Проклятий етнічний патріотизм?

[Гість Odessit Lіve]

У №37 тижневика "Шлях Перемоги" ("ШП") за 18.09.13 р. відомий публіцист Ігор Лосєв у статті "Націоналізм чи етнізм?" укотре підняв проблему усвідомлення актуальності політичної української нації з одночасним засудженням вузьких етнічних принципів націоформування.

 

Логіка доказів, теоретичні роздуми автора, як завжди, вивірені і розумні, сперті на правильні і перевірені основи націології.

 

І.Лосєв взявся ще раз довести, що етнічність – це лише перший етап при формуванні нації і національної свідомості, що не можна безнастанно і сліпо застосовувати етнічні критерії при оцінюванні політичних процесів та осіб сучасності чи історії.

 

Вчений навів дуже відомі приклади: імена й заслуги перед своїми країнами фінського державника і військового К-Ґ. Манергейма, британського політика Б.Дізраелі і Ю.Пілсудського, який був лідером відновленої Польщі.

 

Усі вони за походженням були "інородцями" у своїх країнах, відповідно, шведом, євреєм і литвином, однак відіграли визначну роль у їх державності. І.Лосєв навіть вивів формулу: "Українцем є кожен, хто хоче ним бути".

[Гість Odessit Lіve]

Цікаво, що автор цією статтею полемізує з якимись таємничими "галицькими інтелектуалами", імена яких чомусь не називає. А дарма. Треба ж знати, хто сіє в Україні ксенофобію на етнічному ґрунті, хто це становить таку загрозу своїми ідеями для процесу формування новітньої політичної нації?

[Гість Odessit Lіve]

Ми цілком погоджуємося з концепцією публікації Ігоря Лосєва, з його чудовими аргументами, однак вважаємо за потрібне висловити одне застереження, яке й обґрунтуємо дещо ширше: чи справді український етнізм (термін І.Лосєва) являє собою таку сильну загрозу для українського суспільства і вимагає такої наполегливої пропагандистської війни, яку блискуче продемонстрував шановний автор? Бо ж реально стається так, що українські політики і науковці, наполегливо борючись із етнізмом, мимоволі стимулюють глобальні і підступні течії розмивання основ української нації і культури, асиміляції українства у своїй же державі, як це парадоксально не звучить.

[Гість Odessit Lіve]

А тепер кілька фактів і теоретичних тез.

 

Від 1990 р. в усіх найавторитетніших українських наукових журналах і найтиражніших газетах регулярно і методично вивірено з'являються фундаментальні статті авторства найвідоміших вчених і публіцистів, в яких розвінчуються засади "кровного", расового (етнічного) патріотизму українців.

 

Це ж систематично доводять всі українські підручники й академічні видання з політології, націології, етнології, соціології, культурології.

 

Етнізм постійно висміюється провідними українськими ліберальними інтелектуалами (бо тільки вони мають право в Україні виступати на телебаченні в якості "незалежних" експертів) в найпопулярніших передачах на основних телеканалах країни.

[Гість Odessit Lіve]

З етнізмом борються з трибуни Верховної Ради, в усіх програмах переважної більшості українських партій (тобто у 99% з них), його нещадно таврують як "фашизм" (це зараз дуже модно) журналісти усіх рівнів – від найсіріших районних газеток до глянцевих журналів. Символами великої зневаги до етнізму є праці найавторитетніших сучасних вчених і публіцистів України, як от Івана Дзюби, Мирослава Поповича чи Миколи Рябчука. Здавалося б, ну, що може ще відживити цей клятий етнізм, який ми усі гуртом затовкли, загнали в нори і категорично дискредитували?

[Гість Odessit Lіve]

Правда, були в Україні за цей час і середовища, які пропагували елементи расового націоналізму.

 

Цим на початку 1990-х займалася політична партія УНА, пізніше – її уламок "Братство" Д.Корчинського, журнал "Перехід-ІV", який виходив жалюгідно мізерним накладом і який, здається, вже почив у Бозі; ще расизм з'являвся на сторінках праць геть маргінальних науковців чи публіцистів, які переважно за свої кошти або за кошти групи друзів друкували неякісні і хаотичні книжки на цю тематику.

 

Як відомо, ні названі політичні партії, ні теорії етнізму не знайшли популярності в Україні, вони залишилися десь там, у тоненьких прошарках соціуму, тішачи уяву людей із розвинутою фантазією мегаломанії: "ось ми, українці, нащадки давніх аріїв (оріїв) і трипільців", "ось ми колись завойовували цілі континенти", "ось ми видумали письмо і світову культуру" (як Рама в книгах Ю.Канигіна).

 

Іншими словами, український етнізм ніяк не може викликати тривоги своїми загрозами, бо у своїх інтенціях виявився дуже слабким, неконструктивним. Проте та боротьба, наполеглива і масована, яка ведеться з ним, може принести, на нашу думку, недобрі результати.

[Гість Odessit Lіve]

Логіка І.Лосєва і тисячі інших політологів і публіцистів передусім така: теперішні українці, живучи в дуже різноетнічному соціумі (поряд росіяни, білоруси, кримські татари, румуни, поляки, молдавани, угорці, болгари, євреї, вірмени та інші у сотнях тисяч) повинні приховати свої етнічні критерії й інтенції, відкритися до цих народів, аби згодом потрохи витягнути їхніх представників у простір політичної української нації, що формується.

[Гість Odessit Lіve]

При цьому не треба демонструвати наступальності, войовничості, надмірної екзальтованості, не треба виставляти чітких принципів національних, за якими б мала все-таки сформуватись українська нація, а не якесь міжнаціональне місиво. Зауважимо, що ще жоден політолог не вивів формули, за якою компромісність корінного етносу була б прийнятною для інших етнічних груп, які живуть з ним в одній державі. Натомість очевидним є один факт, який легко вичитується із історії усіх успішних націй, як давніх, так і сучасних: ідейний і політичний (організаційний) націоналізм державотворчого народу має бути вельми динамічним, вольовим, емоційно сильним, морально твердим, героїчним за світоглядом, щоб створилася сильна і витривала національна держава. В українському варіанті такий націоналізм пропонував Д. Донцов і низка ідеологів ОУН (Ю.Вассиян, Д.Андрієвський, М.Сціборський, Є.Онацький, Я.Стецько та ін.) яким сьогодні часто чомусь приписується расизм у поглядах, якого насправді не було. Однак, щоб набути належного рівня розвитку і наступальності націоналізм має мати складову етнічної гордості відмежованості, самобутності, як мають її сьогодні, попри всю космополітичну зовнішню машкару, англійці, американці, французи, поляки, угорці, греки та ін. Саме ця етнічна гордість допомогла одним побудувати імперіальні держави з високою культурою, а іншим – відвоювати свободу в гнобителів і утвердитися в яскравій самобутності. Так, наприклад, у США змішалися сотні різних народів, але хто творив величний дух, сувору стрункість законів, неймовірну господарську підприємливість, войовничу доблесть цієї країни? Творив її переважно один тип національний: "білий, англосаксонець, протестант". І свідчень цьому в американській історії можна знайти безліч. Хоча сьогодні, за ліберально-космополітичною модою, про них говорити, а тим більше – писати, не прийнято.

[Гість Odessit Lіve]

Тепер перенесемо теорію І.Лосєва на український ґрунт, у нашу сумну реальність. Чим можуть обернутися її імпульси до абсолютної пасивності, етнічної невиразності, негероїчності української національної ідеології? Тільки одним – подальшими поразками. Очевидним є, що вольовий націоналізм українців у 1990-2000-і рр. був дуже слабким і малопопулярним.

Жодна з націоналістичних партій не змогла пройти до парламенту хоча б невеличкою фракцією; націоналісти цілком програли у сфері інформації і пропаганди; загалом у суспільстві навіть витворилася певна форма настороженості (не без допомоги лібералів насамперед) до ідей націоналізму.

[Гість Odessit Lіve]

Не дивно, що у російсько-малоросійської частини нашого суспільства постійно виникали і виникають спокуси заснувати на території України таку собі нову "Малоросію", другу російську державу, з російською мовою і культурою як домінантами, з проросійською цивілізаційною і господарською стратегіями розвитку.

[Гість Odessit Lіve]

Ось лише спалахнула націоналістична партія "Свобода" і її з усіх боків "обстрілюють" звинуваченнями у "фашизмі", "ксенофобії", "антисемітизмі" (загалом повний "джентльменський набір" звинувачень від космополітичних лібералів, які у такий спосіб у зародку вбивають будь-який здоровий націоналізм).

[Гість Karl Kory]

У №37 тижневика "Шлях Перемоги" ("ШП") за 18.09.13 р. відомий публіцист Ігор Лосєв у статті "Націоналізм чи етнізм?" укотре підняв проблему усвідомлення актуальності політичної української нації з одночасним засудженням вузьких етнічних принципів націоформування.

 

Логіка доказів, теоретичні роздуми автора, як завжди, вивірені і розумні, сперті на правильні і перевірені основи націології.

 

І.Лосєв взявся ще раз довести, що етнічність – це лише перший етап при формуванні нації і національної свідомості, що не можна безнастанно і сліпо застосовувати етнічні критерії при оцінюванні політичних процесів та осіб сучасності чи історії.

 

Вчений навів дуже відомі приклади: імена й заслуги перед своїми країнами фінського державника і військового К-Ґ. Манергейма, британського політика Б.Дізраелі і Ю.Пілсудського, який був лідером відновленої Польщі.

 

Усі вони за походженням були "інородцями" у своїх країнах, відповідно, шведом, євреєм і литвином, однак відіграли визначну роль у їх державності. І.Лосєв навіть вивів формулу: "Українцем є кожен, хто хоче ним бути".

это есть частное следствие закона, открытого народом - насильно мил не будешь.

 

 

Спустя некоторое время, Сталин <...> позвонил домой больному, затравленному Булгакову: «Может, вам поехать в Париж? Отдохнете, подлечитесь, как бы здесь не доконали, а?» Булгаков ответил, что русский писатель умирает дома, за любезное предложение поблагодарил, и только; странный человек, насильно мил не будешь. (Ю. Семенов. Ненаписанные романы).

[Гість Odessit Lіve]

Отже, в українських суспільно-політичних умовах агітація проти етнічної гордості, яка об'єктивно пов'язана і визначає силу вольового націоналізму, веде до загального ослаблення національної свідомості українського народу.

 

Це підтверджує і те, що за 1990-2000-і роки, коли в українському (україноцентричному, державницькому) політикумі цілковито домінували партії й ідеології лібералізму, націонал-демократії і соціал-демократії, український табір зазнав ганебної поразки, фактично зійшов з політичної арени, а в суспільстві зараз набрали колосальних обертів процеси денаціоналізації і русифікації, що й оформлює законодавчо тепер тріумфальна Партія регіонів.

[Гість Odessit Lіve]

Етнічність – це не дикі, напів зоологічні інстинкти, як люблять визначати ліберальні націологи і філософи типу К. Попера, це вроджена неусвідомлена прив'язаність людини до тисячолітніх духовно-ментальних традицій певного етносу, це здібність інтуїтивного вчування в красу природи і мистецько-звичаєвих традицій певного національного геопростору, це інтимне співвідчуття душевних порухів довколишнього суспільства, що розмовляє рідною мовою, відчуває коди національної культури, розвивається у ритмі споріднених світореакцій.

 

Так, кожна національна людина може стати манкуртом просто так, через моральну деградацію, але ж чи можна заперечити, що одночасно в кожному національному просторі б'ються тисячі і мільйони споріднених сердець, які однаково відчувають біоритми рідної землі, надихаються подібними візіями національного піднесення і цим заряджають та підтримують одне одного.