Український БЕНЕФІС

[За У проти М.]

Так что, Сосюра твой земляк? Природа не дура, всё усредняет...

Невже забудеш слово «мати»,

Ту, що дала тобі життя,

І підеш, наче тінь крилата,

Блукати в тьмі без вороття.

 

У небуття підеш, в нікуди,

Сліпим до сонячних висот.

Невже народ мій мову губить!?

Не вірю я! Це не народ!

 

Окремі люди. їм не знати

Сяйливих творчості висот.

І хай людей таких багато,

Але нас більше! Ми — народ!

Я вірю в тебе, моя мати.

Мій бог, що дивиться з висот.

В народів інших старцювати

Повік не буде мій народ!

 

Ні, наша мова не загине,

Її не знищать сили злі!

Ти власним світом, Україно,

Сіяти будеш на землі.

[САИ]

Невже забудеш слово «мати»,

Ту, що дала тобі життя,

І підеш, наче тінь крилата,

Блукати в тьмі без вороття.

 

У небуття підеш, в нікуди,

Сліпим до сонячних висот.

Невже народ мій мову губить!?

Не вірю я! Це не народ!

 

Окремі люди. їм не знати

Сяйливих творчості висот.

І хай людей таких багато,

Але нас більше! Ми — народ!

Я вірю в тебе, моя мати.

Мій бог, що дивиться з висот.

В народів інших старцювати

Повік не буде мій народ!

 

Ні, наша мова не загине,

Її не знищать сили злі!

Ти власним світом, Україно,

Сіяти будеш на землі.

Да ты не понял...

[За У проти М.]

Да ты не понял...

Да понял я. А, Буденовск вообще ниже среднего. :lol:

[Ева_vl]

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

 

Ліна Костенко

[За У проти М.]

Відчутно вже прихід нової ери,

Я чую дзвін і стоголос буття.

Вставай, народе оновлений і свіжий,

Вставай, бо вже пришла твоя пора!

 

Народе мій, приходять лжепророки

Й ведуть тебе у Лету забуття.

З’являються нові мойсеї і єгови,

Але то мить – і море небуття.

 

Не вір нікому, мій народе!

Усі обманюють тебе.

Устань – зірви старезнії окови,

Ти вільним будь – звільни себе!

 

Нехай кричать там глашатаї –

Царі, чиновники, ченці –

Що доля є і волю ти вже маєш,

Але не вір – вони привласнили її собі.

 

Вони то нібито працюють,

Вони то нібито ідуть

В ім’я тебе, заради тебе,

Але їх то ідоли ведуть.

 

Народе мій, єдиний ти у світі

І Бог з тобою, тільки зрячим стань!

Холопську голову сховай навіки,

І буйну, праведну здіймай!

 

Я не пророк, я лиш твоя частина –

Вкраїнського народу вірний син.

Я вірю в незнищенність твою.

Завжди з тобою. Навіки вічні і амінь!

[За У проти М.]

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

 

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

 

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,

розвіяний в полі вітрами...

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

 

Для нас вона в світі єдина, одна,

як очі її ніжно-карі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі...

 

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

у хмарах отих пурпурових,

 

в огні канонад, що на захід женуть

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь

до весен і світлих, і щирих.

 

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину...

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

 

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину...

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну.

 

Любіть у труді, у коханні, в бою,

в цей час коли гудуть батареї

Всім серцем любіть Україну свою,

і вічні ми будемо з нею!

[За У проти М.]

Одкровення стежки

Нас ведуть поміж круч,

Хрест в людини важкий,

Ждем біду голіруч.

Живемо у тіні’

Неокрилених мрій,

Душу спалює гнів,

Гасне зірка вгорі…

 

Ми ж - спиваєм життя,

Мов солодкий нектар,

Під один ставши стяг,

Вдвох тримаєм удар,

Разом зводим мости,

Що згоріли колись,

Прагнем духом рости –

А не падати вниз.

 

В цьому світі лукавств

Не збираємо крихт,

Ми не зносим лекал

І хоромів поріг,

У пустелях оман

Бачим слід від оаз,

Після сотень згорянь

Воскресаєм щораз.

 

Крізь замети зневір

Ми до істин ідем,

В мріях линем до зір,

Де наш справжній едем.

Там, де ріки несуть

Невгамовний потік,

Віднайти прагнем суть

Міжлюдських волокит.

 

Де веселки спивають

Блаженство небес –

Ми удвох сягнем раю,

Пізнаєм себе!

[За У проти М.]

На Скрижалях Душі закарбовано прагнення волі.

Та від вражих ножів тінь зависла на рідному полі,

Від наруги над Духом свобідним гірчить полиново,

На облуди хресті розп'яли найсвятіше вже - МОВУ.

 

На Скрижалях Душі закарбовано прагнення правди.

Та свої і чужі об'єдналися зради заради,

Рідне слово, яке у сибірах колись не скорили,

Поховати схотіли навік в забуття домовину.

 

На Скрижалях Душі закарбовано прагнення світла.

Хлинуть Правди дощі, що зуміють облуду всю змити.

Жовто-синя Голубка, що круки в кільце оточили,

Розірве його вщент і для лету розправить знов крила!

[За У проти М.]

О мово рідна, в сотий раз розп'ята,

Знов виснуть над тобою руки ката,

Стискають зашморг, щоб тебе не чути

І дух твій закувати в рабські пута.

 

О мово, наймиліша в цілім світі,

Зґвалтована, знекровлена, розбита,

Роздерта ворогами знов на шмаття,

Невже у забутті згориш багатті?

 

О мово люба, нищена віками,

Не вперше пробивалась ти крізь камінь,

З тобою й Україна воскресала.

Здолаймо врешті вражу цю навалу!!!

[За У проти М.]

[ МОВА ВСЕСВІТУ

 

А ти знаєш - що є в нас основою?

Що є сенсом Господнього промислу?

Кожен день нас усіх проскановують -

Наші думи, бажання і помисли.

Залишається грань незбагненою

Поміж світлом і тінню одвічними,

Наша кров, протікаючи венами,

Нам життя по краплині відлічує.

Стерто грані між днями і ночами,

Між гріхом, що вростає у праведне.

Що нам зорі ясні напророчили?

Постелили б собі, якщо знали би...

В цьому світі, зневірою зморені,

Йдем наосліп крутими стежинами,

І душа, мов землиця незорана,

Прагне трішки зігрітись... Людиною.

І нічого у цім дивовижного,

Бо єдиною, всім зрозумілою,

Є любов, що даруємо ближньому -

Мова Бога і Всесвіту цілого!

[За У проти М.]

Ми всі були освячені Майданом,

 

До нього ми – покірні, мов воли.

 

Майдан зцілив добром всі наші рани,

 

Звільнивши від наруги і хули.

 

Від Заходу й до Сходу Україна

 

У прагненні Свободи піднялась.

 

Збагнув народ, що сила він єдина,

 

Яка прорве тенета всіх нещасть.

 

Теплом душі ми грілися в негоду,

 

Вогнем мільйонів звільнених сердець.

 

Чому ж тепер, здобувши скарб Свободи,

 

Його так легко зводим нанівець?!

 

Віки терпінь – дорога України,

 

Якою на Майдан вона пройшла.

 

Хіба так швидко будуть кращі зміни,

 

Як все довкруг сплюндроване до тла?!...

 

Не можем допустити знов розбрату,

 

Бо меч ворожий досі ще висить.

 

Так легко нас загнати знов за ґрати,

 

Та потім як Вкраїну воскресить?!

 

Ніхто не знав – чи цей Майдан востаннє?

 

Нам долі незбагнені віражі.

 

Згадаймо силу нашого єднання

 

І дух Майдану в серці збережім!

 

 

 

Якщо Майдан у кожнім буде жити –

 

Здолаєм ми найважчі з перешкод

 

І гордо зможем світу заявити:

 

"Великий ми, нескорений народ! "

[За У проти М.]

Марія Матюшенко

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це мова…Рідна українська мова! “ В ній мудрість і пам’ять тисячоліть. У ній щирість, радощі й печаль народу, його труд і піт, кров і сміх. Запашна, співуча, гнучка, сповнена музики і квіткових пахощів, вона встала з колін, як піднялася й наша Україна. Проголошення незалежності дало право зайняти українській культурі належне їй місце. А основою, джерелом культури є мова. І той, хто не знає української мови або цурається її, прирікає себе на злиденність душі. У всі віки, у всі часи, на всіх перехрестях історії українська мова була тим скарбом народу, який нічим не можна замінити. Українська мова – це серце нації, а нація має своє обличчя, свій характер,свою культуру, мораль, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє.

Коли забув ти рідну мову —

яка б та мова не була —

ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла.

 

Коли в дорогу ти збирався,

казала мати, як прощавсь,

щоб і чужого научався,,

й свого ніколи не цуравсь.

 

Ти ж повернувсь душею бідний,

не просто розгубив слова,

немов якийсь Іван безрідний,

Іван, непомнящий родства.

 

Не раді родичі обновам.

Чи ти об´ївся блекоти,

що не своїм, не рідним словом

із матір´ю говориш ти?

 

Ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла,

бо ти зневажив рідну мову,

ту, що земля тобі дала,

 

ту, що не вбили царські трони,

ту, що пройшла крізь бурі всі,

крізь глузи й дикі заборони

й постала нам у всій красі.

 

Сяйних перлин тобі не шкода,

адже, набувши вищих прав,

те, що дала сама природа,

ти добровільно занедбав.

 

В пальті строкатім, як афіша,

крикливі модні кеди взув.

А мати? Де ще є рідніша

за рідну, котру ти забув?

 

Для тебе й Київ — напіврідний,

і Мінськ піврідний, і Москва...

Бо хто ти є? Іван безрідний,

Іван, не помнящий родства!

Дмитро Білоус

[За У проти М.]

О мово рідна, в сотий раз розп'ята,

Знов виснуть над тобою руки ката,

Стискають зашморг, щоб тебе не чути

І дух твій закувати в рабські пута.

 

О мово, наймиліша в цілім світі,

Зґвалтована, знекровлена, розбита,

Роздерта ворогами знов на шмаття,

Невже у забутті згориш багатті?

 

О мово люба, нищена віками,

Не вперше пробивалась ти крізь камінь,

З тобою й Україна воскресала.

Здолаймо врешті вражу цю навалу!!!

[За У проти М.]

[

Як камінь точать крапельки води,

Так ворог Україну точить

Брехнею неминучої біди,

Ще й праведника з себе корчить.

 

Злочинці - покоління стариків,

Які згребли чуже до себе,

Агенти кадебе більшовиків,

Яких давно судити треба.

 

Агентів нині заслано нових,

Щоб людність нашу посварити,

Та українець вже до цього звик,

Як й влада бліх своїх ловити.

 

Історія повторюється знов,

Державність ми уже втрачали,

Бо братня по імперському любов

Забрала все, а ми мовчали.

[За У проти М.]

Холодно!

Як же душі моїй холодно!

Наче зима, що скувала поля,

Розум правителів зменшила в сторону

Дикої позначки нижче нуля...

Боже мій праведний!

Дай трохи літа!

Цих «папєрєдников» підлі слова

Просто не можу й не хочу терпіти,

Та й не давав їм свої я права,

Щоб розкрадати мою незалежність

В митному раю дешевих утіх...

Знову велика й єдина тотожність?

Прапор із крові?

Європі на сміх...

Що там Європа,

Китайською гречкою

Встелені густо народні поля,

Там випасаються дурні овечкою

Й обраних вовків своїх вихваля...

Голодно!

Як же душі моїй голодно!

Наче й живий ще отой патріот,

Що не поділить усе на всіх порівну,

Та не мовчи!

Подивись на народ!

Може в останнє...

Бо злодій - то влада,

Газом дешевим запухли мізки,

Знову продали свій вибір у зРаду,

Будете слухати гарні казки!

Що там казки...

Холуям недоречно...

Кажуть, що світу настане кінець?

Я відповім,

І то беззаперечно:

- Скоро, для них,

Бо урвався терпець!

[За У проти М.]

Сліпими давно ми є

За власним своїм бажанням

І кожен з нас спину гне,

Мов раб, задля виживання,

Зливаємо нишком страх

Дешевим вином в стакани,

Ні думки, ні мови - крах,

Бо здали все вуркаганам...

 

Глухими давно ми є

І взяли вже те за звичку,

Коріння в лайні гниє

А паростки, мов травичка,

Багаття нема, лиш дим

З гнилих і сирих обрізків,

Не чуємо власних рим

В буденності сірих мізків...

 

Німі - то для влади суть,

Мовчання - властивість слабих,

Про м'язи щелеп забудь,

Коли замість м'яса жаби,

Дитинство в мені болить

Казковим геройським співом,

Щоб душі людей зігріть,

Що вкриті холодним снігом...

 

Печаль та гріхів озноб

Щодня віднімають сили,

Потрібен майдан нам!?, щоб

Кохання сердечні хвилі

Почули усі навкруг

І разом прогнали тупість!

Бо поруч стоїть мій друг...

І це європейська сутність!

02.12.2013

[За У проти М.]

Ти заквітчана квітами, росами вмита,

Туманами ніжними стан оповитий,

Стрічки-річки грають у Твоїм волоссі:

Зелені лісів, золоті колосся...

Ти зростала в неволі. Здобула свободу.

І вже дала життя вільному народу...

І, здавалось, минули вже гіркії дні...

Тільки чомусь сумні сині очі Твої.

[За У проти М.]

Наша мова

Щоб розумним й мудрим стати,

Треба рідну мову ЗНАТИ.

А щоб вміти говорити,

Треба рідну мову ВЧИТИ!

Знає кожен з нас чудово —

Не прожити нам без МОВИ.

Рідна ж мова пелюсткова,

Мудра, світла, СВІТАНКОВА.

І дзвенить щодня і в свято,

Бо вона така БАГАТА.

І така джерельно-чиста

Наша мова ПРОМЕНИСТА.

Чарівна і калинова

Наша мова ВЕСЕЛКОВА.

В ній такі слова чудові,

Хліб і сіль на РУШНИКОВІ.

В ній в віках батьки і діти,

Як без мови в світі ЖИТИ?

Понад світом хай лунає,

Хай ніхто НЕ ЗАБУВАЄ

Рідну мову українську,

Мудру, щедру, МАТЕРИНСЬКУ

[За У проти М.]

Люблю цю землю рідну і чудову.

Жили ми тут, як вміли, як могли.

В дитячу пору, пору світанкову

Хіба ми тут щасливі не були?

Хіба не слухали ми пісню соловейка,

Чи не лічила нам зозуленька літа?

Життєва ноша в нас була легенька,

Дорога в світ здавалася проста.

Нам раз всього родитись довелося

На грішній цій і на святій землі.

Про що ми мріяли, що буде, що збулося

Життя розставить крапочки над «і».

Приготувала доля різні всім дороги,

А нам здавалось — долю творим ми.

І перед кожним з нас — свої пороги,

Життя і зводить, й розлуча з людьми.

Земля моя і праведна, і грішна,

Люблю тебе таку, яка ти є.

Життя буває й радісне, й невтішне...

Спасибі долі, що воно в нас є.

Як вишиванка стелеться дорога.

Червона нитка чорну потягла.

І біль розлук, і радість, і тривоги —

Усе нам доля і сповна дала.

І линуть дні. Чим далі, тим частіше

Душа летить до тих єдиних місць,

Де ти був рідний, просто найрідніший,

А вже сьогодні ти тут тільки гість...

Таке природа диво сотворила

На цій землі серед лісів і квіт.

Що в батьківських місцях якась незламна сила,

Що рве нам душу, тягне, як магніт...

[За У проти М.]

Україні

 

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її вічно живу і нову

і мову її солов’їну

В. Сосюра

І

 

Україно, велика таємниця

І Слова Божого квітуча нива,

І пращурів моїх легенда сива!

Хай не зміліє днів твоїх криниця,

 

Хай хлібом-сіллю день твій колоситься

І ллється пісня селами щаслива –

На горах Кия, Щека і Хорива

І в кожнім місті вторить їй дзвіниця.

 

Років минулих зболену печаль

І бойовищ відточеную сталь,

І майоріння світлих корогов,

 

Та майбуття стуманеную даль –

Я все нижу до твоїх днів-кораль,

Моє буття і горенько, й любов!

 

 

ІІ

 

Моє буття і горенько, й любов,

І пісню тиху, що серденько крає,

І вранішні рум’яні небокраї

В твоїх полях, Україно, знайшов.

 

Вглядаюсь в Слобожанщину й немов

У тихим плин історії пірнаю –

Гострю меча і битвою палаю,

І ланці рву загарбницьких оков.

 

Війна ж мине – і знов орю я ниву,

В садках плекаю вишеньку і сливу

І все спішу до листячка розмов,

 

І дітлашню навчаю галасливу,

У казочку вплітаючи мрійливу,

Мій щири й труд, мою кипучу кров.

 

 

 

ІІІ

 

Мій щирий труд, мою кипучу кров

Вливаю я в сонетів діадему

І імені вклоняюся твоєму

Під передзвін нев’янучих церков.

 

У звуках тих вчуваю русів зов

І ніжний спів надхмарного Едему:

„Україно! В нове життя грядемо –

Твоєї віри жар не охолов!

 

Пишайся, наша страдниця і нене,

Пагіння на гілках твоїх зелене

Твоєї віри і любові вчиться!”

 

Ім’я твоє, повік благословенне ,

Сонетами відлунює у мене –

Тобі пишу, життя мого світлиця!

 

 

ІV

 

Пишу тобі, життя мого світлиця

Й співуча Роксоланіє моя,

Ти ж пісня вечорова солов’я

І на житах ти вранішня росиця,

 

Селянська ти духмяна паляниця,

Що в поле до батьків несе хлоп’я,

Ти ратаїв осонцена сім’я,

І перший сніп, що щастям золотиться!...

 

Як не любити пишні твої шати?

І як поету вірші не писати?

До тебе як не йти, свята божниця?

 

Встають від сну Донець, Дніпро, Карпати,

Я в мить оту спішу тебе вітати –

І серце моє піснею ятриться.

 

 

V

 

І серце моє піснею ятриться,

І думи на вдержу я на припоні –

Всі пута рвуть шалені думи-коні,

Бо твого завтра манить їх зірниця.

 

Вглядаюсь я, де завтрашнє іскриться,

В майбутнє зупинившись на кордоні:

Там дні твої у Божому Законі –

Та з Богом ти, Україно-цариця!

 

Співає сонце пісеньку тобі,

Віршують сонцю ріки голубі,

А з ними в хорі – й гори, без умов,

 

І деревця виспівують любі,

І даль земна ясніє у хвальбі,

Відлунить шум річок, гаїв, дібров.

 

 

VІ

 

Відлунить шум річок, гаїв, дібров

Повік завітне слово ”Суверенна!” –

І палахкочуть гетьманської знамена

Під перестук історії підков.

 

І чуть з небес Господній благослов,

Що, Вкраїно, ім’я твоє священне

І трепетне, мов листячко зелене,

Не терпить яничарських підошов.

 

І іншої тобі не треба плати,

Як кожним звуком у душі палати

І берегтись від суржиків-полов.

 

Сучасне ж юнь стає на мови чати –

Україно, спішить вона сказати:

„ Твій дух в мені, що ворога боров!”

 

 

VІІ

 

Твій дух в мені, що ворога боров,

Яка б на край не сунула навала,

І як би русам волю не ламала,

У рабство продаючи свій улов.

 

Та пута розривав народ мій знов

І виривав ординцям гострі жала,

І пісня попід хмарами лунала,

Коли до рала прадід мій ішов.

 

Твій дух в мені від ниви і від поля,

І від хлібів рахманного роздолля ,

І від того, як дихає пашниця –

 

Лише в цьому священна твоя воля,

Хоч як гірка була твоя недоля,

Хоч біля серця часто була криця.

 

 

VІІІ

 

Хоч біля серця часто була криця ,

І рушилися тисячі надій,

І сонце притухало від завій –

Та ти сіяла завжди, світлолиця.

 

На полі битв росла нова травиця,

І горе все згорталося в сувій,

Нові ж меди збирав пчолиний рій –

І знов школяр навчався, як годиться…

 

Любуюся тобою, Батьківщино,

Вслухаюсь в твою мову солов’їну,

Яка дзвенить від Дону і до Сяну,

 

І подумки над лоном твоїм лину,

І славлячи Ісуса за цю днину,

Вклоняюсь Володимиру й Богдану.

 

 

ІХ

 

Вклоняюсь Володимиру й Богдану

І всім синам, Україно, твоїм,

Які життєвим подвигом ясним

Творили твою воленьку жадану.

 

Вклоняюся, що води Іордану

Примножені Славутою старим,

Що вранці ми з молитвою спішим

До Бога і співаємо „Осанну!”

 

Бажаємо лиш щастя в наші хати,

І квітом землю хочемо прибрати,

Пахучішим від амбри і шафрану...

 

Душі твоєї, Батьківщино-мати,

Ще таємницю прагнучи пізнати,

Вглядаюсь в Ярославну й Роксолану.

 

 

Х

 

Вглядаюсь в Ярославну й Роксолану:

Тих сивих літ викрешують шаблі –

Десь Ігор знемагає у сідлі,

А нову бранку тягнуть Сулейману,

 

І лиш сльоза в душі притушить рану

І через відстань сил надасть землі.

Слова ж, як вої, стануть у імлі

На перешкоді половцю й осману...

 

То ти в Путивлі плачеш, Україно,

І зі Стамбула пісню соколину

У мріях Насті відправляєш в путь –

 

Збираю ті пекучії сльозини,

Вглядаюся у ягідки калини,

Які в горнилі часу постають.

 

 

ХІ

 

Які в горнилі часу постають

Сини твої, Вкраїно, ясночолі,

Заступлять шлях неправди та неволі

І стануть на передньому краю.

 

Вони всіх нас у світле завтра звуть

І квітнуть нам із квітами магнолій,

І просять нас в нового віку колі

Творити долю, Матінко, твою:

 

„З Русі ми звем, з козацької паланки,

Повстань, нащадку, з теплої лежанки,

Бо лише в Слові лід душі розтане;

 

Княгині плач і сльози Насті-бранки

Відроджують нам сонячні світанки

І Кобзареве слово полум’яне!”

 

 

ХІІ

 

І Кобзареве слово полум’яне

Стоїть на варті волі золотої –

І у твоєму, Вкраїно, розвої

Пора щаслива й радісна настане:

 

Свої сади й поля народ догляне,

Зі злом одвічним стане у двобої

І просячи у Діви Пресвятої

Премилість Божу, що повік не в’яне...

 

Україно, в пекучій ностальгії

Поета серце в Петербурзі тліє –

І лише вірш зціляє йому рани:

 

Він молиться до Бога і Марії,

Вслухається у співи Гамалії

Й заплакані невільничі кайдани.

 

 

ХІІІ

 

Й заплакані невільничі кайдани

Тривожать рани Кафи і Багдада,

Бо раб-русин – спокуслива принада,

Тож Чорний шлях знов топчуть каравани.

 

Свистять селом загарбницькі аркани,

Палають нива й стоптана левада:

Вже ханський меч на серце руса пада,

І кров селян пророщує тюльпани...

 

На пожарищах палахкочуть квіти –

Хоч бій палав, а зело хоче жити

І пісню знов дарує солов’ю.

 

Новій весні пташина зве радіти,

Та квіти кров’ю прадідів политі,

Гартують душу зболену мою.

 

 

ХІV

 

Гартують душу зболену мою

Сучасності пекучої події:

Шукає юнь в отрутах ейфорії,

І я в добу Чорнобиля стою...

 

Я за майбутнє голос подаю

І кожному вглядаюся під вії,

В очах шукаю промені святії,

І в своїм вірші зло одвічне б’ю,

 

І палко вірю: завтра твоє буде,

Тобі пісні співатимуть усюди –

Твоїх джерел не висохне водиця.

 

Без страху, зла, без болі і огуди

В твоїм краю цвістимуть твої люди.

Україно, велика таємниця!

 

 

ХV

 

Україно! Велика таємниця,

Моє буття і горенько, й любов,

Мій щирий труд, моя кипуча кров,

Тобі пишу, життя мого світлиця.

 

І серце моє піснею ятриться,

Відлунить шум гаїв, річок, дібров –

Твій дух в мені, що ворога боров,

Хоч біля серця часто була криця.

 

Вклоняюсь Володимиру й Богдану,

Вглядаюсь в Ярославну й Роксолану,

Які в горнилі часу постають,

 

І Кобзареве слово полум’яне,

Й заплакані невільничі кайдани

Гартують душу, зболену мою.