Украина. Украденная история

[Vector]

Славяне нынешней Украины жили вблизи двух торговых путей: из варяг в греки ?контролировался русью, каганатом и остатками Рима - византийцы, генуэзцы и т.п.?и шелковый путь ?контролировали персы, евреи и кочевники?.

 

И еще - на пути миграций кочевников ?это путь часто считают доминирующим во влиянии на словян, хотя это едва ли?

 

Потом русь на этом контроле на 500 лет сменили литовцы с поляками и крымские татары ?это единственное государство в истории, экономика которых полностью держалась на работорговле?

Почти так. Но вы ещё забыли русин-казаков, которые ходили на разбой сами по себе. То есть, Русь и в эти времена в грабеже торговых путей отметилась. )

[Radiola]

Поскольку Дачник, хоть и талантливый, но все же плут, судьбу его сообщений (на мой взгляд полный  бред), будет решать автор темы. Как скажет @Рыжая, так и будет

[Рыжая]

Ну,бреда и так хватает везде. И его бред не более "бредатый".

И здравое зерно там все таки есть

[Radiola]

Изначально возможно так и было, но только вот довольно быстро Русь прибрали к рукам церковники, создав на её территории Русскую Митрополию. 

 Киевскую. 

Ну,бреда и так хватает везде. И его бред не более "бредатый".

И здравое зерно там все таки есть

 

И в чем же зерно? В том, что промышляли разбоями и набегами? Тогда все так жили. Изменив названия племен и народов в сообщениях Дачника, можно таким образом представить историю любой другой страны Европы. 

[Водолаз_пустыни]

 Киевскую. 

 

И в чем же зерно? В том, что промышляли разбоями и набегами? Тогда все так жили. Изменив названия племен и народов в сообщениях Дачника, можно таким образом представить историю любой другой страны Европы. 

А от куда начинается история? Изначальная точка есть?

[Мастер_Вегард]

А от куда начинается история? Изначальная точка есть?

Ну ты и дебил..

 

1

1 В начале сотворил Бог небо и землю.

2 Земля же была безвидна и пуста, и тьма над бездною, и Дух Божий носился над водою.

3 И сказал Бог: да будет свет. И стал свет.

4 И увидел Бог свет, что он хорош, и отделил Бог свет от тьмы.

5 И назвал Бог свет днем, а тьму ночью. И был вечер, и было утро: день один.

6 И сказал Бог: да будет твердь посреди воды, и да отделяет она воду от воды. [И стало так.]

7 И создал Бог твердь, и отделил воду, которая под твердью, от воды, которая над твердью. И стало так.

8 И назвал Бог твердь небом. [И увидел Бог, что это хорошо.] И был вечер, и было утро: день второй.

9 И сказал Бог: да соберется вода, которая под небом, в одно место, и да явится суша. И стало так. [И собралась вода под небом в свои места, и явилась суша.]

10 И назвал Бог сушу землею, а собрание вод назвал морями. И увидел Бог, что это хорошо.

11 И сказал Бог: да произрастит земля зелень, траву, сеющую семя [по роду и по подобию ее, и] дерево плодовитое, приносящее по роду своему плод, в котором семя его на земле. И стало так.

12 И произвела земля зелень, траву, сеющую семя по роду [и по подобию] ее, и дерево [плодовитое], приносящее плод, в котором семя его по роду его [на земле]. И увидел Бог, что это хорошо.

13 И был вечер, и было утро: день третий.

14 И сказал Бог: да будут светила на тверди небесной [для освещения земли и] для отделения дня от ночи, и для знамений, и времен, и дней, и годов;

15 и да будут они светильниками на тверди небесной, чтобы светить на землю. И стало так.

16 И создал Бог два светила великие: светило большее, для управления днем, и светило меньшее, для управления ночью, и звезды;

17 и поставил их Бог на тверди небесной, чтобы светить на землю,

18 и управлять днем и ночью, и отделять свет от тьмы. И увидел Бог, что это хорошо.

19 И был вечер, и было утро: день четвёртый.

20 И сказал Бог: да произведет вода пресмыкающихся, душу живую; и птицы да полетят над землею, по тверди небесной. [И стало так.]

21 И сотворил Бог рыб больших и всякую душу животных пресмыкающихся, которых произвела вода, по роду их, и всякую птицу пернатую по роду ее. И увидел Бог, что это хорошо.

22 И благословил их Бог, говоря: плодитесь и размножайтесь, и наполняйте воды в морях, и птицы да размножаются на земле.

23 И был вечер, и было утро: день пятый.

24 И сказал Бог: да произведет земля душу живую по роду ее, скотов, и гадов, и зверей земных по роду их. И стало так.

25 И создал Бог зверей земных по роду их, и скот по роду его, и всех гадов земных по роду их. И увидел Бог, что это хорошо.

26 И сказал Бог: сотворим человека по образу Нашему [и] по подобию Нашему, и да владычествуют они над рыбами морскими, и над птицами небесными, [и над зверями,] и над скотом, и над всею землею, и над всеми гадами, пресмыкающимися по земле.

27 И сотворил Бог человека по образу Своему, по образу Божию сотворил его; мужчину и женщину сотворил их.

28 И благословил их Бог, и сказал им Бог: плодитесь и размножайтесь, и наполняйте землю, и обладайте ею, и владычествуйте над рыбами морскими [и над зверями,] и над птицами небесными, [и над всяким скотом, и над всею землею,] и над всяким животным, пресмыкающимся по земле.

29 И сказал Бог: вот, Я дал вам всякую траву, сеющую семя, какая есть на всей земле, и всякое дерево, у которого плод древесный, сеющий семя; - вам сие будет в пищу;

30 а всем зверям земным, и всем птицам небесным, и всякому [гаду,] пресмыкающемуся по земле, в котором душа живая, дал Я всю зелень травную в пищу. И стало так.

31 И увидел Бог все, что Он создал, и вот, хорошо весьма. И был вечер, и было утро: день шестой.

[Radiola]

А от куда начинается история? Изначальная точка есть?

 

Чего точка? Какой истории? Изначально была Киевская Метрополия. Точка!

[Radiola]

Ну ты и дебил..

 

 

 

У россиян всякая история должна начинаться только с той точки, которая им выгодна. Если мы говорим про крещение, то они начнут с Киевского князя, а когда про Церковь, то с Московской Метрополии , Киевской вроде и не существовало вообще.

[Мастер_Вегард]

Украина. Украденная история - получается всевышний украл историю у Украины?

 

Всевышний украл у тебя способность думать отчем то кроме плошки перловки по окончании твоего трудового дня...

[Vector]

Україна. Повернення своєї історії – документальний фільм-дослідження.

Наша історія – лише набір вигаданих фактів та чужих героїв. Протягом століть існували таємні групи людей, які створювали для українців паралельну реальність. 400 років ними керував один центр. Архів репресивних органів ЦК Компартії України розсекретили всього торік. За справою одного етнографа почали відкриватися масштабні фальсифікації історії. Чому вбивали тих, хто збирав по селах народні обряди? Ким насправді була дружина Ярослава Мудрого, яку росіяни назвали своєю святою, та де вона похована? Звідки насправді був родом Ілля Муромець? Ми зібрали команду науковців, які вперше за 1000 років розкриють історичну аферу. Дивіться документальний проект Україна. Повернення своєї історії онлайн.

По фильму. Впечатление двоякое. Конечно авторы не могут не вызывать уважение. Езда по современной России с украинскими паспортами, граничит со смелостью и безрассудством. Плюс стремление докопаться до правды среди действительно массы искажений и дезинформации конечно им тоже в плюс. Но сам стиль изложения выбран довольно неудачно. С первых же кадров изложение как бы разбито на куски. Идёт переключение внимания с темы на тему, что быстро утомляет. К тому же малозначащим фактам уделяется слишком много внимания и их анализ слишком затянут. Лучше бы взяли что-то действительно значимое и довели расследование до конца, чётко разложив всё детали повествования по полкам. Получилось бы действительно интересно. 

 

Во второй части утверждается, что карты, где Московия именуется Россией появляются чуть ли в 18-м веке. И этому даётся объяснение, что де Московия не Россия и до 18-го века России (Руси) на её территории не было. Авторы явно забыли, что в первой части фильма они сами уже дали этому прекрасное объяснение. После падения Константинополя в 1453-м году, перед Русской митрополией встал вопрос, что делать дальше? Религиозной крыши-то больше нет. Были предложены несколько проектов, от унии с Римом, до превращения Москвы в 3-й Рим. Речь Посполитая пошла по первому пути, Московия по второму. После Брестской унии 1596 года православные ортодоксы РП, поставленные перед выбором, либо принять униатство, либо исчезнуть, промучавшись несколько десятилетий, в конце концов выбрали третий путь, отдаться под власть Москвы. Москва этим воспользовалась и произошло то, что не могло не произойти - столкновение этих двух религиозных проектов. Ведь оба имели религиозную природу и играли на одном и том же поле и как следствие, остаться должен был только один. Другой должен был быть уничтожен и желательно стёрт из памяти потомков. Правда стереть из памяти всё уже было невозможно, но попытки были.

 

Отсюда и карты, где Московия вдруг стала именоваться Русью. Но не потому, что в Московии до этого Руси не было, а просто потому, что раньше это было лишь княжество московское - то есть, всего лишь одно из светских государств на территории Руси. Теперь же это была уже не светская Московия, а 3-й Рим! Религиозная Православная империя. Отсюда и исчезновение с карт безликой Московии и приход на смену ей Российской империи. Всё логично.

 

Да. И ещё измерение черепов, которым посвящёна почти вся первая часть, выглядит довольно дико. Авторы, да и их консультанты, похоже явно не понимают, что русским тогда мог быть кто угодно. Хоть негр, хоть китаец. Главное, чтобы был крещён в Русской митрополии и крестился правильно. 

[Vector]

 Киевскую. 

Безусловно центр Русской митрополии был тогда в Киеве и русский митрополит именовался "митрополитом Киевским и Всея Руси". Это факт. Но Русская митрополия называлась всё же русской, а не киевской. Это тоже факт. Давайте исходить из этого. Не изменился титул и после переноса митрополичьей ставки во Владимир в 1299, а также в Москву в 1325. Митрополит по-прежнему оставался Киевским и Всея Руси. И только в 15-м веке с началом автокефалии московские митрополиты (а с 16-го века патриархи) тоже стали зваться "Всея Руси". То есть, одновременно тогда существовали митрополит Киевский Всея Руси Константинопольского патриархата и патриарх Московский тоже заметьте Всея Руси. Сами понимаете, добром это кончиться не могло. Что и подтвердили последующие события.

[Radiola]

  Нет, она была именно Киевская. А потом, после раскола,  стала Московской. Как происходил раскол, по чьей инициативе, и благодаря кому - рассказывать, надеюсь, не нужно? А то мне не хочется многописать, а несколькими фразами это не рассказать. 

[Vector]

  Нет, она была именно Киевская. А потом, после раскола,  стала Московской. Как происходил раскол, по чьей инициативе, и благодаря кому - рассказывать, надеюсь, не нужно? А то мне не хочется многописать, а несколькими фразами это не рассказать.

С тем, что та древняя русская митрополия называлась и киевской соглашусь. Я несколько погорячился, написав, что митрополия называлась не киевской, а русской. Но я хотел этим сказать, что митрополия в первую очередь считалась русской, а название киевская лишь уточняет нахождение митрополичьей ставки. Как и в других митрополиях, например в Галицкой, с центром в Галиче. Ну а термин в титуле патриарха "и Всея Руси" означал его главенство и над другими митрополиями Руси. До раскола были времена, когда константинопольская патриархия делила Русскую митрополию на 2 и даже 3 части. И в каждой митрополии был свой митрополит. Но всегда митрополит с титулом "и Всея Руси" был только один и за разделением происходило их последующее слияние.

 

Ну а что касается раскола, то я же уже писал, что первопричиной было падение Константинополя и поиски нового русского проекта. Вторым же толчком стала непродуманная Брестская уния. Если бы католическая церковь действовала тогда поумнее, а поляки не столь рьяно, возможно у них бы всё и получилось. И победила бы тогда униатская Русь и была бы сейчас единая христианская церковь и Россия приверженная западным ценностям. А так, получили православное восстание и полное уничтожение Речи Посполитой с карты Европы, а вместе с этим победу сторонников безумной идеи третьего Рима.

 

По хронологии. Брестская уния была объявлена в 1596-м, а уже в 1605-м в Москве стоял польский гарнизон, а на московском троне восседал прозападный Дмитрий именовавшийся кстати императором, который правда впоследствии был объявлен Лже. Это и был момент истины. 

[Radiola]

  Видите ли в чем дело, вся эта игра слов, смыслов, названий - для того, чтобы запутать людей. Иначе они начнут спрашивать: а как же так получилось, что  прародительницу нашей церкви теперь называют раскольничьей и запрещают? Хотя, в свое время, именно Москва выступила в роли раскольника единой Русской церкви и не важно, как она тогда называлась.

  А раскол случился еще до всяких уний. Именно в те княжеские времена, когда еще была жива Орда и москвские наследные князья воспитывались под одной крышей  с ханскими  отпрысками

[Vector]

  Видите ли в чем дело, вся эта игра слов, смыслов, названий - для того, чтобы запутать людей. Иначе они начнут спрашивать: а как же так получилось, что  прародительницу нашей церкви теперь называют раскольничьей и запрещают? Хотя, в свое время, именно Москва выступила в роли раскольника единой Русской церкви и не важно, как она тогда называлась.

  А раскол случился еще до всяких уний. Именно в те княжеские времена, когда еще была жива Орда и москвские наследные князья воспитывались под одной крышей  с ханскими  отпрысками

1. Вы о какой "раскольничьей церкви, которую запрещают" никак не пойму?

 

2. Вы видимо, говоря про раскольничью роль Москвы, имеете в виду отделение Московской митрополии в 1453-м (в год падения Константинополя, кстати, что конечно не могло быть простой случайностью). Тут есть несколько нюансов. Во-первых, митрополичья ставка Киевской митрополии тогда находилась в Москве и московские князья привыкли считать это своей привилегией. Отсюда и первая ссора с константинопольским патриархатом, когда в 1433-м патриарх отказался утверждать митрополитом "креатуру кремля" Иону. Когда же после этого сам патриарх принял унию, это использовали как предлог, конфликт перешёл в горячую фазу и в Москве был арестован вновь прибывший утверждённый патриархом митрополит Исидор. Ну а когда пал Константинополь, в Москве видимо посчитали, что настал самый удобный момент отделения от поверженного константинопольского патриархата и превращения московской части Руси в третий Рим. То есть, всё снова упирается в эту безумную идею, которая конечно же возникла не без помощи церковной братии из самой гибнущей Византии, потерявшей всё и пытавшейся воссоздать новой Рим на новом месте.

 

3. На счёт воспитания князей под одной крышей с ханскими отпрысками, понимаю куда вы клоните. Но здесь вы не правы. Российские "азиатские" традиции власти следствие не столько общения с ханами (хотя некоторое влияние безусловно было), сколько с Византией. Если бы дело было лишь в ордынских традициях, всё быстро кончилось бы тем же самым, чем кончили и сами многочисленные орды, то есть, полным разгромом и исчезновением. Византийщина же куда более устойчива, всё же опыт тысячилетий не пропьёшь.

[Radiola]

1. Вы о какой "раскольничьей церкви, которую запрещают" никак не пойму?

 

 

http://www.vesti.ru/videos/show/vid/641607/cid/9/#/video/https%3A%2F%2Fplayer.vgtrk.com%2Fiframe%2Fvideo%2Fid%2F1200584%2Fstart_zoom%2Ftrue%2FshowZoomBtn%2Ffalse%2Fsid%2Fvesti%2FisPlay%2Ftrue%2F%3Facc_video_id%3D641607

 

http://podrobnosti.ua/704143-upts-kp-otvetila-sinodu-rpts-my-ne-raskolniki.html

И понимая, что всякая моя фраза в ответ вызовет поток новой ереси (с моей точки зрения), которую мне опровергать нет времени, я прекращаю общение с Вами )

[Vector]

И понимая, что всякая моя фраза в ответ вызовет поток новой ереси (с моей точки зрения), которую мне опровергать нет времени, я прекращаю общение с Вами )

Ну опровергнуть вы вряд ли что-то сможете, так как мои выводы основаны на хронологических фактах. Вы видимо верующий человек (тем более, что называете мои взгляды ересью). Верующие православные обычно очень болезненно относятся к тем, кто не разделяет их веру, хотя сами совершенно нетерпимы к иноверцам.

 

Видимо поэтому мои обвинения РПЦ в том, во что превратилась Россия, вас так зацепило. Но я, как атеист, отношусь к этому с пониманием. Это беда всех православных. Их сильно коробит, когда разговор, касается проблем церкви. Они никак не поймут, что есть вопросы веры, а есть вопросы церкви, так как воспринимают это как единое целое.  А это далеко не одно и то же.

 

В данном случае я обвиняю не христианскую веру вообще, а вполне себе земную и грешную организацию Русскую Православную церковь в том, что случилось с Россией. Её идеологию третьего Рима постоянно тянущую Россию по имперскому византийскому пути. К тому же я сам крещённый православный, прошедший путь от умеренного православного (фанатиком никогда не был), до фактически атеиста (хотя существование каких-то высших сил, до которых не добралась наука, вполне себе допускаю) и посему считаю, что имею право поднимать эти вопросы.

[Рыжая]

За підрахунками Олександра Палія, нинішня російсько-українська війна – для нас уже двадцять друга із московитами. Таку думку історик обстоює в своїй книжці "Двадцять друга війна"

http://uainfo.org/static/files/gallery_uploads/images/Volodymyr_Velykyj.jpg

Ось перші три з них. Москва віками прагнула заволодіти ресурсами, історією України та використати енергію нашого народу задля компенсування своєї відсталості.

1. Вихід предків росіян (у яких, нагадаю, кам‘яна доба закінчилася на 4 тисячоліття пізніше, ніж в Україні) на історичну арену прямо пов'язаний із підкоренням Києву. У 964 і 966 рр. київський князь Святослав Хоробрий підкорив плем'я в'ятичів, яке раніше виселилися з території Польщі, і змішалося в Заліссі з місцевим фіно-угорським населенням. Київський князь наказав в'ятичам припинити платити данини хозарам і давати її Києву.

Невдовзі по тому син Святослава з іменем, яке в усіх літописах пишеться "Володымер", придушив постання в‘ятичів і наклав данину "від плуга", тобто від кожного домогосподарства. Ще одних предків росіян – радимичів, у битві на річці Піщаній розігнав воєвода Володимира Вовчий Хвіст, через що, як пише літописець, у війську киян-русинів народилося прислів‘я – радимичі, мовляв, такі полохливі, що "від вовчого хвоста втікають".

Про "братерство" із предками росіян літописець не здогадувався. Нестор так описував в‘ятичів і радимичів на противагу київським полянам: "Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх... А радимичі, і в‘ятичі один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте і срамослів'я в них перед батьками і перед невістками". Знання сучасної Росії, де навіть діти й нині матюкаються за присутності батьків, переконає, що тисячоліття для історії – не час.

2. Розгром засновника Москви.

Головним супротивником київського князя Ізяслава Мстиславича (1146-1154 рр.), онука Володимира Мономаха, був князь Суздалі Юрій Довгорукий. Їхня війна стала центральною подією Східної Європи середини 12 століття. Юрій Довгорукий співпрацював з головним ворогом Русі – половцями, та був одружений з донькою половецького хана. Його Володимиро-Суздальське князівство акуратно вкладалося в кордони фіно-угорського племені меря.

Київське військо завдало Юрієві Довгорукому низку поразок. Під час однієї з них його син утік від самого звуку сурм київської дружини. У 1151 р. Юрій Довгорукий спробував переправитися через Дніпро, щоб повернути столицю. Від гирла Десни і до сучасного Річкового вокзалу в Києві ріка була вкрита броньованими кораблями й човнами. Кругова оборона з валами розтягнулася на 10 кілометрів у довжину. На берегах Либеді військо Юрія Довгорукого було розбите.

На Перепетовому полі (між  Білою Церквою, рікою Стугною і Фастовом) залишки військ Юрія Довгорукого були розгромлені. Після цієї поразки літопис повідомив, що син Андрій Боголюбський "випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам, отче, тут, в Руській землі нема ні раті, нічого". Як і безліч інших літописних згадок, ця ясно вказує, що Суздаль не був Руссю. У 1152 р. Юрій знову спробував вирушити на Київ. Однак, лише почувши про наближення війська Ізяслава, половці залишили Юрія Довгорукого.

3. Розгром Андрія Боголюбського.

В Юрія Довгорукого був син Андрій. Російський історик Ключевський назвав його "першим великоросом на історичній арені". Як син доньки половецького хана, він мав характерну зовнішність азіата-степовика.

У 1169 р. військо, спрямоване Андрієм Боголюбським, після трьох днів запеклих боїв на мурах обійшло захисників міста з тилу через гору Юрковицю, завдяки зраді торків і берендеїв, захопили Київ. Літопис, назваючи суздальців поганами, тобто язичниками, пише: "І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множину, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали... І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота невтішима, і сльози безперестанні". Андрій Боголюбский почав виганяти князів київської династії і організував похід на Романа Мстиславича, майбутнього засновника Галицько-Волинського князівства. Однак у лютому 1170 р. військо Романа розбило суздальців. У полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали по дві ногати (одна ногата дорівнювала 1/20 гривні).

Мстислав Хоробрий – найбільш відомий і улюблений князь в тогочасній Україні – наказав поголити послові суздальського князя голову й бороду. Андрій розлютився й зібрав у похід на Київ 50-тисячне військо у складі суздальців, рязанців (тобто мордви-ерзянців) та інших. Це найбільше військо, про яке згадується у вітчизняних літописах. Суздальці обложили князя Мстислава Хороброго у Вишгороді. Розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 р., після дев'яти тижнів боїв. Незабаром після вишгородського розгрому Андрій Боголюбській був убитий змовниками, які повстали проти його тиранії. Церква визнала Мстислава Хороброго святим.

Добив суздальців ще один український князь із київської династії. У 1216 р. в битві на річці Липиці Мстислав Удатний разом із військом, приведеним із Київщини, та новгородцями наголову розгромив суздальців. Суздальський князь Юрій Всеволодович та його брат Ярослав, майбутній батько Олександра Невського, тікали в одному спідньому одязі, в паніці загнавши семеро коней та залишивши на полі бою майже все військо. Після битви на Липиці Володимиро-Суздальске князівство розпалося на численні уділи й уже було не здатне загрожувати інтересам Києва та втручатися в справи Русі. У ті часи мешканці Києва (у літописах – "Кыъва", і тільки так), Чернігова, Переяслава, Володимир-Волинського, Луцька звалися "русином", а мешканець Суздалі, Норівгорода, Смоленська – однозначно ні.

[Рыжая]

Таємниці Берестейської унії

 Василь Герей 

 

Предтечі

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку. Спроби реалізувати її здійснювалися неодноразово. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн.

 

Було кілька спроб об'єднання руської (українсько -білоруської) Церкви з римською: на Ліонському І соборі (1245) брав участь архієпископ Петро, висланий правдоподібно київським князем Михайлом II або галицьким Данилом I, щоб одержати від Заходу через папу Інокентія IV допомогу проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька з папським леґатом Плано де Карпіні дійшло до Унії Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони — але ця Унія протрималася недовго: Данило не одержав допомоги і під тиском татар розірвав стосунки з Римом.

 

У 1439 укладено Унію на Флорентійському соборі: київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію і повернувся до Риму, хоч місцеві князі в Україні і Білорусі Олелько Володимирович і Юрій Лінгвенович Смоленський були прихильні митрополиту Ісидорові.

 

 Але найвідповідніші умови склалися лише в XVI ст. То був кризовий стан православної церкви в Україні, що виявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки.

 

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Ґедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією.  Його підтримали Костянтин Острозький (дав грошей на поїздку до Риму), луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький, які в 1590 році з’їхались у Белз на приватну нараду, де вперше були висловлені думки про необхідність унії. Згодом до уніатського руху підключилися володимирський єпископ Іпатій Потій, перемиський – Михайло Копистенський, а останнім ідею унії підтримав митрополит київський Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Коли остаточні положення унії були подані польському королеві і підписані майже всіма українськими владиками (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1594 р. в урочистих умовах Папа римський прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

 

Причини укладення унії

 

1) Католицька церква прагнула розширити свій вплив.

2) Річ Посполита розцінювала унію як перехідний етап до католицизму

3) Православне духівництво та знать намагалися позбавитися від нерівноправності із католиками, знать хотіла посісти відповідне становище в структурах управління, а міщанство – отримати місце в цехах, магістратах, судах.

4) Польща хотіла тісніше прив’язати до себе Україну та Білорусь та нейтралізувати вплив Москви.

 

Основні умови Берестейської унії

 

1. Прийняття католицької догматики

2.  Визнання зверхності Папи Римського

3. Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря

4. Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою

5. Виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр  із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою

6. Збереження за нижчим духовенством права одружуватися (на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства (целібат)

7. Підтвердження східних принципів організації чернечого життя

8. Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій (звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів)

9. Навчання у школах та семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами

10. Підпорядкування братств єпископам.

11. Додатково уряд Речі Посполитої вважав унію обов’язковою для усіх православних на ії території  з тим, що православ’я опинилося поза законом.

 

Опозиція

 

В процесі уніатського руху в Україні сформувалася опозиція проти прийняття унії (серед православного духовенства), яку очолив князь К. Острозький. 

Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на захист своїх релігійних інтересів. По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація проти унії.

Простий люд також виступив на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку); поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести згодом до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті (нині м. Брест у Республіці Білорусь) був скликаний церковний собор. Прихильники і противники унії готувались до нього як до вирішальної битви. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського. Православні, якими керував князь К. Острозький, засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників.

Але коли у 1596 р. вища православна ієрархія на чолі із Київським митрополитом Михайлом Рогозою прийняла унію, церква була приречена.

 

 

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розкол у 1054 р., а й розширила його: до двох церков — католицької та православної додалася третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з другого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони розпочали затяту боротьбу в усіх напрямках. Польський уряд цілком під тримав уніатів, проголосивши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Всі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Словом, Берестейська унія спричинила до великого духовного розколу української нації.

 

Лише у 1620 р. ієрусалимський патріарх Феофан відновив вищу православну ієрархію в Україні та Білорусі, висвятивши нового київського митрополита та єпископів. 

[Дaчник]

В 21 веке большая часть разладов между разными течениями в христианстве - это скорее споры хозяйствующих субьектов (разных церквей), чем нечто принципиально важное для окормляемой ими паствы.

 

Мне одинаково интересны и комфортны пожалуй все течения христианства.

 

Кроме опасных для здоровья сект, естественно (типа хлыстов и т.п. экстремистов).

 

А то, сколькими пальцами креститься - да не одна ли фигня?

[Fun]

 

Ось перші три з них. Москва віками прагнула заволодіти ресурсами, історією України та використати енергію нашого народу задля компенсування своєї відсталості.

1. Вихід предків росіян (у яких, нагадаю, кам‘яна доба закінчилася на 4 тисячоліття пізніше, ніж в Україні) на історичну арену прямо пов'язаний із підкоренням Києву. У 964 і 966 рр. київський князь Святослав Хоробрий підкорив плем'я в'ятичів, яке раніше виселилися з території Польщі, і змішалося в Заліссі з місцевим фіно-угорським населенням. Київський князь наказав в'ятичам припинити платити данини хозарам і давати її Києву.

Невдовзі по тому син Святослава з іменем, яке в усіх літописах пишеться "Володымер", придушив постання в‘ятичів і наклав данину "від плуга", тобто від кожного домогосподарства. Ще одних предків росіян – радимичів, у битві на річці Піщаній розігнав воєвода Володимира Вовчий Хвіст, через що, як пише літописець, у війську киян-русинів народилося прислів‘я – радимичі, мовляв, такі полохливі, що "від вовчого хвоста втікають".

 

 

 

Никак не уловлю суть спора (в этой теме)...

1. Ранее (в СССР-х) школах учили что сперва былая Киевская Русь, потом Стало Московское княжество...

2. Разве (искренне верующие люди) приходя  в Храм настоятелю Храма молитвы воздают? Все обращаются Святым на Иконах...

Никогда  не  слышал, чтоб в Храмах (в РФ) у людей спрашивали, какого ты прихода...(полагаю так же и в Украине)...

[Рыжая]

Пам'ять про видатного християнина Івана Мазепи шанують, як православні церкви Близького Сходу, так і Молдавська та Румунська православні церкви. І тільки РПЦ, Кремль та КГБ докладають титанічних зусиль, щоб знищити саму світлу пам'ять про героїчного гетьмана

 

Меценатство Мазепа здійснював не тільки в Україні, а й за її межами. Робилося це, в тому числі, й з метою зміцнення духовних та політичних зв’язків Козацької держави зі заходом і сходом. Прикладом того служить фінансування побудови церкви у Варшаві або фундування гетьманом видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону та Царгорода. На замовлення гетьмана було зроблено безліч дарів й Церкві Гробу Господнього. Так, було зроблено срібну плиту для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі. Мазепа подарував срібну миску (тарелю) для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі з написом: “Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі”. Збереглася дотепер у Єрусалимі Плащаниця, яку подарував для церкви Гробу Господнього гетьман. Плащаниця розміром один на півтора метри, кута у срібній блясі.

(На мал: Гетьман Іван Мазепа в оточені добрих справ. Гравюра 1705 р.)

Окремо варто розповісти про спонсорування видання гетьманом Євангелія на арабській мові.На початку 18-го століття воно було видане за кошт гетьмана. Вдячним православним кліром Аравії воно було присвячене «козацькому Гетьману та князю України» Івану Мазепі. Додамо, що титул князя України - гетьмана удостоїв сам Петро І, а австрійський цісар надав йому титул Князя Священої Римської Імперії. 

Заслуги гетьмана перед Православною Церквою були настільки значними, що після смерті Івана Мазепи козацька старшина отримала дозвіл на поховання його тіла в самій Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

1709 року спадкоємець гетьмана Андрій Войнаровський та українська козацька старшина отримали у Константинополі спеціальний дозвіл для перепоховання останків Івана Мазепи у церкві Святого Гробу в Єрусалимі. Проте,  через неможливість транспортування тіла покійного гетьмана з Молдови, територією всієї Османської імперіі, аж до Палестини, було прийнято рішення поховати Мазепу в Галаці.

Відомо, що церква Святого Георгія у місті Галац із самого початку свого існування була напряму підпорядкована Церкві Святого Гроба в Єрусалимі, звідки і поширена в народі паралельна назва – Єрусалимська церква. Вона була однією з шести церков середньовічної Молдови, яка мала такий статус, проте, на відміну від інших, користувалася певними привілеями.

Саме цей стабільний зв’язок з Церквою Святого Гроба й відіграв вирішальну роль у виборі місця похованння останків І.Мазепи. Полтавський наказний полковник Г. Герцик, який пізніше був заарештований московськими агентами у Варшаві та на допиті 1721 рокузазначив: „Гетьман помер у Бендерах, та після його смерті Пилип Орлик наказав йому супроводити тіло покійника до Галаца, де тамошній митрополит відправив похорон”.

Митрополитом Молдовським та місцевим православним священством систематично споминалося ім’я Івана Мазепи під час літургійних служб у церкві Святого Георгія. Це тривало, аж до середини ХХ століття, коли відбулось встановлення в Румунії комуністичного режиму. Так, ще 1946 року до церкви Святого Георгія завітав сам Митрополит Молдови. В його присутності, настоятель церкви під час своєї проповіді окремо пом’янув Івана Мазепу як «глибоковіруючого християнина, який з великими почестями був похований посередині цього культового приміщення».

28 жовтня 1962 року за активної участі московських агентів КГБ відбулось знищення церкви Святого Георгія у Галаці. Разом з нею було знищено й місце поховання гетьмана Мазепи.

Румунський професор М. Брудіу 1990 року опублікував дослідження, в якому детально описав рідкісний метод, застосований для знищення церкви: декілька ночей поспіль під великим тиском під фундамент церкви інжектовували солену морську воду, що, за два тижні, призвело до появи тріщин та осадки споруди. Але, як зазначає професор М.Брудіу, оскільки башти колишньої генуезької фортеці (на фундаменті якої була збудована церква) не здавалися, вони були прив’язані тросом до потужного корабля, який потягнув їх в бік Дунаю. Цим самим, остаточно знищили церкву Святого Георгія, а з нею - і могилу І. Мазепи.

Ясно, що такі титанічні зусилля по знищенню «простої» церкви навряд чи приймались, якби радянське імперське керівництво не хотіло знищити навіть саму пам'ять про Мазепу.

 

Повністю історичну розвідку «Радіо Румунії» - «Перепоховання тіла І.Мазепи у м. Галац та збереження в Румунії історичної пам’яті про українського гетьмана» можна прочитати тут:

[Рыжая]

Переяславські угоди з‘їли миші! Ніякого об‘єднання України і Росії не було!

surma7 / 09.12.2015

Цей матеріал написано у грудні 2007 року. Отримав якусь неймовірну аудиторію, увійшов у підручники… І досі актуальний!

Найбільша історична фальсифікація ризикує перетворитися в потужну політичну сенсацію! Далі обійтися без висловів «ми не повірили», «такого не може бути», «шок» просто не можна.

Коли ми співставили факти, проаналізували хроніку подій, задали прості питання, на які ніхто не зміг дати відповіді, пережили справжній емоційний шок. Бо рівень цієї імперської фальсифікації, перевищує всі можливі уявлення.

Отже, все почалося з єфимків з ознакою. Це срібні талери, які ходили середньовічною Європою. Повноцінні гроші з високим вмістом срібла. Ставши Гетьманом, Богдан Хмельницький, в боях та результаті, як нині говорять, господарсько-фінансової діяльності, отримав дуже багато таких монет. Тривала виснажлива війна з Польщею, тож гроші були потрібні. Шукав Гетьман і союзників. Зрозуміло, не за спасибі. Військова підтримка щедро оплачувалася. В основному, талерами. Часто, за гроші, воювати підряджалися і козаки. Така тоді була загальноприйнята практика.

Отаман Американського козацтва Сергій Цапенко, фанатичний колекціонер козацьких речей, отримавши кілька старовинних талерів, звернув увагу на дивну чеканку – 1655 рік і зображення вершника. В середньому, одна така монета нині коштує від 1500-2000 доларів. Відома як єфимок з ознакою. Фактично, стала першою нормальною грошовою одиницею Росії. Тираж перечеканених талерів, за різними джерелами, склав від 800 до 1 млн. примірників. Як виявилося, саме скільки Богдан Хмельницький заплатив царю за військовий союз проти Польщі! Росіяни просто тупо нанесли свої символи на гроші об‘єднаної Європи, отримавши власну монету.

Коли оприлюднена нами версія дійшла до офіційних істориків Росії та України, вони не повірили. Полізли в літературу – отримали підтвердження. Шок. Чекаємо перших публікацій від професіоналів.

Підкреслю, автор цих рядків, як і команда, що працює в часописах «Нова Січ» і «Музеї України» не є істориками. Ми – журналісти. І наше завдання, аналізувати факти, створювати сенсації, інформувати суспільство, проводити розслідування… А писати дисертації – то справа інших діячів, які, здається, крім власної наукової кар‘єри і звань, більше нічого не помічають… Вийшло так, що подивившись трохи під іншим кутом на українську історію, ми почали регулярно здійснювати наукові відкриття. Як співав О.Бендер: «Совершите Вы массу открытий, иногда не желая того!». Козацькі регалії в США, епопея з шаблею Мазепи, скарби Кубанської Народної республіки, Парутинський десант, скарби Сагайдачного, Апостола, Хмельницького, Мазепи, архіви УНР вже встигли стати частиною офіційної української історії. Студенти пишуть по нашим статтям реферети і курсові, вводячи в ступор старих викладачів історії, які пунктирно прочитали лише кілька книжок. Більше і нема…

Отож, зрозумівши, що ніякого злиття України з Росією не було – Богдан просто найняв росіян у військовій кампанії проти поляків, не бажаючи того, створивши їм грошову систему, ми задалися простим питанням – а що відбулося у Переяславі 1654 року?

Імперські лизоблюди, сталінські посіпаки і вже більш сучасні гебнячеські стукачі, які чомусь обзивають себе «істориками», встигли написати про цей «величний акт об‘єднання», тисячі книг, мільйони статей. Інші зліпили пісні, вірші, картини, фільми… Щороку і Незалежна Україна і незалежна Росія щось помпезно відмічають.

Захотілося дізнатися – а де ж ті загадкові документи? В якому архіві? Чи може на аукціоні? І скільки вони можуть коштувати? Почали шукати.

Ви не повірите!

НІЯКИХ ОФІЦІЙНИХ ДОКУМЕНТІВ З ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ НЕ ІСНУЄ!!! Нема! Аби читач хоч трохи заспокоївся після такого відкриття, наведу цитату:

«Переяславский акт 8 (18) января 1654 г. принадлежит к числу одного из наиболее заидеологизированных, политизированных событий истории взаимоотношений двух наших народов, международной и политической жизни в ареале XVII в.

Несколько слов о Переяславском акте. Вначале одно источниковедческое замечание. Широко известный и многократно публикуемый рассказ о раде воспроизводится обычно по тексту из статейного списка посольства, возглавляемого В. В. Бутурлиным. Не учитывается, однако, что это вторичный, несколько препарированный вариант. Меж тем, сохранился подлинник (4): именно его повез сеунщик А. С. Матвеев 21 января, именно он зачитывался царю неделю спустя. Разумеется, существенные различия отсутствуют, но некоторые детали не совпадают. В частности, в списке удалены украинизмы. Текст в нем расположен так, что создается впечатление записи со слов И. О. Выговского, именно так излагаются иногда события в литературе. Но фактически это отдельный документ, авторство которого требует дополнительных разысканий. Принадлежность его самому писарю генеральному вызывает сомнения, хотя вполне вероятно, что источник исходил из писарской канцелярии и составлен с его слов. В любом случае нет никаких оснований считать документ, как и запись в статейном списке, искажающими смысл говорившегося и происходившего на Переяславской раде.

Лев Заборовский»

http://www.ukrstor.com/ukrstor/zaborowskij_rada1654.html

Після цього, нормальні люди, а тим більше українські націоналісти переживають шок. Потім радість. Сором‘язливо замовкають російські патріоти. Одного разу, цей короткий факт зірвав застілля у компанії кількох професійних істориків. Хлопці кинули щедро накритий стіл, почали гортати книги, полізли в Інтернет. Пляшку програли… Аби закінчити з фактами і цитатами, дамо слово українському авторитету:

«Опис Переяславської ради маємо у “Статейному списку”, тобто звіті В. В. Бутурліна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших. Протокольного документального запису про неї не існує. Взагалі щодо статейних списків, що складалися послами, посланниками, агентами московського уряду і які зосереджувалися потім у Посольському приказі в Москві, то їх об’єктивність і правдивість поставили під сумнів уже сучасники.

Бутурлінський звіт царю, який грішить неповнотою, а в деяких місцях неточністю, був розтиражований у безлічі радянських видань, особливо останніх десятиріч. Він відомий нам також і з підручників історії СРСР (історія України, як ми знаємо, довгий час у навчальних закладах України не викладалась)».

О.Апанович  http://www.ukrstor.com/ukrstor/apanovych1654.html

Ми тихенько опитали справжніх істориків, які реально працюють в архівах багатьох країн. Жоден про ОРИГІНАЛИ Переяславських Угод не чув і не бачив!

Один дослідник розповів, що дійсно, якісь папери колись були. Зберігалися в Москві і Києві. І зміст їх був зовсім не такий, як нам втокмачують росіяни. Доля тих грамот дійсно неймовірна. Одного разу, роблячи ревізію в якомусь кремлівському архіві, наглядачі помітили, що від тих старовинних грамот нічого не залишилося. З‘їли миші! Скандал, ганьба! Адже, згідно тим папірцям, чи пергаменту, Україна ЗАКОННО втратила незалежність, а без них була просто окупована Росієї, що кардинально змінює геополітичні розклади.

Доповіли кудись на самий верх. Створили комісію. Почали шукати українські примірники. Як виявилося, їх теж з‘їли, але вже жовто-блакитні миші! Нема!!!

Тож святкувати чергову річницю Переяславської Ради не треба. Бо ніхто не знає, що то було. І чи було? Та як?

А з тих політичних діячів, так званих істориків, які будуть щось булькотіти про «благословенний акт злуки України з Росією» у Переяславі, можна відкрито сміятися. Фальсифікатори. Дурять людей. Бо нічим свою тріскотню довести не можуть. Документи відсутні.

За великим рахунком, можна почати юридичний процес оформлення незаконної окупації України Росією. Подати перший позов до Печерського районного суду… Процедура вже відома. Вимагати компенсацію… Як не дивно, є люди, які можуть реально це зробити. Там може і нова влада України підтягнеться…

Прогнозів робити не буду. Може, нарешті, українські та російські вчені зрозуміють, що історія давно перетворилася на складову частину геополітичних процесів, які мають колосальне значення. Хоча, це так, черговий крик в пустоту. Треба підійти більш конкретно. Час відмінити всі оті безглузді пільги, доплати за наукові звання. І взагалі, скасувати оте шизофренічне «кандидат розтаких-то наук». Або, просто перестати платити за них з держбюджету. Тоді може хтось почне наукою займатися, а не дисертації передерати…

Віктор Тригуб, редактор журналів «Нова Січ» і «Музеї України», член Національної Спілки журналістів. Не історик

Про ці оголошення

 

 

История которую прятали совдепы. Поход Сагайдачного на Москву

 63631

2017-01-01 22:31:00

О незаурядном тактическом и стратегическом мастерстве украинских богатырей-воинов напоминает московский поход Сагайдачного 1618 года. Поход руських витязей оказался удачным и быстрым. Захватив много крепостей, городов, казаки продвигались к Москве. И даже взяли ее в осаду. Увы, московскому командованию от перебежчиков стало известно о расположении войск и штурм не состоялся. Сагайдачный вернулся на Сечь, а Московия была вынуждена заключить перемирие, известное как Деулинское.

 

Итак, казацкие походы были образцом военного искусства, которому пыталась научиться вся Европа. Казацкий боевой строй и быстрые пули заставляли врагов дрожать за морем и за горами, в поле и на море. Их острые сабли приводили врагов в такой переполох, что грабители бросали награбленное и скорее спасали свои жизни. Мобильность, стремление воевать с врагом на его территории, мудрое командование — основные причины удачных казацких «вылазок» и серьезных военных экспедиций:

 

В течение 1618 проходил неординарный и знаковый поход запорожских казаков под руководством Петра Сагайдачного на Москву.

Он проходил в рамках польско-московской войны. Стремлением Речи Посполитой было покорение Московского царства и приведение к царскому престолу короля Владислава.

Проблема лавирования между Османской империей, Московским царством и Речью Посполитой привела гетмана к мысли об использовании Московского похода как демонстрации силы казачества и налаживание связей с Москвой.

Одновременно, «татарский синдром» также мог сыграть роль — Сагайдачный достаточно уверенно преодолел путь в Москву, но в последнем штурме не поддержал поляков, потому и не планировал этого делать. Абсолютное усиление Варшавы могло стать для Украины опасным.

Сагайдачный как опытный политик и военный деятель постоянно поддерживал возможности получить признание для казаков и всей Запорожской Сечи. Поэтому, когда королевич Владислав начал очередную военную кампанию против Московского царства, которая должна была привести его на Московский престол, или по крайней мере захватить большую часть царства и получить стратегическое преимущество в колонизации перспективных территорий и торговых путей, Сагайдачный выступил вместе с ним и привел с собой сорок тысяч казаков.

 

Поход оказался удачным для казаков. Сагайдачный понимал ситуацию, хорошо ориентировался в тогдашней политике, и пытался предоставить казачеству возможности военного роста и совершенствования. Демонстрация силы в Московском царстве и во время осады самой Москвы была более, чем убедительным аргументом для Польши.

Казачество формировало свою политику на обширных пространствах Восточной Европы. Открыто выступать против Польши Сагайдачный не хотел, хотя эта идея существовала и набирала вес среди казачества. В тот момент историческая ситуация складывалась не в пользу Польши, но и не в пользу казачества. Османская империя наступала с юга, и противостоять ей в одиночку не могли ни первые, ни вторые. Поэтому единственным правильным решением Сагайдачного было согласование совместных действий с Варшавой: сначала против Москвы в 1618 году, а через три года — против Стамбула. И следствием такого военного союза стал сравнительно длительный мир на обоих фронтах. Казачество же сформировало определенный политический резерв доверия и уважения во всей Европе. А Цецора стала промежуточным между двумя великими войнами напоминанием шляхте о том, что без казаков Польша не сможет оставаться великой и влиятельной державой.

 

 

 

Весной коронное войско Речи Посполитой во главе с принцем Владиславом подошло к г. Вязьма и раскинуло лагерь, ожидая подхода подкреплений. Однако ни воинов, ни денег не поступило, поэтому и большинство солдат покинуло лагерь. Чтобы спасти королевича и исправить ситуацию, польское правительство обратилось за помощью к Войску Запорожскому. После переговоров, украинское командование под руководством гетмана Петра Сагайдачного разработало план предстоящего похода. Поскольку по донесениям казацкой разведки большинство московитских войск было нацелено на смоленское направление, то Сагайдачный отверг польский план, который предусматривал движение казаков от Смоленска до Вязьмы, вместо этого избрав путь от Путивля прямо на Москву. Для сохранения тайны гетман не уведомил польскую сторону о своем плане. Кроме того, была проведена операция по отвлечению внимания московских воевод от южной границы (в мае 1618 г. в районе Калуги действовал 4-тысячный казацкий отряд).

В середине июня Сагайдачный закончил собирать 20-тысячное войско и начал поход. В течение нескольких недель украинцы захватили Путивль, Рыльск, Курск, Ливны, Елец. Под последним к Сагайдачному присоединился отряд, посланный в мае в Калугу. По дороге он захватил города Лебедин, Скопин, Ряжск. Одновременно попытки Владислава (войско которого увеличилось до 25 тыс.) захватить Можайск не дали результатов.

Пополнив свои силы и определив через посланцев место встречи украинского и польского войск в Тушине, украинский полководец продолжил поход. Был захвачен Шацк, однако под Михайловым казаки потерпели первую неудачу. Запорожский авангард в 1 тыс. человек во главе с полковником Милостивым должен был ночью захватить город. Однако этот план сорвался, и Сагайдачный был вынужден перейти к привычной осаде. Через десять дней Михайлов был захвачен. В районе Серпухова запорожцы встретились с московским войском Д. Пожарского (почитаемым по сей день россиянами). Однако российские ратники при первой стычки с казаками разбежались.

Затем против запорожцев выступил новый воевода Г. Волконский. Он пытался помешать гетману переправиться через Оку близ Коломны. Однако Сагайдачный быстро обошел город и перешел Оку выше, преодолев при этом московитское сопротивление.

 

Отправившись Коширским путем, запорожцы уже 17 сентября были в Бронницах вблизи Донского монастыря. Россияне попытались разгромить Сагайдачного, выслав против него войско во главе с Бутурлиным. Однако украинский полководец неожиданно атаковал московские полки на марше и вдребезги их разбил. После этого Сагайдачный перешел в Тушино, где 20 сентября соединился с Владиславом. Между тем отдельные отряды казаков захватили города Ярославль, Переяславль, Романов, Каширу и Касимов.

В сентябре 1618 года, украинские и польские войска под предводительством гетмана П. Сагайдачного и Я. Ходкевича осадили Москву. Войско Сагайдачного стояло перед Арбатскими воротами Земляного вала и готовилось к штурму. Однако штурм Арбатских ворот 1 октября 1618 был крайне неудачным потому, что польская шляхта не собиралась биться насмерть, к тому же двое наемников - французских инженеров - перебежали из-за неуплаты жалованья на сторону москалей и передали им планы атакующих.

Переговоры велись в деревне Деулино недалеко от Троице-Сергиевой лавры. 1 декабря 1618 было подписано так называемое Деулинское перемирие. Владислав отказался от своих прав на московский престол. За этот отказ Польша получила белорусские и украинские земли, которые до этого были под властью Москвы - Смоленскую, Черниговскую и Новгород-Северскую, всего 29 городов. В конце 1618 - начале 1619 закончилась гражданская война на Московии, которая длилась 15 лет. Войско Сагайдачного вернулось в Украину через Болхов - Орел - Севск.

В течение трех месяцев казаки преодолели более 1200 км (поляки в это время прошли 250 км, без серьезного сопротивления, и не взяли ни одной крепости). Согласно исследованиям Гуржия и Корниенко, украинские полки двигались со средней скоростью 15 - 20 км в сутки, в 6-8 раз быстрее, чем поляки, в 2-3 раза - чем европейцы.

Покоренная Москва и удаль гетмана Сагайдачного

Пётр Сагайдачный — выпускник славной Острожской академии (в те времена на Московии вузов не существовало) самый неудобный исторический персонаж для российской истории и политикума, так как его нельзя обвинить в том, что он дал присягу царю, как Мазепа или Выговский, а потом нарушил ее. Нельзя обвинить в том что он был плохой полководец или флотоводец, что он не стоял на страже православия, что он был неуком, и даже нельзя извратить о нем историю, поэтому мы и знаем об этом человеке так мало.

Тем не менее, его поход на Москву официальная российская история освещает как предательское нападение поляков и украинцев, под командованием гетмана, но вот только кого же все-таки предали не упоминается. Зато героическая оборона от превосходящих сил противника, если и описана, то очень подробно.

Так кем же все-таки был этот человек и в чем его заслуги перед своей страной?

Регулярное вторжение татар сопровождалось уничтожением городов и сел, а также массовым пленением украинцев, и естественно для противодействия нужна была другая четко организованная военная сила. Вот тут и пригодился талант Петра Коношевича Сагайдачного, которого казаки и избрали своим вожаком. Он разработал стратегию вооруженного сопротивления ханским ордам и турецким войскам, и запорожцы начали успешные сухопутные и морские походы.

Итак не будем вдаваться в биографию, а вот основные его победы:

1605 год — казаки Сагайдачного захватили Варну и сожгли ее.

1608 год — захватили Перекопскую крепость также разрушив её.

1609 год осень — на 16 чайках вошли в устье Дуная и напали на турецкие города Измаил, Килию, Белгород.

1615 год - на 80 (!!!) чайках подошли к Константинополю и на глазах турецкого султана спалили гавани Мизевии и Архиоки. Турецкий флот догнал казаков, но казаки победили турков и захватили в плен их адмирала (на то время на России-Московии о флоте даже не мечтали, тем более о Черноморском. Поэтому, флотилия Запорожской Сечи в те времена считалась не только одним из сильнейших флотов Европы, но и одним их самых грозных в Черном море).

1616 год - Сражение на 40 чайках 2000 казаков с турецким флотом в Днепро — Бугском лимане. Победа казаков и захват 15 галер. После этого поход к Анатолийскому побережью. Напали на Синоп, захватили крепость, уничтожили турецкий гарнизон и эскадру. Разрушение Трапезунда.

1616 год - захват Кафы (Феодосии) — наибольшего невольничьего рынка и освобождение тысяч невольников. Уничтожение 14-тысячного гарнизона и большой эскадры.

1618 год. - казаки вошли в Стамбул, убили 6 тысяч турков, захватили большое количество пленных и сожгли половину города.

Правители Анатолии и Балкан обратились к турецкому султану с петицией о помощи иначе они будут вынуждены признать власть казаков. Султану пришлось собирать совещание с союзными государствами для обсуждения плана действий против казаков.

Со своей стороны Сагайдачный с войском запорожским присоединился к антитурецкой коалиции вместе с Персией, Францией, Польшей, Ватиканом, Абхазией, Мингрелией и Грузией. Об этом официальная история Российской Федерации (как раньше и СССР) умалчивает, т.к. по её версии Украины никогда не было, и с ней никто не считался, но как мы видим все было как раз наоборот.

Этот же 1618 год. Сагайдачный вместе с Польшей вступает в войну с Россией, потому, что в Черном море всех турков он разгромил, и естественно им нужно дать время нагулять сальца, а в Московии казаки никогда не были, и негоже таким грозным воякам не обложить царя Московского контрибуцией до самого Китая. Вот собрав 20000 войско, не послушав польского плана, двинулся прямиком на Москву, захватив по пути Путивль, Рыльск, Курск, Елец, Лебедин, Скопин, Ряжск, разрезая пространство между Курском и Кромами. Под Ельцом Сагайдачный прихватывает Московское посольство везущее взятку крымскому хану в 30000 рублей царской казны, захватив в страшную казацкую неволю 50 татар конвоя. В районе Серпухова казаки встретились с войском Пожарского, которое разбежалось при первой же стычке. Москва выставила следующего гениального военачальника, которым оказался Гришка Волконский, планом которого было помешать казакам переправиться через Оку, но Сагайдачный не стал идти напролом, а переправился выше по течению, быстро подавив войска противника. В России люди никогда не заканчиваются, третьим полководцем оказался Бутурлин, которого Сагайдачный одолел самостоятельно, съездив булавой по черепу (войско его было быстро разбито). И уже в конце сентября казаки стоят под Арбатскими воротами Москвы, обнимаясь с братскими польскими войсками.

Но тут вступает в дело его величество случай, Сагайдачный начал поход не в самое удачное время, когда «Жнеці жнуть» в августе, и даже не смотря на быстроту колонизации Московии, он стоял там уже накануне зимы. Можно было бы и осаждать, но для этого нужны деньги и желание поляков, которого к тому времени у них поубавилась, да и Москва предложила хорошие откупные, поэтому тут же было подписано так называемое Диулинское перемирие. Вот такой случайностью как Московский климат єтот город и обязан своей «непокоримостью», если б Сагайдачный пошел не в Августе, а подождал до весны, вполне вероятно история, да и судьба Московии была бы совсем другой.

P.S. Как сейчас не умаляют Украину, которой для расеян никогда не было, как не было для гомо советикус и украинского языка, как и нашей истории, которую разработал австрийский генштаб, нам украинцам есть чем гордится, потому что истории нашей страны могут позавидовать очень многие, главное нам её следует возрождать и пропагандировать. 

 

Источник

[Рыжая]

Едвард Кларк про московитів та українців. 1810 рік

 405

2017-01-04 09:14:32

Один знайомий має дуже цікаву книжку, антикварну, оригінальне видання 1810 року про враження від подорожі Російською Імперією іноземця.
Кидатиму сюди його переклад та фото сторінок, пост буду обновляти як тільки будуть нові матеріали.

Далі цитати.

Стосовно історії — якось настав час, коли я для себе визначився, що не можу стовідсотково довіряти історіям країн-держав-імперій. В першу чергу тому, що історія завжди використовувалась як інструмент пропаганди. Відтоді зацікавленість в історії не зменшилась але змістився її напрямок, цікавлюсь майже виключно тим, що неможливо оповити політичними уподобаннями. Це історії будинків, міст, біографії людей. Цікаво читати історичні першоджерела, що описують звичайні події а не поточні політичні події, бо в авторів так само відповідна заанажованість. До відносно недавнього часу, наприклад, люди взагалі не сприймали політичних кордонів, тим паче не переймалися їми так як ми. З іншого боку, тоді справжні кордони визначалися інакше — релігіями, мовами, культурно-побутовими звичаями. Свого часу я цікавився першоджерелами особливого напрямку — туристичні оповідання. В період, приблизно, 1785 по 1850, освічені люди зі статусом писали книги про свої мандрівки, щоб потім похизуватися перед своїми колегами чи знайомими.

13

Уявіть собі Україну 1810 року — та яка там Україна, Шевченко ще навіть на народився, національної свідомості нема, все погано і всі бідні, кацапи рулять. Мабуть, але мені довелось подивитись на Україну очами Едварда Кларка, що мандрував Європою саме у цей час, сам був не дуже відомим науковцем — натуралістом та мінерологом. Я тоді навчався в університеті і мені вдалось придбати його перше видання його оповідань про подорожі, зокрема, східною Європою.

Термін Україна в ХІІ-XVIII століттях. -viktor1962

 

 

Наведу деякі приклади/уривки. Він тільки що побував у Москві, якщо у двох словах — циганщина, багаті купці намагаються бути цивілізованими, але в них це не виходить. Далі він їде на південь і вже десь біля Воронежа вперше зустрічає караван з українцями:

Українці цілком відрізняються від росіян та інших мешканців Росії. Вони більш шляхетна раса, відважніша та взагалі гарніше виглядають і краще росіян у всьому, у чому одна людина може бути кращою ніж інша. Вони чисті, чесні, працьовиті, щедрі, ввічливі, хоробрі, гостинні і менш забобонні.

Про росіян

Ночували в убогому селі Подулок Московському де місцеві мешканці навіть не вміють сами запалювати собі вогонь. Немає нічого більш огидного, аніж дивитись на їх потворні ізбушки позбавлені елементарних зручностей життя. Кажуть, що це переселенці зі Твері.

«Прикордонне» село десь на слобожанщині/донбасі (він їхав з Вороніжа до Ростова, через Україну):

Наступного ранку зупинились в Ekortzy (фіг знає, як воно українською) для відпочинку. Люди були приємними, їжа смачною. Ми почали розуміти, що чим далі віддалятись від звичайних орд росіян, тим більш ввічливі та гостинні люди, — абсолютна протилежність того, що нам розповідали мешканці Москви» (приклад українофобства серед москвичів).

Під кінець дня:

Приїхали в перше нормальне село українців (малоросів) — хатинки всі білі, нагадують Уельс, місцеві обережно білять свої хати щороку. В них така відмінна чистота, що мандрівник відчуває себе перенесенним з Росії в Голандію. Їх столи та лавки блищать чистотою, нагадуючи мені котеджі у Норвегії.

Далі порівнює сміття в російських ізбушках та чистоту українських мазанок. Потім підсумовує:

Як на мене, то українські хати можна порівняти з уельским екстер’єром, норвежським інтер’єром та з англійськими садочками. В них взагалі немає сміття чи щурів.

Звучить як охуєтєльниє історії, але в моїх руках оригінальне видання/текст 1810 року. Ще багато цікавого, але лінь перекладати.

 

 

Там ще багато цікавого, наприклад, він зрозумів що опинився знов в Росії, коли до нього в екіпаж поліз якийсь мужик намагаючись його прибити та обікрасти, що, на думку автора, характерні риси росіян — грабувати та вбивати. Вся ця різниця існувала між сусідними селами — українськими та російськими.

 

Ще в українських хатах селяни використовували столові прибори, чого не було у росіян.

Отже в 1810 року, десь на кордоні Росії та Донбасу, існували абсолютно два різних світа.

Знайшов (я давно не читав її) цікавий уривок, де автор описує свої враження від контакту з росіянами різних прошарків суспільства. Переклад не дослівний.

Манери російських дворян не відрізняються він манер холопів. З моменту уникнення безспосередньго спостереження його імператором, дворянин переходить на спосіб життя який майже не відрізняється від варварського. Російський дворянин ходить з голою шеею, відпущеної бородою, з тілом загорнутим в якусь овечу шкіру; він ходить, жре редиски, п’є квас, пів дня спить, а в решту часу реве на свою жінку та сім’ю. Однакові почуття, хотіння, бажання, насолоди, характеризують як дворянина, так і холопа; єдина система тиранії спускається з трону і до низів суспільства. Вона повністю погасила вогники свободи у душі людей, всі з яких є рабами (тобто автор підкреслює, що всі росіяни — раби, незалежно від статусу). Вони всі до одного, дворяни та холопи, багаті та бідні, раболіпні до своїх начальників; вони пихаті та жорстокі до підлеглих, несвідомі, забобонні, варварні, брудні та підлі. Імператор б’ють палками своїх вельмож, князі та дворяни б’ють холопів, а холопи своїх дружин та доньок. Тільки в Росії світає, як розпочинається бичування по всій великій імперії, в усіх прошарках суспільства, з ранку до ночи.

І ще один безцінний уривок

Наближаючись до південної частини імперії, характерні риси росіян (описані вище) зустрічаються все рідше. На радість для мандрівника, зі збільшенням відстані від тої частини країни, яка помилково чомусь вважається цивілізованою (автор має на увазі етнічну Росію), у мандрівника зникають причини скаржитись на такі явища як пограбування, шахрайство та лицемірство місцевих. У північних регіонах мандрівників попереджають уникати контакту з мешканцями України та козаками. Кімнати нашого готелю знаходились безпосередньо над сільською в’язницею, і навіть не варто вам пояснювати до якої нації відносились її в`язні. Росіяни вкрай бояться мандрувати Україною і уздовж Дону, бо усвідомлюють, що жителі цих країн дуже добре розуміють з ким мають справу.

[Рыжая]

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 НІЯКОГО ПРИЄДНАННЯ ДО МОСКОВІЇ НЕ БУЛО (ВІДЕО)

 
Январь 14, 2017 editor

Руйнуємо черговий міф з історії України, який насаджувався в часи імперії,СРСР та насаджується і зараз. Мова піде про Переяславську раду 1654 року та укладену після неї україно-московську угоду.

Її московські холуї трактують як «приєднання» та «возз»єднання», а от як це дійсно було: