационистами или могли ими не стать. Все это - из сферы предположений. Факты свидетельствуют, что они не стали коллаборационистами по воле Германии. Главари Третьего рейха не имели намерения культивировать коллаборационизм в Восточной Европе.

…

На совещании с сановниками рейха 16 июля 1941 г. А. Гитлер заявил: "Не должно быть и разговора о том, чтобы позволить создание какой-то военной силы к западу от Урала, даже если для этого нам нужно будет воевать сто лет. Все наследники фюрера должны знать, что безопасность Рейха будет гарантирована только тогда, когда к западу от Урала не будет ни одной иностранной армии. Германия берет на себя защита этого пространству от возможной опасности. Неизменным должен быть только такой принцип: никогда не позволять, чтобы кто-либо другой, кроме немцев, носил оружие. Это чрезвычайно важно. Даже если потом нам покажется удобным привлечь подчиненные иностранные народы к военной помощи, то это было бы ошибкой! "

В Акте 30 июня 1941 г. был такой пункт: "Воссозданное Украинское Государство будет тесно сотрудничать с национал-социалистической Великой Германией, которая под руководством вождя Адольфа Гитлера творит новый порядок в Европе и мире и помогает Украинскому Народу освободиться от московской оккупации".

В некоторых послевоенных зарубежных изданиях, в том числе официальных, процитированный пункт стыдливо выбрасывали. Наоборот, в советской литературе внимание всегда заострялось как раз на этом пункте. Тем не менее к декларативному заявлению стоит относиться спокойно.

С. Бандера и Я. Стецько надеялись, что возобновляемое Украинское государство сможет "тесно сотрудничать" с Германией. Наоборот, для А. Гитлера, как подчеркивалось в его речи 16 июля, территория восточнее от Германии и к западу от Урала была пространством, а не государством.

…

На первых порах немецкая администрация отнесла к "узурпаторам" и "политических анархистов", как она называла украинских националистов, достаточно снисходительно. Гестаповский аппарат, который отвечал за порядок на оккупированной территории, не хотел превращать наиболее убежденных врагов советских властей на собственные врагов. Абвер ценил националистов как эффективную агентуру в советском тылу.

Однако С. Бандера отказывался отозвать Акт 30 июня и настаивал на том, что ОУН является равноправной стороной на "переговорах", которые проводили с ним немецкие функционеры. "Государственная самостоятельность Украины для обоих сторон не подлежит дискуссии", - заявил он 21 июля.

С провозглашения Акта 30 июня 1941 г. ОУН(Б) избрала тактику доказанных

фактов. В свое время такая тактика помогла Ю. Пилсудскому восстановить Польское государство в границах, которые включали украинские, белорусские и литовские этнические земли. Но с нацистами тактика доказанных фактов не сработала.

20 августа 1941 г. был образован рейхскомиссариат "Украина". Попытка ОУН(Б) и ОУН(М) организовать местное самоуправление на оккупированной территории, в том числе за пределами Западной Украины, вызывала резко отрицательную реакцию со стороны структур создаваемого рейхскомиссариата. 15 сентября полиция безопасности и СД рейхскомисариата "Украина" рапортовала в Берлин: "Деятельность западноукраинской группы Бандеры становится все больше вредной в иных районах Украины. Там пропагандируют национальные политические идеи, для которых ранее не было практично никакой благоприятной основы. Эти идеи представляют острую опасность для немецких интересов сегодня и в будущем". В этот же день все полицейские органы рейха (полиция безопасности, СД, гестапо, тайная полевая полиция, абвер) провели первые массовые аресты членов ОУН(Б) на оккупированной территории Украины и в других странах. Руководители ОУН оказались на первых порах в тюрьме, а потом в концлагере Заксенхаузен. 25 ноября немецкие спецслужбы распространили секретную инструкцию такого содержания: "Неопровержимо установлено, что движение Бандеры готовит восстание в рейхскомиссариате "Украина", цель которого - создание независимой Украины. Все активисты движения Бандеры должны быть немедленно арестованные и после основательного допроса тайно уничтоженные как грабители".

[GiRaFo.chka]

Pубрика 7

 

Переход украинских националистов на антинемецкие позиции

 

…

Украинские националисты должны были приспосабливаться к ситуации. На нелегальных встречах под Львовом в октябре 1941 г., определенных позднее как 1 конференция ОУН(Б), М. Лебедь, Д. Мирон, Л. Климов, В. Кук и прочие руководители разработали новую тактику: с немцами в конфликт не вступать, перейти в подполье, всевозможно использовать возможности легальной работы. Первоочередным заданием становилась военная подготовка кадров, которая достигалась проникновением националистов в подразделения украинской вспомогательной полиции. Десятки военных школ, созданных самой ОУН летом 1941 г., немецкая администрация закрыла.

Стратегическую линию, провозглашенную на 1 конференции ОУН(Б) и разработанную в решениях II конференции в апреле 1942 г., можно назвать выжидательной. Германия признавалась оккупантом, однако вооруженная борьба с нею не допускалась, поскольку считалась преждевременной. Внимание местных организаций ОУН, в том числе в восточных областях Украины, направлялась в сторону организационного укрепления и распространения влияния на население.

 

…

II конференция выдвинула требование готовиться, к вооруженной борьбе "в благоприятное время", когда СССР будет разбит, а Германия устанет вследствие больших потерь на фронтах и внутренних потрясений. Слово "фронты" в множестве было единственным доказательством осознания реальности Второй мировой войны. Украинские националисты еще не задумывались над тем, как строить отношения с Объединенными Нациями.

В документах нацистской полиции безопасности и СД, которые каждые два недели поступали в Берлин с оккупированных восточных областей, на изломе 1941 и 1942 гг. появилась рубрика "Украинское движение сопротивления". Его составными частями немецкие эксперты называли ОУН(Б) и ОУН(М), а также отряды атамана Т. Боровца-Бульбы, который связывал себя политически с Государственным центром УНР. Наиболее активными участниками движения сопротивления признавались боевики ОУН(Б) и бульбовцы. Из числа членов ОУН(М) к участникам движения сопротивления можно отнести только тех, кто объединялся вокруг О. Ольжича. Председатель ПУН А. Мельник и его самое близкое окружение оставались фактически на пронемецких позициях.

Соответственно решениям II конференции ячейки ОУН(Б) начали подготовительные меры по развертыванию собственных вооруженных сил. Эта работа с разной степенью интенсивности велась как в Галиции, так и на Волыни и в Полесье, где уже существовали вооруженные подразделы "Полесской сечи" Т. Боровца-Бульбы. В частности, командиры советских партизанских отрядов докладывали Украинскому штабу партизанского движения (УШПР), что с начала 1942 г. в Ровенской области начали возникать отряды националистов численностью от 50 до 300 бойцов. Эти отряды, по сообщениям, занимались в основному военной подготовкой и заготовкой продовольствия. Чтобы не быть замеченными немцами, они часто маскировались под советские партизан.

Антинемецкая деятельность боёвок ОУН весной и летом 1942 г. оказывалась преимущественно в актах пассивного сопротивления и саботажа относительно действий немецкой стороны - против сдачи населением продовольственного "контингента", вывоз населения в Германию на работы.

В течение апреля-мая 1942 г. немцы нанесли удары по подпольным структурам ОУН(Б) на Волыни-Полесье. Но националисты демонстрировали удивительную способность восстанавливать разрушенные структуры и пополнять свои ряды новыми людьми. Пл немецким оценкам, основные силы ОУН(Б) летом 1942 г. размещались в двух основных центрах: генеральном комиссариате "Волинь-Полесье" (краевой провод ОУН на северо-западных землях во главе с Д. Клячкивским) и на северо-восточных украинских землях (ПСУЗ) с центром в Киеве. Активно проявлял себя Днепропетровский подпольный центр во главе с В. Куком.

Хоть провод ОУН(Б) стремился избежать вооруженной борьбы с немецкими оккупантами, низовой актив время от времени вынужден был давать вооруженный отпор грубым действиям оккупационной администрации относительно местного населения. В октябре 1942 г. в районе Волыни-Полесья активизировалась деятельность больших отрядов С. Качинского и И. Перегийняка, которые входили у структуры ОУН(Б). Тем не менее немецкие и советские документы сообщают преимущественно об антинемецких выступлениях в этом регионе советских партизан и отрядов "Полесской сечи" Т. Боровца-Бульбы. Последние иногда называли Украинской повстанческой армией. Но ни по численности, ни по дисциплине они не отвечали критериям армейской формации.

[GiRaFo.chka]

Рубрика 9

Антинемецкие вооруженные акции УПА

 

…

Несмотря на неопределенность стратегической линии, борьба с оккупантами стала фактом. Еще 7 февраля 1943 г. сотня И. Перегийняка напала на бараки немецкой полиции в городке Володимирец (Ровенская обл.). Исполняя приказ провода ОУН(Б), в середине марта украинская полиция (шуцманы) покинула казармы и с оружием перешла в лесные массивы.

…

Численность УПА достигла максимума в 1944 г. (до 30 тыс. бойцов).

…

Однако сила УПА коренилась не в численности. Она опиралась на народную поддержку и на разветвленную, глубоко законспирированную организационную сеть ОУН(Б).

В мае 1943 г. к руководству главным проводом ОУН(Б) пришел Роман Шухевич.

…

Начиная с весны 1943 г., отряды УПА начали планомерно овладевать северо-западным регионом Украины. В рейхскомиссариате "Украина" возникли националистические и коммунистические партизанские края и зоны. В немецких донесениях они характеризовались как "зараженные бандами районы".

Партизанская тактика, которой придерживались коммунисты и националисты, имела разное концептуальное происхождение, а отсюда и разное задание. Руководство СССР рассматривало боевые действия партизан в тылу немецких войск как форму помощи Красной армии, целиком подчиненную событиям на фронте. Главным заданием партизан считались диверсии на коммуникациях и удары по военным объектам оккупантов, которые работали на потребности фронта.

Для националистов партизанская борьба была формой вооруженной самообороны украинского населения на оккупированной территории. Целью ее был защита, накопление сил и ресурсов для подготовки вооруженного восстания в благоприятное время, то есть после истощения вермахта и Красной армии во взаимной борьбе. Поэтому вне вниманием украинских повстанцев, как правило, оставались железные дороги, военные комендатуры, штабы, места сосредоточения и базирования боевой техники. 24 апреля 1943 г. командир партизанского соединения И. Шытов докладывал Украинскому штабу партизанского движения: "Диверсионной деятельностью националисты не занимаются, в бой с немцами вступают только там, где немцы издеваются над украинским населением, и когда немцы нападают на них".

Руководству УПА удалось существенным образом усложнить боевую деятельность советских партизан во многих районах Волыни и Полесья, воспрепятствовать им в диверсиях. Причина "защиты" немецких коммуникаций была очевидной: каждая диверсия оборачивалась трагедией для окружающего населения: немецкие каратели осуществляли "возмездные акции": сжигали села и убивали их жителей.

…

Руководство ОУН(Б) запретило командирам отрядов УПА и вступать в контакт с оккупантами, ибо "мосты на дороге к переговорам с немцами сожжены".

…

Приказом от 22 августа 1944 г. по группе УПА "Запад - Карпаты" антинимецкий фронт ОУН и УПА окончательно свертывался. В приказе отмечалось, что "немцы с утратой украинской территории перестают быть для нас оккупантом и главным врагом". Вследствие этого предписывалось "избегать всякие конфликты как с немцами, так и с венграми".

Антинемецкие вооруженные акции УПА, которые длились от начала 1943 г. до середины 1944 г., не имели стратегического значения и не влияли на ход борьбы между Германией и Советским Союзом. Они лишь ограничивали деятельность немецкой оккупационной администрации относительно экономической эксплуатации территории Волыни-Полесья, где находилась материальная база украинского освободительного движения.

[GiRaFo.chka]

Рубрика 10

 

Отношение ОУН(Б) к дивизии СС "Галичина"

 

Дивизия СС "Галиция" не входит в очерченный в рубрике 1 предмет исследование. Она не имеет прямого отношения к ОУН и УПА, хотя отдельные боевики ОУН и военнослужащие УПА служили в ней, а некоторые дезертировали и оказались в подразделениях УПА. Чудесно понимая принципиальное отличие между немецким военным формированием и украинскими повстанческими частями на оккупированной немцами территории, оппоненты украинских националистов часто объединяют эти формирования в единое целое, чтобы обременить ветеранов УПА эсэсовским прошлым. Поэтому является целесообразным осветить вопрос об отношении ОУН(Б) к дивизии СС "Галиция".

…

В передовой статье "Довкола СС стрілецької дивізії Галичина", напечатанной в органе галицкого краевого провода ОУН(Б) "Бюллетень" в конце 1943 г., подчеркивалось: "Неисчислимый вред может принести нам эта так называемая галицкая дивизия на международном форуме. От наших отцов мы приобрели по наследству марку германофилов. Нужно было возложить много трудов и жертв, в частности на протяжении двух последних лет, чтобы добыть для украинства состояние суверенного политического фактора. Это нам частично удалось".

Западные союзники не выдали военнослужащих дивизии СС "Галичина" Сталину по формальным причинам: они были гражданами не Советского Союза, а Второй Речи Посполитой. Но в послевоенное время на Западе "боевой путь" дивизии усердно проверили на предмет установления за нею военных преступлений. После проверки военнослужащим позволили проживание в США.

Надлежит добавить, что дивизия СС "Галичина" с порядковым № 14 в войсках Waffen - SS ничем не напоминала элитные эсэсовские части, которые формировались из фанатически преданных нацистской доктрине немцев и запятнали себя военными преступлениями. Она ничем не отличалась от других дивизий СС, укомплектованных уроженцами оккупированных гитлеровской Германией стран. История дивизии СС "Галичина" освещена во многих книгах, тогда как о существовании двух российских дивизий СС (порядковые номера 29 и 30) мало кому известно.

[GiRaFo.chka]

Рубрика 11

Украинско-польское противостояние

 

Украинско-польские отношения в течение веков складывались нелегко, временами - трагически. Пожалуй, наиболее трагической страницей в этих отношениях является вооруженное противостояние украинской и польской подпольно-партизанских формирований - УПА и Армии Краевой.

…

каждая со своей стороны считала западноукраинские и западнобелорусские земли своими. Положение еще больше усложнялось тем, что население Западной Украины защищало свою землю от поляков с 1918 г. и ощущало ужас при воспоминаниях о кратковременной, но кровавой советизации 1939 - 1941 гг.

…

В народе всегда находились люди, способные отказаться от личной жизни и посвятить себя высокой цели - борьбе за Украинское самостоятельное соборное государство.

…

Нельзя недооценивать и роли нацистов в разжигании взаимной ненависти между украинцами и поляками на территориях с национально неоднородным населением.

…

В условиях существующего межнационального напряжения ответственность за преступные действия функционеров оккупационной администрации обычный украинец или поляк в большинстве своем возлагал не на немецких окупантов, а на национальную общину, с которой происходили эти функционеры. Одна из польских подпольных газет очень точно тогда подчеркнула: "Обычный поляк во Львове наблюдал за тем, как "работает" украинская полиция, исполняя немецкие распоряжения, и в нем возрастала ненависть к украинцам. Тот же самый поляк, когда бы проживал в Варшаве и видел, что творит польская полиция, которую уже никто не называл польской, а лишь "гранатовой" (название происходит от цвета мундира"), то едва ли бы у него появилась таже самая ненависть к своим соотечественникам, хотя те последние ее целиком заслуживали".

Напряжением во взаимоотношениях украинцев с поляками, которые в большинстве своем жили на Волыни в течение многих поколений, воспользовались немецкие оккупанты.

…

Д. Клячкивский писал: "В настоящее время наша администрация покинула свои посты, чтобы немцы не имели доступа к нашим селам и не могли бы нас уничтожать, как это было до этого. Вы первыми добровольно согласились занять ее место и помогаете немцам проводить их бандитскую работу. Сейчас вы являетесь слепым орудием в немецких руках, которое направлено против нас. Но помните, если польская общественность не повлияет на тех, кто пошли в администрацию, полицию и прочие учреждения с тем, чтобы они их покинули, то гнев украинского народа выльется на тех поляков, которые проживают на украинских землях. Каждое наше сожженное село, каждая наша жертва, которая будут по вашей вине, отразятся на вас".

Поляки не ушли с немецкой службы. Наоборот, они всяческими дорогами старались закрепиться на ней.

…

Волынские события начались в апреле 1943 г. Части Первой группы УПА под командованием Дубова (И. Литвинчука) 21-22 апреля истребили жителей польского села Иванова Долина Костопольского района Ровенской области. В мае эти же самые части осуществили еще шесть акций против поляков. В отчетах указывалось, что были ликвидированы польские колонии, которые сотрудничали с большевиками и немцами.

Отчеты руководителей подразделений УПА перекликаются с отчетами командиров советских партизанских отрядов, которые были непосредственными свидетелями этой трагедии.

В донесении секретаря Ровенского подпольного обкому КП(б)У В. Бегми в УШПР от 11 апреля 1943 г. подчеркивалось: "Националисты проводят массовый террор против польского населения. В селах райцентров Степань, Деражне, Рафаливка, Клевань бульбовцы не убивают, а вырезают поголовно старых и малых и целиком сжигают польские поселения".

…

В июле 1943 г. в воззваниях ОУН(Б) к польскому населению перед каждым польским селом была поставлено требование, чтобы его жители "за 48 часов выбрались за Буг или Сян - иначе смерть!". Польское подполье издало приказ: "Сидеть на месте, ибо Польша утратит Волынь". 11 июля состоялись скоординированные нападения отрядов ОУН(Б), синхронно на 167 польских поселений.

В массовых истребительных акциях участвовали гражданские с косами и топорами. Вызванная войной ожесточение населения накладывалось на бытовую враждебность, испоконвечные споры за межу.

Кровавое противостояние было обусловлено польским и украинским шовинизмом, обоюдным экстремизмом, который обесценивал человеческую жизнь, оправдывая все патриотическими лозунгами. И здесь не может быть оправдания ни одной из сторон.

…

Осенью 1943 г. по всей территории Генерального губернаторства, за исключением дистрикта "Галиция", начались истребительные действия польского подполья, направленные против немецких колонистов и украинцев. Они были инициированные приказом главного коменданта Армии Краевой генерала Т. Коморовского (псевдоним - Буря) от 4 августа 1943 г. о начале общей "возмездной акции" за участие украинцев в немецких пацификациях. На территории Хрубешевского и Томашевского уездов было сожжено к июню 1944 г. около полторы сотни украинских сел, в которых проживало до 15 тыс. лиц.

В основе украинско-польского конфликта военного времени коренился один фактор - земля. И эта борьба нередко приобретала кровавый характер, потому что речь шла не об определении государственной принадлежности региона, а о пользовании конкретным участком земли, которая кормила.

У каждого из жителей Волыни была своя правда: у тех, кто здесь жил всегда, в тех, чьи предки пришли из Польши в XVI ст., и даже в тех, кому Польское государство за бесспорные заслуги дала участок земли, чтобы поддержать и развить "польскость кресив". Социальные факторы конфликта были не менее взрывоопасными, чем религиозные и национальные. Но не стоит забывать, что социальная напряженность искусственно создавалась соответствующей национальной политикой всех правительств Второй Речи Посполитой. Не стоит забывать также, что преследование украинцев по религиозным признаком на "восточных кресах" осуществлялись не только экстремистскими элементами, а и местной администрацией при бездеятельности или и потворстве центрального правительства довоенной Польши.

В апреле 2002 г. авторитетный польский журнал "Вензь" (Wigz, 2002, № 4 (522), S. 23) собрал "круглый стол", посвященный польско-украинским отношениям во время Второй мировой войны. Журналист А. Талага в своем выступлении подчеркнул: "Во время Второй мировой войны дошло, несомненно, до войны двух народных стихий, представленных разными силами. На польской стороне это была "подземная" армия - АК, на украинской - лесная УПА. В рамках этой войны двух стихий каждая сторона совершала военные преступления. Совершала их АК на Хрубешевщине, совершала их ОУН обоих фракций - бандеровской и мельниковской, совершала их дивизия СС "Галичина", не говоря уже о польской и украинской полиции, которые служили немцам. Кажется мне, что на Волыни, в рамках этой войны двух этносов, дошло к народоубийства, ответственность за которое несет бандеровская ОУН. Наоборот, в других случаях в особенности на Хрубешевщине, это была обычная война двух партизанских армий, во время которой обе стороны совершали убийства".

…

Тем не менее не стоит отделять Волынь от региона, на котором разворачивался украинско-польский конфликт. Во время волынских событий в особенности пострадали поляки. Ведь в этом регионе поляки были этническим меньшинством. В других регионах, и прежде всего - на Холмщине, больше пострадали украинцы. Ответственность за убийства несет руководство тех политических сил, которые противостояли один другому, так как стремились возродить собственное национальное государство с включением в него территорию общего проживания украинцев и поляков (безотносительно к тому, кто представлял собой этническое меньшинство - поляки или украинцы). Непосредственно на территории сторонами конфликта были поляки, представленные силами самообороны (позднее к ним присоединились и тем самым разконсперировались отряды Армии Краевой), а также украинцы, представленные враждующими между собою силами - ОУН(Б), ОУН(М), отрядами Т. Боровца-Бульбы.

…

Подводя итоги исследования волынской трагедии как главного пункта в украинско-польских отношениях военной поры, проф. Игорь Ильюшин ставит такой вопрос: имел ли право Клячкивский, занимая самое высокое положение в краевом проводе ОУН, предъявлять польскому населению упомянутый выше ультиматум? Его ответ неопровержим: "По нашему мнению, ответственность, которая была возложенная на всю местную польскую общину за службу ее отдельных представителей в вспомогательной полиции (шуцмансшафтах) объективно была подобной к той, что приписывалась в СССР прибалтам, татарам, калмыкам, чеченцам и иным народам, которые обвинялись в массовом коллаборационизме с немцами".

[GiRaFo.chka]

Рубрика 12

Противостояние украинских националистов и органов советской власти в годы войны

 

…

Факты утверждают, что враждебное отношение ОУН и УПА к Советскому Союзу (точнее - к сталинскому Советскому Союзу) мешало им активно участвовать в борьбе с немецкими оккупантами. Если бы не существовало советского фактора в войне, украинские националисты воевали бы с гитлеровской Германией активнее. Ужасная оккупационная политика гитлеровцев давала все основания для активной борьбы. Но националисты помнили, что после Гитлера будут иметь дело с Сталиным.

Когда возникла УПА, советские партизаны начали спрашивать своих руководителей в ЦК КП(б)У і УШПР, как к ней относиться. 23 марта 1943 г. первый секретарь ЦК КП(б)У М. Хрущев прислал на имя С. Ковпака и С. Руднева письмо, в котором изложил официальную точку зрения.

…

Руководствуясь главной для него задачей, он советовал не трогать националистов: пусть воюют с немцами, воевать придется, так как немцы не потерпят чужих вооруженных формирований в собственном тылу.

…

первый заместитель наркма внутренних дел УССР генерал-лейтенант Т. Строкач уже в 1944 г. поставил на поток использования в оперативных целях пленных участников повстанческого движения. Например, в ноябре 1944 г. попал в плен командир куреня УПА на Волыни П. Власюк. Он согласился на сотрудничество с НКВД, был надлежащим Образом скомпрометирован и возглавил спец-группу, которая действовала под маской УПА и убивала людей из подполья.

…

Радикальная активизация борьбы советских органов с повстанческим движением состоялась осенью 1944 г. 9 октября нарком внутренних дел СССР Л. Берия и нарком государственной безопасности СССР В. Меркулов подписали общий приказ "О мероприятиях борьбы с оуновским подпольем и ликвидации вооруженных банд ОУН в западных областях УССР". Ликвидация подполья поручалась войскам НКВД. Главное внимание обращалось на выявление линий связи, конспиративных квартир и явочных пунктов, внедрение к районных, областных и центрального проводов ОУН агентуры, выявление складов оружия, продовольствия и печатной техники. Рекомендовалось усилить репрессивные мероприятия в отношении семей активных участников подполья - арестованных, убитых или находящихся на нелегальном положении. Указывалось на широкое втягивание местного населения в агентурно-информационную работу, в вооруженных группах содействия. Численный состав войск НКВД определялся потребностями борьбы с подпольным движением. Кадровый потенциал этих войск был усиленный за счет партизанских соединений, которые имели опыт борьбы в западных областях.

…

Во второй половине 1945 г. общими усилиями внутренних войск и органов НКВД, НКГБ, соединений Советской армии, военной контрразведки и истребительных батальонов было установлен тотальный контроль над каждым районом западных областей. Это помогло определить приблизительное количество бохвок ОУН и подразделений УПА, которые оперировали в них. За каждой боёвкой или подразделением УПА были закрепленные оперативные группы с целью их отслеживания и ликвидации.

…

По данным НКВД УССР, в 1944 - 1945 гг. было проведено 39 778 чекистско-военных операций в западных областях, убито 103 313, взято в плен 110 785, арестовано 14 329 повстанцев, сдалось 50 058 лиц. В отдаленные регионы СССР было выслано в 1944 г. 4744 семьи (13 320 лиц), а в 1945 г. - 7393 семьи (17 497 лиц), связанных с подпольем.

Колоссальные потери, причиненные репрессивными органами советского государства участникам повстанческого движения, наглядно иллюстрируют его масштабы. Не имея никакой поддержки извне, повстанцы держались мужественно. Это удостоверяет соотношение между количеством репрессированных и количеством тех, кто сдался после объявления амнистии.

[GiRaFo.chka]

Рубрика 13

Противостояние украинских националистов и советских властей в послевоенный период

 

…

В 1948 - 1949 гг. органы МГБ и МВД с целью уничтожения и компрометации подпольщиков резко расширили активность так называемых специальных, или агентурно-боевых групп. Действуя под видом повстанцев и подпольщиков, спецгруппы выявляли и уничтожали действующих участников освободительного движения или тех, кто им сочувствовал. Оценивая деятельность спецгрупп, руководство МГБ УССР отмечало, что в ряде случаев с их помощью "удалось создать в среде оуновцев атмосферу взаимного недоверия, которая приводила часто к самоуничтожению банд и их предводителей".

С целью изоляции участников освободительного движения от местного населения спецгруппы грабили и расстреливали людей, жгли дома и хозяйство, уничтожали скот, насиловали женщин.

…

надлежит принять во внимание оценку спецгруппы УМГБ Ровенской области прокурором войск МВД Украинского округа. В докладной записке от 18 мая 1949 г. в Ц КП(б)У он писал, что деятельность упомянутой спецгруппы "имела ярко выраженный бандитский характер и была известна местному населению". Следовательно, люди быстро распознавали, кто есть кто.

…

В постановлении президиума ЦК КПСС "О политическом и хозяйственном состоянии западных областей Украинской ССР" от 26 мая 1953 г. были подведены первые итоги борьбы в этом регионе с 1944 г. по 1952 г. включительно: репрессировано государством до 500 тыс. лиц, в том числе арестовано свыше 134 тыс., убито свыше 153 тыс., выслано пожизненно с Украины свыше 203 тыс. лиц. Больше полные данные представленные КГБ в 1957 г. В соответствующей справке четвертого управления КГБ при Совете министров УССР отмечалось, что за 1944 - 1956 гг. в ходе боевых операций, в результате самоубийств и "внутреннего" террора невосполнимые потери подполья составляли 155 108 лиц, из них в восточных областях - 1746. За тот же период сдалось 76 753 лица. В 1943 - 1956 гг. за всеми "окрасками" националистической деятельности было арестовано 103 866 лиц, из которых осуждено 87 756.

В апреле 1973 г. архивно-учетным отделом КГБ при Совете министров УССР для президиума Верховного Совета УССР было подготовлено сведения о потерях советской стороны в 1944 - 1953 гг. Суммарные потери составили

30 676 погибшими. За категориями статистика погибших выглядела таким образом:

 

- сотрудников НКГБ - МГБ - 687;

- сотрудников органов внутренних дел - 1864;

- военнослужащих внутренних войск, погранвойск и Вооруженных сил - 3199;

- бойцов истребительных батальонов - 2590;

- представителей органов советских властей: депутатов Верховного Совета УССР - 2; председателей облисполкомов - 1; председателей горисполкомов - 8; председателей райисполкомов - 32; глав поселковых советов - 1454; иных советских работников - 1235;

- работников партийных органов: секретарей областных комитетов - 1, секретарей городских комитетов - 2, секретарей районных комитетов - 44, других - 160;

- колхозников: председателей колхозов - 314; колхозников и крестьян - 15 355;

- рабочих - 676;

- представителей интеллигенции - 1931;

- детей, людей преклонного возраста, домохозяек - 860.

 

 

Рубрика 14

Идеология украинских националистов

…

Важным является вопрос о родственности репрезентованного ОУН радикального национализма с итальянским фашизмом и немецким национал-социализмом.

Традиция характеризовать ОУН как фашистское движение основана еще с конца 1920-х гг. Противники и конкуренты ОУН в эмиграции и в Западной Украине использовали термин "фашизм" относительно ОУН как клише в политической риторике. В частности, публицисты с лагеря украинских национальных демократов характеризовали ОУН как партию "фашистского покроя".

В советской прессе словосочетания "украинский фашизм" тоже применялось, прежде всего, к ОУН.

Организаторы и идеологи ОУН сами оказывали содействие подпитке аналогий и даже стремили заимствовать элементы политических и социально-экономических программ итальянского фашизма. В частности, в постановлениях конгресса ОУН 1929 г. содержались элементы, которые роднили политический образ будущего Украинского соборного государства с фашистским вариантом корпоративной системы. Прежде всего речь идет об идее создания иерархической системы представительства социальных и профессиональных групп под сплошным патронатом и контролем государства для обеспечения единства нации. Однако эта идея не была интеллектуальной собственностью итальянского фашизма. Корпоративизм пропагандировали и иные идеологические течения, не только националистические.

В Советском Союзе с 1930-х гг. термин национал-социализм (нацизм) поглощался термином "фашизм", который стал родительным понятием потому, что Сталину не понравилась эксплуатация Гитлером популярного термина "социализм". Основанием для идеологического очернения ОУН как фашистской или нацистской организации стали попытки руководителей украинских националистов наладить политическое сотрудничество с фашистским правительством Италии (в частности, попытки убедить Б. Муссолини инициировать передачу мандата Лиги Наций на Восточную Галицию не Польши, а Италии), спорадичные контакты ОУН с деятелями фашистской и нацистской партий, сотрудничество с абвером и немецкими оккупационными властями в 1939 - 1941 годах.

В идеологии, мировоззрении и политической практике ОУН присутствующий ряд элементов, которые роднили ее с радикальными и тоталитарными движениями и режимами, прежде всего с итальянским фашизмом и национал-социализмом. Но сходство определенных черт идеологий и политических программ не является призраком для отождествления движений или режимов. Сотрудничество фашистской Италии с СССР или нацистской Германии с СССР тоже не является основанием для того, чтобы на уровне дефиниций отождествлять разновидности тоталитаризма, связанные с именами Ленина-Сталина, Муссолини и Гитлера.

Если принимать во внимание набор внешних и функциональных признаков в определенный период существования ОУН (например, культ вождя, стремление установить монопартийную диктатуру, построение четкой партийной иерархии с железной дисциплиной, предоставление идеологии черт религиозного мировоззрения и тому подобную), то эту организацию можно отождествлять с советским тоталитаризмом. Специфическое отождествление ОУН с итальянским фашизмом или немецким национал-социализмом было или ситуативным, или использовалось как орудие политической борьбы.

…

Политико-программные установки ОУН(Б) изменились на III чрезвычайном большом сборе в августе 1943 г. Тезисы об органичности нации, о верховенстве интересов нации, об идеале самостоятельного соборного государства остались неизменными. Наиболее показательной была изменение акцента в принципе национального коллективизма: в идеологической преамбуле шла речь о том, что идеалом нового общества является уничтожение всех форм классовой эксплуатации и построение всенародного государства.

В социально-экономической сфере была использована классическая социал-демократическая схема: государство имеет удерживать за собой стратегически важные сектора экономики и социальной сферы, не допускать резкой имущественной дифференциации и своевольства бюрократии.

В послевоенный период националистическое движение, если не учитывать группы подполья в Украине, перешел на положение эмиграционного со всеми соответствующими организационными и политическими последствиями. Единственным полем результативной политической деятельности стала украинская диаспора. В ОУН(Б) состоялась идеологическая герметизация, базирующаяся на публицистической риторике образца 1930-х гг. Глорификация образа С. Бандеры после его трагической гибели и политико-идеологическая самоизоляция ОУН(Б) исключали возможность содержательной идеологической эволюции. ОУН(М) с конца 1940-х гг. перешла на демократические позиции и отказалась от претензий на исключительность националистического движения в освободительной борьбе.

 

Основные творческие достижения рабочей группы сосредоточиваются в ее публикациях, осуществленных на полиграфической базе Института истории Украины. По годам публикации распределяются таким образом:

 

1998 годамиКентій А. В. Українська військова організація (УВО) в 1920-1928 рр. Короткий нарис. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – 81 с. (4,8 друк. арк.).

2. Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1920-1941 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – 201 с. (12,0 друк. арк.).

 

1999 р.

3. Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942 рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 201 с. (10 друк. арк.).

4. Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1942-1943 рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 287 с. (17,28 друк. арк.).

5. Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1944-1945 рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 220 с. (12,79 друк. арк.).

6. Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946– 1956 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 111 с. (6,65 друк. арк.).

7. Здіорук С. І., Гриневич Л. В., Здіорук О. І. Покажчик публікацій про діяльність ОУН та УПА (1945-1998 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 173 с. (19,38 друк. арк.).

8. Національне примирення чи конфронтація? Збірник документів / Автор передмови та упорядник О. М. Веселова. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 543 с. (32,52 друк. арк.).

9. Фонди з історії Української повстанської армії в державних архівосховищах України. Анотований покажчик фондів УПА (1942– 1946). – Вип. 1. Автор передмови Г. В. Папакін; упорядники: Г. В. Папакін, О. Д. Вовк, 3. Яцишин. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 60 с. (3,49 друк. арк.).

10. Протистояння. Звернення, заяви, листи громадських організацій, політичних партій, громадян України до Комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. 1996-1998 рр. / Автор передмови та упорядник Л. В. Гриневич. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 406 с. (24,4 друк. арк.).

 

2000 р.

11. Здіорук (Стельмах) О. І. "Літопис УПА": час, події, джерела: Джерелознавча достовірність та інформаційна цінність багатотомного видання "Літопис УПА". – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – 142 с. (8,52 друк. арк.).

12. Кокін С. А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань (1944-1953). – Вип. 1. – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – 214 с. (9,6 друк. арк.).

 

 

13. Шаповал Ю. А. ОУН і УПА на терені Польщі (1944-1947 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – 332 с. (8,9 друк, арк.).

14. Фонди з історії Української повстанської армії у державних архівосховищах України (1941-1957 рр.). – Вип. 2: Анотований покажчик фондів партійних органів УРСР, в яких відбилася боротьба з УПА / Автор передмови та упорядник Г. В. Папакін. – К.: Інститут історії України НАН України. – 2000. – 48 с. (2,88 друк. арк.).

15. Проблема ОУН і УПА. Попередня історична довідка. – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – 129 с. (7,68 друк. арк.).

16. Проміжний звіт Робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА. Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА (попередній варіант) / Автор С. В. Кульчицький. – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – 38 с. (1,47 друк. арк.).

17. Ільюшин І. І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – 198 с. (12,71 друк. арк.).

 

2001 р.

18. Нікольський В. М. Підпілля ОУН(Б) у Донбасі. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001. – 179 с. (8,4 друк. арк.).

19. Ільюшин І. І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. – К.: Інститут історії України НАН України., 2001. – 289 с. (15,94 друк. арк.).

 

2002 р.

20. Дзьобак В. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2002. –261 с. (11,27 друк. арк.).

21. Лисенко О. Є., Марущенко О. В. Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія. Бібліографічний покажчик публікацій 1998-2002 років. – К.: Інститут історії України НАН України, 2002. – 202 с. (9,25 друк. арк.).

 

2003 р.

22. Матеріали та документи Служби безпеки ОУН(Б) у 1940-х рр. / Упорядники Лисенко О. Є., Патриляк І. К.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 253 с. (9,75 друк. арк.).

23. Касьянов Г. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН): аналітичний огляд. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 63 с. (3,1 друк. арк.).

24. Горбуров Є. Г., Шитюк М. М. Суспільно-політична та бойова діяльність націоналістичного підпілля Півдня України в роки німецько-румунської окупації. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 57 с. (2,6 друк. арк.).

25. Лисенко О. Є., Марущенко О. В. Українсько-польські стосунки періоду Другої світової війни. Бібліографічний покажчик. – К. – Івано-Франківськ: Інститут історії України НАН України, 2003. – 124 с. (5,82 друк арк.).

26. Ільюшин І. І. Волинська трагедія 1943-1944 рр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 313 с. (13,1 друк. арк.).

 

2004 р.

27. Патриляк І. К, Військова діяльність ОУН(Б) у 1940-1942 роках. – К.; Інститут історії України НАН України, 2004, – 598 с. (24,59 друк. арк.).

28. Проблема ОУН-УПА. Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок). – К.: Інститут історії України, 2004. – 96 с. (3,8 друк. арк.).

 

С. КУЛЬЧИЦКИЙ,

руководитель рабочей группы историков при Правительственной комиссии по изучению деятельности ОУН и УПА,

д-р истор. наук, профессор.

[САИ]

Эх, солнышко... если бы это хоть кто нибудь ещё и читал...

[Гість бандерлог]

Эх, солнышко... если бы это хоть кто нибудь ещё и читал...

Я трішечки почитав. Піду знайомому орангутангу перекажу. Він про УПА взагалі нічого не знає. Хоча для обізянства дуже цінна інформація. А багато з мавп і читати не вміють.

А чого в Юлі на аву якась чужа тітка залізла?

[ШКАТУЛКА]

Эх, солнышко... если бы это хоть кто нибудь ещё и читал...

зато скока букофф!

МногА!

[GiRaFo.chka]

Я трішечки почитав. Піду знайомому орангутангу перекажу. Він про УПА взагалі нічого не знає. Хоча для обізянства дуже цінна інформація. А багато з мавп і читати не вміють.

А чого в Юлі на аву якась чужа тітка залізла?

це не тітка, а Мерлин Монро. Мне надоело свои фотки цеплять. Чтоб всякие недоумки мне косточки перемывали. В профиль повешу и смотрите там.

_______________________________________________________________

 

Саша, мне надоело, что из темы бардак делают. Вот и украсила как в музее. Вдруг кому и пригодится.

[Гість бандерлог]

це не тітка, а Мерлин Монро. Мне надоело свои фотки цеплять. Чтоб всякие недоумки мне косточки перемывали. В профиль повешу и смотрите там.

То з Дени , що якихось тіток чепляє, приклад узяла. Так вона доброму не навчить. Може той юзер свого обличчя цурається, а тобі з твоїм гарненьким личиком чого застерігатися?

[Дэна]

Приехала, а тут и мальчики нарезвились, и Юлечка накопипастила, скрывая свои "бывшие "прелести")). Юля, мы еще раз напишем, если будешь забивать тему копипастом. Да и овчинка выделки не стоит. Жирафа - обычная женщина, не хуже и не лучше других. Внешне. А душевные составляющие у нее намного ниже среднего. А стараний , чтобы подчеркнуть свою женскую сущность - море мореванное, но ничего не имеющее с настоящим женским обаянием. Показное приставание к мужикам с периодическим воплем: неужели не понимаешь, чего я от тебя хочу. Просто показная доступность привлекает (не уверена, что настоящая), а это и делу национализма способствует, и в методичке прописано)). Как в теме "Реформы" спор у нас был: кому-то любовь нужна (мне и доку), а кто-то вопел, что секс столь прекрасен, что мы ничего в этом не понимаем (Владимир , и Корин поддакивал понемногу). Будто любовь без секса обходиться может, а не яркие краски к нему добавляет. Наивный спор такой. Точно также и Жирафа для кого то еще товар, а кому-то "музу", прекрасную даже в свои годы женщину подавай. Нравится кому-то подобный товар, кто помешает, ради бога. Жалеть можно, мешать не стоит)). Пусть будет наказан))))). Подобно тому, как один самогон употребляет (ведь крепче шампанского, сразу в нос бьет, всегда чувствуешь удар в голову), а другой - только изысканные вина. А мы тут спорим.

П.С. Юлечка:

1. Волосы у женщины и в 50 пышные, если у этой женщины, как у нас с сестрой, дедом был красавец - итальянец. Кто был в Италии, видел, что волосы у женщин там - мечта мовноговорящих украинок. Не у всех отнюдь такой подарок судьбы: у тебя и в молодости их не было. :rolleyes:

2. Завидовать - это удел слабеньких, инфантильных, эгоцентричных людей. Мне же , как думаю и Джину, ни к чему это. Все, что было до 50 у меня в части "восхищений" - на десяток женщин хватит. Сейчас перевалило уже за 50 - сижу скромно, понимая, как писал Джин, что "стара стала Капабланка))). Хотя ...морщины у меня еще и на солнце не увидишь по причине их отсутствия (генетика, семейное) и волосы еще при мне.... . И зря ты меня мужчиной называешь- у меня диаметрально противоположная, яркая , очень женственная внешность (даже вверху уже, к сожалению, не меньше чем у тебя (горе, горе)))), чего не могу сказать о своем характере. :lol: Ты же сама говорила, что фотка моя, где я примерно в твоем возрасте, 20-летней давности, а теперь уже "Баба-Яга" против?