Рыжая Опубліковано 14 лютого, 2020 Поділитися Опубліковано 14 лютого, 2020 Пам'ятник справжньому коханню Ця скульптура увіковічнила двох закоханих – італійця та українку, яких звела і розлучила війна. Однак їхнє кохання виявилося сильнішим за все і залишалося в серці кожного до останнього дня життя. Луїджі і Мокрина зустрілися під час Другої світової війни в 1943 р. в австрійському таборі для військовополонених. Він був солдатом, вона – примусово вивезеною на примусові роботи. Два роки вони були разом, а коли війна закінчилася, радянська влада не дозволила українці поїхати до Італії з коханим. Тож закохані розлучилися на довгі 60 років. Дивовижна історія їхньої любові стала відома завдяки популярній телепрограмі "Чекай на мене". У 2004 р. Луїджі через неї знайшов свою Мокрину. Відтоді вони щороку зустрічалися: Мокрина відвідувала Луїджі в Італії, а він приїжджав до неї в Україну. Всі 60 років розлуки італієць зберігав пасмо волосся коханої і її сорочку. Після зустрічі в Україні Луїджи запропонував Мокрині одружитись і жити разом. Й був готовий купити будинок біля її обійстя. Та українка відмовила коханому, мовляв, пізно – обом було уже за 90 років. Для мільйонів людей історія українки та італійця стала прикладом справжнього кохання, здатного подолати будь-які перешкоди - війну, час, відстань. А команда телепроекту настільки перейнялася історією цієї любові, що вирішила увічнити її. Так завдяки українським скульпторам Олександру Моргацькому і Григорію Костюкову у київському Маріїнському парку поруч з "Мостом закоханих" з'явилася нова цікава пам'ятка столиці – двоє літніх людей, які пронесли свої почуття через все життя і зустрілися через більш ніж півстоліття і стали для багатьох символом Вічного кохання. В квітні 2017 р. точну копію скульптури встановили і в рідному містечку Луїджі Педутто - містечку-комуні Кастель-Сан-Лоренцо. Луїджі Педутто був присутній на відкритті українського пам'ятника, але до появи монумента на своїй батьківщині не дожив – його не стало в 2013 р. Мокрина Юрзук померла через два роки. 30 квітня 2017 р., в день відкриття пам'ятника на батьківщині Педутто, на головну площу Кастель-Сан-Лоренцо вийшла майже половина містечка – більше тисячі людей. ⒸDiaspora.ua Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
доктур Опубліковано 15 лютого, 2020 Поділитися Опубліковано 15 лютого, 2020 14.02.2020 в 10:32, Рыжая сказал: Пам'ятник справжньому коханню Ця скульптура увіковічнила двох закоханих – італійця та українку, яких звела і розлучила війна. Однак їхнє кохання виявилося сильнішим за все і залишалося в серці кожного до останнього дня життя. Луїджі і Мокрина зустрілися під час Другої світової війни в 1943 р. в австрійському таборі для військовополонених. Він був солдатом, вона – примусово вивезеною на примусові роботи. Два роки вони були разом, а коли війна закінчилася, радянська влада не дозволила українці поїхати до Італії з коханим. Тож закохані розлучилися на довгі 60 років. Дивовижна історія їхньої любові стала відома завдяки популярній телепрограмі "Чекай на мене". У 2004 р. Луїджі через неї знайшов свою Мокрину. Відтоді вони щороку зустрічалися: Мокрина відвідувала Луїджі в Італії, а він приїжджав до неї в Україну. Всі 60 років розлуки італієць зберігав пасмо волосся коханої і її сорочку. Після зустрічі в Україні Луїджи запропонував Мокрині одружитись і жити разом. Й був готовий купити будинок біля її обійстя. Та українка відмовила коханому, мовляв, пізно – обом було уже за 90 років. Для мільйонів людей історія українки та італійця стала прикладом справжнього кохання, здатного подолати будь-які перешкоди - війну, час, відстань. А команда телепроекту настільки перейнялася історією цієї любові, що вирішила увічнити її. Так завдяки українським скульпторам Олександру Моргацькому і Григорію Костюкову у київському Маріїнському парку поруч з "Мостом закоханих" з'явилася нова цікава пам'ятка столиці – двоє літніх людей, які пронесли свої почуття через все життя і зустрілися через більш ніж півстоліття і стали для багатьох символом Вічного кохання. В квітні 2017 р. точну копію скульптури встановили і в рідному містечку Луїджі Педутто - містечку-комуні Кастель-Сан-Лоренцо. Луїджі Педутто був присутній на відкритті українського пам'ятника, але до появи монумента на своїй батьківщині не дожив – його не стало в 2013 р. Мокрина Юрзук померла через два роки. 30 квітня 2017 р., в день відкриття пам'ятника на батьківщині Педутто, на головну площу Кастель-Сан-Лоренцо вийшла майже половина містечка – більше тисячі людей. ⒸDiaspora.ua Я видел по телеку их встречу....Нельзя любовь и счастье изобразить Настолько! немощное и несчастное.А тем более ! Так !любить могут друг друга -только молодые люди. А бабушка правильно сказала -виноградное вино,это ГАВНО! самогон,лучше. Этот памятник худшее ,что я мог увидеть из монументального творчества,за всю свою жизнь. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 15 лютого, 2020 Поділитися Опубліковано 15 лютого, 2020 Камила Эвалд, приёмная мама Майка Тайсона. Но её настоящая фамилия Иващук и родом она из Тернополя. Теперь мне стало ясно, почему Майк прорычал в лицо русскому журналисту в 2014: "Get out of Ukraine!" (Убирайтесь из Украины), ведь женщина, которая заменила ему мать и всегда поддерживала и в жизни и в спорте - украинка. "Як жінка з Тернопільщини стала другою мамою для легендарного боксера Майка Тайсона: зворушлива історія Жінка була донькою емігрантів із Галичини – Гната і Насті Єващук, які пізніше змінили прізвище на Евалд. Сім'я мешкала в містечку Кетскіл за 160 кілометрів від Нью-Йорка. Після Другої світової війни Камілла познайомилася зі знаним у Нью-Йорку тренером – італійцем Касом Д'Амато. Коли Кас переїхав до Камілли, відкрив на горищі поліцейського відділку тренажерний зал, а найздібніших учнів поселяв просто в її домі. Одного дня до тренера Каса Д'Амато привели 13-річного хлопця, який навчався у школі для неповнолітніх злочинців і за бійки часто відсиджувався у карцері. Це був Майк Тайсон. Його поставили у спаринг і після трьох раундів Кас зупинив бій, пише "24 канал". "Якщо будеш мене слухатись, зроблю тебе наймолодшим чемпіоном у суперважкій категорії", – сказав він Майку. А Каміллі ввечері повідомив – "На цього хлопця я чекав усе життя". Якщо Кас муштрував хлопців у залі, то Камілла тримала дисципліну вдома. За кожним були закріплені обов’язки. Наприклад, Майк виносив сміття. До такого режиму не звик, тож за перший рік тричі тікав із дому. Коли йому виповнилося 15 років, Кас та Каміла вирішили всиновити його. Батько Майка давно покинув сім’ю, а мама не дуже переймалася сином, тож була не проти. Каміла навчала підлітків манерам за столом, показувала, як готувати їсти, прати речі, іноді навіть вчила писати й читати. Камілла огортала хлопців любов’ю і турботою – пекла для тих торти, вислуховувала їхні переживання, а Майку допомогла змайструвати клітки для голубів, адже хлопець весь вільний час проводив із птахами. Коли рідна мама Майка померла, хлопчина запитав, чи тепер Камілла буде його мамою і чи може він її так називати. Вона відповіла “Так, Майку”. І з того часу стала його мамою..."https://www.0352.ua/…/ak-zinka-z-ternopilsini-stala-drugou-… Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 29 лютого, 2020 Поділитися Опубліковано 29 лютого, 2020 «Того»... Сильнейший, просто обалденный фильм для домашнего просмотра. Порой мы и на задумываемся над тем, как часто наша жизнь, зависит от братьев меньших... P.S. На втором фото настоящий Того, участник Великой гонки милосердия 1925 года. Тогда нужно было детям доставить сыворотку от дифтерии, через всю Аляску. =================================================================================== Великая гонка милосердия 1925 года (также Гонка по доставке сыворотки в Ном 1925 года) (англ. Great Race of Mercy) — событие в истории Аляски. Эстафета собачьих упряжек, на которых в город Ном, поражённый эпидемией дифтерии и находившийся под угрозой полной гибели населения, доставили партию противодифтерийной сыворотки. Другого способа быстро доставить лекарство в труднодоступный город не было. 20 погонщиков, управлявших нартами, запряжёнными 150 ездовыми собаками породы хаски, с максимально возможной скоростью везли жизненно важный груз. По мере того, как упряжки по разным причинам выбывали из строя, ящик с сывороткой перегружали на оставшиеся на ходу упряжки. Расстояние от порта Сьюард до Нома, равное 1085 км, эстафета преодолела за 5 с половиной суток. Погонщики и их собаки в радиовыпусках изображались как герои, а гонка получила освещение на первых страницах многих газет по всем США. Балто, пёс-вожак упряжки, проходившей последний участок пути до Нома, стал самой известной знаменитой собакой того времени после Рин Тин Тина, и в его честь была установлена статуя в Центральном парке Нью-Йорка, ставшая туристической достопримечательностью. Несмотря на это, не упряжка Балто, а упряжка во главе с псом Того, а также его хозяином Леонардом Сеппалой преодолела рекордное для гонки расстояние в 425 км. (48-летний погонщик, в команде которого было шесть собак. Возглавляли упряжку Того и Скотти. Леонард совершил свой забег в условиях почти 34-градусного мороза. Рискуя жизнью всей команды, он пересёк 32-километровый отрезок между мысами Деби и Декстер по льду. Именно забег Леонарда является самым большим по сравнению с другими участниками эстафеты.) Публичность гонки также послужила толчком для начала прививочной кампании в США, что резко снизило угрозу заболеваемости дифтерией. Великая гонка милосердия стала последним и самым известным случаем в истории массового применения собачьих упряжек. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 21 березня, 2020 Поділитися Опубліковано 21 березня, 2020 Осенью 1830 года А.С. Пушкин вынужден был три месяца сидеть в деревне Болдино из-за карантина, объявленного по причине эпидемии холеры. Да, болезнь бушевала в полный рост. За отсутствием интернета и мобильной связи ему пришлось развлекать себя единственным что он мог себе позволить - сочинительством. Итак краткий перечень написанного: 7 сентября — Бесы («Мчатся тучи, вьются тучи...»)8 сентября — Элегия («Безумных лет угасшее веселье...») 9 сентября — повесть «Гробовщик» 13 сентября — Сказка о попе и о работнике его Балде Сказка о Медведихе 14 сентября — повесть «Станционный смотритель»; предисловие к Повестям Белкина «От Издателя» 18 сентября — Путешествие Онегина 20 сентября — повесть «Барышня-крестьянка» 25 сентября —роман в стихах «Евгений Онегин». Песнь IX (это последняя глава романа в стихах, в окончательной редакции она станет восьмой) 26 сентября — Труд («Миг вожделенный настал: окончен мой труд многолетний...»); Ответ анониму 1 октября — Царскосельская статуя; К переводу «Илиады»; «Румяный критик мой,насмешник толстопузый» 2 октября — "Глухой глухого звал..." 4 октября — Дорожные жалобы 5 октября — Прощание 7 октября — Паж, или Пятнадцатый год 8 октября — «Я здесь, Инезилья» "Пред испанкой благородной" 9 октября — поэма «ДОМИК В КОЛОМНЕ» 11 октября — Рифма; Отрок 14 октября — повесть «Выстрел» 15 октября — Эпиграмма («Не то беда, Авдей Флюгарин...»); Моя родословная; «Два чувства дивно близки нам...»; «Когда порой воспоминанье...» 17 октября — «Стамбул гяуры нынче славят...»; Заклинание 19 октября — сожжена X песнь Онегина 20 октября — повесть «Метель» 23 октября — «Маленькие трагедии»: Скупой рыцарь 24-25 октября — О критике статья «Об Альфреде Мюссе»; Стихи, сочиненные ночью во время бессонницы; «В начале жизни школу помню я...» 26 октября — «Маленькие трагедии»: Моцарт И Сальери; Отрывок ( начало этого прозаического отрывка войдет потом в «Египетские ночи») 29 октября — статья «Опыт отражения некоторых нелитературных обвинений»; Опровержения на критики и замечания на собственные сочинения; Заметка о поэме «Граф Нулин»; «Мы рождены, мой брат названный...» (А. А. Дельвигу) 31 октября — Герой 1 ноября — статья «О втором томе "Истории русского народа "Полевого»; История села Горюхина 4 ноября — «Маленькие трагедии»: Каменный гость; Отрывок («Не розу пафосскую...») 5 ноября — статья «Возражения критикам "Полтавы"»; статья «Баратынский» 8 ноября — «Маленькие трагедии»: Пир во время чумы; На перевод «Илиады» 26 ноября — статья «О народной драме и о "Марфе Посаднице" М.П.Полевого» 27 ноября — «Для берегов отчизны дальной...»; Из Barry Cornwall 28 ноября — Предисловие к «Евгению Онегину» "Цыганы" СЛАВА БОГУ ХОЛЕРА ЗАКОНЧИЛАСЬ!!!!!!!! Но кто вам мешает творить пока вы на карантине или в самоизоляции? (с)из сети. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 28 квітня, 2020 Поділитися Опубліковано 28 квітня, 2020 Индийский актёр Аамир Хан сделал очень необычное пожертвование,1кг муки.Так как это был всего 1 килограмм муки,многие люди не пришли на выдачу. Все,кто принял эту помощь нашли в пакетах с мукой по 15000 рупий (5340 грн).То есть деньги получили те,кто в них действительно нуждался Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 16 травня, 2020 Поділитися Опубліковано 16 травня, 2020 Олександр Палій с Olexandr Paliy. 11 ч. СКІФСЬКІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Часто від неспеціалістів доводиться чути: що нам та стародавня історія, ті скіфи, сармати - до сучасної України вони, мовляв, відношення не мають. От гали Астерікс і Обелікс до історії Франції мають стосунок, а скіфи до України - ні До сьогодні збереглися на письмі близько 400 достеменно скіфських слів, які дозволяють стверджувати: українська мова має свої виразні особливості насамперед завдяки скіфському спадку. Приміром, однією з особливостей української є ікавізм, що ясно вирізняє її з решти слов'янських мов - перехід голосних звуків [o] і [е] у закритих складах в : "столи - стіл" і т.д. Ікавізм - це стародавня властивість скіфської мови, зафіксована ще Геродотом. Скіфи у нього "названі сколотами за іменем їхнього царя Скіла". З усіх слов'ян хіба в хорватів, та, кажуть, в деяких словацьких діалектах є ікавізм. Між тим, хорвати, так само як українці, мають велику частку скіфо-сарматського спадку (навіть сама назва цього народу перекладається з сарматської як "пастухи"). Що цікаво, в північних і північно-західних українських діалектах (тобто на одвічних землях слов'янського етногенезу - на Волині, Північному Прикарпатті і Поліссі, де переважали слов'яни і скіфо-сарматський вплив був менший) ікавізм проявляється найслабше. У скіфській мові не було звука „ф”, точніше, він читався як „хва”. Тобто "Хведір", "хвіртка", "Хвастів". У скіфській мові часто вживалися звуки „дж” і „дз”. Сьогодні цю особливість можна бачити в остетинській - єдиній мові північноіранської групи, що збереглася до цього дня. Також у скіфській множина передавалася через "ата" - так, як в українській при зменшуванні: "лоша - лошата", "цуценя - цуценята" тощо. Водночас, у скіфській існував характерний фрикативний звук „г”, що нині абсолютно чітко виокремлює українську серед більшості інших слов‘янських мов. Відомий скіфолог, осетин (!) В. Абаєв так і писав: "Шукайте Скіфію там, де говорять "г". Це фрикативне "г" зафіксовано Геродотом та іншими греками на письмі в назвах багатьох рік Скіфії - Гіпаніс, Геррос, Гиргіс, Гіпполея. А в українській це "гарбуз", "Гумань" (про місто) та чимало інших. Вочевидь, ця ж мовна особливість була і в сарматській мові. Приміром досьогодні збереглося прізвище кримських греків - Халангот, тобто "алан-гот", нащадок змішаного аланського (сарматського) і готського населення Криму, що становило етнічну основу князівства Феодоро в Криму. В українській мові зустрічаються явні скіфські прізвища. Приміром - Саєнко, від скіфського "сай" - воєнний ватажок, цар. До речі, збереглися ще древніші цілком українські прізвища ще доскіфського індоіранського спадку - Рахманин (від рахманів, тобто волхвів чи брахманів), Шудря. Є прізвище Сакович - можливо, від назви сарматського племені "саки". І місто з такою ж назвою в українському Криму. Досьогодні в Україні широко присутні кілька сучасних імен індоіранського походження, не обов'язково скіфського, а, можливо, сарматського: зокрема, Оксана та Руслан. Оксана індоіранськими мовами значить "світла". Відомо, що Роксаною звали дружину Олександра Македонського, з якою він узяв шлюб під час свого азійського походу. Раніше таких імен було більше. Відомі імена антських князів середини І тисячоліття після Різдва Христового із скіфською чи сарматською часточкою "гаст" - Ардагаст, Радагаст, Анангаст, Доброгаст тощо. Ще в 13 столітті ім'я Доброгаст фіксується літописом на Галичині. Що вже казати про Бабая, яким в Україні досі лякають дітей - "спадкоємця" скіфського головного божества Папая. Збереглося чимало цікавих скіфських слів. Наприклад "крк" - горло. Досі є українське слово "карк" - задня частина шиї з верхньою частиною хребта; зашийок. В Хорватії острів і протока звуться Крк - гирло. А в Україні є місто Керч. Чим українська історія цікава - що коли придивится, виявляється, що ніщо нікуди не зникло. На золотих пластинах - скіфи в шароварах, а також замальовок з античної геми із зображенням єдиного мудреця-негрека з числа Семи античних мудреців. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 30 травня, 2020 Поділитися Опубліковано 30 травня, 2020 О КАЗАЧЕСТВЕ на Николаевщине. Сегодня ученые признают тот факт, что история Украины периода средневековья изучена крайне недостаточно. И если его ранний период - до середины XIII века - более или менее известен, то, начиная с периода становления Золотой орды, исторические события освещаются фрагментарно или искажено. В частности, такую тенденцию можно проследить на примере Северного Причерноморья. На это указывают известные николаевские исследователи Виктор Гребенников и Игорь Смирнов. А кандидат исторических наук Иван Снитко отмечает, что внимание историков и археологов концентрируется на древнем периоде. Например, в Николаевской области достаточно хорошо изучена Ольвия. А затем наступает "белое пятно", закрывающее временной отрезок до конца XVIII века.Советская официальная историография хоть и признавала, но старалась особо не распространяться по поводу того, что в Причерноморье во времена Великого княжества Литовского (ХІV - первая половина XVI века) существовали такие крепости, как Дашев (Очаков), Соколец (Вознесенск) и другие. Замалчивался тот факт, что жило в них преимущественно украинское население. Гораздо удобнее было поддерживать утверждение, что от нашествия Батыя и до времен Потемкина здесь было "Дикое Поле", по которому кочевали татары.Более того, в советский период ученые, занимавшиеся "неправильной" историей Украины, подвергались репрессиям. Наглядный пример: известный историк и краевед Феодосий Тимофеевич Каминский, который был директором Николаевского историко-археологического музея с 1923 по 1929 годы, увлекался украинским казачеством и много времени посвятил изучению старых кладбищ и уцелевших церквей. Как следствие - его несколько раз арестовывал НКВД по сфабрикованным обвинениям. Но одно из них все-таки соответствовало действительности - формулировалось оно как "попытка превратить николаевский музей в центр украинской культуры".Однако созданные стереотипы удивительно живучи. Их активно используют до сих пор. Так, миф о том, что цивилизация пришла в "Дикое Поле" благодаря российской империи, до сих пор очень популярен.Николаевский краевед Александр Кошматый нашел могильный крест в Ульяновке 17 века,Дальнейшие исследования показали, что на Николаевщине сохранилось немало подобных крестов, относящихся к той же эпохе. Эти находки свидетельствуют, что освоение и заселение территории, которую сейчас занимает область, началось задолго до времен Потемкина и именно запорожским казачеством. Причем имело оно масштабный характер. Каменные кресты на казацких могилах XVII века были практически на всей территории Николаевской области. "В селе Баловное Новоодесского района зафиксирован крест, датированный 1679 годом", - рассказывает А. Кошматый."Значительное количество поселений возникло в середине XVII века, когда в соответствии со Зборовским договором от Польши к Украины отошли земли по реке Синюха. И хотя официальное действие договора продолжалось всего несколько лет, украинское население отсюда уже не уходило, да и поляки не слишком стремились селиться на территориях, страдающих от татарских набегов", - рассказывает известный николаевский краевед Октябрина Ковалева. В этот период появились поселения-зимовники Орлик, Лысая Гора - Первомайского, Костоватое, Кривая Пустошь Братского, Баловное, Новониколаевка - Новоодесского, Привольное, Пески Баштанского, Константиновка - Арбузинского районов и десятки других. Сейчас на Николаевщине зафиксировано 314 казачьих поселений, из них у 220 определено точное местоположение.Территория Южного Прибужья осваивается и заселяется, начиная уже с XV века. А в XVII поселения становятся многочисленными. И связаны они с запорожскими казаками. Так, вышеупомянутый крест в селе Ульяновка (старое название - Куренной Брод) стоит на могиле запорожского казака по фамилии Рубан.Поселения запорожцев были не просто сетью населенных пунктов, они входили в систему обороны от набегов кочевников. Именно поэтому имели элементы фортификационных сооружений. Сохраненные в Южном Прибужье валы и их фрагменты свидетельствует о существовании здесь городищ-укреплений XVI-XVII веков.Система охраны границ включала в себя заставы и сторожевые посты. Они исчислялись десятками и многие были хорошо укреплены. Запорожцы также хорошо понимали важность переправ, поэтому почти рядом с каждой из них был сторожевой форпост.Прослеживается прямая связь между зимовниками запорожцев и нынешними городами и селами. Установлено, что, как минимум, 144 населенных пункта Николаевской области возникли на основе этих поселений. Среди них райцентры Новый Буг, Кривое Озеро и десятки нынешних сел. На месте зимовника появилось и село Ульяновка, где как раз был найден вышеупомянутый крест. А как же сам Николаев? Действительно ли до Потемкина здесь было "Дикое Поле"? Конечно, нет. При слиянии Буга и Ингула была паромная переправа через Ингул, которую называли Казацкий перевоз. А по свидетельству кандидата исторических наук Владимира Рубана, на территории Судостроительного Завода (бывш.им. 61 коммунара) в 1730-х годах располагалась кузница запорожцев. На картах ХVIII века на месте нынешнего Николаева были обозначены несколько поселений запорожцев: Рушериновка, Рыбальская, Кут Хлюща, Кут Умаха, Кут Осницкий. Это уже доказанные факты. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 2 червня, 2020 Поділитися Опубліковано 2 червня, 2020 У 1044 році овдовів 36-річний король франків Генріх I Капетінг. Він послав до Києва делегацію, щодо сватання. Ярослав Мудрий відмовив послам. Не хотів віддавати свого мізинчика в далеку не дуже могутню країну за немолодого бездітного короля-удівця. У 1048 році до Києва вдруге прибуло французьке посольство з багатими дарами на чолі з єпископом Роже. Київський князь здався. І поїхала 16-річна княжна навесні 1051 року з Києва до Франції. Для Анни ідеалом короля був батько - мудрий та вольовий, а власний чоловік виявився старшим за батька, слабким, нерішучим. 12 (19) травня 1051 року у кафедральному соборі міста Реймса відбулося вінчання Анни Ярославни та Генріха I. Струнка блакитноока білявка, яка знала п’ять мов, під шлюбним контрактом підписала «Анна Ръїна» (королева Анна); неписьменний Генріх І поставив хрестик. Невдовзі Анна коронувалась на престол Франції, це була перша королева Франції, яка коронувалась у соборі Реймса. З того часу всі французькі королі присягалися на Євангелії, привезеному Анною з Києва. А Москви ще не було!!! Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 7 червня, 2020 Поділитися Опубліковано 7 червня, 2020 Корона сарматської царівни, 1 століття після Різдва Христового. Геродот писав, що сарматські жінки «їздять верхи на полювання з чоловіками і без них, виходять на війну і носять однаковий з чоловіками одяг… жодна дівчина не виходить заміж, поки не вб'є ворога». Сарматки були настільки ж гарними вояками, як і чоловіки, а в деяких випадках навіть кращими, бо бойовий кінь легше витримував меншу вагу вершника. Псевдо-Гіппократ (470—356 рр. до н. е.), також повідомляв, що сарматки їздять верхи, стріляють з лука і кидають дротики, і додавав: «Вони не виходять заміж, поки не вб'ють трьох ворогів», але після заміжжя «припиняють їздити верхи, доки не з'явиться необхідність у загальному поході». Якось один сарматський цар був схильним до вживання хмільного меду (!), тобто напою землеробів, через що занедбав державні справи. Його дружина цариця Амага «сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали». Помпоній Мела писав про сарматів: «Плем'я войовниче, вільне, непокірне і до того ... люте, що навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками». Починаючи з 3 ст. до н. е. із-за Дону почалося переселення сарматів. Пращури сарматів, як і предки скіфів, у середині 2 тисячоліття до н.е. вирушили з території України на схід, але згодом повернулися. Назва «сармати» перекладається з індоіранських мов як «підперезані мечем». Греки називали сарматів «підвладними жінкам» через наявність у них жіночих військових загонів та велику владу цариць. Сарматських жінок-воїнів греки називали амазонками. Римський історик Тацит назвав сарматів найкращими вершниками в світі. Сармати винайшли військову тактику важкоозброєної броньованої кінноти — «катафрактаріїв», що стала першою подобою європейських середньовічних лицарів. Спочатку сармати атакували скіфські оборонні укріплення, а згодом замирилися і з 2 ст. до н.е. почали велике розселення серед скіфів і слов’ян — на захід від Дніпра в басейнах річок Рось, Росава, Тясмин і аж до Карпат. У 1–4 ст. н.е. римляни називали Карпати Сарматськими горами. Відпочатку сармати були кочовиками й мешкали у возах, запряжених кіньми. Проте незабаром найбідніші з сарматів, а згодом і все сарматське населення українського Лісостепу стає землеробами. Найбільш войовничим сарматським племенем були роксолани, що осіли на Середній Наддніпрянщині. Сармати отримували прибутки від вивозу товарів, насамперед збіжжя, у грецькі міста північного узбережжя Чорного моря. Римський поет Овідій, якого імператор у 1 ст. н. е. заслав на північно-західне узбережжя Чорного моря, писав про постійні набіги сарматів, скаржився, що змушений говорити більше сарматською мовою, ніж латиною, та на те, що скрізь бачить «варварів» — сарматів у їхньому традиційному одязі — широких штанях-шароварах, які згодом стали національним вбранням українців. На початку 2 ст. н. е., після загарбання Римом Дакії (території сучасної Румунії), Римська імперія підійшла впритул до сучасних кордонів України. Римляни звели величезні земляні укріплення — «Траянові вали», названі на честь імператора Траяна, щоб протистояти наступові сарматів та союзних з ними слов’ян. Сліди цих валів досі збереглися на території Одеської, Тернопільської та Хмельницької областей України. Сармати відіграли визначну роль у творенні українського етносу, під час взаємодії зі слов’янами в межах антського (слов’яно-сарматського) союзу племен. Найімовірніше, назва «Русь» походить від сарматського племені роксолан. Спочатку руси й були власне залишками роксоланів, що здавна поселилися «на острові» між Дніпром, Россю й Тясмином. Арабські та перські мандрівники 9-10 ст. знаходили у русів сарматські риси — культ меча, схожість вбрання: шаровари, хутряні шапки зі шликами, згодом поширені в українців. Руси називали своїх вождів «жупанами». Українські козаки виводили свій рід і назву Русі від роксоланів. «Рокс» сарматською — «ясний, прозорий». Сармати робили майстерні ювелірні вироби та зброю, оздоблюючи їх дорогоцінним камінням. Мистецький «поліхромний» (різнокольоровий) ювелірний стиль сарматів поширився у всій середньовічній Європі. Окремим їхнім вождям у дитинстві обв’язували голови, аби добитися їхнього «шляхетного» видовження. Сармати брали участь у безлічі історичних подій: атакували Рим на Балканах, були найманцями Риму в Британії, заснували спільні держави з германськими племенами готів (в Іспанії) та вандалів (вАфриці). Однак сармати були розділені на багато відірваних одне від одного племен та, зрештою, розчинилися в різних народах. Окремі сарматські племена (алани) існували на Слобожанщині і в Криму аж до монголо-татарської навали в 13 ст. (О. Палій) Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 10 червня, 2020 Поділитися Опубліковано 10 червня, 2020 Как информирует Replyua.net, популярный украинский журналист, историк и писатель Павел Бондаренко пишет на своей странице в Facebook, информационный фронт намного важнее, нежели военный, а история в руках Кремля является опасным оружием, мощнее «Искандеров». Не все у нас это пока осознают, но те, кто понимают всю угрозу, которая исходит от Москвы, должны бороться.Павел Бондаренко отмечает, когда-то во времена СССР в школе нам рассказывали щемящую историю о том, как во время Прутского похода армия Петра I попала в окружение и его жена Екатерина собирала из придворных дам драгоценности, присоединив к которым свои бриллианты, дала взятки турецком визирю и таким образом спасла и Петра І, и армию от плена. Рассказывают такое в российских школах и сейчас, поднимая уровень патриотизма среди подрастающего поколения.Историк отмечает, правда же была совершенно иной. На самом деле Петра І было взято в плен. Его привели в турецкий лагерь с веревкой на шее. И вел себя в плену Петр – скажем так – не слишком достойно. А выкупили его деньгами гетмана Ивана Мазепы, а вовсе не бриллиантами Екатерины, которая, к слову, тогда ему и женой-то ни была. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 17 червня, 2020 Поділитися Опубліковано 17 червня, 2020 По первому проекту скульптура "Родина-Мать" должна была быть выше на 20 метров, но ее "укоротили". Дело в том, что по одному из поверьев - люди не будут мирно и счастливо жить в городе, над которым оружие возвышается выше креста. Поэтому памятник соорудили на 12 метров ниже Большой Лаврской колокольни. ph: @Виталий Ковальчук, @vitaliykvl Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 18 червня, 2020 Поділитися Опубліковано 18 червня, 2020 ДВАДЦАТЬ ЛЕТ СПУСТЯ Двадцать лет назад, ранним утром 14 июня 2000 года шестой авианосец Черноморского завода «Варяг» тяжело отвалил от причальной стенки Черноморского судостроительного завода для буксировки в Китай. Его, надрываясь, тащил от родного причала голландский буксир с командой, в которой преобладали филиппинцы. Десять лет назад такое могло присниться только в страшном сне. С уходом «Варяга» исчез последний атрибут былого величия Черноморского завода. В тот день заводской поэт, член литературного объединения Черноморского завода «Стапель», электрик Николай Иванович Филимонов написал стихотворение на мотив известной песни о крейсере «Варяг» 1904 года, в которой такие слова: «Наверх вы, товарищи, все по местам / Последний парад наступает / Врагу не сдается наш гордый «Варяг» / Пощады никто не желает...»: В новой песне слова другие: На пирсе стоим со слезами в глазах, Прощальный гудок затихает. На рейде застыл наш красавец «Варяг», Он нас навсегда покидает. Неужто державе не нужен свой флот? Рубль с гривною тонут в трясине. Удар молотка – вот и выигран лот… Стыдись, Украина с Россией! Итак, «Варяг» вышел в море. Но его злоключения на этом не закончились. Турецкие власти запретили буксировку корабля через Черноморские проливы Босфор и Дарданеллы. Семнадцать месяцев «Варяг» был в беспрерывном движении на буксире по Черному морю, не находя себе пристанища. Лишь 1 ноября 2001 года, на 506-й день с момента выхода с Черноморского завода, после уплаты Китаем взносов по миллиардной страховке и выполнения других условий турецких властей, «Варяг» был пропущен через проливы. Наверное, турецкие власти волновались не напрасно, потому что сразу после выхода из Дарданелл неуправляемый авианосец попал в жестокий шторм. Скорость ветра доходила до 25-28 м/с, это порядка 100 км/час! Ночью 3 ноября лопнули буксировочные концы, связывавшие «Варяг» с норвежским буксиром «Havila Chempion», и гигантский корабль несколько часов находился в свободном плавании – сумасшедшем дрейфе в Эгейском море, усеянном скалистыми островами. Прилагались неимоверные усилия для его спасения. Утром 4 ноября обнаружили, что корабль несет на остров, до которого оставалось 5-6 миль. Ситуацию спас российский буксир «Николай Чикер». В штормовых условиях команда этого самого большого в мире буксира мощностью 24.000 л.с. сумела принять аварийный конец с кормы «Варяга» и продолжала удерживать авианосец в течение 12 часов, пока продолжался шторм. Во время перезаводки троса с норвежского буксира на голландский погиб матрос норвежского буксира, перерубленный тросом. Далее через Средиземное море и пролив Гибралтар корабль вышел в Атлантический океан. Через Суэцкий канал корабль с неработающей машиной не пустили. В новогоднюю ночь 2001 года «Варяг» обогнул Африку и далее через Индийский океан двинулся на Дальний Восток. 3 марта 2002 года караван достиг китайского порта Далянь (Dalian – бывший русский и советский порт Дальний). Истории было угодно, чтобы «Варяг» пришел в края, где почти 100 лет назад, 27 января 1904 года, после неравного боя в Желтом море с 15-ю кораблями японской эскадры, русские моряки затопили в Чемпульо один из лучших своих кораблей – бронепалубный крейсер 1 ранга «Варяг», чтобы он не достался противнику. На снимке: проход «Варяга» в проливе «Босфор» под мостом, связывающем Европу и Азию. (В Бабич) Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 2 серпня, 2020 Поділитися Опубліковано 2 серпня, 2020 Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 8 вересня, 2020 Поділитися Опубліковано 8 вересня, 2020 Когда затонул "Титаник", среди спасшихся пассажиров первого класса было практически 100% женщин и детей. Среди пассажиров второго класса процент женщин и детей достигал 80%. А среди сброда, ехавшего в третьем классе, выжившими оказались одни мужчины, то есть самые сильные. Они, отталкивая женщин и детей, заняли спасительные шлюпки. А что мы видим у Камерона в фильме "Титаник"? Всё наоборот! В кино именно богатые пассажиры хищно отталкивают женщин и детей на пути к шлюпкам. Просто если бы Камерон снял, как было в действительности, зритель режиссеру бы не поверил: слишком уж въелась в кровь эта формула "бедные - бедненькие и добренькие, а богатые - злые, жадные хищники". Между тем, этологи - специалисты по инстинктивному поведению животных - отмечают: буквальные подонки, то есть обитатели дна - социальные низы стаи или племени, субдоминантные особи, стоящие на самых нижних ступеньках иерархической лестницы, в личностном отношении представляют собой самых настоящих подонков. Они - худшие. И если зоологам путём различных обманных ухищрений удаётся сделать вчерашнего подонка доминантной особью, вожаком, кровью умывается вся стая. Более жестокого правителя, чем вчерашний маргинал, трудно себе представить - и в животном мире, и в человеческом... Фарид Закария. Будущее свободы ======================== Прекрасно проэцируется на теперешнюю ситуацию в Украине Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 12 вересня, 2020 Поділитися Опубліковано 12 вересня, 2020 КТО ТАКИЕ ИНТЕЛЛИГЕНТЫ В древнем Риме основной силой государства была армия. И служили в этой армии все граждане Рима. Если ты не служишь или не работаешь на армию Рима, то ты не гражданин Рима и не римлянин, соответственно. Вот и вся система Римского государства. Римская армия, в свою очередь, состояла из легионов, легионы из когорт, когорты из центурий, центурии из манипул. Отсюда и понятие !манипулировать". Легион состоял из 5 когорт, когорта из 10 центурий, центурия из 10 манипул, манипула из 10 легионеров. Исходя из этого, можно рассчитать численный состав легиона - это 5.000 воинов. Воины внутри легиона разделялись на новичков, обученных, опытных, ветеранов и элиту. Новички составляли обычно первую когорту, во второй когорте сражались воины, побывавшие в сражении, в третьей когорте сражались воины, побывавшие в нескольких сражениях, в четвёртой когорте сражались воины, за плечами которых целые кампании. И, наконец, пятая когорта или, по-другому, "непобедимая когорта" или "последняя тысяча". Это когорта состояла из самых опытных воинов, воинов, за плечами которых были не только компании, а целые войны, и вступала в бой эта когорта в самый решающий момент схватки и именно она решала исход сражения. Эта когорта никогда не отступала без приказа - она побеждала противника или погибала! Потому она и называлась "непобедимой", т.к. её нельзя было победить. Её можно было только уничтожить. А уничтожив последнюю когорту легиона - противник уничтожал весь легион, т.к. основной костяк легиона - это именно те воины, которые и были хранителями орла легиона. Так вот, именно воины последней когорты легиона и назывались в древнем Риме интеллигентами. Почему же эти воины назывались интеллигентами, т.е. "понимающими"? А очень просто. Этим людям не надо было ничего объяснять, они сами всё знали и понимали, что им делать, и когда делать. Им не надо было объяснять как построиться черепахой; им не надо было объяснять когда поднимать щит, а когда нет; им не надо объяснять, как разомкнуть строй и, как его сомкнуть, им не надо объяснять когда им надо достать гладий, а когда работать пилумом. Эти воины сами всё знали, всё понимали, и именно поэтому их называли понимающими, т.е., интеллигентами. И именно в этих воинах была сокрушающая мощь Рима. Из этих воинов набиралась преторианская гвардия и когорты сената. Быть интеллигентом, то есть, воином последней когорты, считали за честь для себя патриции, сенаторы, трибуны, цензоры, преторы и т.д. То есть, быть воином последней когорты - значит быть профессионалом в военном деле высочайшего класса, быть достойным плечом к плечу сражаться рядом с лучшими людьми Рима и это значит быть самому - представителем лучших людей Рима. Интеллигенция - это становой хребет Римской Империи. Интеллигенция - это скелет римского общества. Интеллигенция - это то, на чём стоял Рим Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 17 вересня, 2020 Поділитися Опубліковано 17 вересня, 2020 Джеймс Крейн работал на 101-м этаже Башни 1 Всемирного торгового центра. Он слепой, поэтому у него была собака-поводырь - золотистый ретривер по имени Дейзи. После того, как самолет врезался в здание 20-ю этажами ниже, Джеймс понял, что обречён, поэтому из любви к Дейзи он отцепил поводок и позволил ей уйти. Она метнулась в тёмный коридор. Захлёбываясь от паров реактивного топлива и дыма, Джеймс просто ждал смерти. Примерно через 30 минут Дейзи вернулась вместе с боссом Джеймса, которого забрала со 112-го этажа. И она выводит их и ещё около 300 человек из обреченного здания. Это был первый её пробег по зданию. Но она ещё не закончила, она знала, что есть другие, которые оказались в ловушке. Поэтому, против желания Джеймса, она побежала обратно. На втором этапе она спасла 392 жизни. И снова вернулась. Во время этого прохода здание рушится. Джеймс слышит это и падает на колени в слезах. Вопреки всем известным шансам выжить, Дейзи выходит живой, но на этот раз её несёт пожарный. «Она привела нас к людям, прежде чем получила ранения», - объяснил пожарный. Её заключительный пробег спас ещё 273 жизни. У неё была острая дымная ингаляция, сильные ожоги на всех четырёх лапах и сломанная нога, но она спасла 967 жизней. Дейзи - первая гражданская собака, завоевавшая Медаль Почета в Нью-Йорке. Леван Сулаберидзе. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 26 вересня, 2020 Поділитися Опубліковано 26 вересня, 2020 Это было в 1989 году канадскому вратарю Клинту Маларчуку лезвие конька разрезало шею, повредив сонную артерию и яремную вену. В результате повреждения яремной вены, кровь ручьём полилась на лед. От этого зрелища 11 зрителей потеряли сознание, двоих хватил сердечный приступ, а троих хоккеистов стошнило прямо на льду. Единственным человеком на стадионе, который не запаниковал и не испугался, был врач «Баффало» и ветеран боевых действий во Вьетнаме Джим Пиццутелли. Чтобы добраться от скамейки запасных до Маларчука, он потратил всего 14 из 136 драгоценных секунд, которые тогда разделяли жизнь и смерть. Пиццутелли мгновенно оценил ситуацию, засунул пальцы в рану, зажал разорванную вену и повел Клинта в раздевалку, где уже ждали остальные врачи. «Я знал, что игру с «Сент-Луисом» смотрит моя мама. Когда я осознал, что произошло, то хотел просто уйти с площадки, чтобы она не видела, как я умру. В подтрибунном помещении я посмотрел на застывшие в ужасе лица окружавших меня ребят. Попросил привести священника и передать маме, что я ее люблю», — рассказывает Маларчук. Пиццутелли тем временем отчаянно вытаскивал Клинта с того света. Он навалился на его шею всем весом: «Когда захочешь дышать, дай мне знак». Только Маларчук начинал задыхаться, Пиццутелли ослаблял давление — тогда кровь вновь начинала хлестать из раны. Так добрались до больницы. Маларчуку наложили 300 швов, он потерял треть всей крови. Если бы порез оказался на три миллиметра выше, Клинт бы умер еще на стадионе. Если бы он защищал противоположные от выхода с площадки ворота, его бы просто не успели доставить в больницу. Если бы на арене не оказалось Джима Пиццутелли... Уже на следующий день хоккеист отправился домой, а через 11 дней вышел на лед, и болельщики устроили ему овацию. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 2 жовтня, 2020 Поділитися Опубліковано 2 жовтня, 2020 · 1831 - проголошений банкрутом. 1832 - зазнав пopазки нa виборах в зaкoнoдaвчу палату свого штaту. 1834 - знову прогорів у бізнесі і знову оголошений банкрутом. 1835 -1836 - особисті невдачі і в підсумку важкий нервовий зрив. 1838 - зазнав пopaзки нa чергових виборах. 1843 - зазнав пopaзки нa виборах в Кoнгpecc CШA. 1846 - зазнав пopaзки нa виборах в Кoнгpecc CШA. 1848 - зазнав пopaзки нa виборах в Кoнгpecc CШA. 1855 - зазнав пopaзки нa виборах в Ceнaт. 1856 - зазнав пopaзки як кандидат нa пocт віцe-пpeзідeнтa CШA. 1858 - зазнав пopaзки нa вибopax в Ceнaт. 1860 - обраний пpeзидeнтoм CШA. Авраам Лінкольн. Ніколи не здавайся! (с) Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 9 жовтня, 2020 Поділитися Опубліковано 9 жовтня, 2020 Знайомтеся: Ірина Володарівна. Княжна галицька, дружина і матір візантійських імператорів. Нарешті я знайшла автора картини та її назву - додаткові докази, що зображена особа - не княгиня Ольга, як це твердять автори різних матеріалів для дистанційного навчання на сайтах типу "всеосвіти" і тд. Бо не могла Ольга бути зображеною на фоні мурованого кам'яного храму!!!! Чому - спитайте семикласників, які знають, що перша кам'яна церква в Києві була зведена онуком Ольги, Володимиром Великим. А ця панянка - Іри́на Галицька — донька Володаря Ростиславича, князя звенигородського та перемиського і одного з засновників Галицького князівства. 20 липня 1104 року вийшла заміж за Ісаака Комніна, сина візантійського імператора Олексія І Комніна. В шлюбі з Ісааком Комніном стала матір'ю Андроніка, візантійського імператора — чиї нащадки понад двісті років правили Трапезундською імперією. Династичний шлюб із могутньою Візантійською імперією кілька років після перемоги Володаря над дружиною київського князя Святополка II в битві на Рожному Полі свідчив про визнання незалежності галицьких земель і важливу політичну роль, яку починала відігравати Галичина, та дозволив поширити галицький вплив до гирла Дунаю. Батьки: Володар Ростиславич Діти: Андронік I Комнін Онуки: Eirene Komnene, Олексій Комнін, Мануїл Комнін, Іоанн Комнін Прабатьки: Ростислав Володимирович, Ланка Белеївна Дядько: Василько Ростиславич (Теребовлянський) Правнуки: Олексій I Великий Комнін, Девід Комнін Прапрабатьки: Бела I, Володимир Ярославич Прапраапрадід- Ярослав Мудрий. Автор картини: Артур Орльонов, головний художник студії Українського батального мистецтва, є автором серії картин, присвячених історії України, які були створені в рамках патріотичного проекту “Україна: історія великого народу”. А від себе додам: на протилежному боці річки - гори, отже, це не Дніпро, лівий берег якого пологий. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 12 жовтня, 2020 Поділитися Опубліковано 12 жовтня, 2020 Изначально этого человека звали Иешуа–Залман Михайлович Свердлов - это старший брат известного большевика Якова Свердлова. Однако в 1902 году у него возникли сложности с пребыванием в Москве, поэтому он решил креститься в православие. Его крестным стал Максим Горький, от которого он "унаследовал" отчество и фамилию, а имя получил согласно святцам. В 1904 году Пешков эмигрировал в Канаду, а оттуда перебрался в США. Когда он узнал из газет, что в США приезжает Горький, то смог встретить его в порту прибытия. Горький, благоволивший крестнику, взял его с собой в качестве переводчика в свое турне. После Америки Горький поехал на Капри и позвал Зиновия с собой. Тот согласился, но свой маршрут проложил через Новую Зеландию, устроивший помощником кочегара на торговом судне. С 1907 по 1910 год он исполнял обязанности секретаря–референта у Горького (например, он присутствует на оригинальной фотографии игры в шахматы между Лениным и Богдановым в 1908 году). В 1910 году он перебрался во Францию, а когда началась Первая мировая, то вступил в Иностранный легион. В мае 1915 года потерял правую руку в боях под Верденом. Французское командование оценило его заслуги - ему вручили Военный крест с пальмовой ветвью, дали французское гражданство и перевели на дипломатическую службу. Первой его миссией было участие в переговорах с США по вступлению тех в войну, за которую он получил орден Почетного легиона. А затем последовала командировка в Россию, где ему сначала поручили курировать адмирала Колчака от лица Антанты, а после его разгрома перевели к Врангелю (французы отправили курировать Колчака человека, чей родной брат был одним из главных большевистских вождей. И не боялись же саботажа с его стороны). Затем было участие в Рифской войне и новые дипломатические задания по всему свету. Когда началась Вторая мировая Пешков вступил в движение де Голля "Сражающаяся Франция", по поручениям которого опять колесил по миру - Южная Африка, затем Китай, где он уже в чине генерала был главой французской миссии. По окончанию войны его перебрасывают в Японию - наводить новые мосты, где он пробыл до 1950 года, после чего вернулся во Францию, получив при выходе в отставку Большой крест Почётного легиона. Когда де Голль вернулся во власть, то вспомнил о старом сослуживце, который вновь был призван для выполнения особых дипломатических поручений — именно он ездил в Китай в 1964 году, чтобы лично объявить Мао о признании коммунистического Китая Францией (на тот момент ему было уже 80 лет). Через два года он скончался, завещав, чтобы в его гроб положили православную икону, военный крест с пальмовой ветвью, Большой крест Почетного легиона и портрет Максима Горького. Exmercy Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 16 жовтня, 2020 Поділитися Опубліковано 16 жовтня, 2020 Японцы уже 700 лет заготавливают древесину, не вырубая самих деревьев. В XIV веке в Японии зародилась удивительная техника дайсуги, при помощи которой новые кедры просто выращивают на старых, особым образом подрезая «стареньким» ветви. Это похоже на бонсай, но для больших деревьев. Благодаря дайсуги материнские деревья могут пускать до 100 прямых побегов за раз. Через 20 лет, когда они вырастают, их срезают. Такая древесина уникальная по своим качествам, она особенно гибкая и прочная. Когда спрос на древесину упал, дайсуги стали выращивать ради эстетики - сейчас их можно увидеть в городе Киото, расположенном у горы Китаяма. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 17 жовтня, 2020 Поділитися Опубліковано 17 жовтня, 2020 Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 25 жовтня, 2020 Поділитися Опубліковано 25 жовтня, 2020 8 июля 1967 года все театры Лондона на один час погасили свои огни в память о ней, чья игра на сцене и экране была зримым чудом, а легенда о ее немеркнущей красоте дошла и до наших дней. 53 года назад этот мир покинула Вивьен Ли- величайшая английская актриса всех времен и народов, которая для меня была, есть и будет моей самой любимой зарубежной актрисой. То что умела она- не умел никто. Ее великая коллега и приятельница, Кэтрин Хепберн прилетевшая проститься с Вивьен, сказала о ней: "Вивьен, дорогая Вивьен. Изысканная актриса, цельная, добрая, умная, небесная натура. Прекрасное облако, проплывающее через жизни своих друзей и думающая обо всех кроме себя". Утонченная английская аристократка смогла стать национальной героиней Америки и, будучи малоизвестной на Северо-Американском континенте, получить роль, символизирующую энергичную, целеустремленную, волевую американку ирландских кровей, умеющую справляться со всеми невзгодами, вместе с тем эгоистичную, капризную, но прекрасную Скарлетт О'Хара из "Унесенных ветром". На роль претендовало 1500 актрис. Среди них весь цвет Голливуда - Бэтт Дэвис, Джоан Бенетт, Джин Артур, Полетт Годдар. Именно последняя была явной фавориткой. Но Голливудских боссов смущала неясность факта замужества Годдар с Чаплиным, а показать свидетельство о браке Полетт Годдар отказалась. Так, вожделенная роль досталась "темной лошадке" - англичанке Вивьен Ли. Продюсеры оказались прозорливы. Роль Скарлетт получилась из разряда культовых, на все времена. Образ стал нарицательным. Вивьен отличало редчайшее актерское чутье и дар перевоплощения. Ее игра была подобна магии - волшебна, таинственна и прекрасна. Ее органика была бесподобной. Великая роль в великом фильме, - актрисы, ставшей знаковой и на века. Вивьен Мэри Хартли родилась 5 ноября 1913 года в индийском городе Дарджилинг, в семье англичанина - офицера индийской кавалерии. Вивьен была английской аристократкой, армянского происхождения. Отношения с матерью у Вивьен были очень непростыми. Ее мать - убежденная католичка во всем навязывала свои порядки, единственной дочери, которая была очень ранимым ,болезненным ребенком со своим богатым внутренним миром. Надо сказать, мать Вивьен -Гертруда привила дочери вкус к литературе и театру. И не стала препятствовать артистической карьере дочери. Скорее всего она первой увидела в своем ребенке исключительный актерский талант. Вивьен поступила в Королевскую академию драматического искусства в Лондоне, которую закончила в 1933 году. В декабре 1932 года Вивьен Мари вышла замуж за адвоката Герберта Ли Холмана, который был старше нее на 13 лет. В октябре 1933 года у них рождается дочь Сюзанна. Но роль матери семейства ей не подходила. Еще в детстве она знала, что ее судьба - театр, кино. В 1936 году Вивьен снимается в английском фильме " Пламя над Англией". На сьемках она познакомилась с Лоуренсом Оливье - своим будущим супругом и человеком принесшим ей немало страданий. Вивьен уходит от Герберта. Дочь Сюзанна остается со своим отцом. Лоренс Оливье становится супругом Вивьен Ли. С Лоренсом Оливье они прожили 20 лет. Это был красивый, но не самый счастливый союз. Разумеется в этой паре была любовь, но Вивьен болела, приступы туберулеза учащались, вдобавок ее психическое состояние не было стабильным. Лоренс уже тогда стал увлекаться мужским полом. Да и женщин вокруг него всегда было предостаточно. Терпеть он не мог и не хотел. Вивьен страдала. Она не переставала его любить, никогда. Актерский мир осуждал Лоуренса Оливье и сострадал Вивьен Ли. Семейные неурядицы не могли не отражаться на ее состоянии. Уже вышедшая после смерти Вивьен Ли книга, написанная Лоренсом Оливье, содержала немало подробностей относительно ее маниакальных депрессий, необьяснимых вспышек гнева и депрессий во время работы над " Унесенных ветром" . Да, Вивиан была больна, но эти депрессии были вызваны лекарствами, которыми ее лечили против туберкулеза, которым она болела на протяжении многих лет. Болезнь забирала последние силы, но забрать великий талант не могла. О побочном эффекте лекарств стало известно только после ухода актрисы из жизни. У нее с детства были больны легкие. Так или иначе в 2006 году легендарная партнерша Вивьен по Унесенных ветром - знаменитая Оливия де Хевиленд после прочтения книги Оливье, созывает у себя в Парижской квартире пресс-конференцию. Lady Оливия встала на защиту доброго имени актрисы и своей близкой подруги, заявив, что Вивиан был дисциплинированна, самоотвержена и глубоко профессиональна во время сьемок. Оливия и Вивьен дружили всю жизнь и очень ценили друг друга. Самыми успешными фильмами в карьере Вивьен стали : " Унесенные ветром", " Мост Ватерлоо", " Леди Гамильтон"," "Трамвай Желание" - 4 шедевра мирового кино. Вивьен дважды была номинирована на Оскар, и дважды побеждала, за роль Скарлетт О' Хара в 1939 году, и в 1951 году за роль Бланш Дюбуа, в фильме "Трамвай " Желание". И все же главным для Вивьен был театр - она была первой леди английской сцены. Премьерша театра " Олд Вик" великолепно игравшая Клеопатру, Джульетту, Офелию, леди Макбет. Актрисой Вивьен была великолепной, и на сцене, и на киноэкране была правдивой и пленительной. О ней говорили: " Ни одна киноактриса так хороша на театральной сцене, и ни одна театральная актриса, так хороша в кино, как Вивьен Ли" Все так. В 1960 году Вивьен и Лоренс развелись. Она продолжала играть в театре и очень мало снималась в кино. Ее требовательность к себе, максимализм были известны в театрально-киношной среде. Она не умела щадить себя. Отношения с дочерью Сюзанной были непростыми, они и не могли таковыми не быть, но Сюзанна, когда сама стала матерью наладила общение с Вивьен и больше они уже не расставались. Сюзанна подарила Вивьен трех внуков. Сюзанны не стало в 2015 году, в возрасте 81 года. Последние годы жизни рядом с Вивьен был канадский актер Джон Мериваль. Ее навещала дочь с сыновьями. С Лоуренсом Оливье она не виделась. Он увидел ее уже мертвой, лежащей на кровати в их некогда супружеской спальне. Вивьен Ли скончалась после очередного приступа туберкулеза в своем доме. Ей было 53 года. Оливье пережил ее на 22 года. Вивьен прожила так мало, успев сделать при этом так много, чтобы память о ней дошла до тех, кому не посчастливилось застать и жить в эпоху хрустальной легенды английской сцены, королевы мирового кинематографа. Она не любила слово звезда и считала его бранным, и действительно какая из нее звезда? Она богиня покинувшая нас и убежавшая далеко за горизонт, чтобы озарять вечным сиянием всех тех, кто ее помнит, любит и чтит. © Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 28 жовтня, 2020 Поділитися Опубліковано 28 жовтня, 2020 Иллюстрация к тезису "Мы своих не бросаем" Виталий Рождаев 5 ч. · Космонавт, которого при развале Союза забыли в космосе ... Сергей Крикалев считается последним гражданином «ссср». Пока он был в космосе, «совок» развалился. Крикалев был запущен на орбитальную станцию «Мир» 18 мая 1991 года и вынужденно установил мировой рекорд по пребыванию в космосе. Крикалёву отказали в возвращении на Землю. Ему сказали, что страны, которая его отправила в космос теперь не существует и для его возврата нет денег. Так что пока полетай, голубчик ... Беднягу космонавта смогли заменить, когда его место выкупила Германия под своего бортинженера за 24 миллиона долларов. Сергей Крикалев вернулся домой 25 марта 1992. После посадки из капсулы вышел чуть живой человек с буквами «СССР» на скафандре. Он голодал в космосе, был болен и сильно похудел. Вид у него был истощеный, кожа была бледного цвета. Состояние оставляло желать лучшего. Четыре человека помогли ему сойти на землю ... Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 29 жовтня, 2020 Поділитися Опубліковано 29 жовтня, 2020 Селенгінський Спасо-Преображенський собор, Селегін, Бурятія. У підлогу цієї занедбаної церкви вмурована надмогильна плита гетьмана Дем'яна Многогрішного,разом з родиною гетьмана вивезли до Сибіру ї ув'язнили в Іркутській тюрмі. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 30 жовтня, 2020 Поділитися Опубліковано 30 жовтня, 2020 Могила ІЛЛІ РЄПІНА - художника українського походження, "привласненого" Росією собі - у селищі Куоккала (зараз - Репіно), Терійокі, Фінляндія). За останньою волею митця, його мали поховати у рідному Чугуєві на Харківщині. Однак через панування в Україні більшовицької влади (через яку він власне і не хотів повертатися з Фінляндії) Іллю Рєпіна поховали у парку поблизу його будинка і пагорба, який він називав Чугуєвою гіркою. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 10 листопада, 2020 Поділитися Опубліковано 10 листопада, 2020 Невыдуманные истории... Режиссер ленты Надежда Кошеверова вспоминала, как в 1944-м, возвращаясь из эвакуации, встретила Янину Жеймо на вокзале. Та сидела в уголке — такая маленькая, растерянная. А ведь рост у актрисы — 147 см. Двумя годами ранее ее супруг, считая Янину погибшей, женился на другой. Когда выяснилось, что актриса жива, он не стал ничего менять и не отдал ей детей. Женщина была на грани самоубийства. На вокзале Надежда Кошеверова взглянула на нее и неожиданно предложила: «Яничка, вы должны сыграть Золушку…» Евгений Шварц написал сценарий специально для Жеймо. 29 мая 1945 года его зачитали и обсудили на худсовете «Ленфильма». Художник Николай Акимов создал прекрасные эскизы, а также макет королевского замка высотой 100 см. Замок в картине мы видим благодаря комбинированным съемкам именно этого макета. Экспозицию на экране с помощью доступной тогда технологии потом совместили с актерами. Художник прорабатывал все декорации и костюмы для съемки на цветной немецкой пленке. Но сняли на черно-белую. Атмосфера Ленинграда 1945-го меньше всего подходила для сцен балов и эпизодов с нарочитой роскошью. Декорации и костюмы шили всем миром. Платья — из занавесок и скатертей, антикварную мебель приносили из дома. Часть платьев были трофейными — привезли из оперного театра в Берлине. Сложным стал подбор костюмов для Золушки и феи. В 1946-м Фаина Раневская снималась в ленте «Весна» в Праге, откуда привезла лампу в виде луны, украшенную бисером. Абажур от нее и стал головным убором феи. Янина Жеймо сильно похудела за годы войны. Ее направили в санаторий, поставив задачу набрать 5 кило. Актриса не хотела и даже горько иронизировала по поводу стройности из-за военного голода. Многих смущал возраст Янины — 37 лет. Василий Меркурьев, сыгравший отца, в жизни был старше актрисы всего на 5 лет. Пробы прошли и другие претендентки на роль Золушки, но режиссеры отстояли свою протеже. Лишь подобрали 34-летнего Алексея Консовского на роль принца, чтобы пара смотрелась гармонично. Фею сыграла Варвара Мясникова, ранее известная по роли Анки-пулеметчицы в фильме «Чапаев» (1934 год). 11-летнего Игоря Клименкова, ставшего пажом, нашли в Ленинградском Доме пионеров. Мальчишка прошел пробы с 25 тысячами других претендентов. Он вспоминал: «Янина Жеймо вела себя как обычная девчонка, в перерыве между съемками мы залезали с ней в карету-тыкву и болтали. Я лузгал семечки, Золушка курила. С ней было легко и просто, я был по-детски влюблен…» Сложно представить другого актера в роли короля, которого сыграл Эраст Гарин. По воспоминаниям очевидцев, иногда он появлялся в гримерной слегка подшофе, не находил какой-нибудь части своего костюма и начинал ругаться. «Эраст, ты — хам, ты видишь, здесь ребенок», — возмущалась Фаина Раневская, указывая на мальчика-пажа, и шлепала Гарина по физиономии. Конечно же по-доброму. Фаина Георгиевна, сыгравшая мачеху, тоже была исхудавшей и не походила на сытого домашнего тирана. В кадре ей клеили нос, а за щеки набивали вату. Многие хлесткие реплики Фаина Раневская придумывала сама. Со сценаристом возникали регулярные споры. Она импровизировала: «Жалко, королевство маловато, разгуляться мне негде! Стану королевской свахой, поссорюсь с соседями, тогда и территорий прибавим!» Интерьеры бального зала и других помещений выстроили осенью на «Ленфильме». Павильоны не отапливались, актеры в шикарных нарядах укутывались в телогрейки, тулупы, сбрасывая их по команде: «Мотор!». Завистников у авторов ленты хватало. Писали доносы. Еще на этапе подготовки дважды хотели закрыть производство из-за неблагонадежности всей съемочной группы. Сорежиссер Михаил Шапиро женат на родственнице Троцкого Жанне Гаузнер. Актер Василий Меркурьев женат на дочери уничтоженного Мейерхольда, усыновил трех детей репрессированного брата и двух осиротевших ребят после расстрела их родителей. Художник Акимов — ученик белоэмигранта Анненкова. Алексей Консовский — из семьи врагов народа, расстреляны отец и брат. И так далее по всему списку. После съемок в Риге 24 сентября 1946-го состоялся худсовет, где просматривали отснятое. Режиссер Ян Фрид метил в авторы костюмированных исторических комедий. В режиссерах «Золушки» видел прямых конкурентов и выступил со словами: «Дегенеративен Гарин, который никак не вызывает симпатии, неприятен принц — рахитик с разжиженными мозгами». Эраста Гарина не раз вызывал к себе директор «Ленфильма» и заявлял: «Вы играете ненастоящего короля! Глава государства не может так себя вести!» Несмотря на препоны, картину впервые показали в 1947-м в Доме кино в Ленинграде. Премьера была действительно мировой. 28 ноября 1947 года ленту демонстрировали в Финляндии, 23 декабря — в Австрии, 24 марта 1948-го — во Франции, 13 ноября 1949-го — в Швеции, 24 марта 1951-го — в Японии. .....когда много лет спустя Надежду Кошеверову спросили,почему она больше не снимает сказки, она ответила: Посмотрите в глаза Золушки! В них сказка! А в глазах нынешних молодых актрис- рубли,как в кассовом аппарате... Татьяна Бандура Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 30 листопада, 2020 Поділитися Опубліковано 30 листопада, 2020 29 листопада буремного 1918 року в мальовничому селі Чернечий Яр неподалік від Диканьки на Полтавщині народився майбутній індіанський вождь, а тоді - просто Даценко Іван Іванович. Так почалася неймовірна напівлегендарна історія, варта уваги найкращих письменників та режисерів світу (до слова, з Чернечим Яром пов'язана ще одна кінематографічна історія світового масштабу - з Софі Лорен та Марчелло Мастрояні). Сюжет нашої сьогоднішньої історії - як звичайний українець, радянський льотчик, Герой Другої світової війни, якого вважали загиблим 1943-му, випадково знайшовся через багато років у Канаді, де став вождем племені індіанців. Щодо його правдивості досі немає єдиної думки, але він вартий уваги хоча б тому, що міг би лягти в основу касового голівудського фільму (наразі маємо чудовий український фільм про нього). Втім, можливо, це ще попереду... Рання біографія Івана Даценка є типовою для сільського хлопчини - середня школа, зооветеринарний технікум у сусідній Писаревщині, служба в лавах ЧА. Саме армія змінила його шлях від ветеринара до професійного військовика: у 1940 р. він закінчив військове авіаучилище в Оренберзі. І цілком логічно, з початком німецько-радянської війни в червні 1941 р. опинився на фронті. Військова кар'єра старшого лейтенанта Івана Даценка складалася більш, ніж успішно. На початок серпня 1943 р. він здійснив 213 бойових вильотів на бомбардувальниках Іл-4, відзначився у боях за Сталінград та Орел. Його було нагороджено орденом Червоного Прапора, присвоєно звання Героя Радянського Союзу і орден Золотої зірки. Та доля справжніх героїв сповнена драматичних, а часто - трагічних, моментів. 18 квітня 1944 р. при виконанні бойового завдання по бомбардуванню залізничної станції Львів-2 літак Івана Даценка був збитий. Офіційно цей день вважається днем його смерті. Рідні оплакали свого Івана, односельці почали клопотатися про переіменування вулиці та встановлення пам'ятника на честь свого земляка - Героя Радянського Союзу. Аж раптом згори до місцевої влади прийшло секретне розпорядження призупинити всю цю кампанію... Чому? Бо доля героїв не лише драматична, але й багата на неочікувані й неймовірні повороти. Це могло залишитись таємницею для нас, якби на початку 1980-х років народний артист СРСР Махмуд Есамбаєв в одному з інтерв’ю не розповів цікаву деталь про свій візит до Канади в 1967 р. у складі радянської делегації на Всесвітній виставці «Експо-67» у Монреалі. Під час відвідин племені могавки кохнавік (союз ірокезів) вождь племені неабияк здивував іменитого артиста - високий, міцний, індіанець, весь в татуюваннях і розмальований бойовими фарбами, з головою в різнокольоровому пір'ї, але з військовою виправкою. Есамбаєв тоді звернувся до перекладача: "Скажіть вождю, що він дуже красивий". На що вождь чистісінькою українською мовою відповів: "Здоровенькі були, прошу до мене в гості". У подальшому вождь розмовляв із радянською делегацією російською мовою, з перекладачем - англійською, а зі своїми - індіанською. Як згадував пізніше Есимбаєв, потім вождь покликав свою дружину й щось їй сказав, після чого на стіл були поставлені галушки й українська горілка (він заздалегідь знав, що приїде радянська делегація). Випили, закусили і вождь запитав: "А українські пісні ви знаєте?". І сам красивим баритоном затягнув "Розпрягайте хлопці коней...". Дружина, діти й члени делегації підспівували. Хтось запитав: "Хто ж ви такий?". Вождь відповів: "Я Іван Іванович Даценко з-під Полтави". Індіанці дали своєму вождеві ім'я Пронизуючий Вогонь, його англійське ім’я й прізвище - Джон Макнобер. Про те, що вождь індіанського племені Іван Даценко не лише виходець із Радянського Союзу, а ще й Герой РС, льотчик, Есамбаєву розповів професор Монреальського університету. В 2001 р. журналісти телепрограми "Жди меня" на прохання родички Івана Даценка знайшли понад 20 людей, які знали Даценка по службі, і тих, які бачили його в Канаді. Його та його сина вже не було серед живих, доля онуків невідома. Але вдалося встановити і підтвердити, що Герой РС Іван Даценко та індіанський вождь з Канади - одна людина. Як же наш герой опинився на іншому континенті і в такій неочікуваній ролі? За однією з версій - саме вона відображена в українській стрічці "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" М.Іллєнка - після катастрофи літака Іван потрапив в полон до ворога, втік і його схопила радянська контррозвідка як ймовірного шпигуна - так він опинився у таборі в Сибіру. Але і звідти він втік та зумів по льоду перейти Берингову протоку до Америки. Вже у Канаді українець одружився на донці вождя. За іншою версією, після втечі з німецького полону, Даценко, скоріше за все, потрапив до американської зони окупації Німеччини, а звідти з потоком біженців — до Канади. Працював поблизу Монреаля, де познайомився із донькою індіанського вождя, одружився з нею і успадкував владу тестя. У 2010 р. вийшла в світ художньо-документальна повість О. Щербакова «Небо і земля Івана Даценка». А в 2012 р. –художній фільм режисера Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» про неймовірну долю Івана Додоки, хлопця з Полтавщини, праобразом якого став Іван Даценко (https://youtu.be/WG0pe_L90xE) Текст підготовлено спеціально для Diaspora.ua на основі відкритих джерел, зокрема статті В.Герея "Іван Даценко: український вождь племені індіанців" (На скрижалях). Передрук - за умови активного посилання на Diaspora.ua. Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рыжая Опубліковано 4 грудня, 2020 Поділитися Опубліковано 4 грудня, 2020 Рузкая челюсть: Новини стоматології. При спробі вимовити "Січеславщина" поламалася 21 русскоязичная чєлюсть. - А ну скажи "Малесеньке, рябесеньке телятко гамцяло з полиці паляницю у Січеславській області"? Український Шібболе́т (івр. שיבולת, «колос», рідше «течія») — біблійний вислів, у переносному сенсі вживається для означення характерної мовної особливості, яка дозволяє ідентифікувати групу людей (зокрема, етнічну); своєрідний «мовний пароль», за яким можна розпізнати, що мова, якою розмовляє людина, є для неї нерідною. Це слово згадується в біблійній Книзі Суддів (гл. 12) в оповіданні про давню міжусобицю: за допомогою цього слова впізнавали єфремлян, які не могли його правильно вимовити, адже для них був рідним інший діалект єврейської мови. Один із суддів ізраїльських, Їфтах (прибл. 1370–1070 рр. до н. е.), разом із жителями Галааду (Гілеаду) воював з єфремлянами (Аммоновими синами) та переміг їх. Після перемоги він наказав зайняти всі переправи через Йордан, щоб перешкодити переможеним потрапити на свої території та змішатися з цивільним населенням. На відміну від галаадського (гілеадського), в єфремлянському діалекті єврейської мови звуку «ш» не було, тому носії єфремлянського діалекту не могли правильно (твердо) вимовляти слова з цим звуком (ср. Мт. 26:73). Вибір слова насправді був не випадковим: людині не просто пропонували вимовити одне слово, а просили сказати фразу: «Нехай я перейду потік води», органічною частиною якої було слово «шібболет». Людина, думаючи, що її просять сказати «чарівну фразу», певний код, не зосереджувався на вимові конкретного слова, яке окремо, можливо, було б вимовлено правильно. Д. Чекалкин Посилання на коментар Поділитись на інших сайтах Поділитися
Рекомендовані повідомлення
Заархівовано
Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.