Цікаве з історіі України

**Рыжая** · 17 листопада, 2016

Контр-адмірал Білінський (сидить) зі своїм ад'ютантом

Міністр морських справ УНР, контр-адмірал Михайло Білінський був уродженцем Драбівщини. Навіть коли українські військові кораблі були захоплені Антантою, він дав військово-морським силам друге дихання, створивши першу українську морську піхоту…

Михайло народився в селі Драбове-Барятинське, в сім’ї заможного селянина (є версія про те, що Білінські – рід збіднілих дворян, більшість з яких стала православними священиками). Полтавська гімназія, Лазаревський інститут східних мов, Петербурзький Морський корпус і звання мічмана, зрештою – посада в Міністерстві фінансів – такою стала швидка кар’єра юнака в Російській імперії.

Тихе життя зруйнувала Перша світова війна – 1914 року Білінського мобілізували й відправили на міноносець “Буйний” Балтійського флоту. Невдовзі хоробрий мічман отримує підвищення по службі – вже в званні лейтенанта стає помічником командира флотського підрозділу. Революцію зустрів з натхненням і разом із земляком-українцем Святославом Шрамченком створив Український військово-морський ревштаб Балтійського флоту. Здивовані жителі Петрограда 12 жовтня 1917-го спостерігали, як спочатку на крейсері “Світлана”, а потім на ескадрених міноносцях, названих революційними матросами-українцями “Україна” і “Гайдамак”, замайоріли синьо-жовті прапори… Того ж дня українські прапори було піднято і на кораблях Чорноморського флоту – лінкорах “Воля”, “Георгій Побідоносець” та на панцернику “Потьомкін”, перейменованому на “Борця за свободу”. Українські ради діяли і на Каспійській, Північній, Амурській та Сибірській флотиліях розваленої Російської імперії, а кілька каспійських кораблів намагалися навіть вивести до гирла Тереку й підняти на них українські прапори. Намагалися й Білінський зі Шрамченком вивести з Балтики свої три кораблі, щоб передати їх Україні. Та владу в Петрограді захопили більшовики і це завадило планам…

Прибувши до Києва, Білінський стає одним з активних організаторів українського генерального секретарства Морських справ УНР, в часи гетьмана Скоропадського входить до складу управи Морського міністра і делегації, що веде переговори з більшовицькою Росією про підписання мирного договору. З приходом до влади Директорії Білінський стає Міністром морських справ і наказом Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри отримує звання контр-адмірала. Першими наказами нового Міністра стало підняття українських прапорів на кораблях та берегових установах Криму, відкриття школи гардемаринів, технічного, гідрографічного, судового, санітарного і будівельного управлінь. Миколаєву виділяються кошти на погашення заборгованостей по зарплаті суднобудівникам та завершення дредноута “Соборна Україна”, крейсерів “Тарас Шевченко”, “Гетьман Хмельницький” і “Гетьман Дорошенко”, ескадрених міноносців “Чигирин”, “Київ”, “Батурин”, “Львів”, “Іван Сірко”, “Іван Виговський” та інших. Проте в перші дні лютого 1919 року війська Антанти відрізали УНР від моря, а на захоплених кораблях спустили українські прапори…

Тоді ж, у лютому, рівно 90 років тому, наш земляк запропонував Симонові Петлюрі ідею створення морської піхоти, що стала б основою військово-морського флоту, в поверненні якого Білінський не сумнівався. Перший полк морської піхоти було створено з прикарпатців – колишніх матросів австро-угорського Адріатичного флоту та молодих сплавників лісу, що трудилися на гірських річках Карпат. Тому перший полк дістав назву Гуцульського. Другий полк морської піхоти під командою поручика Івана Сича, був створений у Кам’янці-Подільському. Вже в квітні 1919 року наказом Петлюри територія між Миколаєвом, Очаковом і Херсоном у смузі 75 верст навколо них була оголошена Приморським фронтом, командувачем якого призначено Білінського. Оборона фронту складалася виключно з морської піхоти, якої на той час була вже дивізія. Весь рік морські піхотинці билися за рідну землю, у грудні взяли участь у славетному Першому зимовому поході армії УНР, що мав за мету підняти дух повстанців по всій Україні, зокрема в Холодному Яру на Чигиринщині. Війська УНР звільнили Вінницю і Одесу й дійшли до лінії Київ-Черкаси. Наступ зупинив не так ворог, як жахлива епідемія тифу…

У травні наступного року морські піхотинці Білінського разом з поляками увійшли до Києва. Коли ж війська Будьонного і Тухачевського, перекинуті з Росії, провели рішучий контрнаступ, то саме українські морські піхотинці зупинили їх просування під Замостям, дозволивши українсько-польському війську перегрупуватися й відкинути червоних від Варшави. Інтернований до польського табору, Білінський входить до Ради Республіки в екзилі й стає заступником голови комісії, що розробляє Конституцію України.

Другий Зимовий похід армії УНР 1921 року став для нього останнім. У знаменитому бою під Базаром контр-адмірал загинув, а разом з ним – і сподівання на майбутнє українського флоту. Морські піхотинці до останнього билися проти кавалеристів Котовського, понад 400 з них полягло в бою, ще 359 були розстріляні червоними після того, як вистріляли останні набої й потрапили в полон. Контр-адмірал, застріливши з браунінга трьох червоноармійців, останню кулю пустив собі у скроню. Після бою його похоронили місцеві жителі. На Житомирщині живе бабуся, яка зняла і зберегла чорну шинель контр-адмірала, пропороту шаблями котовців, які рубали вже бездиханне тіло…

Андрій КРАВЕЦЬ

**Рыжая** · 25 листопада, 2016

Після набуття чинності законів про декомунізацію архівні документи, в тому числі секретні архіви КДБ, пов'язані з політичними репресіями, Голодомором, стануть загальнодоступними. Усі вони будуть зібрані у галузевому архіві, який почали створювати.

Проте вже зараз історики оприлюднюють нові архівні дані, які стосуються наслідків Голодомору 1932-1933 років. Зокрема, дані про те, як після спустошених голодом років у східні і південні регіони України переселяли жителів Росії.

Що було після 33-го?

Виставка таких документів проходить у Національному музеї "Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні".

Війна на Сході, ставлення до неї місцевого населення актуалізували питання, чому саме у тих регіонах відбуваються такі процеси.

Ніна Лапчинська, Національний музей "Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні"

"Вже достатньо широко розкриті теми самого процесу голоду, багато матеріалів зібрано про жертви Голодомору, хоча ми ніколи не знайдемо остаточної цифри, скільки людей загинуло, але залишилося питання: а що було далі?" - розповідає завідувач науково-дослідного відділу фондів музею Ніна Лапчинська.

"Люди продовжували вмирати, бо безповоротні наслідки голоду для тих, хто вижив, не могли бути подолані якимось документом. Це були просто фізіологічні процеси. І виникло питання: як отримувати від землі те, що було заплановано партією? І тоді було вирішено переселити на вимерлі території нових людей".

Пані Лапчинська пояснює, що і для українських дослідників Голодомору питання "Що було далі?" за останні два роки теж набуло додаткового сенсу.

"Війна на Сході та ставлення до неї місцевого населення актуалізували питання, чому саме у тих регіонах відбуваються такі процеси. І ми почали шукати документи", - каже Ніна Лапчинська.

Документи, представлені на виставці, були надані Галузевим державним архівом СБУ, Центральним державним архівом вищих органів влади та управління України та Державною архівною службою України. Крім того, матеріали надходили і з місцевих архівів, зокрема, й зі східних регіонів.

http://ichef-1.bbci.co.uk/news/ws/624/amz/worldservice/live/assets/images/2015/05/25/150525111514_golodomor_pereselennia_624x351_httpmemorialholodomors.org.ua.jpgImage copyrightHTTPMEMORIALHOLODOMORS.ORG.UA

"Обласні архіви тих регіонів, котрі зараз є під загрозою поширення агресії, відгукнулися, і виявили у себе ці документи. Тільки з Донбасу ми не отримали документів, бо архіви були захоплені", - каже пані Лапчинська.

Зібрані музеєм Голодомору документи стосуються другої половини 1933-го - 1934 років, тобто першого пост-голодоморного року і часу виконання секретної постанови Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року.

На їхнє переселення було виділено 15 мільйонів 500 тисяч рублів. "З них 10 мільйонів пропонувалося віддати безповоротно, як матеріальну допомогу, а ще 5 мільйонів - зробити довгостроковим кредитом", - пояснює Ніна Лапчинська.

Десятки ешелонів з Росії та Білорусі

Згідно з архівними документами, до Донецької (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей мали бути переселені колгоспники з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) - із Білорусі та Росії.

До кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини було відправлено 109 ешелонів з переселенцями та їхнім крамом, з Центрально-чорноземної області Росії до Харківської області - 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької - 44 ешелони, водночас із Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області – 35 ешелонів з людьми.

http://ichef-1.bbci.co.uk/news/ws/624/amz/worldservice/live/assets/images/2015/05/25/150525112144_golodomor-_pereselennia_pilgy_624x351_golodomorpereselennia.jpgImage copyrightGOLODOMORPERESELENNIAImage captionПереселенці отримали низку пільг, тоді як ті, хто пережив голод, отримали додаткові обов'язки

Як кажуть дослідники, переселенцям, які прибували у вимерлі від голоду села на Сході та Півдні країни, надавали значні пільги.

З них знімали всі недоїмки зі сплати податків, їх звільняли від сплати сільгоспподатку на три роки, рік вони могли не постачати державі молоко та м'ясо, кожна родина безкоштовно отримувала будинок і садибу, ремонт яких до їх переселення мали забезпечити місцеві колгоспи. Тим, у кого не було корови, її надавали безкоштовно, а на кожні дві-три родини - давали коня.

Люди два роки страждали від недоїдання, останні 9 місяців просто вмирали від голоду. Але їм не тільки не надавалася допомога, їх зобов'язували відремонтувати хати померлих для приїжджих

Ніна Лапчинська, Національний музей "Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні"

Ці умови були відмінні від тих, в яких опинилися ті, хто вижив після Голодомору в Україні, твердить Ніна Лапчинська:

"Переселенці були поставлені у значно кращі умови, ніж те місцеве населення, що залишилося після Голодомору. Люди два роки страждали від недоїдання, останні 9 місяців просто вмирали від голоду. Але їм не тільки не надавали допомоги, їх зобов'язували відремонтувати хати померлих для приїжджих. Крім того, вони мали виділити із вирощеного врожаю стільки зерна, скільки переселенці залишили у себе в коморах вдома. Навіть, згідно з документами, забезпечити столами і табуретками".

Крім того, документи свідчать, що будинки, у яких вже оселилися переселенці, не могли повернути їхнім власникам, яким вдалося втекти від голоду у 1932 році, і які поверталися додому у 1933-му.

"Спроби розвивати шовінізм"
http://ichef.bbci.co.uk/news/ws/624/amz/worldservice/live/assets/images/2015/05/25/150525112629_golodomor_pereselennia_uskladnennia_624x351_golodomorpereselenniapilgy.jpgImage copyrightGOLODOMORPERESELENNIAPILGYImage captionПереселення викликало "ускладнення стосунків"

Все це не могло не викликати напруження та агресії, і тому вже від початку 1934 року у документах з'являються згадки про "перешкоди процесу асиміляції" та "спроби класових ворогів розвивати шовінізм".

Паралельно із цим видаються документи, присвячені облаштуванню побуту переселенців - від потреби у відкритті російських груп у школах, до звезення підручників, літератури та газет російською мовою.

http://ichef.bbci.co.uk/news/ws/624/amz/worldservice/live/assets/images/2015/05/25/150525114208_golodomor_pereselennia_patefony_624x351_httpmemorialholodomors.org.ua.jpgImage copyrightHTTPMEMORIALHOLODOMORS.ORG.UAImage captionНа нове місце - зі своїми газетами і патефонами

"Є навіть досить одіозні документи про закупівлю патефонів для переселенців за рахунок колгоспів", - розповідає про несподівані знахідки в архівах Ніна Лапчинська.

На думку організаторів виставки, представлені на ній документи можуть бути одним із ключів для осмислення витоків нинішніх подій на Сході України.

"Якщо уважно подивитися на карти, то території переселення збігаються з тим, що вони там назвали Новоросією", - каже пані Лапчинська про висновок дослідників музею.

Дослідник також додає, що згодом до цих регіонів стали переселяти і українців із "соціально-неблагонадійних" прикордонних регіонів України, але вони потрапляли на Схід та Південь вже без тих пільг, що мали переселенці із Росії та Білорусі.

З усієї України

Доктор історичних наук, дослідник історії України 20-30-х років минулого століття Станіслав Кульчицький твердить, що робити однозначні висновки стосовно того, що у 30-ті роки мала місце штучна асиміляція у східних областях України, яка позначається на подіях в Україні зараз, не зовсім правильно.

Історик каже, що створений у 1933 році переселенський комітет перемістив у теперішні Харківську, Донецьку, Луганську області значно більше жителів інших регіонів України, які менше постраждали від Голодомору, аніж із території Росії.

http://ichef-1.bbci.co.uk/news/ws/624/amz/worldservice/live/assets/images/2015/05/25/150525110739_gopodomor_pereselennia_karta_624x351_httpmemorialholodomors.org.ua.jpgImage copyrightHTTPMEMORIALHOLODOMORS.ORG.UAImage captionНапрямки переселення після Голодомору

"Усе ж таки цифри про переселенців з Росії і Білорусі не дуже великі. Тисячі господарств у масштабі таких великих регіонів як Донбас і Слобожанщина - не надто вражаючі. Тому я би не казав про зародження сепаратизму в ті роки", - сказав Станіслав Кульчицький у коментарі ВВС Україна.

Він також розповів, що, згідно з дослідженнями Інституту історії НАН України, більше половини з тих, хто переселився з Росії на територію України у 1933-1934 роках, повернулися назад, до Росії.

"Вони побачили, що українські селяни значно більше пригнічуються, ніж селяни в центральній Росії", - додав історик.

2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.

Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.

В документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору, слова "геноцид" немає.

Голодомор визнали геноцидом українців 23 держави: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі, а також Ватикан як окрема держава.

Більшість дослідників у Росії наполягають на тому, що голод у 30-ті роки - це трагедія усього радянського селянства, а не лише України. Причиною вони називають жорсткий стиль керівництва Йосипа Сталіна.

**Рыжая** · 22 грудня, 2016

Під Києвом поблизу села Таценки знайдено унікальне прясло, що належить так званій тшинецькій археологічній культурі, представники якої проживали на території від річки Варта на заході Польщі до Десни і від Бугу до Прип’яті в період з 1600 до 1200 років до н.е.

Прясло окрім своєї прямої функції прядіння (воно одягалося на дерев’яну паличку і надавало їй інерційний обертальний рух для намотування нитки) має ще й астрономічно-магічне призначення. В центрі прясла є отвір, навколо якого крапками зображено праве око, тобто отвір можна вважати зіницею ока. На зворотньому боіці лівого ока немає. Символізм зображення очей у різних культур на диво був однаковим. В прадавньому Єгипті загальновідомий оберіг око Ра або праве око Гора символізує Сонце. Ліве око Гор втратив у битві з богом Сетом і воно символізує темний бік та нічне світило Місяць. Праве око Гора стало символом зцілення та захисту.

http://www.uamodna.com/assets/articles/image/62wbw6an/content_full.jpg

Скандинавський міф про верховного бога Одіна розповідає, що той віддав своє праве око велетню Міміру за можливість напитися з джерела мудрості. Тобто пожертвував сонячною доброю частиною заради знань, залишившись із лівим оком. В ісламі теж зустрічаємо символізм органу зору. У Даджаля (антихрист в ісламі) відсутнє праве око. І навіть, сьогодні ліве око зла дивиться на нас із доларової банкноти та з національної валюти номіналом 500 грн.

http://www.uamodna.com/assets/articles/image/xjgx7mn0/content_full.jpg

Отже, прясло з Київщини містить символ Сонця – око Бога. І саме воно виконане у формі колеса із сімома шицями, на кінцях яких проти руху годинникової стрілки наколоті сім зодіакальних сузір’їв. Візерунок уособлює небесну сферу, на зустріч обертанню якої рухається Сонце на тлі зірок приблизно на 1 градус за добу.

Точка початку обертання знаходиться попереду ока, ніби між очима, якби їх було два, із сузір’я Овна і закінчується зодіакальним сузір’ям Терези. Доказом тому, що це саме сузір’я Овна є наявна в ньому нині згасла зоря. За напрямком руху Сонця на виступах прясла нанесено зорі Тільця, Близнюків, Рака, Лева, Діви і Терезів. Це сім сузір’їв, на тлі яких проходить Сонце між весняним та осіннім рівноденням, в період, коли день довший за ніч і добро та світло переважають. Отже, новий рік починався в день весняного рівнодення на 21-22 березня.

Але з плином часу кількість і найменування сузір’їв, які припадають на це світле півріччя, змінюється внаслідок випередження рівнодень, що зумовлено прецесією земної осі. І саме в період з 1720 по 660 роки до н.е. "день богів" починався в Овні та закінчувався в Терезах, 3500 років тому жінка тшинецької культури втілила модель тогочасного космосу в прясельці. В знарядді, яким пряла нитку, вона з високою точністю передала астрономічні та міфологічні знання. Крутилося прясло, крутилося усіяне зірками небо і намотувалася нитка на вісь Всесвіту. А зі світлих сонячних ниток долі майстриня ткала полотно буття, щоби пошита з нього сорочка оберігала того, хто її одягне.

http://www.uamodna.com/assets/articles/image/ks54z3wt/content_full.jpg

На території України знайдено багато прясел. Вони мають різні розміри, але подібну форму. На деяких з них знаходимо знаки, орнамент та, навіть, імена. Але такий тип "астрономічних прясел" є унікальним, оскільки, несе в собі величезний об’єм закодованої інформації. Що ж розповідає прясло про наших предків?

В ньому зашифрована система знань світобудови та міфології, описаної вище.
Символ ока та схеми сузір’їв доводять, що система знань була не ізольована, а інтегрована в загальнолюдську інформаційну базу стародавнього світу.
Сонячне прясло є ланкою в багатотисячній традиції передачі астрономічних знань наших пращурів від палеоліту до трипільців потім носіям катакомбної та тшинецької культур і далі наступним поколінням.
Астрономічні знання не належали закритій групі жреців, а були поширені в народі і використовувалися в повсякденному житті та побуті. Пряжею займалися жінки і прясла виготовляли самостійно. Дотепер вважалося, що влада жреців трималася на невігластві простого люду.

Більше інформації тут www.bezvodovka.com/pysmena/pryaslo.html
Автор: Griandr Tarnovski

**Рыжая** · 24 грудня, 2016

УКРАИНА ЗА БАЙКАЛОМ

Александр Мельник(ов)
Зелений Клин (Зелёный Клин)

Как появились появились украинцы на Амуре.

Украинка, Н-В. Полтавка, Черниговка, Хохлатское, Червоноармейский, Червона горка, Новокиевский Увал – вот далеко не полный перечень географических названий населенных
пунктов и совхозов (колхозов), расположенных не в Украине, а за тысячи километров от
нее – на Дальнем Востоке, но носящих украинские названия. Более того, местным жителям
этого края не секрет, что только в Амурской области, в Завитинском, Ромненском, Ивановском районах, есть населенные пункты, жители которых говорят на украинском
языке (мови). При этом многие из них никогда не бывали в Украине. Так кто они? Откуда?
Как появились здесь?
ЗЕЛЕНЫЙ КЛИН – это нашумевшая в 20-30-х годах большая территория Дальнего
Востока, где компактно проживает украинская диаспора. По определению авторитетного
исследователя Дальнего Востока Ивана Свита, Зеленый Клин занимает в соответствии с
нынешним административным делением Приморский и Хабаровский края, Камчатскую, Сахалинскую и Амурскую области. История заселения Зеленого Клина положена высылкой в 1672 году в Нижне- Селенгинск вместе с семьей и друзьями гетмана Левобережной Украины Демьяна Ивановича
Многогришного, коварно арестованного промосковски настроенным казацким старшиной. Его судьбу повторило еще множество украинцев. Однако то было принудительное
переселение, точнее политическая ссылка. Массовое освоение Зеленого Клина украинцами начинается во второй половине ХIХ
столетия. С 1861 г. по 1863 г. оно шло через Сибирь, с 1863 по 1900 год – с Одессы до
Владивостока морем, а с 1900 г. через Сибирь железной дорогой до Хабаровска. Наидавнишним пунктом дальневосточной колонизации украинцев есть теперешний город
Никольск-Уссурийск. Особенно поток переселенцев возрастает в начале ХХ столетия. Скажем, в 1860 г. в Амурскую область прибыло всего 919 человек с Левобережной Украины, в Приморский край – 1968 человек с Черниговской области и 594 – с Киевской. На
следующий год с левобережья – 1280 человек. Значительно больше появилось тогда
украинцев в Приморье: с левобережных губерний – 23567, правобережных – 18720.
В следующие года наши земляки закладывают такие населенные пункты, как Дунай, Знаменка, Самарка, Демьяновка, Смилэ (Смелое), Знаменское, Лебединское, Ново- Ямпольское, Ракитко, Острополь, Верхне-Спасское. Веселый Кут, Кумянец-Подольское, Гоголивское, Чернобеевское и много других. В 1906-1917 гг. в Амурскую область с Украины прибыло 64169 человек, что составляет
49,75 % от числа всех переселенцев. Еще больше приехало наших земляков в этот период
в Приморье – 102614 человек, что составило 61,24% от общего количества переселенцев. По
выводу В. Кобузана, который сделал специальное историко-демографическое исследование, Дальний Восток в основном осваивается украинскими крестьянами. Они же взяли активное
участие в революционных событиях 1917 г. Объединившись в различные организации, стремились развития национальной культуры на Дальнем Востоке, они всячески
поддерживали свою далекую нэньку-Украину в ее борьбе за государственную независимость. Тогда во Владивостоке выходило четыре украинских газеты: «Шире слово» ( в российском
чтении «Шырэ слово»), «Украйнец на Зеленом Клину», «Громадська думка», «Украйнеська
думка»; в Приморье работали украинские школы. Вот как описывает этот период участник этих событий Василь Кийович в предисловии
к книге Ивана Свита «Украинский Дальний Восток»: «Вопрос украинской школы был решен
на Первом Учительском съезде в апреле 1917 г., т.е. тогда, когда украинская организация
была еще в пеленках и не успела собрать еще силы, которые руководили бы работой
относительно к требованиям времени и реальных возможностей. Не менее загадочная и малоизученная страничка участия украинцев в революционном
перевороте. Кроме вопроса о ведении обучения на украинском языке в школах, где
большинство учеников украинцев, они настаивают перед властью об образовании
украинских воинских частей в рядах армии адмирала Колчака. Вопрос был решен. Надо отметить, что как и во всем обществе, украинцы Дальнего Востока тоже
разделились на две части: одни ушли к красным партизанам, а другие вместе с частями
Колчака выступили против новой власти и вместе с ним дошли до Волги, но затем, узнав об
антиукраинских погромах Деникина на юге тогдашней российской империи, поняли, что с
такими правителями им не по пути, поскольку те ничего не сделают для их родного народа. В этот период активизируются их попытки создания государственности на Дальнем Востоке. Естественно, такое стремление украинцев Зеленого Клина, поддержка ими далекой
материнской отчизны в их борьбе за независимость никак не могли понравиться идеологам
всемирной коммуны. И поэтому до провозглашения Советской власти на территории Дальневосточной
республики 5 ноября 1922 г. во Владивостоке арестовывают голову Украинского
Дальневосточного Секретариата Юрия Глушка-Мову. А после установления власти
большевиков – 14 ноября – начинаются массовые аресты. Во Владивостоке, по
свидетельству И. Свита, схвачены Горовой, Аедилька-Барковский, Стрельбицкий, Геруцкий, Корсун, Киселев, Дубовик, Нечипоренок, Смульский. В Чите – Козак, Кузурман, Ященок, Левченок, Тишкевич, Катнинский – всего 120 человек. Их длительное время держали под
следствием в Чите (туда именно перевели всех, там и состоялся с 5 по 13 января судебный
процесс).
Все обвинения, выдвинутые против украинцев, сводились к одному: стремлению к
отсоединению Дальнего Востока от РСФСР, ориентации на соседние капиталистические
государства, сотрудничеству с Украинской Центрально Радой, стремлению к образованию
самостийной Украины. Все эти «грехи» в соответствии с уголовным кодексом РСФСР
попадали под смертный приговор. Суд проходил три дня без защитника и без прокурора. Обвинения (более чем на 40
печатных страницах) было составлено с полным незнанием украинской истории, истории
переселения, фактов и путей, которыми проходила организация украинцев по революции, и
в ходе самого суда была показана полная его несостоятельность, абсурдность. Из всех арестованных украинцев Зеленого Клина через судебный процесс прошло 24.
Они сделали такое заявление в суде: «Выездная сессия Верховного суда РСФСР не имеет
права их судить, ибо тогда Советской власти на Дальнем Востоке не было, а были
правительства – Сибирское, Всероссийское адмирала Колчака, атамана Семенова и братьев
Меркуловых. Значит, если украинская деятельность и вредила власти, то и в таком случае
она вредила не Советской власти, а кому-то другому. Поэтому украинцы не считают себя
виновными. Участник этих событий Василий Кийович вспоминал, как председатель суда Матвеев
задал Юрию Мови вопрос: «Сидели ли в тюрьме и были ли под судом?» В ответ последовало:
«Сидел при Колчаке и был осужден к смертной казни за то, что боролся за организацию
украинского куреня, чтобы не допустить до русификации украинцев и использования их
в братоубийственной борьбе». На вопрос: « Хотели ли вы оторвать Дальний Восток от
России и соединить с Японией (?!)?» Юрий Косьмич ответил: «Никогда вопроса такого не
стояло, мы воспользовались гаслом самоопределения и не успели провести начальной
стадии организации, а нас уже разогнали и посадили в тюрьму. О всех проступках против
государства мы узнали из акта обвинения, который считаем актом инсинуации и полной
неосведомленности относительно украинских дел. Уже упомянутое Заявление о правомочности суда и ход самого суда поставило суд под
председательство Матвеева в сложное положение, однако из Москвы последовал указ:
покарать. И суд судом, а ГПУ сделало свое. Выход нашли: украинцев уговорили признать
себя виновными, а пролетарский суд над ними милостливо сжалился. Так оно и случилось. Лишь 14 арестованных было осуждено к различным срокам. 13 января 1924 г. в 12 часов
ночи суд вынес приговор, по которому Юрия Косьмича Глушка-Мову – председателя
Секретариата Дальневосточного Краевого Совета, Петра Ивановича Горового – представителя краевого кооператива «Чумак» и Василия Козака – деятеля Читинского
Совета приговорили к заключению. Горовому сначала был даже вынесен смертный приговор, но его сразу же заменили на 10 лет тюрьмы; Мове и Козаку – по три года, однако не за
деятельность украинских организаций, а за то, что получили от атамана Семенова какие-то
деньги, что должно было служить показателем сотрудничества с белыми. Это дело
безусловно есть одно из нечистых темных пятен в истории украинского движения на
Дальнем Востоке (1919 г. – Читинская организация, 1921 – Горовой). В предисловии к
материалу Ивана Свита «Украинський Далекий Схид» участник событий тех времен В. Кийович пишет: «Бросая обвинения в сепаратизме и связях с чужими государствами, ОГПУ
предвидело летальное развитие последствий организаторской работы, проделанной на
Дальнем Востоке среди украинцев. Совсем не исключено было бы, что украинская школа, которая во времена ДВР начала развиваться, учительские семинарии и другие школы вместе
с систематичной агитационной и образовательной работой, вместе с закоренелым
кооператорским движением среди украинского крестьянства и рабочих, а главное, на фоне
явно выраженного национального самосознания украинских масс, Дальний Восток, и в
отдельности Зеленый Клин, мог вырасти на протяжении 10-15 лет в своего рода украинский
форпост. «Однако история советской деятельности 1923-1943 годов с нескончаемыми
волнениями во внутренней партийной и государственной политике уничтожила полностью
достижения работы 1917-1922 годов. Украинское крестьянство, как состоятельное, попало
под нож коллективизации, и если и остались недобитки, то они не будут в большинстве, как
это было до 1922 года. Украинские деятели, которые хорошо или плохо вели организацию, в
большей части ликвидированы или убежали с Дальнего Востока в глубь России…» (Эти
строки уже им писаны в Варшаве).
Длительное пребывание за пределами Украины, исключительно русские школы с 1917
года, другие ассимиляционные процессы, а также Читинский процесс 1924 года над
украинцами, конечно, оказали определенное впечатление на население Зеленого Клина, когда через два года состоялась Всесоюзная перепись – тогда в соответствии с инструкцией
переписчика должны были особенно тщательно уточнить принадлежность к великорусской, украинской или белорусской национальности. В это же время данные переписи
свидетельствуют, что значительная часть украинцев Дальнего Востока твердо заявила – кто
они и откуда. Необходимо отметить, что данные Всесоюзной переписи относительно 315 тысяч
украинцев на Зеленом Клине были поставлены под сомнение В. Кийовичем. Он, опираясь
на результаты переписи украинского населения на Зеленом Клине, осуществленной в 1918
году дальневосточными украинскими организациями (437 тысяч человек), учитывая все
ненормальности того времени, утверждал, что численность украинцев не должна
уменьшиться до 315 тысяч, т.е. на 28%, а должна увеличиться на 30%, т.е. до 568 тысяч. Такой вывод сделан на основании специальных исследований, проведенных в
Черниговском, Спасском, Шмаковском и других районах, которые показали, что процент
украинского населения в Приморье нужно удвоить, а в Приамурье – поднять до 50-60.
Кстати, поправляла официальные документы переписи и книга «Дальневосточный край»
(1932), в которой на 30-й странице отмечалось: украинцев в Ханкайском районе – 54%
(перепись дает 50,9) Завитинском – 50% (48,4), Михайловском на Амуре – 56 (17,4).
В этой же книге пишется и такое: «Переселяясь с южных степных областей, украинцы
приносили сюда свой культурно- бытовой уклад, язык и культуру, которые, несмотря на
жесткую русификацию, которую проводило царское правительство, сохранились в своей
основе, и безусловно, это дает большую возможность для проведения полной украинизации
всех районов и преобразования края в действительно украинскую землю не только на
формальных основаниях, но и фактически. И в дальнейшем украинскими переселенцами пополняется диаспора Зеленого Клина. По данным Л. Рыбаковского, в 1927-28 гг. из общего количества семейных переселенцев на
Дальний Восток 36,7 тысячи на Украину приходилось 1,2 тыс., Центральную Россию –
8,6 тыс., Белоруссию – 5,1 тыс., Казахстан и Среднюю Азию – 4,9 тыс., Сибирь – 6,9 тысячи
человек. В 30-х годах поток украинской людности на Зеленый Клин пошел другим путем, как
правило, арестантскими вагонами. «Раскуркуленные» также составляли значительную часть
новоприбывших. В условиях репрессий украинцы вынуждены были искать приюта в
Харбине (Маньчжурия), где национальная часть не приостанавливалась до самой второй
мировой войны. А затем были уже добровольные переселения после войны. Они прибавили
украинского населения не только в Приморье, но и в других регионах Зеленого Клина. Скажем, на Сахалине теперь проживает около 50 тысяч наших земляков. Значительно
больше их в нашей, Амурской, области. Увеличилось их количество на Камчатке. Зеленый
Клин врезался в глубокие снега Арктики, где рядом с Сергеем Павловичем Королевым на
Чукотке отбывали тюремные сроки тысячи и тысячи украинцев. Многие из них играли и
играют значительную роль в жизни этих суровых краев. Например, первым учителем чукчей
был уроженец Зеленого Клина Петр Яковлевич Скорик, родители которого переселились из
Черкащины. Этот ученый-украинец первым написал грамматику чукотского языка. Публикуемые материалы не преследуют каких-либо других целей, кроме знакомства
с еще одной страничкой истории Дальнего Востока, той страничкой, которая еще очень
слабо изучена и еще слабее отображена в художественной и научной литературе: она чаще
просто обходилась, замалчивалась в силу известных причин.

**Рыжая** · 28 грудня, 2016

У Великобританії найвища військова нагорода - Хрест Вікторії. Згідно з правилами, при зустрічі з кавалерами цього ордену британські королі повинні вітатися і віддавати їм честь першими. При цьому інші нагороди воїн може не носити. 15 жовтня 1917 року перед Букінгемським палацом цю найвищу нагороду отримав українець з "Канадщини" Пилип Коновал. За який такий подвиг він отримав цю найвищу нагороду? Давайте все по порядку.

http://www.uamodna.com/assets/articles/image/8vgbubva/content_full.jpg

ukrreal.info

15 вересня 1888 року в селі Кутківці Подільської губернії (нині Чемеровецький район Хмельницької області) на кордоні з тодішньої Австро-Угорською імперією в родині каменяра Мирона Коновал народився хлопчик Пилип.

У 20 років він одружується, а згодом у подружжя народжується дівчинка Марія. У 25 років через Владивосток емігрував до Канади. З початком Першої світової війни Пилип Коновал вступає до Оттавського 77-го піхотного батальйону.

Проблема була в тому, що більшість українців Канади були із Західної України, яка в той час була під владою ворожої Австро-Угорщини. Ці українці вважалися "австрійцями" і потенційними ворогами, тому в період з 1914 по 1920 роки тисячі українців потрапили в 24 концентраційних табори. Коновала врятувало те, що він походив з частини України, яка на той час перебувала під владою Російської імперії.

Вербувальники зарахували його як підданого союзної держави РІ і без коливань прийняли на військову службу. Після дев'яти місяців муштри солдати відправляються через Галіфакс і Ліверпуль на фронт до Франції. Ось тут найцікавіше.

21 серпня 1917 року поблизу французького містечка Ланс німецькі війська затиснули канадську армію в кліщі. У відділенні Коновала загинули всі старші офіцери. Про атаку ніхто й не мріяв: безперервний кулеметний вогонь не давав підняти голови. Тоді Пилип сам відправився на кулеметне гніздо. Всі його товариші перехрестилися: капрал вже не повернеться ... раптом ... На горизонті з'явився капрал Коновал з кулеметом під пахвою. Виявилося, що він вступив у рукопашну з кулеметниками, переміг десятьох солдатів, потім, атакувавши друге гніздо, також знищив гарнізон і зі словами "А нащо мертвим кулемет? Чого добро буде пропадати?" взяв кулемет з собою.

Наступного дня він знову самостійно атакував інше кулеметне гніздо, знищив кулемет і трьох німецьких солдатів. Уже в своєму окопі, коли Коновал рапортував офіцерові, отримав кулю в обличчя. Це і врятувало німців: хто знає скільки їх відправилося б у Вальгаллу, якби не поранення українця.

І ось, 15 жовтня 1917 року, перед Букінгемським палацом у Лондоні на великому військовому параді король Георг V нагородив українця з Поділля Хрестом Вікторії - найвищою і найпочеснішою нагородою Британської імперії. "Ваш подвиг є найвідважнішим і незрівнянним в моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку". Саме ці слова британський король сказав простому селянину з Поділля.

Ще один цікавий факт: Хрест Вікторії виготовляється виключно з металу російських гармат, які були захоплені британською армією під час Кримської війни. Дрібничка, а приємно ... Згодом, разом з іншими українцями, був у Канадському сибірському експедиційному війську, яке готували до боїв з більшовиками. Там його звела доля з Василем Енгельгардтом, нащадком поміщика, у якого служив Тарас Шевченко. Так, правду кажуть: "У житті, як на довгій ниві"...

Після війни Пилип Коновал через складну економічну ситуацію в Канаді працює прибиральником і сторожем в Нижній палаті Парламенту. "Я прибираю бруд в Європі з рушницею, а тут я його прибираю шваброю". У 1956 відбувалося частування всіх кавалерів Хреста Вікторії в знак 100-річчя славного ордена Британської Імперії. Королева Єлизавета II постановила, що спеціальні урочистості відбудуться в Лондоні, на які запрошувалися всі живі власники Хреста Вікторії. Але складна фінансова ситуація не могла дозволити українцю поїхати на дійство.

І тут Коновала врятувало українське ветеранське товариство. Українсько-Канадський Легіон зібрав 5000 доларів для поїздки. "Будьте ласкаві, щоб висловити мою Вам подяку, для кожного українського легіонера канадського філії, який вніс свій посильний внесок у цю велику суму грошей, що спрямовуються мені останнім часом. Я був дуже здивований, і я не чекав такого. Я знав, що серед друзів моїх Український народ, але я ніколи не думав, що вони можуть бути так близько й можуть зробити так багато для бідолахи, як я. Це безсумнівно, допоможе мені в незабутній моїй поїздці до Англії і буду радий розповісти вам про неї, коли я повернуся. Ще раз спасибі Вам усім і особливо Вам, містер Павлюк, я впевнений, що саме через вас, я отримав це".

Стівен Павлюк - учасник Першої світової, який кинув клич серед українців-ветеранів зібрати кошти для героя. І ось він і ще 300 кавалерів взяли участь в параді в Гайд-парку, який прийняли її Величність королева Єлизавета і принц Філіп.

http://www.uamodna.com/assets/articles/image/8cbj254w/content_full.jpg

ukrreal.info

Кавалери ордену Хреста Вікторії. Пилип Коновал у Першому ряду всередині

Помер Пилип Коновал на 72-му році життя. Його Хрест Вікторії та інші медалі були довірені Богданові Панчуку, канадському українському ветеранові, який служив в канадських військово-повітряних силах під час війни і який став керівним членом товариства канадських українських ветеранів. Ці медалі згодом придбав Канадський військовий музей, де вони досі зберігаються. Коновала поховав його полк з усіма військовими почестями з Українською католицькою церквою Іоанна Хрестителя на цвинтарі Нотр Дам в Оттаві.

Пилип Коновал - покровитель елітного Відділення 360 (Відділення Коновала) Королівського Канадського Легіону в Торонто.

У той час, коли українець Коновал отримував королівські почесті, його дружина загинула в сталінських концтаборах, а дочка Марія пройшла жахливу систему сталінських дитячих будинків і колгоспно-кріпацького життя, але так і не побачила свого батька ...

"Як і не зник шрам на обличчі Пилипа Коновала, так і не змовкне слава цього загиблого канадського солдата українського походження: золотими літерами вписано його ім'я в історію Канади та Першої світової війни."

Автор: Іван Дубченко

**Рыжая** · 10 січня, 2017

Забуті боги… Кам’яні ідоли, велетенські жертовники, дерев’яні статуї і химерні споруди. Колись люди вірили їм, жили ними. А потім забули, покинули. Піски часу засипали істини, релігії, і самих людей… Лише їхні сліди, залишені навічно на кам’яних тілах землі повертаються до нас, то тут, то там визираючи із недр древньої історії.

На українських землях продовжують знаходити сліди таємничих споруд, капищ і поселень. Що відбувалося на їхніх територіях, які обряди здійснювались та для чого служили ці дивні, невідомі нам предмети?

Древні святилища – особливо цікава тема, що може повідати нам вражаючі, а подеколи й просто неймовірні речі про нашу історію. Найбільше таємниць знає каміння, яке зберігає інформацію найдовше. Багато культових комплексів будувались саме у горах. Бо гори завжди вважались нашими предками святими місцями, де живуть боги.

За слідами святилищ вчені помалу відтворюють картини давніх українських цивілізацій, культур і культів. Та багато місць на цих картинах так і залишається навічно покритими таїною древності. Ніколи нами не розгаданою.

1. Єні-Сала ІІ

Приблизний час існування IX – III ст. до н. е.
Знайдене неподалік селища Перевальне у Криму.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-samnamos.jpgфото: samnamoshttp://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-www.alushta.org_.jpgфото: www.alushta.org

Святилище знаходилось безпосередньо у печері.
Коли археологи вперше спустилися сюди, вони побачили, як численні ніші святилища були вистелені черепами, рогами, кістьми домашніх і диких тварин. Причому всі черепи розташовувалися в бік входу в печеру.

Один з дослідників так описує знахідку: «Посередині нижнього залу височів масивний сталагміт з химерною вершиною, схожою на голову незачесане бородатого чоловіка. На сталагміт був насаджений череп гірського козла…».

На жаль, багато що було зруйновано вандалами. Вчені вважають, що Єні-Сала була родовим святилищем древніх мисливців, таврів.

2. Святилище з древніми поховання клану жерців

Епоха бронзового віку
Село Недайвода Криворізького району Дніпропетровської області

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D0%96%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%8C-%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-most-dnepr.info_.jpgЖертовний камінь
фото: most-dnepr.infohttp://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/most-dnepr.info_.jpgфото: most-dnepr.info

Про те, що на території було розташоване древнє святилище говорять багато унікальних знахідок. Найбільша з них — кам’яна стела з людським обличчям висотою близько 4 метрів.

Ритуальна гранітна стелла поблизу Недайводи є найбільшим такого роду предметом, знайденим в Україні.
Та найзагадковішою знахідкою є наступні поховання: древнього жерця, ким, ймовірно, була людина, останки дорослого тіла якої були знайдені на місці святилища.

А ще тут був захоронений 12-річний юнак. Його «могила» була позначена грядою різнокольорових каменів, викладених у формі змії. Ким був цей загадковий хлопчик, похований у сакральному місці — археологи відповісти не можуть. Та для них зрозуміло, що святилище було місцем, де хоронили лише людей із клану жерців.

3. Дівич-гора

Перші століття нашої ери
Знаходиться поблизу селища Трипілля на Київщині.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-moji.com_.ua_.jpgфото: moji.com.uahttp://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-sacredgeography.info_.jpgфото: sacredgeography.info

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/6100.jpg

Гора пірамідальної форми була святилищем жіночої покровительки богині Дани.

За легендою, жінки, які мали народити, приходили сюди і просили у богів благословення. На таємничих пагорбах Дівич-гори заборонялось перебувати чоловікам, а також будь-якому чужинцю. Таким загрожувала смерть. Таємниця запліднення свято оберігалася.

На території археологи знайшли 9 заглибин, у яких стояли 9 горщиків із 9 видами трав. Число, ймовірно, символізувало дев’ять місяців вагітності (але це лише здогадки сучасних дослідників). Тобто, жертовник складався саме з дев’яти частин і мав він форму печі.
Які саме магічні дійства там проводили жінки — нерозгадана таємниця.

А ще відомо, що колись звідси у вічну дорогу відправляли своїх померлих наші предки.
Та, як кажуть вчені, місце Дівич-гори наділене позитивною енергетикою. І зараз цю колишню святиню вважають одним з найсильніших «місць жіночої сили».

4. Святилище Ґовда

Між X і XII століттями.
Розташоване невелике святилище, що має трикутну форму, на стрімкій кручі над Збручем поміж лісів.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D0%92%D0%B8%D0%B4-%D0%BD%D0%B0-%D1%8F%D0%BC%D1%83-%D0%BD%D0%B0-%D0%BD%D0%B0%D0%B9%D0%B2%D0%B8%D1%89%D1%96%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%87%D1%86%D1%96-%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%83-%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-borys_javir.jpgВид на яму на найвищій точці валу (фото: Борис Явір)http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/photo_thumber-2.jpgПлан-схема городища Ґовда

Культ якого бога чи богині був головним на Ґовді — невідомо. Та святилище є одним з найтаємничіших. Кажуть, тут мешкали чаклуни-волхви, а пізніше проводили свої навчання козаки-характерники.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9-%D0%A4%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2.jpgфото: Дмитрій Фролов

Цікавою знахідкою на території Ґовди є стара криниця.
У криниці, яка мала культове значення, знаходили численні рештки тварин. Археологи дізнались, що у 12 столітті кирниця була засипана. Опісля над нею в овальному заглибленні розпалювали вогонь, а в насипу вала зробили хлібну піч.

Та насправді за древніми віруваннями ця суха криниця завжди служила своєрідним входом у світ Нави. Саме святилище Ґовда символізувало Невідомий світ (Нави).

**Рыжая** · 10 січня, 2017

5. Звенигородський храм ідола з чотирма капищами

Ймовірно X – XIV століття
Розташоване Звенигородське святилище на південь від села Крутилів (Тернопільщина), на правому березі річки Збруч.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-Boryslaw-Javir.jpgфото: Борис Явір

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/DSC_25661.jpg

Від інших подібних сакральних місць воно відрізняється величезними розмірами та особливо складною побудовою. Відомо, що саме святилище Звенигород символізує світ Яви. Чотири його капища — це чотири фази сонця в році.

Тут було знайдено багато цікавого: будинки жреців, жертовні камери, жертовні криниці. Дуже цінним виявився храм з кам’яним Кумиром. Сам ідол був заввишки майже 2 метри і лежав поперек храму, перед яким були чисельні предмети, використані у жертвоприношеннях: розсипані зерна, ножиці, серпи…

На території давньої святині течуть цілющі джерела, що знаходяться неподалік місця, відомого для місцевих як таке, куди постійно б’ють блискавиці. Давні люди вважали такі місця священними: попелом дерев, позначених «небесною стрілою» лікували тіло, а розбитим нею камінням освячували. На території Звенигорода розташована й окутана легендами Печера відлюдника.

6. Карпатське поселення сонцепоклонників

Приблизно V – І тис. до н.е.
Знайдене святилище Лисина Космацька було у горах неподалік карпатського села Космач.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-jacq-paganel.com_.ua_.jpgфото: jacq-paganel.com.uahttp://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-acq-paganel.com_.ua_.jpgфото: acq-paganel.com.ua

Тут є загадковий кам’яний тунель. Велетенські камені, навіть не камені, бо завбільшки вони, наче скелі, що ніби висять в повітрі, ідеально припасовані одна до одної.

Недалеко від каменів з великими чашами розташована жертовна яма, яка асоціювалася з переходом у потойбічний, підземний світ.

Та найцікавішим є астрономічний характер святилища. Він аналогічний відомому Стоунхенджу. Тобто, якщо у Стоунгенджу основні лінії (азимути) викладені із каменів, а у Космачі на продовженні ліній тунелю і жертовної ями розташовані природні утворення – вершини гір. На Лисині Космацькій добре збережені артефакти сонячного і зодіакального типів календарів.

Неподалік сакральної гори знайдене ще одне – Терношорське святилище, зв’язане із попереднім. Відомо, що тут поклонялись культу Жінки-матері. Серед найцікавіших місцевих знахідок – статуя жінки, кам’яний диск, фалічний камінь.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-yazichniku.ru_.jpgфото: yazichniku.ru

Весь кам’яний комплекс відносять до типу календарних святилищ. Якраз вони є свідченнями того, що давні жителі українських земель досконало володіли знаннями про зоряне небо, планети, закономірності змін фаз місяця, річний сонячний цикл.

7. Богитські дольмени-портали

IX – XIII століття
Древнє язичницьке святилище Богит знаходиться на однойменній горі у Гусятинському районі (Тернопільщина).

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D0%A2%D0%B0%D0%BA-%D0%B2%D0%B8%D0%B3%D0%BB%D1%8F%D0%B4%D0%B0%D1%8E%D1%82%D1%8C-%D0%B4%D0%BE%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B8.-%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9-%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%87%D1%83%D0%BA.jpgТак виглядають дольмени.
фото: Андрій Мельничукhttp://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BA%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%BD%D0%B0-%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D1%82%D1%96-%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D0%92%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96.-%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D1%80%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%96%D0%B2-%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%8F%D0%BD%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8.jpgСвяткування на Богиті
фото: Слов’янські Вісті. Новини рідновірів Словянщини

Особливим тут було капище, що піднімалось над землею до 40 сантиметрів, а у центрі мало саме квадратний отвір.

Здивуванню археологів не було меж, коли в одному з жертовників знайшли перстень галицького князя Юрія I. Древнішою та ще більш цікавою знахідкою є так званий Збруцький Кумир. Це було зображення багатоликого єдиного Бога Рода-Рожанича. Він символізує одночасно і жіночу, і чоловічу сутності, перебуваючи у трьох світах та звертаючи свої чотири лика до всіх чотирьох сторін світу.

Найзагадковішими елементами святилища є дольмени. Це дуже древні камяні спорудження. Кажуть, вони служили своєрідними порталами переходу з одного життя в інше. За іншою версією, були древніми обсерваторіями. Ніхто достеменно не знає. Та того, що дольмени наділені незбагненною сильною енергетикою, ніхто не заперечує .

8. Кам’яна Могила – пам’ятка древньої культури світового значення

Древнє святилище знайдене на території тепер уже державного історико-археологічного заповідника Кам’яна Могила, розташованого під Мелітополем.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-Pavel-dp.jpgфото: Pavel dphttp://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-Denis-Vitchenko.jpgфото: Denis Vitchenkohttp://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%9F%D0%BB%D0%B8%D1%82%D1%96-%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D1%96%D0%B2.jpg

Петрогліфи на “Плиті слідів”

Це «свого роду храм з надзвичайно складною структурою, що відповідав уявленням давніх людей про таїну народження богів, героїв…» (за визначенням А. Кифішина). Неймовірно, але глибина трьох найбільших святилищ тутешнього комплексу співвідноситься пропорційно як 1:2:3. Прямопропорційним є також співвідношення розмірів святилищ.

Образ богині – тотема Інанни ніби пронизував собою весь комплекс Кам’яної Могили.
Зміст написів усередині даних святилищ міг бути пов’язаним із культом місяця.
В одному з них, за словами дослідників, здійснювався ритуал відродження померлих бого-царів.

За малюнками Кам’яної Могили можна простежити первісні релігії — тотемізм, магію, анімізм, фетишизм, культ предків… Комплекс виконував роль храму, що об’єднував три світи (небесний, земний і підземний) упродовж багатьох тисячоліть для різних племен і народів.

Дуже сильною є енергетика землі цього комплексу. Якщо зафіксувати її аерофотозйомкою, отримується зображення у вигляді кілець. Багато-хто вважає цю археологічну пам’ятку не менш значимою за будь-яке з «7 чудес світу».

**Рыжая** · 10 січня, 2017

9. Чотири святилища острова Хортиця

III – II тис. до Р. Х.

Це чотири святилища арійської доби. Найбільше з них – комплекс святилища-обсерваторії. Має форму кількох кілець, або двох, які перетинаються (інша частина). З боків є спеціальні ями, в які, для проведення ритуалів, ставились спеціальні посудини-курильниці.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/02/1%D0%A1%D0%BA%D1%96%D1%84%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD.jpg“Скіфський стан”

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/02/72548662.jpg

Деякі дослідники вважають, що цими святилищами моделюються космографічні міфи аріїв.

Вченими були виявлені характерні познчені напрямки: на точки сходу і заходу Сонця. Сонце поза лінією горизонту зміщується на північ, іде “шляхом Богів” до “величі Богів”. Північ, за древніми віруваннями – це країна Богів…

10. “Кола звірів” Лесівського святилища

Приблизно ІІ – І тис. до н.е.

Унікальне святилище було виявлене на Броварщині неподалік Сокільського.

Комплекс брамоподібної форми має складну структуру.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/karpaty-14-11-e1407526621117.gifЛесівські камені фото: karpaty.net.ua

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/Je2CUisNz3g.jpg

Ритуальні камені у верхній частині мають зображення так званого «кола звірів». Таке явище зустрічається на багатьох об’єктах карпатських капищ. У випадку Лесівського каміння – це бик, птах, козел. Чому саме ці тварини?.. Можливо, вони є елементами зодіакальних кіл, а, можливо, окремими божествами.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/Sikachi-Alian-foto-Evgeny-Pankratiev-91.jpgТак зване коло звірів

На інших каменях висічено однопрофільні образи божеств у вигляді птаха і ящера – головних релігійно-міфологічних персонажів світогляду праіндоєвропейських племен епохи неоліту.

А ще помічено цілий ряд знаків-хрестів на каміні. Окрім численних кам’яних валів було віднайдено навіть залишки невідомої дерев’яної споруди.

11. Мергелева гряда

Приблизний час спорудження – 4 тис. до н. е.

Святилище було відкрито відносно недавно поблизу села Степанівка Перевальського району Луганської області.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-alex0904.jpgфото: alex0904http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-pohodushki.org_.jpgфото: pohodushki.org

Це культовий сакральний комплекс, в центрі якого були поховання. А від центру, наче промені, розходились загадкові кам’яні лінії. «Мергелева гряда» має вигляд цілісної системи кам’яних і земляних споруд (курганів, кругів правильної форми, контурів «доріг» і «променів», викладених з кам’яних плит).

Самі плити — подеколи просто велетенських розмірів – до 10 тонн. Зроблені з вапняку. Та цікаво, що найближче місце, де можна було знайти породи вапняку, знаходиться за 6-8 км від археологічної знахідки. Хто і як міг перенести їх на таку відстань?..

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9-%D0%A4%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B22.jpgфото: Дмитрій Фролов

У численних жертовниках, закономірно, були знайдені людські рештки. Та найцікавішими були тіла дітей, переважно 7-14 років…

**Рыжая** · 10 січня, 2017

12. Іванківське капище з язичницькими ідолами

Приблизний час існування III–IV ст. н.е.

Знайдене у селі Іванківці на Дністрі.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/m5.jpg

Тут було виявлено давньослов’янське язичнецьке святилище. А ще поселення Черняхівської культури. Математичним центром святилища була величезна статуя.

Всього на місці було знайдено три кам’яних ідоли. Два антропоморфних (із зображенням бородатого чоловіка, що тримав руки, складеними навхрест) і один чотиригранний з людськими обличчями. Останній є найцікавішим. Дивлячись одночасно у напрямках всіх чотирьох сторін світу, він, ймовірно, мав захищати людське поселення від всебічного зла.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/m3.jpgЗнайдені кам’яні ідоли

На нижній частині статуї ледь помітно невідомі знаки. За розповідями старожилів, колись тут дійсно були якісь фігурий позначки, але що вони зображували і який був їхній характер – вже ніхто не дізнається.

Неподалік ідолів знайшли залишки споруд, які, як виявилося, були складовими древнього капища. А ще цілу систему ям, призначення яких не розгадане.

13. Лепесівський гадальний храм

III ст. до н. е

Знаходиться неподалік села Лепесівка в долині річки Горинь на Хмельниччині.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/tihanova1.jpgРитуальна піч

У знайденому, як називають дослідники, своєрідному гадальному храмі займались чародійством у прямому значенні слова. Древні люди ворожили на долю, погоду, урожай…

Здійснювали обряд біля води, налитої у священну чашу. На посудині були висічені знаки дванадцяти місяців.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE-%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9-%D0%A4%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B21.jpgфото: Дмитрій Фролов

Вівтар святилища був складний з великих глиняних чаш. І по вінцю однієї з них йшов візерунок: дванадцять прямокутних рамок, в яких укладені були своєрідні малюнки, становили повне коло.

Дуже цікавою лепесівською знахідкою є біконічна ваза. Припускають, що зображення її орнаменту є записами древнього календаря.

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/1378162149_guhbgvmzlxw.jpgРитуальна чара з календарним кругом, знайдена на місці

Загадки, таємниці і містифікації. Обсерваторії, календарі, містичні жертовники та древні спорудження вражають. А енергія цих місць досі дивним чином впливає на підсвідомість.

Сакральні комплекси, знайдені на українських землях, в основному мало досліджені. Та це лише малює три крапки в світовій історії, залишаючи привідчиненими двері істини. Цілком ймовірно, що найдревніші скарби української історії виявляться не менш величними за Стоунхендж і поселення майя …

Багато з описаних святилищ і зараз є місцями поклоніння. Тут моляться богам і Богу, здійснюють обряди. Запалюючи дев’ять священних вогнів перед заходом Сонця, нащадки язичників вони всю ніч здійснюють свій таємничий обряд посвячення в духовний чин Жреця, Відуна або Волхва…

Сюди приходять, щоб відчути єднання з предками, з древніми силами і світами. Саме тут найкраще здійснювати сеанс медитації, що так добре вміли робити наші предки. Люди відчувають тут особливу енергію. Це древні таємничі місця сили…

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2014/08/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9-%D0%A4%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2.jpgфото: Дмитрій Фролов

Radiola · 10 січня, 2017

Як добре ви знаєте українські різдвяні традиції?

Різдвяні традиції відрізнялись у різних кутках України. Та все ж є чимало ритуалів, які можна назвати спільними для всіх. Перевірте себе, чи добре ви знаєте, як святкували Різдво наші предки.

http://life.pravda.com.ua/society/2017/01/6/222010/

**Рыжая** · 11 січня, 2017

Слова скальп, вигвам, скво, томагавк известны каждому. Притягательность этих терминов в их историческом происхождении и загадочной истории, уходящей корнями в глубокое прошлое. Не одно поколение постсоветских государств было взращено на душещипательных историях индейских племен. Кто из нас не раскуривал трубку мира, после хорошей дворовой драки или не отрывал, а потом зарывал томагавк или не бегал по двору, издавая устрашающие индейские гиканья. И свои слова в детских разборках всегда завершали словом "хау" - я все сказал. Может поэтому многим из этого поколения и хотелось оказаться в Канаде, поближе к историческим местам.

Индейцы, los Indios (исп.), os ?ndios (португал.), les Indiens (фр.), the Indians (англ.) - название коренного населения Америки, данное туземцам Колумбом, считавшим, что открытые им земли на самом деле Индия. В наше время во многих американских странах название "индейцы" заменяется словом "коренное население".

Статистика переписи населения в Канаде свидетельствует о том, что в двадцатом веке численность индейцев Канады выросла почти в десять раз. Только с 1980 года численность выросла в два раза. Вот вам результаты заботы правительства о коренном населении в действии. Сейчас численность индейского населения превышает 800 тысяч. И самое интересное, что почти половина младше 25 лет. Судьбы индейских вождей - это целая история в жизни народа. И не только американского. Потрясающая история украинского иммигранта, точнее беженца легла в основу фильма ”Тот, кто прошел сквозь огонь”. Полтавчанин Иван Даценко будучи командиром 10-го авиационного полка был сбит во время Великой Отечественной войны в небе Львова. Дальше немецкий плен, побег к своим, застенки НКВД, этап в Сибирь в Гулаг, опять побег, но уже в Канаду. Иван Иванович Даценко (он же - вождь племени ирокезов Пронзающий Огонь) родился 29 ноября 1918 года в селе Чернечий Яр (Полтавская обл.). Попав в Канаду, Иван без документов и гражданства подался в леса, к индейцам. Вождь ирокезов принял храброго украинца и даже отдал замуж за него единственную дочь. А потом, не имея сыновей, оставил ему и место вождя. Рассказывают о советской делегации, которую повезли на экскурсию в резервацию индейцев-ирокезов. Со слов танцора Махмуда Эсамбаева, у вождя племени были голубые глаза, он говорил на украинском и пел с индейцами ”Розпрягайте, хлопці, коні”. В 2002-ом российская телепрограмма ”Жди меня” пригласила в студию племянницу Даценко — полтавчанку Ольгу Рубан. По фотографиям, сделанным в Канаде 1960-х, женщина узнала в вожде индейцев брата своей матери. Вот такая она история канадско-украинских индейцев. Писать на эту тему можно бесконечно, но в рамках этой статьи - "хау".

**Рыжая** · 14 січня, 2017

Ми із задоволенням смакуємо гамбургери, піцу і солодкі французькі макаруни. Та погодьтеся, що любов до борщу і вареників – просто у крові українця. Чому нам до вподоби саме це, а не інше? Та яка історія формування нашої традиційної кухні? ВСВІТІ спробував розібратись, зрозумівши головні особливості українських національних страв.

Народна кухня — це така ж культурна спадщина українського народу, як мова, література чи мистецтво. Українська кухня складалася протягом віків і з давніх часів відрізнялася різноманітністю страв, високими смаковими і поживними якостями.

Літописи та інші писемні пам’ятки, а також археологічні розкопки, свідчать про багатство і різноманітність їжі, що споживало населення Середньої Наддніпрянщини в період Київської Русі. Крім продуктів переробки зерна і різних овочів, до складу їжі входило м’ясо свійських тварин (свиней, овець, кіз, корів, телят) і птиці (курей, гусей, качок, голубів, тетеревів і рябчиків). З диких звірів найчастіше вживали для харчування диких свиней (вепрів), зайців. З городніх овочів використовували свіжу й квашену капусту, буряки, редьку, моркву, огірки, гарбузи. Це був початковий період формування української національної кухні.

У наступні періоди асортимент урізноманітнюється. Деякі страви (як борщ) стають традиційними. Цікаво, що тоді для української кухні характерною їжею є вживання крові забитих тварин і виготовлення з неї кров’яних ковбас – кров’янки. Любили українці мед та виготовляли з нього найрізноманітніші напої: безалкогольні та хмільні.

Отож, українська національна кухня має свої характерні риси, які істотно відрізняють її від інших кухонь:

1. “…Любив козак дівчину і з сиром пироги”

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/15597.jpg

Це використання виробів із кислого житнього й пшеничного борошна, пирогів, короваїв, калачів, а також із прісного тіста: вареників, галушок, млинців, киселів, каш, а також хліба з маком і медом, куті.

Важко знайти іншу кухню, в якій пироги відігравали б таку роль, як в українській. Широкому поширенню пирогів, безумовно, сприяла піч. Це домашнє вогнище якнайкраще пристосовано для випікання пирогів. Найдавніші — це пироги з прісного тіста. Але й дріжджове тісто з’явилось в Україні дуже давно. Існує думка, що воно прийшло до нас від скіфів-орачів.

2. Варимо, а не смажимо

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/1920x1280_795127_www.ArtFile.ru_-1024x682.jpg

Переважання варіння і тушкування над смаженням, соління — над коптінням. Як відомо, основний спосіб термічної обробки харчових продуктів залежить від конструкції домашнього вогнища. В Україні це було вогнище закритого типу — вариста піч. Тому в Україні переважно готували варену, тушковану і печену їжу.
Запікання — спосіб, при якому харчові продукти запікають у печі або жаровій шафі до готовності, додаючи соуси, молоко, яйця. В такий спосіб виготовляють каші, м’ясо, різні запіканки.

Таким чином виробилися своєрідні смакові стереотипи й звичка до вареної, тушкованої та печеної їжі. Навіть чумаки, які возили сіль із Криму й Приазов’я, та запорізькі козаки в походах робили в землі тимчасову пічечку\кабицю і готували в ній традиційні страви: куліш, кашу, лемішку, галушки. Навіть з упольованої дичини вони переважно варили юшку, а не смажили її на рожні.

3. Цибулька та часничок

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/cybylya_i_chasnyk.jpg

Смакова різноманітність страв і продуктів в українській кухні досягається поєднанням теплової обробки, використанням різних жирів і вживанням місцевих прянощів, таких як цибуля, часник, хрін, кріп, петрушка та інші. Перець, кардамон, гвоздика, кориця – пізні запозичення з XVI — XVII ст.

4. Горілка – неукраїнський напій

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/6002_600x400.jpg

Особливими безалкогольними і алкогольними напоями української кухні є меди, кваси, збитні, узвари. Горілка з’явилася у XV ст.

5. Здорові овочі

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/ea62043397a7c4bf1f62beaed4ff3d97.jpg

Нарізне вживання овочів, а не їх подрібнених сумішей у вигляді салатів, вінегретів. Салати й вінегрети — пізнє запозичення в XIX ст. із Західної Європи.

6. Схильність до вегетаріанства?

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/383542578.jpg

Хлібна, борошняна їжа урізноманітнювалася переважно рибою, грибами, лісовими ягодами, овочами, молоком і значно рідше — м’ясом. Цікаво, що ще до минулого століття м’ясні страви українці вважали святковими і не вживали їх щодня.

7. Проста та вишукана кулінарія

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/0_fcdb0_2b8f9247_orig.jpg

Порівняно проста обробка харчових продуктів: варіння і тушкування. Однак, більшість страв української кухні відзначаються складною рецептурою і складними комбінованими способами їх приготування. Так, під час варіння борщу використовують до 20 складників.

8. Перші страви – головні

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/borshh3.jpg

Щоденне вживання рідких гарячих перших страв: спочатку вариво із зіллям, пізніше борщі, супи, розсольники, кулеші та інших страв, що базуються переважно на рослинній сировині.

9. І куди ж без сала

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/nw_.jpg

Сало вживають як самостійну їжу, головним чином, в сирому, запеченому вигляді, у вигляді шкварок, або у вигляді різної приправи і жирової основи різних страв. Таке відношення до свинини поріднює українську кухню з кухнями західних слов’ян і угорців та сусідів українців білорусів. Сало їдять не тільки сире, солоне, варене, копчене і смажене, на ньому не тільки готують, але ним шпигують інше м’ясо, де сало відсутнє. Його використовують навіть у солодких стравах, поєднуючи з цукром або патокою.

10. Бур`якове меню

http://vsviti.com.ua/wp-content/uploads/2015/09/thumb2-931530949a04c01cf0f0f6d3979ce95d.jpg

Столові буряки, перш за все, основа українського борщу. Крім того, столові буряки використовують для приготування різних салатів: із чорносливом, горіхами, як складова частина різних гарнірів. Особливо цінуються столові буряки, які мають інтенсивний червоний колір.

підготувала Надія Понятишин за матеріалами видання “Українська стародавня кухня”

**Рыжая** · 15 січня, 2017

Історія Львова настільки ж яскрава та дивовижна, як і саме місто, насичена цікавими подіями та знаменитими постатями. Сьогодні Львову вже понад 750 років і йому є Вам про що розповісти. Місто, яке було засноване на перетині вигідних торгівельних шляхів скоро розцвітало та розвивалося, ставши одним із головних торгових центрів середньовічної Європи. Згодом, переходячи під влади багатьох європейських країн, зокрема Польщі, Австрії, Німеччини та Росії, Львів перебирав від кожного зі своїх загарбників якусь частину культури та знань, з часом перетворившись не лише на перлину архітектури, але й столицю сучасного наукового, духовного та мистецького життя.

1256-1340 – Руське Королівство. Львів у складі Галицько-Волинського князівстваhttp://prolviv.com/wp-content/uploads/2016/04/Lwow_11.jpgПанорама Львова 1618 року 1340-1349 – Львів під владою боярської олігархії Дмитра Детька з Перемишля і Данила з Островаhttp://prolviv.com/wp-content/uploads/2016/04/Detko_cr1.jpgДмитро Дедько? – галицький боярин, був фактичним правителем королівства 1353 – Львів під владою русько-литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновичаhttp://prolviv.com/wp-content/uploads/2016/04/img_4d7f4b938bb7a1.jpgЛюбарт-Дмитро Гедимінович – князь Любарський (Східноволинський), Луцький, Волинський та Галицький 1372-1378 – Львів під владою намісника Володислава Опольського, фактично під протекторатом Угорщиниhttp://prolviv.com/wp-content/uploads/2016/04/1024px-W%C5%82adys%C5%82aw_Opolczyk_seal_13791.pngЗ 1372 р. Львовом управляв родич угорського короля, силезького князя Владислава Опольського, який називав себе «господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем» та карбував власні гроші 1378-1387 – Львів під владою Угорщиниhttp://prolviv.com/wp-content/uploads/2016/04/600px-Blason_louis_II_de_Hongrie.svg1_.pngГерб управителів Угорщини 1382-1395 рр. 1387-1772 – Львів під владою Речі Посполитої

1772-1918 – Львів під владою Австрійської імперіїhttp://prolviv.com/wp-content/uploads/2016/04/Wappen_Kaisertum_%C3%96sterreich_1815_Klein1.png

Герб Австро-Угорської Іпмерії в 1867 – 1918 рр.

1914-1915 – Львів під владою царської Росії.

Війська царської Росії у Львові

1918 – Львів під владою Західноукраїнської Народної Республіки.

Листопад 1918 року

1918-1939 – Львів під владою Польщі.

Парад Війська Польського у Львові

1939-1941 – Львів під владою СРСР.

Радянська кавалерія на вулицях Львова. 1939 рік

1941-1944 – Львів під владою нацистської Німеччини.

Червень 1941 року

1944-1991 – Львів під владою СРСР.http://prolviv.com/wp-content/uploads/2016/04/e762aeed7ec7b7760526b79a66013b981.jpg

Радянська армія у Львові. 1944 рік

Від 1991 – Львів у незалежній українській державі.http://prolviv.com/wp-content/uploads/2016/04/cece29f-11.jpgЛьвів, 1989 р. Архів центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Джерело: prolviv.com

**Рыжая** · 17 січня, 2017

Імена перших князів Київської Русі (етимологія)

16 Січень 2017

9099

http://ridivira.com/images/suspilstvo/rusich.jpg

Іван Ющук

З літописів відомі п’ять імен перших князів Київської Русі: Кий, Щек. Хорив (їхня сестра Либідь), Осколд і Дир.

Імена ще язичницькі. Але якого походження? Найавторитетніший “Этимологический словарь русского языка” М.Фасмера так тлумачить ці імена: Кий — від загальної назви кий, Щек — "неясно”; Хорив — від давньоперської назви гори Haraiva; Аскольд (Осколд) — з давньоскандинавського імені Hoskuldr, яке нібито означає “сивоголовий”; Дир — нема пояснення; Либідь — із давньоскандинавського імені Ulfhei?r. Те саме повторено й в “Етимологічному словнику української мови”. В Інтернеті ім’я Дир пов’язують з готським dyr чи djur “звір”. Виходить, що Руссю правили іноземці, за винятком хіба що одного — Кия, ім’я якого безсумнівно слов’янське. Насправді ж, імена всіх п’яти перших князів і їхньої сестри — слов’янські, праукраїнські. Насамперед треба мати на увазі, що наші далекі предки мали зовсім інші імена, ніж ті, що узвичаєно давати людям тепер. Вони відображали різні обставини родинного життя, риси характеру, побажання і могли бути однозвучні із загальними назвами предметів, тварин. Для імен обирали звичайно слова-архаїзми, які і звучали величніше, і менше сплутувалися з побутовими назвами.

1. Ім’я Кий походить від загальної назви кий (у давньослов’янській мові звучало кыи, як і тепер в українській). Але це слово в ті далекі часи мало дещо інше значення. Про це свідчить значення спільнокореневих слів як в українській, так і в деяких інших слов’янських мовах. Наприклад, у сербській мові слово киjа (варіанти киjак, киjача) ? це “груба сучкувата палиця з потовщеним кінцем, яким ударяють”, “довбня”; у болгарській мові кияк має одне із значень “булава”. В українській мові киянка ? “дерев’яний молоток”, діалектне киях ? “качан кукурудзи”, “рогіз”. У близькій до слов’янських литовській мові слово kujis означає “молоток”. Корінь кий той самий, що й у слові кувати, кую (тут відбулося чергування у ? и, як у словах: дух ? дихати, сухий ? висихати). Таким чином, можна зробити висновок, що первісно ім’я Кий означало “окута залізом довбня”, “булава”.

2. Ім’я Щек в українській мові можна співвіднести хіба що із словами тикати, тичка, сутичка (корінь тик). Початковий звук ш у ньому походить з префікса с-, як у слові щастя (старослов’янське съч?стьнъ) чи щепа (від зчепити), а звук т зазнав чергування з ч, як у слові густий — гуща. Його значення прояснюється при зіставленні з іншими мовами. Зокрема, з ним споріднені німецьке слово Stich (запозичене російською мовою як штык), що колись означало “спис”, а також англійське stick (в українській мові воно запозичене як стек), яке й тепер означає, крім іншого, “колоти”, “полювати зі списом”. Отже, у давнину слово Щек, як є підстави припускати, означало “спис”.

3. У слові Хорив, коли його зіставити з такими словами, як красивий, правдивий, сміливий тощо, виділяється суфікс –ив і корінь хор. Цей корінь зберігся в словах хоробрий, хороший (які колись могли бути синонімами). Можна, отже, здогадуватися, що ім’я Хорив у давнину сприймалося як “сміливець”.

4. Жіноче ім’я Либідь споріднене з латинським alba “біла” (ця частина є в словах альбом, альбатрос, альбінос), з німецькою назвою річки Elbe “Ельба”, що має слов’янську назву Лаба, первісне значення якої так само “біла”. Білий колір в українців виступає як символ краси: Причарувала біле личенько (Нар. пісня); Біле личко, чорний вус (І.Котляревський); Не вимили біле личко сльози дівочі (Т.Шевченко). Ще порівняймо італійське bella “прекрасна” і наше біла. Тому можна припускати, що ім’я Либідь скоріш усього означає “красива”, “красуня”.

5 В “Этимологическом словаре” М.Фасмера подано маловідоме тепер слово оско?рд “велика сокира”, “ковальський інструмент для приковування головки бойової сокири”, старослов’янське оскръдъ, словенське oskrd “гострий молоток для насікання каменів у жорнах”, польське oskard “кирка”. Пов’язане зі скорода “борона”, скородити “боронувати”. Це так у М.Фасмера. До цього переліку слід додати ще верхньолужицьке wo?krot “молоток для насікання каменів у жорнах”. У “Словнику української мови” (т. V) це слово подано у сполонізованій формі оскард — з голосним а замість закономірного о. Первісно звук р тут був складотворчим і в українській мові мав дати звукосполуку ор, не ар — як маємо в слові торг (у польській мові targ), І пояснення: “Те саме, що кирка”. Що це за інструмент, свідчить речення, взяте з твору К.Гордієнка: “Оскардами не лише зрубують навар в котлах, — дізнався Оверко, — а також тешуть дикий камінь”. У літописах ім’я одного з двох убитих варягами київських князів часто записують не тільки у формі Аскольд, а й у формі Осколдъ — з початковим о без м’якого знака. То, може, воно те саме, що й оскорд, тобто Велика Сокира? Але ж ці слова не зовсім однакові, щоб їх можна було беззастережно ототожнювати: в імені князя маємо звук л, а не р, як у слові оскорд. Тим часом у слові оскорд є збіг двох проривних приголосних — р і д. А українська мова, де може, уникає такого збігу: хрест, а не “крест”; хто, а не “кто”; розмовне дохтор, а не “доктор”; ім’я Віхтір у творі С.Васильченка, а не “Віктор”. Отже, і в імені князя один з двох проривних внаслідок регресивної дисиміляції мав перейти на щілинний. В українській мові р звичайно змінюється на л: рицар — лицар, рибарити — рибалити, мурує — муляр (не “мурар”!). Тож є всі підстави ім’я Осколд ототожнювати з таким грізним у ті часи видом зброї, як оскорд — Бойова Сокира! До речі, дієслово скородити, від якого, безперечно, й утворено ім’я Осколд (префікс о- в цьому імені надає відтінку доконаності дії), ще й дотепер зберігає значення “завдавати ударів”. У “Вирі” Григорія Тютюнника читаємо: “Де тільки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бійкою, — безпремінно й Інокентій там треться… Вривається з гиркою- фунтовичком у кулаці — і пішов скородити направо й наліво”. Те саме значення дієслово скородити має і в Т.Шевченка: “За що скородили списами Московські ребра??. Засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили”.

6. Значення імені Дир (не Дір!) легко встановити, якщо взяти до уваги словенську мову. У ній dir (читається [дир]) — біг, чвал; dirka — змагання зі швидкості; dirkati — змагатися з бігу. У російській мові цей корінь зберігся у слові удирать, в українській він зредукувався в звороті дати драла й у словах дременути, драпати. Отже, ім’я князя Дира переконувало його одноплемінників, що він незрівнянний бігун. Це була одна з неодмінних рис справжнього воїна. Пригадаймо, як цю якість високо цінували стародавні греки. Отже, з повною підставою можна припускати, що імена перших князів Київської Русі мали такі значення: Кий — Булава, Щек — Спис, Хорив — Сміливець, Осколд — Бойова Сокира, Дир — Бігун, Либідь — Красуня. Адже й християнські імена творилися так само від загальних назв: Петро — Камінь, Микола — Переможець, Олексій — Захисник, Кузьма — Краса, Леон — Лев тощо

**Рыжая** · 8 березня, 2017

Тут, правда,больше о России.

=============================

Куликовская шапка, или Исторические мифы России

Вчора о 20:39180961367

«ТСН. Блоги»

Любая вменяемая страна тщательно холит и лелеет свою историю, свои исторические мифы, выпячивая победы и помня о поражениях. На некоторых особо знаковых событиях сознательно делаются акценты. Например, любой современный украинец знает, что в начале прошлого века была борьба за независимость с Махно, Петлюрой и битвой под Крутами, а после поражения в этой борьбе, как следствие, были СССР и Голодомор.

До этих событий были запорожские казаки с Хмельницким и Мазепой, а ещё раньше Киевская Русь с Владимиром, который крестил, и Ярославом, который мудрил. Ещё раньше где-то были скифы и трипольцы, а вот после Голодомора была Вторая мировая, УПА, потом опять СССР, Афганистан, Чернобыль и независимость с двумя революциями. Где-то между этими событиями бродят Тарас Шевченко, Леся Украинка и Григорий "Світ-ловив-мене" Сковорода.

Это обычный базовый набор среднего украинца. Можно не знать про Галицко-Волынское княжество или, например, про Республику Чёрного Леса, и никто не назовёт тебя неучем, а вот если в сознательном возрасте сказать, что не слышал про Богдана Хмельницкого – повертят пальцем у виска.

Базовый исторический набор украинца вполне логичен. Это внятная цепочка государств, которые стали корнями современной Украины, личностей, которые строили эти государства и культуру нации, и событий, которые радикальным образом меняли ход истории на наших землях. Все эти события происходили в реальности, и каждое из них было чрезвычайно важным. Этих событий в базовом списке могло быть и больше. Например, не все знают о Брестском мирном договоре (на самом деле их было два, но не суть), по которому Советская Россия вместе с Германией, Австро-Венгрией и их союзниками признала независимость Украинской Народной республики в 1918 году. Но вряд ли договор был бы подписан без самопожертвования молодых украинцев под Крутами, а об этом событии слышали ну уж точно все, поэтому хоть какое-то равновесие тут поддерживается.

Тот факт, что все знают о Крутах, но не все – про выдающуюся победу украинской дипломатии в Бресте (Бересте), как и то, что многих выдающихся побед украинских войск нет в базовом историческом комплекте украинца, много говорит о нас как о нации. Мы не любим врать, но имеем лёгкий комплекс жертвы. Для нас говорить о драмах и поражениях легче, чем о победах и весёлых временах.

Но самое главное проговорим ещё раз: базовый исторический набор украинца логичен и полон. Все события в нём происходили на самом деле. Все персонажи заслуживают внимания. Все события важны.

А вот в случае с Россией всё наоборот. Конечно, у неё нет комплекса жертвы. Наоборот, Россия – хищник. Ее базовый исторический набор – это стандартный набор империи: победы, завоевания, цари-самодержцы.

Но большинство событий базового исторического набора россиян никогда не происходило в реальности. В лучшем случае – происходило совершенно не так, как они их себе представляют.

Иначе говоря, русский исторический набор фактов построен на лжи и дерьме. И сейчас мы с вами это докажем.

Что знает об истории России среднестатистический россиянин? Конечно, он знает про Киевскую Русь (которую они в последнее время по понятным причинам называют "Древнерусским государством"). Знает фразу "Киев – мать городов русских" и воспринимает её как знак того, что Киев – русский город. Когда россиянин узнаёт настоящее значение этой фразы, у него случается разрыв шаблона. Потому что "мать городов" — это калька от греческого слова "метрополия" (????? — мать, ????? — город), а фраза "Да будет Киев матерью городов русских" означает провозглашение Киева столицей русских городов.

В таком виде фраза становится значительно менее привлекательной для россиянина, и он старается как можно быстрее стереть её из памяти. Как и то, что подавляющее большинство ключевых событий времён Руси происходили на землях украинских, но никак не на российских. Эту деталь россияне обычно стараются игнорировать.

Зато помнят русские словосочетание "Куликовская битва", и вроде бы там замешано Куликово поле, Дмитрий Донской и некто Мамай.

Русские летописи доводят войско хана Мамая (который, кстати, был не ханом, а очень даже беклярибеком, чем-то вроде премьер-министра) до полутора миллионов человек и утверждают, что в битве выжил только каждый десятый золотоордынец. Только есть одно маленькое "но": на Куликовом поле (а его расположение прекрасно известно) не осталось ничего, что могло бы свидетельствовать о великой битве русских войск с золооордынцами. Ни могил. Ни оружия. Ни наконечников стрел. Ни скелетов людей. Ни скелетов коней. Ни-че-го. Хотя русские учёные в поисках доказательств великой победы просеяли всё поле многократно, вдоль и поперёк. Ноль.

Советские и российские учёные придумывали впечатляющие полётом фантазии отмазки про чернозём, который якобы растворил все останки, включая кости (и наконечники стрел, ага), про то, что "все вещи были безумно дорогими" (включая кости, наверное), и их растащил непонятно кто и когда… Короче, либо войска аккуратно убрали за собой всё, причём с использованием металлоискателей (конечно, очень распространённых в четырнадцатом веке), либо эпичной битвы не было вообще, а было небольшое столкновение (если было хотя бы оно).

Поэтому советским, а позже российским учёным, которые столкнулись с жестокой реальностью, пришлось резко ужать масштаб битвы. Теперь о полутора миллионах золотоордынцев речь уже не идёт, как не идёт и о сотнях тысяч. Количество участников битвы сократилось до 5-6 тысяч с каждой стороны (и это у русских историков, западные вообще сомневаются, что битва была). Сократилось в масштабах и поле битвы. Вместо десятикилометрового фронта теперь аккуратно говорят о небольшой поляне шириной в несколько сотен метров.

Но даже если битва была, даже если русские красиво победили, то это изменило примерно ничего. Повторяю по буквам: Николай, Иван, Харитон, Ульяна, Яков. Ничего. Потому что Мамай был узурпатором, незаконным правителем Золотой Орды. Законный правитель, Тохтамыш, никуда не делся. Он подождал, пока русские ослабят Мамая бесконечными стычками, потом преспокойно добил его и стал править Ордой, а вместе с ней и её холопами – русскими княжествами.

Более того, спустя два года после Куликовской битвы Тохтамыш прошёлся по русским княжествам и сжёг Москву, напомнив таким образом о долге по выплате дани. Победитель Куликовской битвы, князь Дмитрий Донской, намёк понял и долг выплатил, подтвердив, что является верным слугой Орды. С тех пор платил регулярно до самой смерти. Орда два раза не намекала.

Платили, кстати, все русские князья ещё лет двести, до Ивана Грозного включительно (и это при том, что Орда развалилась задолго до этого самого Грозного). Платили по инерции. Помнили, наверно, про намёки.

Кстати, ровно та же история, что и с Куликовской битвой 1380 года, случилась и с "Ледовым побоищем" 1242 года. Тоже часть базового исторического набора среднестатистического россиянина. Ну вы помните – немецкие "псы-рыцари" Тевтонского ордена построились "свиньёй", пошли на русских по льду Чудского озера, провалились под лёд из-за тяжёлых доспехов и утонули. А кто не утонул, того на берегу добили русские. В общем, все умерли.

Только умерли они примерно так же, как монголы Орды на Куликовом поле. То есть растворились в земле, или распались на атомы, или наложили на себя заклятие невидимости, потому как ни их останков, ни каких-либо признаков пребывания там русских войск никто не нашёл, хотя искали, конечно, усиленно искали. Да и в сообщениях тех времен о сражении никто под лёд не проваливался, это додумали уже позднее. И рыцарей погибло примерно 20 или 30 человек, а всего немцев было сотни три-четыре, то есть на "побоище" это уже как-то не тянет.

И эта стычка, так же, как и "Куликовская битва, ничего не изменила, потому что Тевтонский орден (точнее, Ливонский орден как филиал Тевтонского) особой угрозы русским княжествам не представлял. А с ключевой угрозой, Золотой Ордой, летописный победитель тевтонцев Александр Невский благополучно справился свойственным ему методом глубокого прогиба. Иначе говоря, он полностью покорился золотоордынцам, помогая им бороться с русскими противниками, то есть со своими же соотечественниками. Наверное, именно за это русская православная церковь назначила Александра Невского святым.

В западной историографии, кстати, о стычке на Чудском озере почти не вспоминают ввиду её никчёмности. Но фильмов про тонущих подо льдом "псов-рыцарей" снято в СССР немало, и миф утвердился.

Возвращаясь к базовому историческому списку россиян. Они несомненно помнят Ивана Грозного, только не помнят, что именно он сделал. Россияне (проверено) впадают в состояние транса при попытках выяснить у них, что такое опричнина, почему Грозный бежал из Москвы (которая позже опять была сожжена: это у них такая хорошая традиция, вероятно), почему позорился перед татарскими послами, выходя к ним в дешёвой одежде, и вообще как он, потомок того самого разбитого (или не разбитого) на Куликовом поле Мамая, оказался на московском троне. Иначе говоря, россиянам в Иване Грозном нравится то, что он Грозный. Что он делал или во внешней и внутренней политике – это уже другой вопрос, главное, что их, холопов, палкой учить не забывал. Любят они таких правителей.

И ещё где-то там, в базовом наборе, фигурирует шапка Мономаха, якобы подаренная византийским императором Мономахом своему внуку, киевскому (ага) князю. На самом деле византийцы как представители европейской цивилизации такую лютую безвкусицу, конечно, никому не дарили. А подарил её, скорее всего, Узбек-хан, правитель всё той же Золотой Орды. Подарил московскому князю как своему слуге, с барского плеча. И много русских правителей венчались на царство именно с этим головным убором – символом подчинения и зависимости от Орды – убеждая себя и окружающих, что это подарок византийского императора, равного им по величию.

Тьфу, позорище. Ладно, поехали дальше...

...А дальше у россиян обычно следует временной провал, в котором барахтается Пётр Первый, который что-то там рубил – то ли бороды, то ли головы, то ли окно в Европу. Некоторое россияне, напрягшись, вспомнят, что Пётр основал Санкт-Петербург, но вряд ли смогут сказать, почему русский император назвал новопостроенную столицу на голландском языке (а если им сказать, что термин "Россия" – это тоже не русское, а греческое слово, россияне могут впасть в кататонию). Не зная ничего вышеперечисленного, россияне прекрасно помнят про гетмана Мазепу и готовы часами обсуждать его "предательство". Чудеса избирательной памяти, не иначе. "Тут помню, тут не помню".

После Петра и Мазепы опять следует временной провал, который притормаживается Отечественной войной с Наполеоном. Тут русские помнят Бородинское сражение (по сути, завершившееся ничьей, но отступили-то русские), и сожжение Москвы. Кто её, Москву, поджёг, непонятно до сих пор – то ли грабители, то ли полицейские, то ли сами французы по случайности – но многие в мире согласятся, что пора бы и повторить.

(Кстати, почему-то во многих из тех событий, которые входят в базовый исторический набор россиянина, Москва сгорает. Интересный факт с точки зрения психологии этой нации.)

Далее после Наполеона опять идёт временной провал, и вроде бы как где-то тут была оборона русскими войсками Севастополя (спойлер: Севастополь был сдан) в Крымской (спойлер: Крим – це Україна) войне (спойлер: война была проиграна), а потом русско-японская война в начале ХХ века (спойлер: эта война тоже была проиграна). Далее в базовом историческом наборе россиян идёт... не угадали, не Первая мировая война. Первую мировую россияне игнорируют. Просто забывают, несмотря на колоссальные жертвы своего народа. Потому что эту войну Россия с треском проиграла.

Вместо этой войны в базовом списке идут Ленин с Великой Октябрьской революцией и штурмом Зимнего дворца. Коротко, по факту: революция та была на самом деле переворотом, вовсе не великим, и сейчас уже даже не октябрьским (по новому стилю Октябрьская революция произошла в ноябре). А Зимний дворец много часов подряд от пяти тысяч матросов-большевиков защищали 137 женщин, 2-3 роты юнкеров и 40 инвалидов Георгиевских кавалеров, возглавляемых капитаном на протезах. Весьма выдающаяся победа, ага. Силы были почти равны.

(Ещё некоторые россияне помнят, что коммунисты расстреляли Николая Второго, но про личность Николая они почти что ни черта не знают, а зря. Одна только страсть на досуге стрелять в кошек чего стоит.)

После Ленина россияне припоминают Сталина и Вторую мировую, но не всю. Тот факт, что СССР и персонально Сталин долго были союзниками Гитлера, россияне тоже стараются не вспоминать. Зато с явным удовольствием рассказывают, сколько именно миллионов россиян заплатили жизнями за победу в войне, хотя с точки зрения логики победа тем ценнее, чем меньшей кровью была добыта. Но нет. У россиян всё иначе. Чем больше русских погибло в войне, тем лучше. Ну, тут я не буду с ними спорить. Наша пехота и артиллерия уже три года работают над тем, чтобы война на Донбассе стала для россиян очень ценной.

...История Второй мировой начинается для россиян коварнейшим нападением Гитлера 22 июня 1941 года. Немецкие войска молнией дошли до Москвы и Ленинграда, где их остановили доблестные советские войска. О том, почему немцы продвигались так быстро, россияне предпочитают не думать. А о том, что на сторону немцев их "дедывоевали" переходили миллионами и потом вместе с ними шли против СССР под бело-сине-красными флагами — никогда не вспоминать.

Равно как и о том, почему с севера Ленинград блокировали не немцы, а финны (разгадка: потому что нечего было нападать на финнов несколькими годами ранее). Стараются они не вспоминать и о том, что ключевые геройские подвиги отдельных личностей этой войны были выдуманы или изменены пропагандистами.

Не было двадцати восьми "героев-панфиловцев", уничтоживших 18 немецких танков. То есть какой-то бой там был, но танков там уничтожили, конечно, в разы меньше, да и оборонявшихся было не 28, а больше, и некоторые из посмертно представленных к наградам очень даже выжили, а кое-кто так вообще перешёл на сторону немцев. И фразу "Велика Россия, а отступать некуда, позади Москва" никто не говорил. Её придумал пропагандист, что и доказала прокуратура Советского Союза, проводившая после войны своё расследование и признавшая историю о "героях-панфиловцах" выдумкой.

Не таранил героический лётчик Гастелло немецкие танки на горящем самолёте. Александра Матросова, который якобы закрыл своей грудью вражеский дзот, звали Шакирьян Юнусович Мухамедьянов, да и дата подвига (причём непонятно, то ли осознанного, то ли случайного) была пропагандистами перенесена на 23 февраля, ко Дню армии, хотя "Матросов" вообще попал на фронт только 25 февраля. И так далее и тому подобное.

Вторая мировая для россиян завершилась взятием рейхстага. Для них это знаковое событие – ну, вы помните, "дошли до рейхстага", чёрно-белая фотография с красным флагом и так далее. Почему советским войскам так дался именно рейхстаг – для меня лично большая загадка, и вот почему.

Само слово "рейхстаг" означает "государственное собрание". Рейхстаг – это немецкий парламент. Только вот в Третьем Рейхе парламент был не нужен. Он не работал. А само здание сгорело ещё в 1933-м (и пожар стал поводом устроить массовые чистки коммунистов, которых обвинили в поджоге). Потом его, конечно, отреставрировали, но никакой принципиально важной роли здание Рейхстага не играло совершенно. Парламент в нём давным-давно не собирался, а само здание изредка использовалось для партийных собраний НСДАП и массовых мероприятий.

Иначе говоря, оно стало чем-то вроде дома культуры с почасовой арендой. И конечно, там не было ни штаба, ни бункера Гитлера, ни самого Гитлера. Они находились неподалёку, в пределах километра: штаб – в здании рейхсканцелярии, бункер фюрера – в ста метрах от неё. Но то ли "дойдём до канцелярии" звучало для пропагандистов хуже, чем "дойдём до рейхстага", то ли ещё по какой-то причине, мне неведомой, но ни рейхсканцелярия, откуда управлялся Рейх, ни захват бункера, в котором Гитлер покончил с собой, такого энтузиазма у россиян не вызывали и не вызывают. Загадка.

После окончания Второй мировой и последовавшей смерти Сталина поводы гордиться у россиян почти заканчиваются. Они припоминают Хрущёва, который вроде бы стучал ботинком по трибуне (зачем – они не помнят), и что-то ещё было связано с кукурузой, и зачем-то Хрущёв отдал Крым Украине (почему – они не знают, и знать не хотят). Был ещё Брежнев, но что он сделал – они не помнят. Потом был Горбачёв, который развалил СССР ("...какую страну просрали!..") и ввёл "сухой закон" (что из этого вызывает больше негодования в русской душе, развал Союза или запрет на алкоголь, это ещё большой вопрос).

Потом был Ельцин, который пил, и Путин, который почти не пьёт. На Путине мифы заканчиваются. Он сам – миф. Как и большинство ключевых и даже священных для россиян исторических событий. Их базовый исторический набор, как коктейль, состоит из вымыслов вперемешку с передёргиваниями (смешать, но не взбалтывать). Разумеется, это не мешает россиянам в эти бредни верить. Верить для них как раз проще всего – проверять и анализировать сложнее.

Но нация, построившая историю на лжи, не может не быть лживой насквозь. И за три последних года мы в этом убедились.

Кстати, что-то давненько у них Москва не сгорала. Хорошо, что это поправимо.

**Рыжая** · 5 червня, 2017

НАЩАДКИ РУСІ Жінки з династії Рюриковичів при європейських дворах ХІ–ХІV ст.

http://likbez.org.ua/wp-content/uploads/2016/09/11-150x150.jpg

Автор:Мирослав Волощук

Опубліковано: 02.11.2016

Від моменту християнізації династії Рюриковичів наприкінці Х ст., а разом з тим – навернення до нової віри усіх інших поступово підкорених східнослов’янських (і не тільки) земель та народів між Карпатами на заході та Волгою на сході, а також від Новгороду на півночі та причорноморського узбережжя на півдні, розширювалася й географія укладення матримоніальних зв’язків із сусідніми суверенами, які тепер визнавали київську династію членом християнської спільноти.

http://likbez.org.ua/wp-content/uploads/2016/11/daughters.jpg

Дружина і доньки Ярослава Мудрого. Фреска на стіні Софійського собору у Києві (збереглася фрагментарно). Малюнок Абрагама ван Вестерфельда (1651 р.)

В силу династичних і політичних домовленостей їхніх батьків, лише до країн Західної Європи, упродовж X–XIV ст. виїхали десятки князівських доньок. З них найчастіше до Польщі (18 випадків одруження з династією П’ястів, й 1 випадок шлюбу із невінценосним (не королем) сілезьким вельможею Петром Влостовичем), Угорщини (7 або 8 випадків шлюбу з представниками династій Арпадів і Анжу, а також 2випадки шлюбу з невінценосними знатними угорськими родами, зокрема Ґуткелед), Чехії (4 випадки одруження з династією Пшемислідів), рідше – до Німеччини (1 одруження з представниками імператорської Салічної династії та 2 казуси шлюбів з представниками невінценосної династії Шварцбурґів), Данії і Норвегії(3 випадки шлюбів з представниками династії Естрідсенів, в тому числі бічних відгалужень), Литви (2випадки шлюбу із представниками династії Гедиміновичів), Франції (1 випадок шлюбу з представником династії Капетингів), Англії (1 казус шлюбу з представником династії Етелінґів). Інші казуси «заміжжя за межі малої батьківщини» торкаються головно земель «нелатинського» світу, і в нашому випадку їх не розглядаємо.

Про життя деяких із виданих заміж до інших країн князівен залишилося немало іноземних писемних свідчень, бо, наше літописання зазвичай не вшановувало цих жінок належною увагою.

http://likbez.org.ua/wp-content/uploads/2016/11/Paten_of_P-ock-294x300.jpg

Агафія Святославівна (пом. 1248), донька сіверського та перемишльського князя Святослава Ігоревича, дружина мазовецького князя Конрада. Зображена на так званій Плоцькій патені у верхньому лівому куті

Статистика свідчить, що найчастіше укладали шлюби із найближчими сусідами-католиками – угорцями, поляками, чехами (в сумі 40 випадків із всього 50-ти). Певна річ, у частині окреслених випадків немає змоги чітко встановити імені князівни, виданої заміж за кордон; у наведеній статистиці також є й дискусійні випадки. Серед найвеличніших за своїм статусом (хоча, можливо, й найбільш нещасливих в особистому житті) була Євпраксія Всеволодівна (1069/1071 – 1109) – спершу наречена й дружина маркграфа Північної Саксонської марки Генріха Штаденського (1065–1087), а згодом – дружина німецького імператора Генріха IV (1050–1106).

Були й Рюриківни, про яких знаємо найбільше завдяки їхній активній діяльності та пильній увазі придворних істориків. До кінця ХІІІ ст. серед таких доволі багато відомо про долю й оточення трьох: доньку великого київського князя Ярослава Володимировича – Анну, королеву Франції (1051–1060), дружину Генріха І (1008–1060), а після його смерті – графа Рауля де Крепі(† 1074); доньку колишнього новгородського князя Ярослава Володимировича (бл. 1155-1165 – кінець 1205-1209) – Ґримиславу(† 1258), краківсько-сандомирську княгиню (1208/1209–1211 – до 1227), вдову польського володаря Лешека Білого (1184/1185–1227); і, врешті, про доньку колишнього галицького князя Ростислава Михайловича (бл. 1223 – після 1264), що від 1247 р. був господарем Мачви, розташованої на півдні володінь угорської династії Арпадів, – Кунеґунду († 1285), королеву Чехії (1261–1278), дружину короля Пшемисла ІІ Оттокара (1231–1278). Про цих жінок написано не одне монографічне дослідження, головно – іноземними істориками. Опубліковані й акти, складені й підписані Рюриківнами за життя.

http://likbez.org.ua/wp-content/uploads/2016/11/Kunguta-225x300.jpg

Кунеґунда Ростиславівна – королева Чехії. Ілюстрація Збраславської хроніки кінця XIV ст.

Деякі з жінок привели на світ володарів, що згодом посіли престоли одразу кількох династій. До слова, син Кунеґунди, Вацлав ІІ (1271–1305) короткий час був королем Чехії та Польщі, а онук Вацлав ІІІ (1289–1306) – королем Чехії, Угорщини та Польщі. Відповідно, дідом і прадідом обох був руський князь Ростислав Михайлович, що походив із чернігівської гілки Рюриковичів – Ольговичів. Інші ж випадки заміжжя, як от шлюб Софії Данилівни († друга половина 60-х рр. ХІІІ ст.), доньки короля Русі Данила Романовича (1201–1264) із представником роду Шварцбурґів спричинив використання тими у майбутньому предикату «прозваний Руським» на знак поваги і гонору.

Найчастіше, як свідчать генеалогічні студії, руські князі впродовж ХІ–XIV ст. родичалися із польськими П’ястами. Друге місце посідали угорські Арпади. Це пояснювалося не лише спільністю кордонів, а й близькістю мов (при угорському дворі умовне «слов’янське есперанто» було, мабуть, другою з найуживаніших мов), культури, а також схожістю традицій монарших дворів.

**Рыжая** · 12 червня, 2017

"З XVI ст. в голови людей втовкмачували і вселяли міф, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського ; що Київська Русь - колиска трьох братніх народів - російського, українського та білоруського, що росіяни за законом «старшого брата» мають право на спадщину Київської Русі", - написала користувач з ніком Молі у своєму блозі на blog.i.ua, передають Патріоти України, та продовжила:

"Відомо що: Під час існування держави Київської Русі про Московську державу не було жодної згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, заснований ханом Менгу- Тимуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь вже існувала понад 300 років ; - Немає жодних фактів про зв'язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI в.

У той час, як в 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані. Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» з'явився на світ кілька століть пізніше русичів - українців. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприйняття.

https://1.bp.blogspot.com/-rLsg8wkdRi4/WQYE_eJp3eI/AAAAAAAAF6o/S5V8oUEQsmscgQqI3p3BpjuNRrpQ9M7igCLcB/s640/06204946_ak.jpg

Усім відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великоросійського» і російського народу, а була Суздальська земля - земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило до складу Золотої Орди - держави Чингизидов. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики обходять мовчанням питання про своє національне походження.

Московити, великороси - хто вони ? Московити.

У IX -XII ст. великий край від Тули, Рязані і нинішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші - все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великороси». У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха - Юрій Долгорукий, який залишився без княжого столу в Київському князівстві.

Юрій Долгорукий почав князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. У нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований у лісовій глушині в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій порвав усі зв'язки з батьківської дружиною і зі старими київськими звичаями. У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ : прийшов як варвар, яка не відчував ніякої спорідненості зі слов'янською святинею - Києвом. За короткий час (50-80 років) в кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уродженець від матері - мерянкі, муромчанкі, мокшанкі...

Так з'явилися на землі «Моксель» князівства : Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. У цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масовий «перетікання» слов'ян з Наддніпрянщини на землю «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов'янам з родючих земель Придніпров'я йти через непрохідні хащі і болота тисячі кілометрів на невідому полудикую глушину?

На основі християнства на землі «Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською. Московія, як князівство, що виникло в 1277 р. за наказом татаро- монгольського хана Менгу- Тимура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Данило (1277-1303) ( молодший син Олександра т.зв. «Невського»). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів.

У 1319 хан Узбек ( про це йдеться у вищезгаданому романі - дослідженні В. Бєлінського ) призначив свого брата Кулхана питомою московським князем, а з 1328 р. - Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий, як «Калита», Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319-1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чингизидов в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 в Московії перервалася династія роду Чингісхана, яка почалася від князя Івана Калити ( Кулхана ).

Тобто близько 270 років Москвою правили чисті Чингізиди. Нова династія Романових ( Кобиліних ) в 1613 зобов'язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старої династії Чингізидів. Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро- монгольської державності в Московії.

ЯК ЖЕ СТВОРИЛИ МІФ ПРО РОСІЮ?

Ще за часів князювання Василя III (1505-1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ'я МОНАХ ФІЛОФЕЙ : «ДВА РИМИ ВПАЛИ, А ТРЕТІЙ СТОЇТЬ, А ЧЕТВЕРТОМУ НЕ БУТИ». З тих пір у росіян зароджується думка всемогутності і «богообраності», що «Москва - третій і останній Рим». Ці думки поширювалися і затверджувалися в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше - царями заради цієї ідеї - маячні.

У царювання Івана IV ( Грозного ) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії посилюються. Так, за переказами, шапка Мономаха, нібито подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом - базилевсом Костянтином IX, вважалася символом передачі влади Візантією Київської Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а й на спадщину колишньої Візантійської імперії. Насправді, шапка Мономаха була золотою Бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319-1340), який пристосував цю тюбетейку для свого звеличення. ( Логвин Ю. «Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха»/ / Час. - Київ, 1997, 27 березня).

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро I. Він вперше в 1701 р. видав указ про вилучення у підкорених народів всіх письмових національних пам'яток : літописів, хронографів, хронік, стародавніх історичних записів, церковних документів, архівів і т.д.. Особливо це стосувалося України -Руси. У 1716 р. Петро I «знімає копію» з так званої Кенігсберзької літописі, де було показано «об'єднання» стародавнього літописання Київського і Московського князівств і обгрунтовувалося єдність слов'янських і фінських земель. Однак доступ до «копії» - фальшивку, як і до самого оригіналу, був закритий.

Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій - написання так званих «Загальноруських літописних зведень», в яких обгрунтовувалося право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 ЖОВТНЯ 1721Р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів - росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі - українців історична назва Русь.

Катерина II, продовжуючи фальсифікацію, своїм указом від 4 грудня 1783 створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова, у складі 10 видатних істориків. Основне завдання, яке було поставлено перед комісією, полягала в тому, щоб за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зведень та інших фальсифікацій обгрунтувати «законність» присвоєння Московією історичної спадщини Київської Русі та створення історичної міфології держави Російської.

Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямках: - Збір усіх письмових документів ( літописів, архівів тощо ). Ця робота вже частково було зроблено Петром I. Збір матеріалів проводився не тільки зі своєї країни, а також з інших країн - Польщі, Туреччини та ін. - вивчення, фальсифікація, переписування і знищення історичних матеріалів.

Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Лаврентіївський літопис» і багато інших. Деякі літописи переписувалися по кілька разів, а оригінали знищувалися або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, виданої в 1776 і 1787 рр..., «Історія Російська з найдавніших часів» В. М. Татіщева , видана 1747г.

Написання нових «загальноруських зведень», які писалися в XVIII в., А подавалися так, що вони XI, XIII, XIVвв. Всі ці склепіння проповідували «загальноросійську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов'янські племена (поляни, древляни, сіверяни та ін.), Які вже були християнами, в «Залещанськіх» землях жили фінські племена ( мурома, меря, весь, мокша та ін.), Які знаходилися в напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI в. ; - Для обгрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зведень. Всі ці склепіння і літописи, як вказується в романі - дослідженні В. Бєлінського, є тільки в переписаному вигляді, І ЖОДНОГО ОРИГІНАЛУ. ЖОДНОГО! Все це вказує на неймовірні за масштабами безсоромності і нахабства фальсифікації при створенні історії Держави Російської.

https://3.bp.blogspot.com/-zefUhotaDnI/WQYFPLASu1I/AAAAAAAAF6s/r6gxrGfi8dEBX9UYmPp4AC7R2yAQzrr0ACLcB/s640/06205632_ak.jpg

http://patrioty.org.ua

SHARE:

**Мастер_Вегард** · 15 червня, 2017

Основной шок, ожидающий украинцев после массового посещения заграницы, будет испытан ими не в Европе

Вступление в силу безвизового режима между Украиной и ЕС, которое позволит многим украинцам впервые посетить Западную Европу, не может не наводить на ряд размышлений, касающихся исторического и культурно-политического контекста этого события.

Счастливым обладателям биопаспортов, нервно укладывающим чемоданы для пересечения украино-польской границы, было бы неплохо напомнить себе, что они не являются первыми украинцами, готовящимися массово посетить Европу.

Последний раз подобной привилегией воспользовались в середине 17 века десятки тысяч украинских козаков под предводительством Богдана Хмельницкого, которые вторглись в европейскую часть Польши и осадили Замостье – польскую версию классического европейского города-крепости эпохи Возрождения. Только вместо чемоданов, украинцы прибыли тогда в Европу с огнем и мечом, а торговлю и государственные связи – в отличие от сегодня – стали после этого налаживать с набиравшим силу северным соседом.

Дальнейший ход событий показал, что украинцами тогда была совершена серьезная ошибка, изменившая ход нашей национальной истории и на сотни лет выбившая Украину из орбиты европейской цивилизации.

Европа, на которую обрушился гнев украинцев позднего средневековья, стремительно менялась.

И та увядающая католическая землевладельческая Польша середины 17 века, по которой наши предки судили обо всей европейской цивилизации, была уже вчерашним днем новой протестантской капиталистической Европы – как раз той Европы, результаты существования и деятельности которой и собираются вскоре обрадовать глаз простого украинца.

Сегодня украинцы получат возможность почувствовать то, что было отобрано у них их собственной историей.

Увидеть прекрасные дороги, чистые пространства и старинные уютные города Западной Европы. Попробовать вкусную еду и напитки национальных европейских кухонь, посетить музеи, полные причудливых произведений мирового искусства. И, пожалуй, главное – ощутить непривычную для нас размеренность жизни обычных европейцев, планирующих свою жизнь на десятки лет вперед в расчете на то, что правила игры, на которой основана вся их жизнь, останутся фундаментально неизменными и через десять, и через сто лет.

Но все же основной шок, ожидающий украинцев после вступления в силу безвизового режима и массового посещения заграницы, будет испытан ими не в Европе.

Наоборот, этот шок должен встретить их у себя на родине, которую они вынуждены будут увидеть совершенно новыми глазами после посещения Запада.

Украинцы не смогут не спросить себя: почему, обладая такими же, как и европейцы, строением тела и объемом мозга, они живут в реальности, которая настолько разительно отличается от европейской своей неуютностью, недоделанностью и непроходимостью?

Они не смогут не задаться вопросом, почему при формально практически той же политической системе, что и в Европе, Украина представляет собой полную ее противоположность, утопая в воровстве, коррупции и взаимном недоверии?

После массового возвращения домой из европейских поездок, украинцы не смогут продолжать игнорировать тот факт, что, в отличие от Европы, на вершину их общества поднимаются не лучшие представители человеческой породы, дискредитирующие изобретенную в Европе демократическую систему не хуже, чем африканские или азиатские диктаторы.

И, наконец, украинцы не смогут более закрывать глаза на, пожалуй, наиболее близкий к правильному ответ на все вышеупомянутые "проклятые" вопросы – ведь в Украине поменялось уже достаточное количество политических лидеров, чтобы понять истину:

Настоящая проблема лежит не в низком качестве наших избранников как политиков – а в нашем общем низком качестве как демократического общества. И реалистично изменить общество к лучшему можно только долгим демографическим путем.

Поэтому, в свете всего изложенного выше, украинцам, готовящимся сейчас ринуться обозревать архитектурные и иные красоты Западной Европы, надо отдавать себе отчет в следующем: эти красоты – это не столько европейское будущее, в которое мы так хотим поскорее влиться, сколько продукт европейского прошлого.

Того самого прошлого, к которому мы не имели никакого отношения.

А поскольку современный мир, и Европа в особенности, сегодня начали меняться с немыслимой ранее скоростью и непредвиденностью, – то нет ли риска того, что Украина вновь, как когда-то 17 веке, может попасть в не совсем то будущее, на которое она рассчитывает?

Мы все надеемся, что так не случится.

Но если мы ошибемся и в этот раз, наша история сможет претендовать на звание самой ироничной в мире. А в конструкцию нашей национальной обуви можно уже навсегда включать грабли.

**Рыжая** · 16 червня, 2017

Змієві вали: ієрогліф виживання

http://texty.org.ua/d/zmiyevi-valy/

**Рыжая** · 17 червня, 2017

Україна остаточно й безповоротно легітимізується в очах Європи тоді, коли стане зрозуміло: не було ніяких росіян і "першої російської держави" в Києві часів Володимира чи Ярослава, як не було їх і деінде. Власне, як і українців у сучасному розумінні.

Випад російського президента, який під час візиту до Франції "привласнив" Анну Ярославну як, буцімто, "російську" князівну, обурив українські соцмережі й об’єднав лідерів громадської думки і владу у спільному пориві захистити те, що вважаємо своїм.

Путіна навіть можна десь зрозуміти: коли треба захищатися, найпростіше заховатися за спину спільних родичів. Надто якщо вони давно померли і самі нічого не скажуть. Проблема в тому, що така його тактика може виявитися набагато успішнішою, ніж нам хотілось би вірити.

Шведський університет, де працює один із авторів цієї статті, славиться своєю спеціалізацією на дослідженнях Східної Європи. І в його бібліотеці не бракує підручників із історії Росії. Беремо A History of Russia, vol.1: To 1917 авторства Волтера Мосса (Walter G. Moss).

Частина перша називається "Руська доба" і починається із заклику варягів куди б ви думали? – до Києва.

На великоруського емігре Ніколая Рязановського (Nicholas Riazanovsky), здається, і сподіватися годі: і справді, в його A History of Russia історія, що закінчується Горбачовим і Єльциним, починається з розділу "Київська Росія" (Kievan Russia).

Власне, суть жонглювання значеннями поняття "русский" саме й зводиться до такої простої, але дієвої маніпуляції: Rus’ - Russian - Russia. Словесний наперсток, так. Але ж і енне вже оксфордське видання, якоюсь мірою – класика вищої школи.

http://his.img.pravda.com/images/doc/4/2/420ac42--anne-de-kyiv.-la-reine-anne.-koroleva-anna-jaroslavna.-----------------------.jpg "Анна Слов'янська – друга дружина короля Генріха І". Портрет Анни Ярославни, створений з розписів монастиря Св. Вікентія (Абатства Св. Вінсента), який вона заснувала в 1060 році. Абатство існує й досі, поруч – і українська церква, м. Санліс, нині департамент Уаза, Франція.

Може, Майкл Корт (Michael Kort) і його A Brief History of Russia розвіють міфологію? Аж ніяк – і тут "перша російська держава з центром у Києві", який до того ж названо "першим великим російським містом".

І нарешті The Cambridge History of Russia Морін Перрі (Maureen Perrie) виносить відправну точку оцієї ж російської історії в заголовок першого тому: From Early Rus’ to 1689.

Не ставимо за мету розбивати тут історичні міфи, це вже зробили до нас. Українського читача можна скерувати, поміж багатьох інших, до двох відомих і доступних текстів Наталі Яковенко і Юрія Шевельова.

Немає сенсу і пояснювати причини такого становища. На торування шляху імперській моделі історії працювала вся імперська машинерія влади, знання й культури протягом трьох століть.

Варто констатувати як факт для більшості країн світу: попри те, що справжні фахівці з історії ранньої Русі все чудово розуміють і сумлінно вживають Rusian, Ruthenian тощо в стосунку до Русі (не Russian!), їхню кількість можна перелічити на пальцях.

У деяких мовах, наприклад, скандинавських, не існує навіть окремого прикметника, який би позначав добу як "руську", не "російську". В обох випадках застосовують "russisk" (норвезькою) чи "rysk" (шведською).

Узагальнювальні ж праці, а надто підручники західних університетів, де станом на другу декаду двадцять першого століття, здавалося б, розкритиковано й деконструйовано все, тупо женуть імперський наратив історії Росії.

Кліше про "mother of Russian cities" кочують із видання у видання, перегукуючися зі звичним "Mother Russia". З науково-популярною літературою (science fiction historical) взагалі біда.

http://his.img.pravda.com/images/doc/1/0/10c1a14-----------------------------.jpg

Від'їзд княжни Анни, доньки Велкого князя Київського Ярослава Мудрого, до Франції для вінчання з королем Франції Генріхом І Капетінгом

Добре, що Голлівуд не береться екранізувати старокиївську епоху, бо й там точно не обійшлося б без Russians (так само, як у нових сезонах "Фарго" та "Твін Піксу" не обійшлося без Russian Cossacks).

Мільйони людей із вищою освітою на Заході засвоюють "київську модель" російської історії на рівні базової культурної прошивки, отого інтелігентського супового набору.

Виходить, не так уже й по-дурному повівся Путін.

Пора припинити анексію історії

Як діяти в такій ситуації? Не варто запльовувати байдужим до східноєвропейських тонкощів західноєвропейцям очі аргументами про те, що Русь уже була українською державою, Рюрик – був українцем, а в Києві часів Ярослава вже розмовляли українською десь ото так, як ведучі ТСН.

Одні сприймуть це за маячню міського божевільного, другі – за вияв печерного націоналізму. Для тих і для інших це морально зрівняє українську позицію з російською – таке ж прагнення привласнити старі кістки. А кінець кінцем, мети – зміни перспективи – досягти не вдасться.

Звичайно, офіційна реакція української влади не може бути інакшою, ніж вона була. Але це продукт радше для внутрішнього вжитку. Назовні слід діяти асиметрично і значно менш прямолінійно.

Європа вже бачила чимало війн за реальну чи уявну дідизну. У ХІХ ст. романські народи, від Португалії до Румунії, з’ясовували, хто ж таки є "єдино правильним" спадкоємцем Стародавнього Риму. Сперечалися, чия культура латинськіша, чий національний характер краще відповідає класичному духові, у чиїй мові заховано більше латини.

Після Другої світової війни й краху колоніальних імперій питання стало просто неактуальне. А якби його хтось і надумав тепер порушити – виглядав би просто жалюгідно й смішно. Сучасний консенсус полягає в тім, що кожному дісталося щось, нікому не дісталося все.

Щоб змагання за старокиївську спадщину не виглядали збоку як бійка малахольних родичів на цвинтарі за те, хто більше схожий на покійну тітку і краще дбає за її могилу, ставку треба зробити на історично обґрунтовані аргументи, а діяти через ті механізми, які працюють у сучасній культурі й системі продукування знання. Замість того, щоб давати Європі новий міф, треба розхитати підвалини російського міфу.

Україна остаточно й безповоротно легітимізується в очах Європи тоді, коли стане зрозуміло: не було ніяких росіян і "першої російської держави" в Києві часів Володимира чи Ярослава, як не було їх і деінде. Власне, як і українців у сучасному розумінні.

http://his.img.pravda.com/images/doc/6/2/62094d2-8f1c32a51b15.jpg 23 липня 2005 року Президент України Віктор Ющенко відкрив у м. Санліс у Франції 2,5 метрову статую Анні Ярославні. Автор проекту - Микола Зноба.

Вистачить просто називати речі своїми іменами: була київська держава з, правду кажучи, непогамовними імперськими амбіціями, якими зачепило було й нинішні російські терени. Історію сучасної Росії хоч і можна відстежувати від Новгорода, та значно доречніше від Москви, яка той Новгород і знищила. Щось із старого Києва перетривало і в Московії – але чи робить це з того Києва "першу російську державу"?

Київська спадщина ж безперервно тривала в Галицько-Волинській державі і через її посередництво влилася у Велике Князівство Литовське й Річ Посполиту Обох Народів, звідки вже й вийшли безпосередні попередники сучасної України.

І понесли цю спадщину… в Московію, яка навіть сучасну назву "Росія" здобула тільки після інкорпорації України й легітимізації у власних очах через ту саму жадану київську спадщину, саме як єдиного спадкоємця тієї, "справжньої" Русі.

Створену тоді імперію можна зруйнувати, тільки зруйнувавши отой, ще початковий міф. До того ж, саме нюансована версія історії має шанси бути почутою і відіграти кремлівську "історичну анексію" Києва.

Місія можлива: почнімо зі Скандинавії

Почати її поширення варто з невеликих, але ключових для цього питання скандинавських країн, звідки, власне, найімовірніше і прийшли назва "русь" та сам державотворчий елемент київської імперії.

У Швеції, попри страх перед російською агресією, Східну Європу часто бачать через російські окуляри. Норвегія пам’ятає Еллісіф, чи по-нашому Єлисавету, сестру Анни Ярославни і теж королеву, дружину Гаральда Сміливого, пам’ятник якому височіє поряд із ратушею в Осло.

Однак, попри те, що в норвезькій традиції цілком легітимними є прийнятні терміни Kievriket та Garderike, більшість тутешніх авторів, що пишуть на теми середньовічної історії, теж воліють не розрізняти Русь (Russland) і Росію (Russland), використовуючи наратив про "російського князя Ярослава" ("den russiske fyrst"), як це робить, приміром, Ейстейн Мортен у книжці "Полювання на Олафа Святого" (?ystein Morten, "Jakten p? Olav den Hellige").

http://his.img.pravda.com/images/doc/1/6/16af136-harald-hardr-de-1.jpg Пам'ятник Гаральду ІІІ Сміливому (Суворому) – засновнику Осло

На щастя, є історики-медієвісти, українці й не тільки, які можуть фахово, переконливо й сучасною науковою мовою донести складність "руської" проблеми до ширшої наукової спільноти в цих країнах. Конференції в університетах Стокгольма, Осло й Копенгагена, декілька статей у місцевих газетах допомогли б проблематизувати питання й зрушити дискусію. Скандинавія – місце, де громадськість досі орієнтується на те, що кажуть еліти.

Водночас, потрібні й дії, спрямовані на широку публіку безпосередньо. Сотні людей збираються на дискусії про високі матерії в стокгольмському Домі культури, купуючи досить недешеві квитки. Декілька заходів подібного рівня з цікавими і зрозумілими місцевій публіці спікерами напевне дадуть позитивний результат.

Звичайно, подібний підхід не завадив би і в Парижі, де справа з ідентифікацією Анни стоїть менш гостро, а українську культуру віднедавна просувають досить активно.

Питання тільки в тому, хто стане суб’єктом цього процесу. Українські громади, звичайно, можуть нести своє навантаження. Після років життя в історичній міфології сусідньої держави з’явилося покоління українців, які почали усвідомлювати власну історичну індивідуальність та можуть її пояснити світові, кожен на своєму рівні.

Це те, що Сергій Жадан назвав недавно "народною дипломатією": "Формування суспільної думки про Україну самими українцями, які заявляють про себе світу, намагаються з цим світом порозумітись, намагаються говорити з ним на рівних. І ще важливий момент, який важко було уявити раніше, до війни: вони не протиставляють себе своїй країні, не дистанціюються від неї – вони її захищають, вони її підтримують, вони намагаються її пояснити решті світу – від початку, від найпростіших речей".

Але, окрім зусиль українських громад за кордоном, є рівень, на якому потрібна систематична робота культурної політики та дипломатії. А їх можуть забезпечити тільки держава та/або великий бізнес.

Роман Горбик, університет Седертерн (Стокгольм), Юлія Підлісна, Культурне об’єднання Meet Ukraine (Осло).

Увійти

Цікаве з історіі України

Рекомендовані повідомлення

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Radiola

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Рыжая

Мастер_Вегард

Рыжая

Рыжая

Заархівовано

Спільнота

Активність