Уроки истории

[Рыжая]

Уроки истории, кому не интересна природа власти - проматывайте.

Жил был в Персии шах, Мохаммед Реза Пехлеви. Получил блестящее европейское образование. Вступил на трон после того как его предшественника-отца прогнали за сотрудничество с Третьим Рейхом. После политической борьбы сместил консервативного премьера и начал править единолично.

Буквально за шкирки вытащил страну из 18 века. Прежде всего вернул самоназвание - Иран(Персией это государство называли греческие и прочие оккупанты). Затем провел земельную реформу, в 1960 году был одним из тех кто сколотил картель нефтедобытчиков ОПЕК, который взвинтил цены на сырье сперва в четыре потом в десять раз.

Получив огромные валютные поступления Пехлеви взялся модернизировать экономику. Строились заводы, покупались технологии, развивалась инфраструктура. Иран вышел на мировую арену.

Однако.

Население страны в основном состояло из пастухов и крестьян - местной разновидности "ваты". Они были правоверными мусульманами, для которых главный авторитет - мулла. А муллам в Иране стало неуютно. Европеизация страны, модернизация экономики лишали их власти. Муллы ловко воспользовались инертностью и непросвещенностью населения и начали натравливать свой "электорат" на "развращаюшие" кинотеатры, "сатанинские" обычаи американцев и прочую лабуду. В СССР перспективы такой оппозиции оценили и всячески ее поддерживали. Упоротых народных мулл, имамов и "авторитетных духовников" - аятолл поддерживали морально и материально. В Баку на Иран работало аж две "свободных" радиостанции.

Шах был человеком жестким и начал мулл давить руками своего "КГБ" (САВАК). Масла в огонь подлило и естественное для индустриализации расслоение населения. Богатые стали жить еще богаче, появились олигархи - "новые иранцы", а у бедных и средних слоев особого роста уровня жизни не было, зато веками налаженный жизненный уклад разваливался на глазах.

К концу семидесятых количество иранской ваты перешло в качество оппозиции. Выступления "против западной заразы" резко переросли в антиправительственные. Начались забастовки, погромы предприятий. Не без помощи СССР в страну загнали море стрелкового оружия, и вскоре провинция кишела незаконными военизированными группировками - от марксистов до радикальных исламистов. Рабочие новых предприятий и, главное, солдаты был в основном выходцы из крестьянско-мусульманской среды. Они по большей части поддержали "возвращение к традициям" и отказывались "стрелять в народ".

За какие-то несколько лет Шах трансформировался из всеми почитаемого "отца нации" в "Исчадие ада", Пехлеви поляну не просек и до последнего пытался давить оппозицию спецслужбами.

Результат известен. В 1979 году Пехлеви вынужден был покинуть страну, а население Ирана с восторженным ревом встречало возвратившегося из Франции харизматичного полуграмотного фанатика аятоллу Хомейни, который превратил Иран в исламское государство.

За несколько лет страна ментально откатилась в восточное средневековье. Шариат, отсечение головы за наркотики, сухой закон и прочие радости бедуинской жизни.

Хомейни наглухо рассорился с США, втянул Иран в десятилетнюю изматывающую войну с Ираком, которая завершилась ничем. Однако благодаря запасам нефти и тому технологическому и экономическому заделу, который успел оставить Пехлеви, теократическая диктатура в Иране процветает и по сей день - тридцать лет. Хомейни умер, на его место пришел новый аятолла. Народ давно все понял, живет как в клетке, кусает локти, но сделать ничего не может, потому что даже те зачатки цивилизации и демократии которые внедрил шах, выжжены каленым железом.

Мораль. Если народ невежественен и косен, то хоть всех на Теслы пересади, он при первой же возможности взгромоздит себе на голову проходимца, который говорит вате то, что она хочет слышать. А значит первой реформой в любой отсталой стране должна быть реформа образования.

Олександр Сурков.

[Рыжая]

Сухі цифри статистики випадків застосування смертної кари до своїх солдатів під час Другої Світової.

------

США: 146

Франція: 102

Британія: 40

Німеччина: 7 810

------

СРСР 157 593

(Це тільки трибунали, без урахування розстрілів загрядотрядамі, СМЕРШ, і т.п.)

------

Як вам таке, фанати сталіна та руського миру?

@Skrepo_history

[доктур]

6 часов назад, Рыжая сказал:

Сухі цифри статистики випадків застосування смертної кари до своїх солдатів під час Другої Світової.

------

США: 146

Франція: 102

Британія: 40

Німеччина: 7 810

------

СРСР 157 593

(Це тільки трибунали, без урахування розстрілів загрядотрядамі, СМЕРШ, і т.п.)

------

Як вам таке, фанати сталіна та руського миру?

@Skrepo_history

Когда мне исполнилось 19 ,я был готов изменить СССР в любой Божий день. Каждый Божий день мне хотелось изменить стране которая  ненавидела и презирала своих граждан ,но как последнее падло прикрывала свои паскудные делишки,великолепной брехней.   .В 22 я подал запрос в посольство Японии о принятии в гражданство из за  религиозной оказии. Мне чрезвычайно хотелось стать буддистом,так как  безрелигиозность общества вокруг меня ,меня напрягала не по детски,но религиозная хрень бурятов ,меня не впечатлила.  К тому же в 90 буряты буддисты были еще те гребанные нарцисисты (националисты) и считали ,что только узкоглазые могут понять смысл их веры. И богатые Петербуржцы ,само собой. Вот именно так мне в лицо и заявили. Такие смешные ребята живут около Улан -уде. К чему я веду  ,СССР   был построен на ненависти ,презрении как норме внешнеполитического  общения  и абсолютизме   и авторитаризме внутреннего холуйства. Нынешняя Украина находится в подвешенном состоянии,так как типичный Запад ,мы оцениваем ,строго по совковым меркам ,а типичный восток ....по китайскому экономичному чуду.

[Рыжая]

Луганськ заснувала Катерина ІІ а до того тут було "Дике поле". Так у російських підручниках пишуть.

Та ви шо? А нічого, що ще за 100 років до цього тут були українські козацькі поселення Кам`яний Брід та Вергунка? А Луганська до 1882 року у природі не існувало. Більше того, саме Катерина ІІ зробила кріпаками-рабами місцевих козаків і селян, які раніше рабства не знали.

Маріуполь? Це стара фортеця Кальміуської паланки запорізьких козаків Домаха.

Донецьк? Старе поселення запорожців Олександрівка.

Бахмут? Запорізькі солеварні.

Слов`яносербськ Луганської області? Старий зимівник

Кальміуської паланки Запорізької Січі, що називався Підгорне урочище. Відомий щонайменше з 1740 року.

Зимогір`я Луганської області (відоме ще як станція Родакове) - нині в окупації - зимівник Кальміуської паланки Запорізької Січі під назвою Черкаський Брід (1645 рік).

Нарешті моє рідне місто Торецьк (колишній Дзержинськ) Донецької області почалося з поселення Щербинівка, яке було засновано запорізьким отаманом Антоном Щербиною.

Хочете за Харківську область? Будь ласка. Місто Ізюм - старий козацький городок 1639 року. Пізніше - центр Ізюмського козацького полку.

Харків? Заснований козацькими полковниками Донець-Захаржевськими.

Може про Одесу поговоримо? Це давня українська фортеця Коцюбіїв (1415 року) коли Москва ще була улусом Орди. Знаменитий Пересип саме тоді утворився.

Може, про Херсон або Бердянськ поговоримо? Ні?

"Новоросія", кажуть рашисти? Ну-ну...

===================

P.S. Про справжню історію нашого народу, що її намагаються на замовлення Кремля спаскудити орди "істориків" на чолі з толочками-фрояновими-тихомировими та іже з ними.

Історичні розслідування, автором яких маю честь бути.

Класичні паперові книги (автограф гарантується) можна замовити тут: http://pavlopraviy.blogspot.com/2019/03/blog-post_16.html

Електронні версії тут: https://pavlopraviy.blogspot.com/2018/10/blog-post.html…

[Рыжая]

НАЙДРЕВНІША ВІДОМА МОСКОВИТСЬКА БРЕХНЯ ПРО УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ

Зі мною досить кумедно намагаються дискутувати московити щодо моїх тверджень, що варяги не були руссю, а Русь - місцевого, українського походження.

Вивчивши всі доступні джерела, я впевнений, що моїх аргументів абсолютно досить, щоб легко переконати кожного, хто виділить на це кілька хвилин своєї уваги.

Отже, дані літописів (насамперед Іпатіївського, як найбільш повного і написаного в Україні, хоча список його лише від початку 15 століття).

«Афетово же колѣно и то Варѧзи . Свеи . Оурманє . Готѣ . Русь . Аглѧнѣ . Галичанѣ (мається на увазі Галія). Волохове . Римлѧнѣ . Нѣмци . Корлѧзи . Венедици . Фрѧговѣ . и прочии».

Тобто Русь і варяги - окремі етнічні одиниці.

(944 рік) «Игорь совокупи воӕ многы . Варѧгы . и Русь . и Полѧны . и Словѣны . и Кривичи . и Тиверци . и Печенѣгы наӕ . и тали в нихъ поємъ . поиде на Грѣкы»

Знову Русь і варяги - окремі етнічні одиниці.

(1018 рік) «Поиде Болеславъ . съ Ст҃ополкомъ на Ӕрослава с Лѧхы . Ӕрославъ же множество совокупи Руси . Варѧгы Словены поиде противу Болеславу и Ст҃ополку . и приде Велыню и сташа ѡбаполъ рѣкы Буга».

Ще раз Русь і варяги - окремі етнічні одиниці. Скільки ще треба разів? Скільки треба, стільки й буде 

(1024) «Мъстислав же ѡ свѣтъ . заоутра и видѣ лежачи исѣчены . ѿ свои̑хъ Сѣвѣръ . и Варѧгы Ӕрославлѣ . и реч̑ кто сему не рад̑ . се лежить Сѣверѧнинъ . а се Варѧгъ . а своӕ дружина цѣла».

Тобто князь Мстислав, виставивши руську дружину і сіверян проти варягів, радіє, що загинули переважно сіверяни та варяги. Чи могло б таке бути, якби варяг дорівнював русину?

А ось з Ніконовського літопису:

(1043) «Пакы на весноу посла князь великый Ярославъ сына своего Володимера на Грекы, вда ему воа многи, Варяги, Русь, и воеводьство поручи Вышате, Яневу отцю».

Знову Русь і варяги - окремі етнічні одиниці.

А ось звідти ж:

«И поиде Володимеръ на Царьгородъ в лодияхъ. И прошедъ порогы, и приидоша в Доунай. Рекоша Русь Володимеру: "Станемъ зде на поли", а Варязи рекоша: "Поидемъ подъ городъ". И послуша Володимеръ Варягь и отъ Доунаа поиде къ Царюградоу с вой по морю».

Тобто, якщо русь дорівнює варягам, то вони говорили самі з собою , а потім Володимир послухав когось із них 

Більше того, навіть коли в Новгороді та Володимиро-Суздальському князівстві після монголо-татарської навали, на тлі бажання предків московитів позбутися ідеологічного домінування Києва й Русі, виникла історія про прикликання варязьких князів з-за моря (хоча насправді Новгород сам 970 року отримав князя з Києва), у літописах все ще пару сот років писалося, що варягів кликала … і русь  Хіба таке могло б бути, якби русь була ідентична варягам?

«…при сего цесарстве [византийского императора Михаила] придоша Русь, Чюдь, Словене, Кривичи къ Варягомъ, реша: «земля наша велика и обилна, а наряда в неи нетуть, поидите княжитъ и володетъ нами».

(Новгородська Кормча, 1280 р.),

«…при сего цесарстве придоша Русь, Чюдь, Словене, Кривичи къ Варягомъ, реша: «земля наша велика и обилна, а наряда в неи нетуть, поидите княжитъ и володетъ нами».

(Варсонофьєвська Кормча, 14 ст.)

«При сего же цесарстве (Михайла) придоша к Варягам Русь, Чюдь, Словене, Кривичи и рекоша имъ: «земля наша добра и велика и обилна, а наряда в неи нет, придете княжит и владеть нами».

(Синодальний рукопис)

Так само і в Лаврентіївському літописі (у найранішому списку літописів, 1377 р.), в описі цієї історії, вставленої в літопис у Новгороді чи Суздалі наприкінці 13 століття, русь теж не запрошена, а та, що запрошує варягів: «реша русь, словени, чудь и кривичи…»

То як, варяги знову запрошують самі себе і самі з собою сперечаються? 

Ну і наостанок, аби ті, хто досі сумнівалися, не сумнівалися:

Чому Балтійське море у слов’ян і візантійців називалося Варязьким, а Чорне море - Руським?

Тож, хіба міг існувати такий топографічний кретинізм навіть у самих слов'ян, якби Русь була на півночі, а варяги були Руссю?

P.S. Ну а всім дарую зображення чоловічків у вишиванках зі справжньої Русі, знайдені на самому березі ріки Рось. Мартинівський скарб, 6 століття після Різдва Христового. Саме в цьому, а також у 4 столітті, задовго до появи варягів на історичній арені, з'явилися перші згадки про Русь по відношенню до території України.

 

 

(О Палій)

 

[Рыжая]

15 ФАКТОВ ПРО БАНДЕРОВЦЕВ , ИЛИ О ЧЕМ МОЛЧИТ КРЕМЛЬ.

- 1. Степан #Бандера из верующей семьи, не является военным, и не провел ни одного боя. В отличие от Сталина который убивал людей миллионами (в том счету россиян), Степан Бандера этого НЕ делал.

- 2. Степан Бандера отсидел в Немецком конц.лагере "Заксенхаузен " ТРИ года, за провозглашение Акта Независимости Украины 30 июня 1941, а за отказ присягнуть немецкому оккупационному правительству - ДВА РОДНЫХ БРАТА Степана Бандеры были замучены в немецком конц.лагере "Аушвиц". Все за то, что боролись за - Независимую, Соборную и Самостоятельную Украину.

- 3. ОУН и УПА - это разные вещи. Несмотря на то что ОУН (организация Украиснких Националистов) была костяком УПА (Украинская Повстанческая Армия), однако ОУН и УПА - это разные вещи. Первая, ОУН - это организация, Вторая, УПА - это САМАЯ БОЛЬШАЯ В Еропе Освободительная не регистрированная Армия.

- 4. Факт! Даже организация ОУН было разделена на 2 лагеря: "ОУН М" , и " ОУН Б". "ОУН М" - ??Мельниковцы, не отвергали сотрудничества с Германией. "ОУН Б" - БАНДЕРОВЦЫ(те самые), "ОУН Б" были ПРОТИВ любого сотрудничества с Германией. Именно " ОУН Б " (банеровцы), которые были против любого сотрудничества с Германией, ставили за цель Независимую Украину - составили костяк Армии УПА.

- 5. Деятельность УПА начала только по факту Немецкой оккупации (в 1942 году), то есть ПРОТИВ ГЕРМАНИИ, и ее оккупации.

- 6. Несмотря на коммунистические мифы, Воины УПА имели свою форму, свои звания, свои отличия, свои награды, среди них шефроны с ГЕРБОМ УКРАИНЫ и флагом Украины .

- 7. Несмотря на коммунистические мифы, УПА присягали только НА ВЕРНОСТЬ УКРАИНЕ. Соответствующий текст присяги был утвержден " УГBP и введена приказом ГВШ ч.7 , с 19 . VII" .

- 8. В отличие от коммунистов которые активно сотрудничхали с Германией и поделили Европу пактом Молотова-Риббентропа . "УПА" и "ОУН Б" не сотрудничали ни с немецким окупационным правительством, ни с коммунистическим окупацинным правительством. В свою очередь коммунисты кроме " Пакта Молотова - Риббентропа " учили друг друга, делали совместные репрессии, делали совместные парады, обменивались вооружением и т.д. КОММУНИСТЫ И ГЕРМАНИЯ СОВМЕСТНО НАПАЛИ НА ПОЛЬШУ, РОЗВЯЗАВ ВТОРУЮ МИРОВУЮ ВОЙНУ 1 сентября 1939 года. ! То есть, коммунизм и нацизм тесно сотрудничали, при том ! они обвиняют в этом почему-то Бандеру отсидевшего в ! немецком конц.лагере за провозглашение Независимости ! Украины, а за отказ сотруничать с Германией, два брата ! Бандеры были замучены конц.лагере "Аушвиц". Тогда вопрос кто чей пособник на самом деле ? Известный фак, что коммунистические пилоты учились в ГЕРМАНИИ, а Германия перенимала "опыт строительства ГУЛАГов" у коммунистов. Они помогали друг продовольствием за счет Голодоморов в Украине. УПА и Бандера НЕ имели никаких договоренностей с Немецким окупациним правительством, за что Бандера был в конц.лагере, а большинство его семьи была реперсована под разными предлогами, как коммунистами так и немцами.

- 9. УПА не провели ни одного боя с постоянной армией СССР, а все "спины" в которые могли "стрелять", могли быть только спины карателей НКВД, которые истребляли людей миллионами, а потом сжигали села. ! ОДНИМ ИЗ ВАЖЫХ ФАКТОВ ЯВЛЯТСЯ то, что - УПА НЕ оккупировали чужие земли, а действовали только на своей земле, и защищали СВОЮ землю, и свой народ как от немецких оккупационных войск, так и от карателей НКВД.

- 10. Уже давно известные факты которые опубликовало СБУ, когда НКВД переодевались в УПА, чтобы делать провокации под воинов УПА. ! Это напоминает сейчас # ВизиткуЯроша которую кремль также пикидает под каждую провокацию. Одним из самых известных является свидетельство одного из участников специально сформированной спец.групы " РО НКВД " Майора Соколова. " Посоветовался с командирами спецгруппы, что НЕ лучше ли будет нам изменить работу - не войдет селам под видом банд, ищя бандитов, а воровать из сел людей, стоящих на учете РО НКВД, как имеющих связь с бандитам, и их допрашивать под видом УПА ...." Свидетельство майора Соколова , спец.група " РО НКВД ". Еще одно свидетельство - "Двигаясь по подконтрольным националист районам примерно 300 км (! ) , Дабы избежать столкновений и вести изучение повстанцев, ковпаковцы сами" маскировались под националистов", снимали знаки различия ".

- 11. Известный факт что ПАРТИЗАНЫ красной армии, находившихся в лесах Западной Украины признавали в дневниках что УПА воюет против немецкой армии ЗА НЕЗАВИСИМОСТЬ УКРАИНЫ. Среди таких наиболее известно свидетельство Семена Руднева. " Наши около двух недель вели совместные бои с УПА против фашистов Они нам говорят: Мы, украинские националисты, против немцев и Москвы - за самостийную соборную Украинскую державу ... Потом начались переговоры, в результате которых националисты обещали НЕ выступать против нас и дали нашим батальоном 4 мешка муки, мешок крупы, мешок сахара и ящик спичек " .

- 12. В УПА воевали люди разных национальностей среди них наиболее известны: РУССКИЙ - Владимир Черемошинцев

[Рыжая]

Перечитываю В.Яна "Чингисхан". В школьные годы я из этой книги никаких выводов не извлекла. Сейчас - все иначе. Что поразило: монголы завоевали Хорезм, Бухару, Самарканд - под концепцию мира. Чингисхан берег военный ресурс и действовал обманом там, где предвидел большие потери. Он осаждал крепости, устраивал для населения игру мускулами в виде военных построений и прочих шоу, а его эмиссары обрабатывали осажденных обещаниями мира. Вот что пишет автор о Самарканде: "это была крепость с высокими стенами неприступной толщины, железными воротами и бойницами со всех сторон, с гарнизоном в 200 тысяч воинов. Крепость могла защищаться годами, пока хватало съестных припасов". Но купцы жаловались на тяготы войны; но кади и имамы (местная власть) получали подарки от монголов. В результате, горожане, подбиваемые знатью, прогнали храброго главнокомандующего, который хотел драться, а на его место назначили какого-то размазню. На шестой день осады попросили монголов честное слово "не делать зла городу" - и открыли ворота. Дальше цитирую автора: "вопреки обещаниям Чингисхана, все мужчины и женщины Самарканда, разделенные по сотням, были выгнаны в поле, и там монголы их начисто ограбили и подвергли насилиям. Исключение было сделано только для очень немногих лиц, на которых указали предатели ( имамы и кади) – их монголы не тронули.Населению было объявлено, что монголам разрешено проливать безнаказанно кровь всякого, кто вздумает скрываться в домах, когда все жители выведены в поле. Пользуясь этим приказом, монголы зарезали множество мирных жителей, и ограбили их дома. Все ремесленники, молодые и сильные рабочие были угнаны в рабство. Самарканд, его окрестности, вся область надолго обезлюдели". Действия Чингасхана логичны - монголы несли экономические потери в войне, их надо компенсировать. Удивляет поведение жителей города - они решили, что их пожалеют, хотя ранее был пример Бухары. По меркам того времени, Бухара - крупнейший мегаполис, где население в несколько раз превышало войско монголов. Но под призывы "мир, мир" гражданские открыли ворота и вышли встречать монголов. Тут им и пришла лютая гибель. В Бухаре был героический гарнизон. Военные заперлись в башне, и оттуда обстреливали врага. Они знали, что им конец, но хотели дорого продать свои жизни. Увидев, что гарнизон из башни не выбить, монголы собрали всех бухарцев, кого не успели зарезать - и погнали плетьми на штурм башни, стреляя в спины тем, кто пытался уклониться. Несчастные лезли на стену башни и кричали своим защитникам: не стреляйте, давайте вместе уговорим монголов, чтобы они нас не убивали". Историк назвал главу о бухарской трагедии "Горе сложившим оружие". Кстати, В.Ян - наш земляк, харьковчанин. Может, хотел нам сделать какое-то предупреждение?..

Ирина Леличенко

[Рыжая]

Професор Петро Кралюк:

Українську Кубань брутально русифікували

 

Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році частина запорозького козацтва опинилася на теренах Османської імперії. Іншу частину вирішив підпорядкувати собі царський уряд. У Петербурзі ухвалили рішення про переселення козаків на відвойовані в турків землі – між рікою Кубань та Азовським морем, де раніше кочували татари-ногайці, які були винищені російськими військами. З приводу переселення українських козаків у цей регіон імператриця Катерина ІІ 2 липня 1792 року видала відповідний указ.

Протягом короткого часу на Кубань переїхало майже 25 тисяч українських козаків разом із членами їхніх сімей, які створили 40 куренів, що входили до так званого Чорноморського війська. Головним його завданням стала охорона прикордонної лінії. Чорноморські козаки також брали участь у військових операціях, які вела Росія.

Переселенцям виділили земельний фонд площею 30 тисяч квадратних кілометрів між річками Кубанню та Єю. Головний штаб Чорноморського війська розташовувався у Катеринодарі, заснованому 1793 року (зараз місто Краснодар Російської Федерації).

Колишні запорожці на Кубані опинилися в незвичних для них умовах, виживати в яких для них було складно. Смертність серед козаків була високою. Їм також доводилося зазнавати постійних нападів з боку адигейців і турків. Реально це переселення було не благодіянням цариці Катерини ІІ, як це дехто представляв, а прихованим геноцидом козацької спільноти. До речі, пам’ятник цій цариці, де були зображені козацькі отамани й кобзар (на фото), був відкритий у Катеринодарі в 1907 році. У 1920 році його зруйнували більшовики. Але в 2006 році цей монумент відновили в нинішньому Краснодарі, а також зменшену його копію у 2011 році відкрили в місті Сочі.

Кубань навесні 1920 року опинилася під владою більшовиків. Кубанська держава, яка мала проукраїнську орієнтацію, фактично, припинила своє існування. Її керівники подалися на еміграцію, сподіваючись там продовжити боротьбу.

І все ж Кубань чинила опір. Принаймні в першій половині 1920-х років тут діяли повстанські загони. Більшовики були проти приєд нання Кубані до радянської України, але змушені були погодитися на проведення тут українізації. Тим паче, що, за переписом 1926 року, українці становили 66,58% населення Кубанського округу. А загалом у Кубанському регіоні їх було понад 3 мільйони 100 тисяч осіб (45,48% від загальної кількості населення).

Повний текст: https://www.radiosvoboda.org/a/30884262.html

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[Рыжая]

У 1947 році в США вийшла книга «Я обрав свободу». Її автор — українець Віктор Кравченко, який обіймав високий пост у зовнішньоекономічному відомстві СРСР, але в 1944-му не повернувся на батьківщину з відрядження в Штати.

Тільки-но з’явившись на прилавках, праця Кравченка стала світовим бестселером, і її переклали на 22 мови. У Франції її удостоїли літературної премії Сент-Бева. Але паризька комуністична газета Lettres Françaises відгукнулася на книгу їдким фейлетоном, в якому звинуватила Кравченка у брехні.

Розпочався гучний судовий і публічний процес.

На заключному слові Кравченко промовив: «Світ не може бути вільний, поки люди на шостій його частині живуть в умовах диктатури, насильства, поліцейської влади. Тому неправда, що всякий народ має той уряд, на який заслуговує! Ця формула придумана лицемірами, щоб умити руки від російського питання ».

Вже на початку 1950-х перший викривач сталінізму дізнається, що приблизно 30 осіб з його української рідні загинули у таборах, а батька, матір і брата комуністи розстріляли.

[Рыжая]

21 жовтня 1947 року почалося масове вивезення українців до Сибіру та Казахстану - сумнозвісна операція "Запад", яка стала чи не найбільшою кампанією з виселення українців у віддалені райони СРСР та була частиною багаторічного сталінського терору проти українців.

Лише за декілька днів з семи областей було вивезено 77 791 особу (понад 26 тисяч сімей) до віддалених районів Сибіру з мінімальними засобами для існування.

Навесні 1947 року Міністерство державної безпеки УРСР був виданий наказ із завданням у найкоротші терміни ліквідувати бандитизм та національне підпілля на території західних областей України (йшлося про УПА).

Підготовка операції тривала два місяці. Спершу співробітники МДБ та МВС склали списки "кандидатів" серед мешканців Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської, Станіславської (Івано-Франківської) та Чернівецької областей. Це були повнолітні та неповнолітні члени сімей повстанців, засуджених, націоналістів та близькі родичі, що проживали разом з ними.

Всі організаційні заходи були проведені цілком таємно. Наради спецслужб і партійних органів організували за кілька днів до початку. При цьому операція проти цивільного населення планувалася за всіма правилами військової операції. До заходів залучили не тільки співробітників МДБ, МВС, але й військовиків, попередньо проінформувавши їх на спеціальних лекціях про "ворожу сутність українських націоналістів".

Здійснювати цю акцію спецслужби планували протягом одного дня – 21 жовтня 1947 року.

У більшості регіонів операція розпочалася о 6-й ранку. До львівських жител оперативники увірвалися о 2-й ночі. Операцію вдалося здійснити до настання сутінків 21 жовтня. Найшвидше - на Рівненщині, де виконавці акції звезли людей на відправні пункти за 3-4 години.

Подальше транспортування відбувалося залізницею із 87 станцій. Останній ешелон вирушив у східному напрямку 26 жовтня. Операцію «Запад» було завершено. Більшість потягів зі "спецпереселенцями" прибули на підприємства вугільної промисловості східних районів СРСР. Окрім того, " українських націоналістів" відправили під конвоєм в Омську область для роботи на підприємствах і в сільському господарстві.

Кількісні показники по операції «Запад» у документах радянських спецслужб неодноразово уточнювалися. У "Довідці про кількість сімей активних учасників..." від 27 травня 1948 р. йдеться про 26 332 сім’ї – 77 791 особу. З них – 18 866 чоловіків, 35 685 жінок та 23 240 дітей до 15 років. Сотні виселених літніх людей і дітей померло під час транспортування на північ СРСР. Під час довгої дороги на схід 875 виселенців намагалися втекти з ешелонів, 515 з них схопили конвоїри.

Підготовлено за матеріалами: https://galinfo.com.ua/.../operatsii_zapad_za_odyn_den_do...

Детальніше:

https://uinp.gov.ua/.../21-zhovtnya-vypovnyuyetsya-72...

#УД_Сибір

 

 

 

 

 

 

 

 

[Рыжая]

История скреп:

В ночь с 29 на 30 октября 1937 г., с согласия Сталина, в подземельях минской внутренней тюрьмы НКВД (печально известной "американки") были расстреляны 132 представителя интеллектуальной элиты БССР: 22 известнейших белоруских литератора, ученые, государственные деятели, деятели культуры. "Деды" спешили выполнить план перед празднованием 20-й годовщины "великого Октября". Красного Октября. Красного от крови...

Конечно, для советской фабрики смерти, в которую была превращена вся страна с лета 1937, это далеко не самое большое количество людей, убитых за один день в одном городе. Даже в маленькой Орше 10 ноября 1937 года расстреляли не менее 166 человек, 26 ноября - 162, 21 декабря - 151, 19 января 1938-го - 153 человека. И это только те, кто уже реабилитирован и известен поименно. Поэтому ночь с 29 на 30 октября (как и расстрел украинской элиты в Сандармохе) вошла в историю не количеством расстрелянных, а их "качеством".

Среди погибших в ту ночь - литераторы, наркомы просвещения и юстиции БССР, ректор БГУ, директор треста “Главхлеб” БССР, завкафедрой Витебского ветеринарного института, начальник Высшей школы Наркомата просвещения БССР, председатель ЦК профсоюзов БССР, заместитель наркома совхозов БССР…

Расправа продолжилась в следующую ночь, когда было расстреляно более 30 человек. Только за три осенних месяца в 1937-м органы репрессировали более 600 общественных и культурных деятелей Беларуси.

Полный карт-бланш для массовых расстрелов появился у советской власти в конце 1934 года после убийства первого секретаря Ленинградского обкома компартии Сергея Кирова. Сталин изменил уголовно-процессуальный кодекс. В общем и целом упростили судопроизводство в отношении «врагов народа». Постановлением Совнаркома было предписано следствие вести быстро, 10 дней максимум, свидетелей не вызывать, обжалование приговоров запретить, суды сократить. Например, 28 октября 1937-го суд над писателем Платоном Головачем длился всего 15 минут: приговор - высшая мера.

Формулировки были однотипные: осужден за участие в «контрреволюционной организации» (поэт Анатоль Вольный), «как член троцкистской организации и организатор террористической группировки» (критик Яков Бронштейн), «член антисоветской объединенной шпионско-террористической национал-фашистской организации» (поэт Алесь Дудар), «активный член национал-фашистской террористической организации» (прозаик Михась Зарецкий).

Главное - упомянуть в приговоре «организацию». Судили группами и «партиями», а не поодиночке. Версталось большое уголовное дело, где из доказательств были только признательные показания арестованных. Выбивались они очень жестоко. Кузьма Чорный вспоминал: «У яжоўскай турме ў Менску ўвосень 1938 г. мяне саджалі на кол, білі вялікім жалезным ключом па галаве і палівалі збітае месца халоднай вадой, паднімалі і кідалі на рэйку, білі паленам па голым жываце, устаўлялі ў вушы папяровыя трубы і раўлі ў іх на ўсё горла, уганялі ў камеру з пацукамі».

По уточненным данным, в Беларуси в 1930-1940-х годах было репрессировано до 1 миллиона 625 тысяч человек.

#гетьвідмоскви #ніколизнову

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[Рыжая]

Стаття військового Українського визвольного війська

20.05.1944

Я мав нагоду познайомитися з колишніми вояками совєтської армії. Один родом із Запоріжжя, другий із Донеччини. Вік обох біля тридцятки. Один білявий, високий, зі сірими очима, другий чорнявий, присадкуватий, з широкими плечима і міцними грудьми. Його хода зосереджена на закаблуках, він моряк, а морякам треба для збереження рівноваги ступати твердо і певно по палубі корабля, що хитається на морських хвилях. Один попав у полон десь аж над Волгою, другий на півночі, на Балтійському морі.

Життя кожного з них дає матеріял для цілого роману з напруженною драматичною дією, або для сенсаційного фільму. Тепер вони в УВВ (Українськім Визвольнім Війську). Їх думки зосереджені на подіях на українських землях. Поворот большевицької влади в Україну їх бентежить до глибини душі, бо вони на собі спробували всіх приємностей «сталінської конституції». А проте вони не втрачають віри в ліпшу будучність українського народу і не вірять, щоб Москва могла опанувати всі народи Европи.

«Я пройшов пішки майже всю Московщину». —каже той, що із Запоріжжя - і скажу Вам: не достойний російський народ над нами панувати, як над своєю колонією».

Він порівнює спосіб життя і народні звичаї в Україні та на Московщині і каже, що московити дуже низько стоять в культурі супроти українців.

«Московський імперіялізм стоїть на бюрократії, що й раніше, за царського режиму набиралася переважно з чужинців, а тепер ще більше».

Отже Москва асимілювала чужу інтелігенцію, жила чужим мозком, а московська народня маса так і залишилася на примітивному рівні життя. Як неофіти мої знайомі жадібно розпитують про все, що діялося за останні двадцять років на українських західних землях та на еміграції, особливо ж їх цікавить культурна праця. Вони кидаються на кожну українську книжку, газету шукають в них відповіді на свої наболілі питання. Вони все хочуть знати, про все розпитують, хочуть знати, бачити своїми очима людей, про яких чули або читали.

Деколи і в одного або в другого попадається в розмові російське слово або зворот. Помітивши те вони стараються знайти відповідний український вислів, хоч не завсіди їм удається. Тоді я приходжу їм на поміч і даю відповідну українську фразу або слово. Вони дякують і кажуть:

"От добре, що ви вмієте нам педагогічно помогти. На біду, не всюди так буває. Ось ми були недавно в однім українськім комітеті, так нам сказав якийсь парубчак-службовець, що ми не українці, бо мовляв, не знаємо добре рідної мови!"

І широкоплечий моряк ударив себе кулаком у високі груди, аж за гуло:

"- Це я не українець!? Що мого батька розстріляли червоні за те, що був у українській армії! Чи розуміє той хлопчак, що це значить бути в совєтськім війську сім років? А я ж і з фінами в 1939 році мусів воювати. Там не тільки відвикнеш від рідної мови, деколи й власне ім’я забудеш. Невже ці люди не розуміють, що ми виростали в особливій, совєтській атмосфері і що до нас треба ставитися, як до жертв страшного режиму. А вони вимагають від нас чистої, не засміченої мови. Це ж вузькоглядність, що не розуміє і не бачить далі власного, носа і нічого не знає, крім словаря..."

Я заспокоїв, заклопотаних земляків. Та в нас кажу є на еміграції генерали й старшини української армії, що хоробро билися на фронті за Україну, але ще й досі добре української мови не знають. Не сама мова, є ознакою патріотизму. Нашої мови може навчитися й чужинець, але він через те саме не буде українським патріотом. Патріотизм це не слова, а діла. От ірландці втратили рідну мову, переважно говорять на англійській але почувають себе окремою нацією і вибороли собі самостійну державу.

До речі, зазначив я цим молодим патріотам, наш визначний історик Володимир Антонович за царського режиму, коли, здавалося вже завмирало українське життя над Дніпром, ставив це питання. Він писав, що коли б царська Росія й встигла накинути українцям московську мову, то всеодно українці залишились би українцями, бо вони і культурою, і вдачею відрізняються від москвинів. Наша приятельська розмова тривала цілий вечір.

"- Ех, якби з нами так говорили й вчили, як Ви говорите! А то ми деколи при зустрічах з молодим поколінням, що виросло на еміграції та на західних землях тільки чуємо якесь відчуження."

Цей вузький мовний націоналізм не може принести нічого доброго для України. Не відштовхувати, а притягати треба до нашої справи людей, що у них починає пробуджуватись національна свідомість. Коли це почуття закоріниться в Серці, то вже людина, і за чистоту мови подбає, і українську книжку буде шанувати, і на жертви для Рідного Краю буде готова.

Я попрощався з молодими приятелями і почав собі думати: Дай Боже, нашим патріотам не лише чуття, але й розуму. Бо та проповідь почуття й волі («волюнтаризм»!), не контрольованих розумом, завели велику частину нашої молоді у сліпий кут. У нас часто люди звикли тримати язика за зубами, і мати «серце на рукаві», як у тій американській приказці. З цієї непродуманості нездержливості виходять усякі непорозуміння і шкоди для нашої національної справи. Отже більше такту, більше зрозуміння, а менше зарозумілості і дрібничкової нетерпимости. Бо як казав мені той моряк із Донбасу, коли нас будуть свої ж українці від себе відпихати, то цим нас женуть до московитів. Чи не час нам прислухатися більше до політичного розуму, засвоювати погляди державницьких народів?!

Тижневик "Український доброволець"

Число: №53

 

 

 

 

 

[Рыжая]

Крутезний Краматорськ

А ви знали?

28 жовтня 1942 року в Краматорську українські патріоти встановили тризуб на постаменті замість пам'ятника Леніну.

У часи війни у місті було 22 українські школи. Видавали українські книжки і газету.

Через рік місто було звільнене радянськими військами, комуністи ліквідували ОУНівське підпілля, а пам'ятник лєніну відновили.

Донеччина завжди була, є і буде - Україна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[Рыжая]

«Hоhол» — перекладається з тюркської, як «дитя неба»!

Московіти, ви називаєте українців hоhлами не знаючи що це означає.

Так нарекли українців давним-давно і не дарма.

Українці чисті душею - як небо, вільні - як небо, сильні - як грозове небо, та золоті - як Сонце ☆

p.s. Слово "hоhoл" має два тюркоїдних кореня (або два кореня тюркського походження): "хох" и "ол".

В мовах тюркоїдної групи ці слова мають кілька значень в залежності від мови. "Хох" перекладається, як небесний. "Ол" зазвичай трактується, як "золотий, багатий, цінний".

До речі, ,,каtcап" ( м'ясник) теж слово тюркського походження, і ця назва закріпилася за москвинцями після винищення Казанського Ханства , та звірячих вбивств , що супроводжували захоплення Казані.

Так , що це не українці у відповідь на ,,hоhол" почали називати ,,каtcапами". А народ який постраждав від братніх обійм москвинців за сто років до Переяславської Ради.

Андрій Кондратенко

[Рыжая]

22-го листопада 1472 року в Успенському соборі Москви відбулося вінчання великого князя Московського Івана III Васільєвича (1440-1505) з візантійською "царівною" (насправді ні) Софією Палеологинею (бл.1455-1503).

Саме від цього шлюбу на Москві знесло даха відносно її історичної християнської місії в якості "третього Риму", як спадкоємиці Візантійської імперії, яку захопили османи 1453 року, і яка була "другим Римом" після самого Риму. Саме після свого шлюбу з візантійкою князь Іван почав називати себе в офіційних документах "царем", і тоді ж в новому гербі Московського царства з'явився типово візантійський двоглавий орел, яким московский князь декларував свої претензії на спадщину Константинополя.

Але справа в тому, що всі ці забаганки Москви (як і завжди), не мали під собою жодного не те що юридичного, ба навіть хоча б логічного обгрунтування, і вже навіть сучасниками сприймалися, щонайменш, з подивом.

По-перше, Софія Палеолог ніколи не була візантійською царівною. Її батько Хома (1409-1465), наймолодший з восьми синів імператора Мануіла II, на момент падіння Константинополя обіймав посаду деспота Мореії. Так, після загибелі під час штурму столиці Візантії в 1453 році османами свого старшого бездітного брата, останнього візантійського імператора Констянтина XI Палеолога, він мав всі законні права на престол Візантії, які визнавали всі європейські монархії того часу. Але, за зрозумілими причинами, Хома ніколи не був вінчаний на царство та ніколи не правив. Саме тому його донька ніколи не була царівною. Хоча, безумовно, Софія була представницею відомої правлячої династії Палеологів, які обіймали трон Константинополя два століття.

По-друге, з точки зору православних канонів цей шлюб був інцестом і не мав статися, хоча про це тоді, зрозуміло, ніхто навіть не згадував. Бо рідна тітка великого князя Івана Васільєвіча, княжна московська Анна Васільєвна (1393-1417), в 1411 році була видана заміж за рідного дядька Софії Палеолог, імператора Іоанна VIII (1392-1448).

По-третє, Софія Палеолог не була єдиною дитиною свого батька. В неї були два старших брати, Андрій та Мануіл, які після смерті свого батька Хоми в 1465 році стали законними спадкоємцями примарного трону Візантії. І те, що старший з братів, Андрій, все своє життя продавав свої права на візантійську корону всім бажаючим європейським правителям, а молодший, Мануіл, після того, як в 1477 році повернувся до Константинополя, прийняв іслам та продав свої імператорські права завойовнику Візантії султану Мехмеду II, аж ніяк не позбавляє їх законних прав на користь великого князя Московського. Так що оті всі двоглаві орли з його боку завжди були недоречними.

По-четверте, відносно якоїсь виключної та високої "духовності", яку Москва в особі свого великого князя отримала від нащадниці втілення православної християнської традиції. Аж до свого вінчання з Іваном Васильєвичем Софія Палеолог була католичкою. Так, після народження вона була хрещена в православную віру з ім'ям Зоя. Але після падіння Мореї під натиском османів в 1460 році її родина змушена була шукати притулку у папи римського Пія II (1405-1464), головною умовою якого, безумовно, було прийняття всією родиною католицького віросповідання. Разом з ним маленька Зоя, який тоді було близько п'яти років, отримала нове ім'я Софія та, безумовно, була вихована в суворій католицькій традиції. До речі - навіть заочні заручини Івана III та Софії Палеолог відбулися в Римі 1-го червня 1475 року за католицьким обрядом. До православ'я майбутня московська княгиня повернулася вже в Москві. Але при цьому не повернула собі своє православне ім'я Зоя.

По-п'яте, відносно якихось сакральних ознак візантійської влади, династичних коштовностей та рідкісних старовинних книжок, які-де Софія привезла до Москви в якості посагу. Її батько ніколи не мав доступу до державної візантійської скарбниці, і після своєї втечі в 1460 з Мореї аж до самої смерті жив в Римі в якості нахлібника папи. Весь посаг Софії Палеолог складав 6 тисяч дукатів (міланський герцог Лодовіко Моро приблизно за тих часів мав місячний дохід в 55-60 тисяч дукатів). Майбутня московська княгиня виховувалася в умовах суворої економії. Настільки суворої, що набагато пізніше її високий статус на Москві та високошляхетне походження не завадили їй обікрасти скарбницю власного чоловіка.

[Рыжая]

ГЕТЬМАН УКРАЇНИ ДЖЕЙМС КЕЙТ

Учора пообіцяв розказати про шотландця - наказного Гетьмана України. В радянській історії про нього була ГЛУХЕЗНА мовчанка, бо "англічанка гаділа", англо-сакси, Черчиль, НАТО, Пентагон теж 

Крім того, цей наказний гетьман (точно по-московськи його посада називалася Голова Правління Гетьманського уряду, він очолював уряд у складі трьох українців і трьох московитів) з'явився після здирств і тиранств його попередників-московитів, і виявився надзвичайно популярним і хорошим керівником, за що отримав любов і велику повагу від українців. Приміром, один з його попередників-московитів арештував старого Чернігівського архієпископа і заарештував весь Київський магістрат, тобто міськраду, а архів Магістрату вивіз у Москву, щоб кияни не посилалися на свої давні права.

І тут цариці стукнуло відправити в Україну перевіреного в боях з турками, які він вів разом з українськими козаками, шотландського офіцера Джеймса Кейта, який перед тим служив іспанському королю. Цариця боялася дратувати козаків черговим московитом, тим більше, що ще йшла війна з Туреччиною.

Дуже цікаво читати про Кейта записки московитського генерал-поручика Василя Нащокіна, який служив разом із ним. Видно, що Нащокін був вражений чесністю і порядністю шотландця - унікальними і дивовижними явищами для московитських дворян, вихованих у холопстві. Відомо, що Джеймс Кейт був поранений в ногу під Очаковом у 1737 році, і його пораненого несли на руках козаки сотні кілометрів до кордонів Гетьманщини.

Нащокін про Кейта: "По выезде его из Франции (після поверенная з лікування поранення, здобутого под Очаковом) скоро отправлен он за Гетмана в Малороссию и был в резиденции Малороссийской в городе Глухове, где его правосудною бытностию и разумным распорядком Малороссийской народ весьма был доволен (його гетьманувнння було в 1740-41 рр.)... Он по справедливости был человек наполнен честию и весьма из учтивости скромной... Разумный по всяким делам распорядка, от всех в войске был любим, приходили к нему штаб и обер-офицеры прощаться. 3ело было удивительно, что иностранец такую заслужил честь, что с ним со слезами прощались... При всем том описатель сего принудил себя о сем честном человеке по справедливости беспристрастно описать, что с толикими от Бога даровании редко в рождении человек бывает, сколько в нем можно было, по продолжении его в службе, в общих с ним часто бывших обращениях приметить. Он был храбр без горячности, неустрашим при самом военном случае, герой без торопности и перемены в нем приметить было не можно. Правосуден с разумным рассмотрением; учтивые его подчиненным за преступление выговоры так приводили в страх и во исправление, что он великое счастие в том имел; его любили подкомандующие беспристрастно, как отца. Он жизнь препровождал не скупо, но всегда с умеренностию; доходы его были почти одни, что получал жалованье, чего ему никогда не доставало; кредит имел брать в долг, и получа со всеми заплату скорую производил; весьма был не сребролюбив. Честных людей, которые в службе ревностны к своим должностям, без особливого в нем искания, любил, равным образом любил и таких чинами награждать. В компаниях его тихость с приятною веселостию всем была любима.

Во изъяснении сих обстоятельств не страстен был писатель чертить сии строки об оном честном человеке, которого достаточно знал, но тем еще больше почитает недостаток сил своих, что неискусство пера не могло всего к похвале его достоинства описать и всеконечно тем увеличить сего по достоинству честного человека поступки, сколько б он природою и заслугами от искусного описателя похвален быть мог.

Оному покойному г-ну Кейту в его достоинстве в доказательство служить может, что он будучи в Российской службе с 1728 году по 1747, всего его продолжения двадцать лет, в знак Монаршей милости и удовольствие за его службу, награжден был орденами Российскими Св. Апостола Андрея Первозванного на голубом и Св. Александра Невского на пунцовом бантах... Притом он, по его искусству и благоразумию, честь имел именоваться Берлинской Академии членом».

З цим наказним гетьманом сталося те, що часто трапляється в Росії з видатними людьми - його із заздрощів затравив московитський генерал Степан Апраксін.

Кейт поїхав служити королю Прусії. Цікаво, що ще за його життя пруська армія розбила московитську армію, очолювану цим же Апраксіним, так що Апраксін втікав, взявши руки в ноги, за що його московити звинуватили в зраді й заарештували.

Бо воювати інтригами і на полі бою - то трохи різні речі.

Показать перевод

 

(О. Палий)

[Рыжая]

У вінницькому музеї виставили рушник непереможного духу нації, вишитий українками у сталінських таборах.

На кухонному рушничку, вишитому упродовж 1938-44 років, залишили свої візерунки репресовані жінки, перебуваючи на «виселках». На полотні понад 200 зразків орнаментів, вишитих різною технікою. Край рушника обв’язаний гачком також різними зразками.

«Цей унікальний предмет не має ціни і свідчить нам про те людське, що не здатна знищити жодна система: про свободу в серцях, про силу волі, про тріумф людини над тоталітаризмом», – наголошують у музеї.

 

 

 

 

 

 

 

[Рыжая]

Жизнь советских чиновников при Ленине

 

В июле 1922 г. Оргбюро приняло безобидно звучащее распоряжение «Об улучшении быта активных партработников», первоначально опубликованное в сокращенном виде.

Доходы и табель о рангах

Для партийных функционеров по нему вводилась зарплатная шкала: они должны были получать несколько сотен рублей (новых), не считая прибавок на членов семьи и за сверхурочные, которые в совокупности могли составлять сумму, сравнимую с основным жалованьем, и это в то время, когда рабочий зарабатывал в среднем 10 руб. в месяц.

Но жалованье само по себе в условиях гиперинфляции значило мало: главным становились различные привилегии, из которых самыми важными были продовольственные пайки. Так, в 1920 году Ленин не мог, конечно, просуществовать на свое жалованье в 6500 рублей месяц, сумму, достаточную для приобретения разве что штук 30 огурцов на черном рынке.

Помимо пайка, чиновники прикармливались от взяток; взяточничество, несмотря на суровые меры борьбы с ним, принимало ужасающие размеры.

Еда

Летом 1922 года «ответственным работникам», служащим в центральном аппарате партии, были выданы дополнительные продовольственные пайки по 26 фунтов мяса в месяц (почти 12 кг или по 400 грамм мяса в день в период страшнейшего голода в Поволжье) и 2,6 фунта масла в месяц.

Транспорт

На железной дороге им предоставлялись специальные вагоны с мягкими диванами и освещением, тогда как простые смертные, которым посчастливилось достать билет, ездили в битком набитых вагонах в третьем классе или просто на товарных поездах.

В Горках в распоряжении Ленина имелся автопарк из шести лимузинов. Хотя он не искал благ для себя, но не гнушался просить за родственников и друзей, как, например, когда распорядился присоединять для скорости к военным эшелонам персональный вагон, в котором его сестра с семьей Бухарина ехали отдыхать в Крым.

Отдых и лечение за границей

Партийцы самого высокого ранга могли себе позволить ежегодно проводить от месяца до трех в заграничных санаториях, за что партия расплачивалась золотом.

В ноябре 1921 г. не менее шести высших партийных руководителей проходили лечение в Германии, один из них (Л.М.Карахан) приехал оперировать геморрой. Устанавливал эти льготы Секретариат ЦК, штат чиновников которого к моменту, когда его возглавил Сталин, насчитывал 600 человек.

Летом 1922 года особые привилегии распространялись на 17 тыс. человек, в сентябре того же года Оргбюро увеличило это число до 60 тысяч.

Загородные усадьбы

Партийным лидерам выделялись дачи. И первым был Ленин, который в октябре 1918 г. занял дом в Горках, в 35 километрах к юго-западу от Москвы, бывшее владение царского генерала. Не заставили себя ждать и другие: Троцкий поселился в одной из самых шикарных подмосковных усадеб в Архангельском, владении Юсуповых, тогда как Сталин облюбовал себе дом нефтяного магната в Зубалово.

Раздувание штатов

В то время как число рабочих, занятых в производстве, сократилось с 856 тыс. в 1913 году до 807 тыс. в 1918-м, число чиновников возросло с 58 до 78 тысяч.

Так, уже в первый год советской власти соотношение служащих к рабочим в сравнении с 1913 годом возросло на треть.

В следующие три года этот разрыв стремительно расширялся: если в 1912 году на каждую сотню рабочих приходилось 6,2 чиновника, летом 1921 года их стало 15.

Стиль работы новой бюрократии

Анархист Александр Беркман, посетивший Россию в 1920 г., так описывал типичное госучреждение при новой власти:

«Повсюду длинные очереди, и во всех кабинетах барышни в туфельках на высоких каблуках беспрестанно пишут и перекладывают какие-то бумаги. Они пыхтят папиросками и оживленно оценивают преимущества той или иной службы по размеру пайка, символа советского быта. Рабочие и крестьяне, с обнаженными головами, смиренно приближаются к длинным столам. Почтительно, почти раболепно, они просят выдать справку, ордер на одежду или "талон" на обувь. "Не знаю", "В следующем кабинете", "Приходите завтра" — обычные ответы».

Из книги Ричарда Пайпса Russia Under the Bolshevik Regime: 1918—1924

[Рыжая]

«Дело в том, что жена Ленина, человек по природе неумный, страдающий базедовой болезнью и, значит, едва ли нормальный психически, составила индекс контрреволюционных книг и приказала изъять их из библиотек. Старуха считает такими книгами труды Платона, Декарта, Канта, Шопенгауэра, Спенсера, Маха, Евангелие, Талмуд, Коран, книги Ипполита Тэна, В. Джемса, Гефдинга, Карлейля, Метерлинка, Ницше, О. Мирбо, Л. Толстого и еще несколько десятков таких же «контрреволюционных» сочинений.

Лично для меня, человека, который всем лучшим своим обязан книгам и который любит их едва ли не больше, чем людей, для меня — это хуже всего, что я испытал в жизни, и позорнее всего, испытанного когда-либо Россией. Несколько дней я прожил в состоянии человека, готового верить тем, кто утверждает, что мы возвращаемся к мрачнейшим годам средневековья. У меня возникло желание отказаться от русского подданства, заявив Москве, что я не могу быть гражданином страны, где законодательствуют сумасшедшие бабы. Вероятно, это было бы встречено смехом и, конечно, ничего не поправило бы».

 

Из письма Максима Горького Ромену Роллану 15 января 1924 г.

 

М.Горький. Полное собрание сочинений. Письма в 24 томах. Том 14. Письма. 1922 — май 1924. М.: Наука, 2009. с. 286.

[Рыжая]

Злочини генерала Ватутіна, щоб потім не казали, що не знали

Микола Ватутін – росіянин, (чомусь багато хто думає, що він був українцем), Генерал Армії СРСР. Не НКВДист, але бойовий генерал. То чим же він завинив перед українцями.

А завинив ось чим:

У вересні 1920 року червоноармієць Ватутін воював проти залишків Української Повстанської Армії Нестора Махно.

В 1920-21 році боровся проти українських повстанців на Полтавщині.

З 1921 року – член партії більшовиків.

В 1939 році командує Українським фронтом при вторгненні в Польщу, за що отримав Орден Леніна.

Найголовніше: Форсування Дніпра і штурм німецьких фортифікацій на Букринському плацдармі (біля Києва) 1943 рік.

Радянське “геніальне” командування вирішило завалити німців трупами своїх. Тільки на одному цьому плацдармі “геніальний” полководець Ватутін поклав у землю (точніше, у воду Дніпра) 400 000 радянських солдат. (Втрати німців були 10-кратно менші).

Найбільшим злочином проти українського народу командування Червоної армії є те, що на “звільненій” від німців лівобережній Україні командири частин хапали всіх дітей 16-18 років і без зброї, навіть без військової форми погнали їх форсувати Дніпро на німецькі кулемети.

Кажуть що німецькі кулеметники з розуму сходили від того, що весь час розстрілювали неозброєних людей в цивільному, але на місце одних вбитих, йшли шеренги нових.

Скільки з тих 400 000 убитих були ті українські хлопчики-цивільні, ніхто не знає, можливо 50, можливо 100 чи 150 тисяч.

Але це той злочин проти українців, за який (в тому числі) персонально відповідальний генерал Микола Ватутін. Але як кажуть, Бог все бачить.

На Волині 29 лютого 1944 року червоний кат отримав кульове поранення від українських партизанів УПА і через невдале лікування помер. Катюзі по заслузі! Ні пам’ятників, ні вулиць на честь цього чоловіка в Україні не повинно бути!

[Рыжая]

ЯК УТВОРИЛАСЯ РОСІЙСЬКА МОВА: ФАКТИ БЕЗ МІФІВ

Один читач спитав у мене: невже з часів Київської Русі на підконтрольних Києву землях було дві слов'янські мови? Це цікаве питання, про яке у радянські часи мало хто знав, і заборонено було його ставити. Почнемо з простого літописного факту, що Русь - це виключно територія України, і спочатку лише Центральна, а потім Західна. Русь говорила русинською мовою, по-суті архаїчною українською. Новгород говорив мовою словен, які прийшли туди або з України, або з Чехії близько 8 століття. Однак новгородці не істотно позначилися на формуванні мови московитів, оскільки були ними майже тотально винищені в 15-16 століттях. На території Залісся в 9-12 століттях говорили переважно місцевими фіно-угорськими мовами. Однак були й вятичі - слов'янський рід, що вийшов із Польщі близько 9 століття, вони говорили слов'янською. Крім того, з початком володарювання Київських князів над Заліссям у містах починають з'являтися дружини і адміністрація з русинів, тобто з українців. Це дуже добре видно по власних назвах у старовинних російських містах. У Рязані є Пучай-река, тобто Почайна, Гробля, тобто гребля, в іншому місті є Трубіж - усе це українські назви. Є в Заліссі українські назви Переяслав-Заліський, а той, що в Україні на Київщині в літописах називався Переяслав Руський. Є Звенигород. Ці назви явно принесені з України. Російське місто Володимир-на-Клязьмі, засноване Київським князем Володимиром Мономахом, до 17 століття самі московити називали по-українськи "Володимиром". Головне, з 11 століття починається християнізація Залісся священиками, надісланими з Києва, які в проповідях використовували церковнослов'янську, тобто болгарську мову, спеціально створену Кирилом і Мефодієм для християнізації слов'ян. Ця ж болгарська по суті мова стала літературною для всіх земель, підконтрольних Києву, нею писали літописи і вели богослужіння навіть у Молдові до 17 століття. Верхівка міст у Заліссі, а потім, десь з 12-14 століть і більшість населення заліських міст починають говорити локальними слов'янськими койне. Хоча в багатьох містах зберігається велика кількість людей, що говорили фіно-угорськими мовами, це видно по наявності "чудських" кутків у російських давніх містах. Цей процес мовної слов'янізації Московщини тривав століттями. Ще в 17 столітті під Москвою були "мерскіє стани" - тобто поселення і райони, що говорили мовою мері. Є кілька повідомлень іноземців з 16 століття, що "московити говорять угорською мовою". Чимало залишків фіно-угорських народів збереглися досі. Причому відбувалася їхня стрімка русифікація. У ближчі до нас часи це видно по стрімкому зменшенню кількості фіно-угрів між переписами. Близько 14 століття у Заліссі утворюється більш-менш усталений, слов'янський по своїй основі, діалект. Хоча й цей діалект швидше був групою діалектів, бо фізично в Середньовіччі не міг бути однорідним на великих відстанях. Згодом, з політичним посиленням Москви московський діалект почав тіснити інші діалекти, трансформувався в московитську мову, а та до 18 століття у російську мову. Яка, проте, досі зберігає виразні фонетичні особливості фіно-угорських мов. Зокрема, росіяни назву своєї столиці пишуть за українськими правилами письма "Москва", а вимовляють з явною місцевою вимовою "Маасква".

(О. Палій)

[Рыжая]

[Ganz]

Да, мы вообще все из одного места))) 

[Рыжая]

13 декабря не стало знаменитого врача Николая Склифосовского...

Увидев портрет офицера царской армии в мундире, махновцы зарубили парализованную супругу Склифосовского - Софью лопатами, а дочь Тамару вывели во двор, изнасиловали и повесили...

На фото: Софья и Николай Васильевич с дочерью Тамарой...

Между тем Николай Васильевич Склифосовский никогда не был военным. Генеральский мундир был пожалован ему как фронтовому врачу. Склифосовского по праву называют одним из основоположников военно-полевой хирургии в медицине. До него выживаемость после операций на поле боя составляла всего… четыре процента...

Все социальные объекты, созданные в имении Склифосовского в полтавской губернии, он сам и содержал. То есть лечились и учились в них бесплатно. Иногда, как гласит одно из преданий, профессор сам доплачивал больным.

Он не только у себя дома принимал пациентов, но и частенько выезжал на бричке в ближайшие хутора, где осматривал местных жителей. Кому-то давал таблетки, у кого-то принимал роды, кого-то оперировал… Имел также небольшую практику и в земской (ныне Полтавской областной) больнице. Здесь даже сохранился скальпель, которым оперировал знаменитый хирург. Увы, все остальное его имущество разграбили и растащили во время Октябрьской революции.

Николай Васильевич всегда разговаривал с местными жителями на украинском языке, который хорошо знал с детства, и от своего окружения требовал того же. За это, правда, имперская власть приписывала ему… сепаратизм.

История его семьи трагична: его молодая жена умерла в 24 года, оставив ему троих маленьких детей. От второго брака у Склифосовского было еще четверо детей, однако из этих семи трое умерли. Один сын - Борис, умер в младенчестве, другой - Константин, скончался в 17 лет из-за туберкулеза почек. А затем и самый старший, Владимир, уходит из жизни, совершив самоубийство.

Юноша увлекся политикой, вступил в тайную террористическую организацию. Там получил задание уничтожить полтавского губернатора, который являлся давним другом семьи Склифосовских. Приехав к родителям на рождественские каникулы в 1890 году, Владимир понял, что не сможет поднять руку на «классового врага», однако и прослыть малодушным перед новыми друзьями не хотел. Поэтому выбрал самоубийство. У отца после этого случился инсульт.

Это событие сильно повлияло на отца, он оставил работу и занялся садоводством в своем полтавском имении, где вскоре умер. Но и после его смерти история его семьи не “выпрямилась”. Еще один его сын, Николай, был вскоре убит в русско-японской войне. Другой, Александр, пропал в Гражданскую войну.

Когда к власти в России пришли большевики, вдова и дети Склифосовского получили бумагу от Ленина, в которой значилось, что семью известного хирурга “трогать” нельзя. Но почему-то эта бумага не спасла их, и уже парализованную Софью Склифосовскую и дочь Тамару в 1918 году зверски убили за то, что они “родственники генерала”. Увидев портрет офицера царской армии в мундире, бандиты зарубили Софью лопатами, а Тамару вывели во двор, изнасиловали и повесили.

Где похоронили женщин, до сих пор неизвестно. Бандиты махновца Бибикова не разбирались, что генеральское звание было пожаловано Склифосовскому за его участие в войнах как доктора, лечившего всех раненых, независимо от положения. Из всех семерых детей великого хирурга до пожилого возраста дожила только старшая дочь Ольга. Сразу после революции она эмигрировала из России.

За местом захоронения великого ученого в советские годы никто не ухаживал. Дом был разграблен и отдан под институт свиноводства. В гостевом домике новые власти устроили “станцию искусственного осеменения свиней”, кладбищенскую церковь разобрали, фонтаны, кладбище и парк разорили…

 

 

 

[Рыжая]

А знаєте, чому з-за порєбріка нам вкидають тезу про нашу немодність? Тому що коли в своїй архаїці ми докопуємося до того, що рубль - це відрубаний шматок гривні, все одразу стає на свої місця

[Рыжая]

Як же все-таки добре жилось в радянському раї! СРСР= країна-мрія! Країна-прорив! На заздрість всім буржуям! Дочка Сталіна в 1967 році прийшла в американське посольство в Індії і поїхала в Штати, де вийшла заміж за американця (див фото). Світле майбутнє, яке побудував батько, з ГУЛАГом, голодоморами та героями НКВД, їй чомусь не сподобалося. Навіть смачний пломбір не допоміг. Внучка Сталіна Кріс Еванс теж живе в США, в Портленді. По-руськи взагалі не говорить. Нащадки Троцького - Мексика, США, Ізраїль. Син Хрущова в 1991 році, як тільки випала нагода, відразу ж звалив в Штати, які так ганив його папаша, для читання лекцій з історії холодної війни, на якій спеціалізується нині. Залишився на постійне проживання, в даний час проживає в м. Провіденс, штат Род-Айленд. Працює професором Інституту міжнародних досліджень. Внучка по лінії другого сина також живе в США. Правнучка Микити Сергійовича - Ніна Львівна Хрущова, викладає на факультеті міжнародних відносин в університеті New School в Нью-Йорку. Викладала хореографію в Майамі внучка голови КДБ СРСР і Генсека КПРС Юрія Андропова - Тетяна Ігорівна Андропова. Там же, в США, живе і її брат Костянтин Ігорович Андропов. Живуть в "проклятої Америці" і в вус не дують. Всім задоволені. Нащадки Брежнєва - США, Англія. Племінниця живе в Каліфорнії. Правнуки Дмитро Андрійович і Леонід Андрійович закінчили Оксфордський університет.

Дочка головного ідеолога пізнього комунізму, Михайла Суслова - Майя Михайлівна Сумарокова разом з чоловіком і двома синами живе в Австрії. Дочка Горбачова - Ірина Вірганська живе, в основному, в Сан-Франциско, де розташовується головний офіс "Горбачов-Фонду", в якому вона працює віце-президентом. Внучка живе в Німеччині.

Дивна річ, але після краху комуністичного експерименту ніхто з нащадків його будівельників не поїхав закінчувати реалізацію Великої Мрії в Китай, Північну Корею або Кубу. Вони всі переїхали в нормальні країни, ЄС і США. Всім їм добре в загниваючих капіталістичних державах з правами людини і демократією (не споконвічно російськими цінностями). До Росії ніхто повертатися і не думає. Цікаво чому? В сучасній РФ - теж саме

[Рыжая]

Історія одного пломбіру

 

 

 

Скільки разів проходила поруч, ніколи не звертала уваги. Аж раптом – маленьке відкриття: пам’ятник актору Леоніду Бикову. Точніше, це пам’ятник військовим льотчикам, загиблим при звільненні України, встановлений майже 20 років тому, але зазвичай його називають пам’ятником Бикову.

Леонід Биков загинув в автокатастрофі за 4 місяці після свого 50-річчя, у квітні 1979 року. І останні його роки пройшли в боротьбі за долю сина Олександра, якого під час служби в армії через конфлікт з командуванням запроторили до психіатричної лікарні. Щоб не відповідати за жорстоке побиття Олеся (як його називали в родині), начальство вирішило сховати кінці у воду. Олеся комісували з діагнозом шизофренія, закривши йому шлях у нормальне життя. Щоб зняти фальшивий діагноз, знадобилося 10 років – лікарі не хотіли за це братися, щоб не сваритися з Міноборони.

Леонід Биков переніс кілька інфарктів, навесні 1979 року звільнився з кіностудії Довженка і за кілька днів, вилетівши на зустрічну полосу, зіткнувся з вантажівкою.

Олесь і після загибелі батька продовжував боротьбу, регулярно проводив акції протесту. «Мене посилали колами, згадував він, – з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, прийомні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР. Я добивався одного – зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім’ю».

Він був рідкісним відчайдухом. Ось як склалася його подальша доля:

«7 березня 1989 року Олександр вийшов на Хрещатик, на останнє, як розраховував, голодування. Радіо "Свобода", іноземні кореспонденти з камерами. Пішли провокації, підігнали "швидку" з "дурдому", але люди відтіснили – не ті часи, перебудова. Згодом Олександр поїхав у Москву з проханням про еміграцію. На Красну площу не пустили. Став біля готелю "Москва" з плакатом: "Комуністи, я не хочу з вами жити!" Скрутили, відвезли в Матроську Тишу. Через п'ять днів відправили додому, в Київ. Тоді він вирішив рвонути до Фінляндії. При спробі перейти кордон біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон – той самий результат. Депортували. У жовтні зробив останнє "коло пошани": місцева влада – Верховна Рада СРСР – ЦК КПРС. Чергові відмови. "Зустріли" на вокзалі і поклали до божевільні.

«Потім був потяг до Львова, - згадує він, - стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер уже на австрійському кордоні».

Він дивом уцілів. Зателефонував матері, сказавши, що житиме в Канаді. Спочатку була Австрія, де незалежні психіатри визнали його здоровим, потім, в 1991 році, – Канада, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він – будівельник. Часто телефонує додому, але приїжджати туди, де було зламано його життя і де все нагадує про батька, не хоче.

Зате «такую страну потерявшие» дуже люблять згадувати прекрасне радянське кіно про льотчиків і публікувати красиві портрети Леоніда Бикова.

[Рыжая]

У ці грудневі дні 1173 року, за 847 років від сьогодні, закінчилася Третя українсько-московитська війна.

Перший великорос, суздальський князь Андрій Боголюбський відомий тим, що був напівполовцем, онуком половецького хана Аєпи (як бачимо, половці заснували Росію, а зовсі її не тєрзали, як невдячно розповів Путін). Андрій Боголюбський отримав прізвисько "Китай", бо в часи недовгого правління в Києві його батька Юрія Довгорукого відлюдькувато сидів у фортеці Китай-городі під Києвом, де нині Китаєва пустинь, названому так від українського слова китиця – переплетення дерев‘яних колод. Кияни дуже не любили половців, які атакували Київщину, Юрія, який був їхнім союзником, ну і Андрія. Втікаючи з Русі, він украв у Вишгороді під Києвом і вивіз до Володимира-на-Клязьмі знамениту ікону Божої Матері, привезену з Візантії для Мстислава Великого. Але далі завезти її не зміг, бо йому привидилася Богоматір, і з переляку він лишив ікону там де це сталося.

Андрій зібрав у похід на Київ 50–тисячне військо у складі суздальців, рязанців та ін. Це одне з найбільших військ, про яке згадується у наших літописах. Суздальці обложили Мстислава Хороброго у Вишгороді. Руське військо дев’ять тижнів на мурах і біля міста вело бої з суздальськими агресорами. Розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 р. Русинам допомогла чутка про наближення волинян - луцького князя Ярослава Ізяславича:

«І прийшли в замішання війська їх (суздальців), і, не дождавши світанку, в сум’ятті великому, не маючи можливості утриматися, побігли через Дніпро, і багато їх топилося. І виїхав Мстислав з міста з дружиною своєю і, наздогнавши їх, дружина його ударила на обоз їх, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту утер з дружиною своєю і немало мужності показав з мужами своїми. Так повернулася вся сила Андрія, князя суздальського, а зібрав він всі землі, і безлічі воїв не було числа. Прийшли вони зарозумілими, а покірливими відійшли в доми свої».

Незабаром у Суздалі Андрія Боголюбського убили змовники, які повстали проти його жорстокості. Дорікати змовникам і ховати князя залишився тільки його придворний, вихідець із Русі Кузьмище Киянин.

Церква визнала Мстислава Хороброго, очільника розгрому суздальців, святим. Літопис повідомляє, що новгородці кликали його до себе на князювання, але він ні за що не хотів залишати Русь.

Син Мстислава Хороброго, князь Мстислав Удатний у 1216 р. в битві на р. Ліпиці розгромив військо володимиро-суздальського князівства. Як пише літопис, суздальський князь та його брат Ярослав, майбутній батько Олександра Невського, тікали в спідній білизні, загнавши семеро коней та залишивши на полі бою все військо.

Тож, спроби суздальських князів встановити контроль над Руссю та підконтрольними їй Новгородом і Смоленськом провалилися. Київ залишився головним центром всіх земель, які входили до складу Київської держави протягом 10–12 ст., потужним політичним, економічним і релігійним центром. Натомість, під ударами князів київської династії Володимиро-Суздальське князівство розпалося.

 

Олександр Палій

 

 

 

 

 

[Рыжая]

Уже через рік після розгрому суздальцями Києва, у 1170 р., представник київської династії і майбутній засновник Галицько-Волинської держави Роман Мстиславич з дружиною, на той час князь Новгорода, розбив військо Андрія Боголюбського (якого російський історик В. Ключевський назвав "першим великоросом на історичній арені").

Як пише літопис, під час тієї битви у полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали для викупу по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні), по десятку за гривню. Тобто полонені суздальці йшли по тридцятеро за одного коня. У ті часи за три гривні можна було купити бойового коня, а за півгривні лоша.

На фото - старовинна ікона із зображенням розгрому суздальців від засновника Галицько-Волинського князівства.

 

 

[Рыжая]

Цього року у московитів одразу два свята: 500-ліття визнання Московією себе вічним данником Криму і 300-ліття перейменування Московії на Росію.

А це перша московитська газета 1703 року. Ще про ніяку Росію читачам не повідомили, в цей час вона була умовним поняттям - так, приший хвіст до титула.