"Плач Ярославны"

[Гість Edgon]

„НУ ЩО, ЗДАВАЛОСЯ Б, СЛОВА?”

 

Шановна „Політика”! Даним листом, із суттєвими уточненнями, анулюю два попередні, надіслані 10.0305. З повагою, автор.

 

Не вперше В.Яворівський красномовно і мистецьки демонструє щирий „плач Ярославни” над могилою тієї України, котрої вже нема, на цей раз - з приводу поминання 191 річниці від дня народження Т.Шевченка, що відбулись в київському оперному театрі.

Безутішні сльози котилися у Ярославни за чоловіком або у матерів, що не дочекались синів з війни. У нашого ж достойника сльози немов ллються річкою, в котрій купає і Тараса а, купаючи, волає про історичну несправедливість, незмінно згадуючи північного сусіда.

Та й чи є у світі народ, у котрого історія була б „безхмарна”? Життя усіх народів проходило в жорстокій боротьбі з „ворогами” за кращу долю. А між тим справжній ворог для усіх був один – ось таке наївне невігластво.

„Ну що, здавалося б, слова?” То ж бо й воно. Слова В.Яворівського – не просто слова митця. В них звучить звинувачення прокурора, а його сльози, виходить, чекають утіхи! Дивно таке чути немов би від людини з тверезим розсудком.

Вже минуло 13 літ, як українська доля посміхнулася і попередній російський „цар” дав Україні свободу - чи не закономірна „крапка” в історії української драми і чи не утіха? То ж сучасний російський „цар” до української історичної драми ніякого відношення не має. Він лише її спадкоємець, як і ми з Вами.

Звинувачуючи російських цариць і царів в тому, що історія відбулась саме так і не інакше і прагнучи утіхи – пішов би і осквернив їхні могили, без зайвого галасу. Це було б, в якійсь мірі, чесно. Так ні, В.Яворівському хочется помститися сучасному північному сусідові застереженнями до українців, мов – не забувайте, з ким маєте справу.

Усі, хто вичав курс філософії в вищих учбових закладах, мали б пам’ятати про те, що в природі все підкоряється її закону і тому всі історичні події закономірні. А люди лише виконують ролі, їм призначені великим режисером і сценаристом – природою. Віруючі в такому випадку усвідомлюють, що на все - воля божа. Тобто, у всьому присутній, так би мовити, промисел господній і тому непримиренному В.Яворівському слід посилати претензії до бога.

В протилежному випадку має місце брудне зпотворювання історії. А це недобре. Двієчник П.Яворівський опинився в ролі українського „попа Гапона”, що підбурює народ до протиправних дій. Невдовзі з’явиться екстремістське угрупування на зразок “Ганьба москалям”, чи туркам, чи полякам і почнеться тероризм.

 

Колись Тарас закликав: „Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте...” Нарешті волю немов здобули, а кайдани залишились. Позбулися імперського гніту „москаля”, з котрим Тарас пов’язував, мистецьки оплакуючи, усі українські страждання, та не позбулися кайданів, що тиснуть Україну з усіх боків, кайданів авторитарної ідеології. Тому ще не вмерла в Україні диктатура, як наслідок цієї ідеології. То ж і непримиренний Тарас проливав наївні сльози та спрямовував свій нерозсудливий гнів на „вітряк”, на диктатуру, а не на її причину, уподобляючись Дон Кіхоту. Наслідок сумний – мистецький геній і вурдалака Шевченко, замордований „вітряком”, врешті передчасно помер від надмірного вживання алкоголю в товаристві „мочемордіїв”.

 

11.03.05. З щирою доброзичливістю, Е. Г.

[Гість tamriko]

не поняла причины Вашего возмущения

Кратко, в 2-х словах,- Ваша позиция?