Русские 400 лет убивали Украинцев

[Гість Odessit Live]

Знаешь, Жирафа, крайне не люблю называть кого селюком и рагулей, но ты сама напросилась: ты именно селючка и рагулиха и место твое, - сидеть на завалинке и лузгать семки, и варнякать на мове ( Искренне жаль, что СССР был недостаточно тоталитарен и не заставил тебя ее выучить), ибо такие ограниченные личности не понимают, что без мегаполисов (империй) Цивилизации нэма. Знаешь, селюки тоже могут пользоваться машинами, холодильниками, телевизорами, компьютерами, но им никогда не дано их СОЗДАТЬ!!!

БРАВО !!! Селюки тоже могут пользоваться машинами, холодильниками, телевизорами, компьютерами, но им никогда не дано их СОЗДАТЬ!!! Эту фразу можно сравнить с философией Аристотеля !!! Гуцуло-Галычане ничего не придумали не изобрели и не построили чего могло бы послужить цивилизации ! Если бы не другие народы , они до сих пор жили бы в хатынках из смеси гавна и соломы , без электричества .

[GiRaFo.chka]

БРАВО !!! Селюки тоже могут пользоваться машинами, холодильниками, телевизорами, компьютерами, но им никогда не дано их СОЗДАТЬ!!! Эту фразу можно сравнить с философией Аристотеля !!! Гуцуло-Галычане ничего не придумали не изобрели и не построили чего могло бы послужить цивилизации !

одессит, а вы за свою жизнь хоть табуретку построили? И что вы кушать будете, позвольте осведомиться, если селюки повыздохнут? Запчасти от тайваньских компьютеров?

[Орiана]

Ната, ну не пори чушь. РУХуисты не ставили хорошую жизнь в Украине в зависимость от власти националистов , они ее ставили в зависимость от незалежности и это правильно. Глань: В США, Германии, той же Франции, разные политики приходят к власти, причем вовсе не националисты, но живут они на одном уровне, у нас тоже приходят разные (в том числе и нацик Ющ, или кто он, коммунист?), но у нас тоже один уровень, что принципиально могут изменить наци?

 

Та тому, що Володя, що нікому у Франції чи Німеччині не прийде в голову називати націоналістами керівників держави, які дбають ВИКЛЮЧНО про інтереси свого народу, до речі, не тільки в названих державах, але й у Росії також.

 

І тільки в Україні всі дії влади перевіряються на корисність для нашого сусіда РФ. Це ніяка не незалежність, а продовження того ж Союзу, тільки під вивіскою Незалежності.

 

Що можуть змінити? Не знаю, та й не знаю чи можуть щось змінити, особливо, кардинально. Але міняти потрібно і найпростіше, що можна зробити - це тасувати колоду: як це роблять в тій же Німеччині чи Фпанції. В нашому випадку піти і проголосувати за Свободу не тому, що ти підтримуєш націоналістів, а тому, що ти проти олігархів. До речі 5% громадян України на цих виборах так і зробили.

[Гість Odessit Live]

одессит, а вы за свою жизнь хоть табуретку построили? И что вы кушать будете, позвольте осведомиться, если селюки повыздохнут? Запчасти от тайваньских компьютеров?

Кстати вы же писали что вы Расистка и не любите Азию и Китай ! Так выкиньте свой Китайский компьютер и купите себе Украинский ! Вы же Патриот !!!

[GiRaFo.chka]

Кстати вы же писали что вы Расистка и не любите Азию и Китай ! Так выкиньте свой Китайский компьютер и купите себе Украинский ! Вы же Патриот !!!

я такого не писала.

 

Что мне выкидывать - позвольте без ваших указаний обойтись.

 

 

вы сюда зачем явились?

[Гість Odessit Live]

я такого не писала.

 

Что мне выкидывать - позвольте без ваших указаний обойтись.

 

 

вы сюда зачем явились?

Я сюда явился для того чтобы бороться с национал-фашизмом ! Насчёт ваших высказываний о том что вы Расистка и про Китай , читайте в предыдущей странице .

[Гість Odessit Live]

А я утверждаю, что это не констатация, а подтасовка!

 

Где записаны обещания националистических сил в отношении гарантий цветущей французской жизни? Красивые речовки на площадях? Возможно кто-то и переусердствовал насчет "рая после отделения". Наконец, Хрущов тоже большими буквами заявлял, что уже "Следующее поколение будет жить при коммунизме".

И родоначальник вашего СССР официально свидетельствовал о построении комобщ-ва в отдельно взятой стране. И ваш прообраз на авке много чего обещал, могу порыться при вашем желании...

 

Не будьте так фигурально прямолинейны.

Украина таки станет раем. И не какой- то чернозадой Францией или китайско-ордынской Рашей. А цветущим эдемским садом.

Но не через утирированный "год", а хотя б еще годиков с 5-10.

 

Вам по старым советским привычкам - все б сразу, на блюдце, и без усилий. Имейте терпение. Голубая каемочка уже в наличии и донышко виднеется. Осталось наполнить содержанием.

 

Больше оптимизма, меньше брюзжания! ВОТ ВАШЕ НАЦИСТСКО-РАСИСТСКОЕ МНЕНИЕ О КИТАЕ И АЗИАТАХ !

______________________________________________________

ПС - если не секрет, на парламентских вы за кого голосовали?

[Гість Дэнa]

Розвінчувач міфів

Історик Шпорлюк між комунізмом і націоналізмом

 

 

 

 

Зображення: ФОТО: Андрій Ломакін

Роман Шпорлюк перебуває на тому етапі, коли починає думати про себе як про об’єкт історії, причому не у зарозумілій формі, а цілком адекватно сприймаючи дійсність. Професор Мічиганського і Гарвардського університетів, Шпорлюк творив позитивний образ незалежної України тоді, коли її ще не було на мапі. Ще в 1976-му переконував, що для майбутнього СРСР особливе значення матиме радянський Захід: країни Балтії і Галичина, що були мостом і вікном у Європу. Вивчаючи націоналізм, радикальним націоналістом не став: у часописі української еміграції «Сучасність» підписувався псевдонімом Павло Чернов, щоб підкреслити: добрим українцем можна бути і з прізвищем на -ов. Тепер він нагадує слова Наполеона: «Байдуже, якою мовою говорять мої вояки, важливо, щоб французькою говорили їхні рушниці». Кожну лекцію читає як останню, щоб донести до слухача якнайбільше корисного. З Тижнем Роман Шпорлюк зустрівся, перебуваючи в Києві за сприяння Українського наукового клубу (за що останньому окрема подяка).

 

У.Т.: У вашій книжці є твердження, що в СРСР радянські функціонери, які боролися з локальним націоналізмом на місцях, самі були націоналістами, тільки «совєтськими». Вони усвідомлювали свій націоналізм?

 

– Навряд чи. Їх я називаю націоналістами, бо вважаю, що Велика жовтнева соціалістична революція хоча й була запланована і проведена як перший крок до транснаціональної спільноти, проте закінчилася соціалізмом в одній країні. І радянська Росія, замість стати вже у 1917 – 1920 роках першою ланкою транснаціональної корпорації (а революція вже відбулася в Угорщині, Баварії, Польщі, після чого повинна була поширитися до Берліна, – мала виникнути ця супернаціональна географічно не обмежена спільнота), замкнулася на собі. Не пішовши шляхом Маркса й Енгельса, вона успадкувала територію та ідеологію імперії. Радянські чиновники, вважаючи себе інтернаціоналістами, де-факто поводилися як імперські на­ціоналісти. Необов’язково російські, – радянська влада нічого хорошого і росіянам не принесла. Вони були службовцями імперії, тому будь-яка незалежна думка для них була націоналізмом.

 

У.Т.: Ви прихильник тези, що саме російське питання було одним із основних у процесі розпаду СРСР. Сучасні політологи вважають, що навіть при реформаторові Єльцині йшлося не про демократизацію, а передусім про владу під російським берлом. Чи й справді «россіянє», як любив казати перший президент РФ, воліють стати лишень «русскімі»?

 

– У післясталінську епоху з’я­вилися тенденції критикувати радянську систему не тільки у її сталінській, а й у хрущовській версії, зокрема, з російського національного погляду. особливо це виражалося в російській літературі, у тих «дєрєвєнщіков», які вимагали існування російської культури як самодостатнього явища. З’явилися російська православна думка, філософія – у Радянському Союзі виник напрям ро­­­­сійських національних дисидентів, які відкидали «совєтщину» як невідповідну російському народові. У 1980-х роках зародився російський політичний національний рух. Його члени розуміли, що й росіянам потрібна демократія, тож виник парадокс, що проти всесоюзної Москви виступила Москва російська.

 

Певні політичні кар’єристи на кшталт першого секретаря Свердловського обкому Єльцина використали російський рух для того, щоб прийти до влади – за прикладом українців і балтів побороти імперський центр. У ЗМІ тоді писали: «Росія проти Кремля», «Росія відокремлюється від Радянського Союзу»... Слід відрізняти наміри політичних кар’єристів від прагнень мислителів, які розуміли цей феномен. Завдяки їхнім зусиллям Єльцин із радянського апаратчика перетворився на російського політика. Раніше від України було ухвалено декларацію суверенітету Росії. Державний візит Єльцина до Києва у листопаді 1990-го, визнан­ня кордонів у межах СРСР фактично стали революцією в українсь­ко-російських відносинах.

 

У.Т.: У ХХ ст. комунізм і націоналізм перебували у стані кривавої боротьби. Чи можна сказати, що на­ціоналізм виграв?

 

– Так, але це був не націоналізм ОУН, а націоналізм різних напрямів, альянс компонентів українського національного руху. Утворилася своєрідна національна коаліція. Формування об’єднаної італійської держави у ХІХ ст. нагадує те, що сталося з Україною у ХХ. Таким собі аналогом бандерівців в Італії були гарібальдійці, які у загальнонаціональному вимірі перебували у політичній меншості. Об’єднання Італії – результат великого історичного компромісу між Північчю та Півднем, між консерваторами і революціонерами. Також формування незалежної України в 1991 році було результатом боротьби і націонал-комуністів, і УПА, ­­і дисидентів – завершенням національного руху. Воно не могло відбутися без договору з Росією, причому такий договір могли укласти між собою лише російські й українські комуністи: складно уявити, щоб радянські генерали в Україні присягнули на вірність Чорноволу, а не Кравчукові.

Отже, сталося політичне диво. Славетний американський політолог писав: «Якщо ви думаєте, що те, що сталося в Югославії, де всі воювали проти всіх, – це погано, то це видасться дитячою забавкою порівняно з тим, що трапиться в Україні». Поміркованіші експерти від великої політики вважали: Україна розпадеться. Натомість в Україні російськомовні голосували за незалежність – я саме тоді тут був і висловив думку, яка поширилася у ЗМІ: «У Києві говорять, як у Донецьку, а голосують, як у Львові». Запрацював історичний компроміс. У дискусії «Існує українська політична нація чи не існує» відповідаю: існує, але нації постійно трансформуються. Американська нація нині виглядає зовсім інакше, ніж я її побачив ­47 років тому. Сьогодні ми можемо уявити напівчорну-напівбілу люди­ну на посаді президента. Тоді чорно­шкірих не було навіть серед поліцейських і стюардес. Життя нації – це поїзд, який на шляху може затримуватися на різних станціях, але він не має останньої зупинки.

 

У.Т.: Даніель Арендт після Помаранчевої революції стверджував: гарячі дискусії на політично перехідних теренах – у Харкові, Дніпропетровську, Херсоні – свідчили про те, що туди дістався націоналізм. Ви згодні з таким твердженням?

 

– Ситуація була значно складнішою. Це справа мови, політичного досвіду і практики. Формування громадянського суспільства передбачає не лише мовне питання, а й звичку голосувати і вибирати. Старші західні українці пам’ятали, що у виборах ВИБИРАЮТЬ! У радянській системі виборів вибору не було – голосували за кандидата «блоку комуністів і безпартійних». Говорю про різні виміри формування модерного суспільства. У тому сенсі Схід України був у значно гіршій ситуації. Але Схід – це не один регіон.

 

Треба вирізняти Гетьманщину, Лівобережжя, де були козацька полкова традиція, традиція державності, самоврядування, як-от Полтава (саме там почалося українське національне відродження, а не на Галичині, як вважають деякі галичани) чи певною мірою Харків, – порівняти їх із ­Донецьком неможливо. Є цікава книжка німецького історика Райнера Лінднера про Донбас до революції. Він згадує про позицію валлійського промисловця Джона Г’юза, якого цікавила передусім індустрія: ство­рен­­ня заводів і шахт, але він виступав проти того, щоб Юзівка мала міське самоуправління – вона навіть отримала міську адміністрацію лише у 1917 році. Промисловці заробляли феноменальні гроші, але їх не цікавило заснування в Юзівці шкіл, їх не цікавило, щоб були вибори. Це приклад того, як регіоном легковажили, занедбували його. Щоб мати модерне новочасне суспільство, треба мати і школи, і міське само­управління, і розвинену промисловість. Якщо у вас є те останнє, але немає школи, театру, бібліотеки і міської ради, ви не будете модерними.

 

У.Т.: Водночас ви наголошуєте, що національні цінності нині не повинні бути першорядною метою: Євро-2012 – так, але насильницька українізація – ні?

 

– Євро-2012 має шанс інтегрувати не тільки Україну з Європою, а й саму Україну. Те, що дехто вважає насильницькою українізацією, інші – і я з ними погоджуся – назвуть виправленням старих кривд. Українська мова і культура потребують піклування з боку держави, бо були жертвами дискримінації протягом багатьох поколінь. І я не вважаю формою такої дискримінації нинішню ситуацію росіян в Україні. Вони мають цілковиту свободу мовної культури. Але якщо вони хочуть бути повнокровними громадянами України, то мають знати українську мову, оскільки вона дасть їм змогу функціонувати в українській політичній системі. Я не проти, щоб етнічний росіянин/росіянка стали президентом України, але щоб це сталося, він/вона повин­ні володіти українською мовою, не зрікаючись російської. Коли ми кажемо: держслужбовець має право не знати української мови, то таким чином стверджуємо, що українські громадяни української національності зобов’язані знати російську мову. Бо коли я йду до ресторану і мені відмовляють в обслуговуванні українською мовою, то це означає, що я як український громадянин маю скласти іспит із російської. Юрист скаже: якщо хтось має право, то хтось інший має обов’язок. Якщо я маю право не знати української, інші зобов’язані знати неукраїнську.

 

У.Т.: Чи варто перейматися розмовами, що незалежність нібито дісталася Україні задарма і нічого не варта? Нібито Союз розпався сам, і ми до цього процесу не мали стосунку?

 

– Абсолютний нонсенс. Якщо не було кровопролиття, це не означає, що ми здобули незалежність безплатно. Я говорю як історик. Ті, хто каже, що «українців примусили бути незалежними», забувають про втра­­ти у світових війнах, про дисидентів, протести інтелігенції у 1950-х роках, Максима Рильського з його закликом на захист української мови, Василя Стуса. Ці люди підірвали СРСР зсередини. Посприяли також національні рухи в республіках Балтії та Східній Європі. Радянський Союз не просто розпався, чимало народів – поляки, мадяри – чинили йому опір і спротив. Різні культурні молодіжні рухи знаходили прихильників в Україні та інших республіках, і молодь росла з переконанням, що далі служити «есересеру» вона не бажає. Коли відбуваються мирні протести, це означає, що серед тих протестуючих немає майбутніх оборонців радянської системи. Ті протести привели до того, що у владі пригадали слова Леніна: «Революції відбуваються тоді, коли одні вже не хочуть, а інші вже не можуть», тому виникла ідея перебудови. Те, що стільки людей вже «не хотіли», паралізувало дії тих, хто вже більше «не міг». Думка, що незалежність Україні подарована, спрямована на те, щоб показати українців неспроможними до самостійних кроків.

 

У.Т.: Є також інша думка, що українці як співзасновники СРСР у 1922 році мали повне право його розвалити...

 

– Можу погодитися з цією тезою частково. Ми маємо визнати, що у цьому процесі дуже допомогли Російська Федерація, така складна і суперечлива постать, як Ленін. Після громадянської війни більшість партійних кадрів, зокрема й Сталін, виступали за програму автономізації. Сталін казав, що позаяк є Татарська республіка, Башкирська, зробімо Україну, Білорусь, кавказькі республіки частиною Російської Федерації. А Ленін вважав, що найбільшою загрозою для комунізму є великодержавний російський шовінізм. Він бачив, що вже в партійних кадрах радянської держави є люди, які їй служать не тому, що є комуністами, а тому, що бачать, ніби Червона Росія рятує імперію. Тому ця конституційна норма про можливість виходу, яку багато хто вважав фікцією, надала юридичну можливість мирного розпуску Радянського Союзу на засадах договору: ми створили Союз у договорі, зараз на підставі статті такої-то його розпускаємо – gоod byе!

 

У.Т.: То український жарт про «найбільших українських націоналістів» Леніна, Сталіна і Хрущова (право націй на самовизначення, приєднання Західної України та Криму) таки має зерно правди?

 

– Ленін розумів серйозність українського руху. Він дозволив існування Української СРР не тому, що любив українців, а тому, що вважав український рух таким сильним, що просто заборонити українців було неможливо. Ленін не мав нічого проти, щоб розстрілювати певних українців (як і росіян), проте вважав, що Україну хоч формально, але треба визнати рівною Росії. Доти жоден російський політик так далеко не пішов. Запитайте себе: яка держава воювала в Другій світовій війні під прапором українських державних інтересів? Не Німеччина, не Англія, не Франція, а Радянський Союз. Це СРСР висував територіальні претензії від імені України. Збирав землі, виправдовуючи це українським національним інтересом (хоча насправді йшлося про остаточну перемогу над українським націоналізмом).

[Гість владимир пашнин]

Звідки я знаю хто - не я почала про націоналістів а "сталін" - нехай доповість

Слив засчитан.

[Гість Дэнa]

За радянських часів менше 30% української продукції призначалося споживачеві

 

 

 

Менше ніж 30% того, що вироблялося в Україні, спрямовувалося на потреби споживчого ринку у період існування СРСР. Про це пише Ростислав Павленко у свіжому числі «Українського тижня».

 

За даними автора, 95% продукції випускалося на підприємствах союзного підпорядкування, які керувалися безпосередньо з Москви.

 

«Реформи, що проводились у СРСР, дали додаткові повноваження очільникам підприємств, при цьому вони не отримали досвіду ринкового змагання за продаж власної продукції і не були позбавлені адміністративної опі­­ки. На такому ґрунті в Україні пос­­­тав клас «червоних директорів», які могли диктувати керівництву країни свою волю і впливати на ключові кадрові призначення», - пише Павленко.

 

На його думку, саме ці аспекти призвели до формування нинішньої олігархічно-люпменської моделі організації в суспільстві.

 

«Однак поява «червоних директорів» і пізніше – олігархів не пов’язана виключно з викривленою структурою економіки та безконтрольним зба­­гаченням. Не меншу роль ві­­діграла відсутність у влади бачення мети і механізмів перетворень. Не робилося й кроків, які стимулювали би суспільство шукати вихід», - вважає автор.

 

Водночас, Павленко зазначає, що від можновладців годі очікувати кроків, які можуть призвести до зміни влади, або реформ, які підірвали би можливості швидкого неконтрольованого збагачення.

[Гість Odessit Live]

Прежде всего, просила бы вас, как культурного человека, не коверкать фамилий народных депутатов. В противном случае, беседы у нас не сложится.

 

Где вам привиделось мое одобрение зарабитчан? Это вынужденная мера и я с ней просто смиряюсь, всецело осуждая.

 

Африку к чему приплели? В этом вопросе (смешанных браков)- я вообще расистка...))

 

Вы либо невнимательный, либо поверхностный человек. Поясните. Или же я просто зря расходую свое время.

Вот ещё одно ваше признание в Нацизме !

[Гість Дэнa]

В нынешнем году приближающийся День знаний не только выпал на воскресенье, но и порадовал нас символической прелюдией.

 

19 августа, незадолго до профессионального праздника, столичные педагоги поучаствовали в дурно пахнущем спектакле. Будучи согнаны под Киевсовет, они стали живым прикрытием для незаконных и неблаговидных дел.

 

Нехороший инцидент расходится с украинской политической традицией, требующей говорить об учителях с придыханием. Сеятели разумного, доброго и вечного вне критики!

 

Это святые люди, занятые чрезвычайно важным и нужным делом, а государство платит им незаслуженно маленькие деньги, из-за чего образовательная сфера деградирует…

 

Относительно деградации украинского образования спорить не приходится. Но благородный ореол, окружающий учительство, к сожалению, далек от реальности.

 

Ни для кого не секрет, что нынче в педагоги редко идут по призванию. В основном учительскую армию пополняют люди с высшим образованием, неприспособленные к жизни и не нашедшие лучшего занятия. Они пассивны и не способны конкурировать. В государственных школах они оказались именно потому, что из-за маленьких зарплат и утомительного труда там нулевая конкуренция.

 

И, как ни парадоксально, низкие учительские оклады являются благом для таких людей, позволяя им занять достаточно пристойную социальную нишу. Иначе горемыкам пришлось бы за те же гроши выполнять другую работу – не менее тяжелую, но более унизительную для образованного человека.

 

А теперь представим, что некий добрый маг взмахнул волшебной бюджетной палочкой и увеличил зарплаты педагогам до 10 000 грн. Разумеется, обездоленные учителя возликуют.

 

Но через год-два почти никого из этих бедолаг в школах не останется. Их вытеснят более ловкие, хваткие и напористые особи. Причем нет оснований надеяться, что новые высокооплачиваемые педагоги будут лучше учить подрастающее поколение. Зато они будут лучше ублажать руководство: как известно, в бюджетной сфере зарплата коррелирует не с профессиональными качествами, а с близостью к начальству.

 

Действительно ли беды нашего образования сводятся к недостаточному финансированию, и если не жалеть государственных средств, все наладится? Знания вновь станут силой, учеба – залогом успеха? Молодежь будет усердно грызть гранит науки, а Украина выйдет в интеллектуальные лидеры? Вряд ли. Чтобы оценить глубину проблемы, стоит обратиться к ее истокам.

 

Изначально образовательная система создавалась для передачи информации от одних людей к другим. В ту пору информация об окружающем мире была чрезвычайно скудной, владели ей немногие, а хранить и передавать ее было очень трудно.

 

Карл Великий, основавший придворную школу в Ахене, нашел во всей Европе не более двух десятков ученых специалистов. Тогда каждая крупица знаний имела огромную ценность и не могла быть лишней. Но затем объем информации вырос, и наметилась естественная тенденция: менее актуальные знания вытесняются более актуальными.

 

С точки зрения царской гимназии советский отличник был недоучкой, поскольку совершенно не владел латынью и древнегреческим. Но для советского школьника невеждой был дореволюционный гимназист, ничего не знавший о космических кораблях и ЭВМ.

 

С позиций брежневской школы современный украинский тинейджер выглядит темным и дремучим. Зато он свободно ориентируется на просторах Интернета и оперирует мудреными гаджетами, о которых понятия не имел его советский сверстник.

 

Окружающий мир становится многообразнее и сложнее. Он требует от нас все больше знаний и умений, необходимых для социальной адаптации. Соответственно, значение отвлеченной информации уменьшается.

 

Переломным моментом стала великая информационная революция, свершившаяся в конце XX века. Информация превратилась в безбрежный и бездонный океан. Благодаря новым технологиям она передается с необычайной легкостью и доступна каждому. Это не могло не сказаться на ее ценности.

 

Прошли времена, когда любое знание что-то значило и было силой. Теперь реальной ценностью обладает лишь нужная информация. А нужность – понятие субъективное. Это то, что необходимо именно тебе, а не среднестатистическому гражданину X. То, что тебя увлекает. То, что востребовано среди людей твоего круга. То, что поможет тебе найти собственный путь в жизни и реализоваться в полной мере.

 

Сегодня основную массу нужной информации мы получаем самостоятельно: благо на дворе не эпоха Карла Великого, и доступ к желаемым знаниям как никогда прост.

 

Современному интеллектуалу предоставлен огромный информационный выбор, и он им активно пользуется. Напротив, "обязательные" и "необходимые" знания, получаемые в образовательной системе, по большей части оказываются бесполезными. Они быстро забываются или лежат на подкорке мертвым грузом. Этим пороком страдают даже университетские программы, все-таки связанные с нашими интересами и специализацией.

 

И уж тем более безнадежна средняя школа, где будущий дизайнер вынужден изучать высшую математику – или делать вид, что изучает.

 

По инерции принято считать, будто в учебные заведения идут за знаниями. Но это уже давно не так. Прежде всего туда идут за чужим поощрением, за новыми знакомствами и связями, за статусом и перспективами, за аттестатами и дипломами. Сопутствующий информационный поток зачастую становится досадной помехой. Даже отличника, успевающего по всем предметам, волнуют не сами знания, а стремление быть лучшим.

 

Молодежь, не нуждающаяся в подобном самоутверждении, ищет обходные пути. Если главной целью обучения в вузе является получение диплома, почему бы его просто не купить? Если школу посещают ради ее окончания, зачем учиться?

 

Астронавту, сидящему на орбитальной станции, не докажешь, что земля плоская. А юного украинца, живущего в реальном мире, не убедишь, будто он пропадет без информации об интегралах или валентности. Информации, которая ему заведомо не понадобится. Информации, которая бесследно испарится из его головы вскоре после заучивания. Информации, которую при желании и необходимости можно получить, лишь задав соответствующий поисковый запрос.

 

Разумеется, из этого не следует, что учебные заведения теперь вообще не нужны, и каждый обладатель персонального компьютера сам себе Оксфорд и Сорбонна. Огромное значение приобрели интеллектуальные навыки: ориентирование в бескрайнем информационном море, поиск нужной информации, ее осмысление и плодотворное использование. Тут не обойтись без умного и знающего наставника.

 

Но парадокс в том, что чаще всего эти навыки приходится получать вне официального образовательного процесса.

 

Нашими наставниками выступают родные, знакомые, старшие коллеги, организаторы специальных тренингов и т. д. И лишь иногда – настоящие преподаватели, действительно достойные этого высокого звания. Увы, даже в украинских вузах такие люди встречаются нечасто, не говоря уже о школах. Ибо основной функцией образования по-прежнему считается заучивание информации, избранной министерскими чиновниками.

 

Это и есть корень деградации. За последние десятилетия мир неузнаваемо изменился и продолжает меняться. Но образовательная система почти не реагирует на вызовы времени – как и многие другие сферы, скованные государственной опекой.

 

Учеба все больше сводится к бессмысленной трате времени и умственной энергии. Она все меньше соотносится с жизненными достижениями. Она теряет практическую ценность и превращается в отвлеченный ритуал. Неудивительно, что юное поколение норовит уклониться и откупиться от участия в ритуальном действе.

 

Можно ругать "проффесора" Януковича и министра Табачника, критиковать нерадивую молодежь, сетовать на коррупцию и нехватку средств.

 

Но нельзя не видеть очевидного: система, построенная на передаче ненужной информации, выглядит просто нелепо в современном информационном обществе.

 

Это повозка на конной тяге, случайно затесавшаяся в поток новых автомобилей. И с каждым годом она будет все сильнее отставать от реальной жизни.

[Гість владимир пашнин]

да, володя, я селючка и крестьяночка. И не вижу в этом ничего зазорного. Украина испокон веков - сельхоз держава. И она вполне проживет без твоей вычурной имперской идеи.

 

Если по- твоему, цивилизованность заключается в биде и солнечных батареях, то я вполне обойдусь водой из ручья и топором для дров.А вот ты без земли не проживешь и двух месяцев.

Для человека не важна цивилизация. Ему нужна любящая семья, питание, возможность вырастить хлеб, работа. Ему не нужен царь или надсмотрщик с нагайкой. А всего- то две дружелюбные семьи соседей с обоих боков.

 

Ты вычурный и самозаплетающийся. Ты рвешься к чему-то нереальному постоянно. Выдумываешь какое-то общественное благо. ...Это в лучшем случае.. Если не рвешься к власти, конечно. Но цель, тобой преследуемая, мне до сих пор не вполне ясна.

 

 

Создание империи. хм... Сможешь лаконично в одном предложении озвучить : ДЛЯ ЧЕГО ? ? ?

1.Быть селючкой и крестьянкой не зазорно. Зазорно селючке лезть в политику. Я ж тебе сказал: Лузгай семки!

2.Никогда не отрицал важность земли, а если тебе достаточно топора и коромысла, то что ты делаешь в инете?

3. Ты дура! Царь нужен, иначе царей (правителей) бы не было. Противопоставлять любящую семью, питание, хлеб, работу, царю, - верх идиотизма и рагулизма.

4. Тебе не дано.

5.Империя, - порядок, защита, развитие.

[Гість Дэнa]

Советский опыт действительно поучителен. Благодаря СССР стало ясно, насколько наивна вера в абстрактный "научно-технический прогресс", якобы существующий сам по себе.

 

Многие представляют субъекта в белом халате и очках с множеством диоптрий: он шевелит извилинами и движется вперед независимо от экономических отношений.

 

Но это не так. Истинным двигателем прогресса является потребитель, желающий получить вещь с новыми качественными характеристиками. У любого новшества есть будущее, если найдутся потребители, готовые за него платить. В этом плане баллистическая ракета не отличается от пылесоса или мобильного телефона.

 

Айфоны и айпады запускаются в производство и непрерывно совершенствуются, поскольку миллионы людей хотят их потреблять и выкладывают за это деньги. Но сильные мира сего – тоже потребители.

 

Товарищ Сталин испытывает потребность в мощных танках для завоевания Европы, товарищ Хрущев – потребность в космических кораблях для соревнования с Америкой, товарищ Ким Чен Ир – потребность в атомной бомбе для упрочения собственной власти.

 

Распоряжаясь огромными материальными ресурсами, они готовы заплатить за свои хотелки любую цену. И обычно получают желаемое.

 

Что необходимо для производства качественной продукции, будь то смартфоны или ракеты?

 

Во-первых, производитель должен представлять, какие вещи востребованы потребителем.

 

Во-вторых, благополучие производителя должно зависеть от того, удовлетворен ли потребитель.

 

В либеральном обществе это определяется маркетингом, прибылью и убытками. В командной экономике имеются производители, получающие непосредственный заказ от высокопоставленного потребителя. Недовольство такого потребителя чревато не только потерей материальных благ, но зачастую и чем-то худшим.

 

Классическая формула "Клиент всегда прав" приобретает особое звучание, если дело происходит в СССР 30-х-40-х годов, а клиент сидит в Кремле.

 

Обратная связь между производителем и потребителем – важнейший экономический механизм. Это залог успеха везде и всюду: хоть в Америке, хоть в Советском Союзе. Но либеральная рыночная экономика предоставляет рычаги влияния миллионам людей.

 

Они каждодневно и ежечасно поощряют одних производителей и наказывают других. Они определяют прогресс во множестве сфер, от электроники до сельского хозяйства. А в командной системе круг влиятельных потребителей ограничен правящей верхушкой.

 

При всем желании эти люди не смогут оценить массовую продукцию, поступающую на внутренний рынок и предназначенную для бесправных граждан. Поэтому качественный ширпотреб здесь не появится никогда, зато качественные ракеты – пожалуйста.

 

Итак, прогресс находится во власти потребителя. Ракетные достижения СССР – заслуга сановного клиента, имевшего влияние на производителей и располагавшего большими средствами. А что же простые смертные?

 

К основному потребителю, заказывающему музыку, часто присоединяются опосредованные потребители. Девушка покупает новые платья, украшения и косметику для личного пользования, но результатом любуются все встречные мужчины.

 

Корпорация строит штаб-квартиру для себя, но величественный небоскреб становится городской достопримечательностью. Олигарх Ахметов содержит дорогую игрушку – ФК "Шахтер" – для собственного удовольствия, но футбольные победы радуют многочисленную армию болельщиков.

 

Опосредованные потребители ракет и тому подобного добра исчисляются миллионами. Причем реальный заказчик подчеркивает, что старается именно для них. ФАУ-1 и ФАУ-2 нужны не фюреру, а германской нации! "Царь-бомба" необходима не членам Политбюро, а советскому народу!

 

Конечно, пропаганда лукавит, и в первую очередь это все-таки нужно правящим кругам. Но значительная часть населения наслаждается заодно с вождями. И чаще всего опосредованный потребитель придает ракетам совсем не ту ценность, которая декларируется официально.

 

Заказывая новейшую боевую технику, власти говорят о защите страны. С окончанием холодной войны у России отпала необходимость защищаться от США. Но рядовой россиян до сих пор переживает из-за демонтажа стратегических наступательных вооружений.

 

Заказывая новейшую космическую технику, власти говорят об исследовании Вселенной. Орбитальный телескоп "Хаббл" позволил сделать больше научных открытий, чем все полеты космонавтов, вместе взятые. Но рядовой американец радуется не "Хабблу", а кратковременной высадке живых американских человечков на Луну.

 

Тяжелые танки и сверхзвуковые бомбардировщики нужны обывателю не для защиты, а космические аппараты – не для проникновения в тайны Вселенной. Прежде всего это предметы коллективного престижного потребления: что-то вроде гигантского галстука Versace, опоясавшего всю страну, или огромных часов Breguet на множестве запястий.

 

Человек жаждет почувствовать свое превосходство над другими людьми. Но отнюдь не каждому из нас достаточно собственных успехов и достижений. Приходится потреблять чужое – например, ракеты, заказанные правящей верхушкой. Заграница, смотри и завидуй! У вас такого нет!

 

Рассмотрим эту браваду поближе. Кто действительно может гордиться запуском космической ракеты? Люди, от чьих решений зависит достигнутый результат: руководство страны, конструкторы, изготовители и персонал космодрома. От воли простого обывателя не зависит ничего.

 

У гражданина Иванова, не спрашивая согласия, отнимают часть заработанного, вот и весь его "вклад" в развитие ракетной техники. По факту ему нечем кичиться. Но в этом и заключается вся прелесть! Оставаясь заурядным человеком, гражданин Иванов ощущает мнимую причастность к незаурядным вещам. Чем меньше реальных оснований для гордости, тем больше ракеты греют его душу.

 

Не стоит принижать чувства современного советофила. Тысячи людей тоскуют по СССР не из-за колбасы по 2.20, а из-за атомных боеголовок и космических станций. Чувство превосходства над кем-то – очень важная психологическая потребность. И для многих ядерная ракета ценнее, чем пресловутая социальная защита.

 

Восхваляя авторитарный строй и командное управление экономикой, они стремятся к подъему собственной самооценки. Кстати, это вовсе необязательно делать под красным флагом – партийная программа "Свободы" предусматривает то же самое в желто-голубом варианте.

 

К сожалению, есть одна загвоздка.

 

Да, командная система отличается от либеральной составом потребителей. Да, всемогущий заказчик может полностью монополизировать экономику и сосредоточить в своих руках огромные средства. Но где гарантия, что он закажет нечто пригодное для массового престижного потребления?

 

Того же президента Януковича никак не назовешь либералом-рыночником.

 

Однако при всем своем авторитаризме украинская власть потребляет не ракеты, а драгоценную сантехнику. И рядовому гражданину трудно разделить с правящей элитой это удовольствие.

[Гість Дэнa]

Повернути собі майбутнє

Юрій Луценко

 

 

Більшість свого 2,5 річного тюремного терміну я провів у внутрішній дискусії з собою у ще царському казематі, де було п’ять напівкроків між загратованим вікном і дверима з сімома замками. Це так званий спец пост Лук’янівської вязниці.

 

Напевно хтось нагорі захотів застрахати мене, а через мій страх - і українське суспільство. Це б запустило самоотруєння зневірою.

 

Мене підтримували ваші заяви, мене гріли ваші молитви, мене надихали ваші листи. Але найбільше мене підтримував той факт, що в цьому ж блоці сиділи свого часу Донцов, Петлюра, холодноярські отамани, радянські дисиденти. В один день я зумів побачити законсервовану розстрільну камеру, її підлога мені здалася все ще масною від крові.

 

Під цим враженням я раптом усвідомив, що якщо знести Лук"янівську тюрму, цю Українську Бастилію, і побудувати на її місці палац юстиції - він не встоїть, завалиться. Фундамент в'язниці - не той. І тут я згадав, що й приміщення українського Кабміну – це колишній НКВС. І Адміністрація Президента перебуває в колишньому центрі репресивного ЦК. За великим рахунком, вся нинішня Україна - радянський барак, перефарбований в жовто- блакитні кольори.

 

"Найгірше в комунізмі - те, що приходить після нього", - сказав у свій час Адам Міхнік.

 

Ступінь отруєння суспільства та еліт комуністичною ідеологією виявився значно більшим, ніж уявлялося в 1991 році. Ключова проблема - дефіцит національної та персон гідності, втопленої на початку ХХ століття в крові, а потім у конформізмі. Звідси - страх несанкціонованої, самостійної дії і навіть думки. Звідси - колоніальне мислення, духовне чужинство. Звідси - звичка перенесення відповідальності із себе на когось, на суспільство вцілому.

 

Незмінність радянського устрою протягом усіх років незалежності стала причиною реваншу антиукраїнських, тоталітарних сил. Правляча нині Партія регіонів - квінтесенція совка і криміналу. Їхня ДНК - грабіж і брехня.

 

В результаті останніх президентських виборів Донецька рабовласницька республіка перетворилася у Всеукраїнську Межигірську феодальну монархію.

 

Державний апарат повністю працює на інтереси правлячої Сім'ї. Закони не працюють. Країною керують злодії в законі, весь сенс життя для яких звівся до наживи і помсти. Правоохоронні органи і суди працюють у них на шухері.

 

Грабіж країни і безкарна корупція правлячих гангстерів набула всіх ознак стабільності. Ми закономірно опинилися в тупику радянської цивілізації. Адже неможливо збудувати сучасну європейську державу на цьому дефективному, часто кривавому радянському фундаменті.

 

Я впевнений, що для успішного майбутнього України потрібен не просто приплив нової крові, а повне її переливання. Україномисляча еліта має сформувати проект нової України, Третьої Української Республіки для всіх громадян, а не для кількох кланів чи їхніх представників.

 

Це - не просто гасло. Це пропозиція радикальної перебудови української держави на новому правовому фундаменті. Власне, саме такий підхід забезпечує шанс на євроінтеграцію України. Угода про Асоціацію України з ЄС означає, що для нас вкотре відкривається брама часу, можливість вирватися з радянського "Дня бабака", де темне минуле ніяк не минає.

 

Організатори сесії просили мене зупинитися на різниці пропозицій асоціації України з Європейським та Митним Союзами.

 

Я міг би почати з того, що Польща отримала з моменту вступу в ЄС 51 млрд євро чистих дотацій. А ось питання, скільки отримала Білорусь від Митного союзу скидається на чорний гумор.

 

Проте, я обійдуся без цифр.

 

Це святий князь Володимир у 988 році обирав незнані цивілізійні підходи. Ми ж добре знаємо різницю між радянським і європейським світами.

 

Чесно кажучи, після всіх воєн, голодоморів та репресій Кремлю треба не нові Союзи пропонувати, а каятися та вчити китайську мову.

 

Навіть, якби в Москві випускали автомобілі, кращі ніж у Мюнхені, якби дороги в Пермі були кращими, ніж у Ліоні, якби надої молока в Саратові були вищими, ніж під амстердамом, якби пенсії та зарплати в Рязані були вищими за празькі, все одно досвід переполовинення українського народу в ході радянського експерименту волає до нас - геть від Москви!

 

Євроінтеграція - питання не вибору між двома союзами. Це вибір між минулим і майбутнім. Для кожного думаючого про комфортну державу українця має стати аксіомою : результат саміту у Вільнюсі - понад усе!

 

Так, я усвідомлюю, що у нас з владою різні інтереси в євроінтеграційному процесі.

 

Для нас це юридичний стоп-кран для Російської імперії та перехід до правового характеру держави з гарантіями прав людини і нації.

 

Для Януковича - це дах для сімейного бізнесу від апетитів Кремля.

 

Чи повинна давати такий "дах" українській кримінальній владі Європа?

 

На моє глибоке переконання - ТАК. Бо Угоду ЄС підписує не з Януковичем, а з Україною. Януковичі – скоро підуть. А ось Україна назавжди повернеться до свого європейського дому.

 

Є ще один суттєвий нюанс. Пройти дорогу до Асоціації під артобстрілом Кремля значно легше при зацікавленості в цьому процесі Януковича і його ПР.

 

Годі собі й уявити той рейвах проросійських сил, якби перемовини з Брюселем супроти волі Путіна вів би президент-демократ!

 

Сьогодні треба і це сприйняти, як шанс. Можливо, усі біди і зло від нинішньої влади є ціною за можливість зробити цей історичний ривок до Європи.

 

Це тим більш важливо усвідомити в умовах, коли Кремль веде неприховану холодну війну з метою змусити Україну до імперського ярма. Тож виникає питання: чи можуть порозумітися український патріот і межигірський гангстер?

 

На мою думку, - мусить, якщо з часів Сірка і Виговського ми навчилися відрізняти тактику соломяного вогоню і стратегію національного майбутнього.

 

Ми не маємо права перед предками і дітьми відступати перед диктатурою Кремля. І не маємо права дати Путіну зламати хай недемократичну, але українську владу.

 

В цих умовах жорсткого протистояння з Кремлем укр владі та опозиції потрібен консенсус зовнішньополітичних заяв і дій.

 

Треба:

 

- визнати факт втручання Російської Федерації в суверенітет України;

 

- звернутися до Світової організації торгівлі зі скаргою на економічний тиск РФ;

 

- попередити РФ про ймовірні проблеми з транзитом російського газу;

 

- відновити жорсткий моніторинг виконання міжнародних угод по Чорноморському Флоту РФ;

 

- прийняти решту потрібних для євроінтеграції законів.

 

(Краще дозволити раз в рік гейпаради, ніж щодня чекати російських танків, як у Грузії 2008 року)

 

Але ніщо так не посилить позицію української держави в протистоянні з північним сусдом, як консолідація українського суспільства в цей час. І найкращий спосіб цього - припинення політ репресій. Конкретніше - Юлія Тимошенко має бути звільнена!

 

Цим кроком Янукович міг би не тільки зламати всю міжнародну гру Кремля, заточену на зрив підписання Угоди про Асоціацію. Він міг би у очах України та світу вийти з амплуагангстера, що викрадає людей, і стати самостійним політичним діячем.

 

Інакше смішно виходить - український президент йде проти цілого Путіна, але боїться дозволити лікування позбавленій усіх прав і можливостей Юлії Тимошенко.

 

Так хто він ? Терикон чи порожняк?

 

"Не може бути вільним світ, поки хоч одна людина залишається невільною",- казав Кеннеді. Свобода для України пролягає через свободу для Тимошенко! Тим більше, що це саме за її косу Європа витягує нас з лабіринту Мінотавра.

 

На завершення теми. Мені здається важливим звернутися до українських політиків із великим проханням: хоч цього разу мислити стратегічно, побачити поле бою за європейську Україну на декілька років наперед.

 

Варто усвідомити: підписання Асоціації Україна- ЄС у цьому році – це ще не все. Якогось чуда цей документ сам собою не принесе. Він - лише початок самостійної домашньої роботи українських політиків та суспільства.

 

Водночас, холодна війна Кремля з Україною - не одноразова атака на наш суверінітет. Це початок облоги непіддатливого замку з метою змусити городян винести ключі від твердині. Попереду ще інші підривні акції проти української економіки. Ми маємо ще пройти атаку парторга Руского Міра в рясі. Агентура і вплив нинішнього Духінтерну не менша, ніж у свій час у іншого кремлівського дітища - Комінтерну.

 

Можливі провокації кримських сепаратистів. Не заспокояться, поки не отримають доброго копняка від суспільства, різні калєснічєнкі, сімонєнки, табачники та інші кочубеї.

 

Все це завдання не на місяць і не на рік. Путін при будь-якому результаті Вільнюського самміту домагатиметься капітуляції України в 2017 році. Тож варто чекати постійного і наростаючого виття п'ятої колони, яка розглядатиме парламентські вибори 2017 року як механізм повернення України в імперське стійло.

 

Тому треба не тільки зробити європейський вибір у 2013 році, а й закріпити його перемогою демократичного кандидата на президентських виборах 2015 року.

 

Саме тому я так настирливо наполягаю на необхідності об'єднання опозиції навколо узгодженого опозиційного кандидата в Президенти.

 

Різниця партійних поглядів і окремих лідерів стане важливою у новій демократичній Україні. Зараз для правлячих гангстерів всі ми, опозиціонери, - партизани. І треба не грати в партійні ігри, а об'єднуватися в спільну команду під спільну мету. Зневіра суспільства як психологічний наслідок поразки Майдану 2004 року, має бути подолана саме об'єднавчими процесами з оприлюдненням Плану спільних дій.

 

Замість кампанії ненависті по лінії Схід- Захід у стилі ПР, ми маємо запропонувати об'єднуючий українське суспільство План нової країни.

 

Замість егоїстичної битви за крісло - змагання за право закласти правовий фундамент майбутнього. Ми маємо інвестувати суспільну енергію не в конфлікти минулого, а в плани майбутнього.

 

Така робота має будуватися на трьох китах:

 

ДЕКОМУНІЗАЦІЇ СВІДОМОСТІ

 

ДЕОЛІГАРХІЗАЦІЇ ПОЛІТИКИ

 

ДЕКРИМІНАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

 

На основі цих принципів треба викласти чіткий календарний план реформ, зрозумілий і вигідний кожному чесному українцю.

 

Зрозуміла Програма породжує пандемію надії. Лідер з командою перетворять надію на віру. Віра мільйонів - непереможна сила, яку не зупинити ні краденими мільярдами, ні кийками спецназу.

 

Єдиний кандидат - єдина команда - програма євроремонту - це алгоритм перемоги нової України.

 

В умовах протидії Кремля і його п'ятої колони у нової влади не буде часу на розкачку. Потрібен буде різкий розрив з минулим, супроводжений позитивними результатами в судово-правоохоронній системі, повагою до власності, посиленням самоврядування, соціального захисту, контролем за держчиновниками, вигідними кожному українцеві.

 

Люди мають відчути і кишенею, і розумом, що замість епохи рабунку настали часу розвитку, де все залежить не від чиновника і правлячої партії, а від твоєї особистої енергії та розуму.

 

Вибір між Європою і Мутним союзом - не одноактна дія "верхів", а серйозна внутрішня робота всього українського суспільства. Росію нам не змінити, вона не може жити в стані рівноправних взаємовідносин із сусідами. Щоб вирватися із зони притяжіння цієї всепоглинаючої чорної діри, мусимо змінити самих себе. Передусім - змінити суспільні цінності, навчитися обєднуватися навколо національних інтересів і брати відповідальність за свою долю на себе.

 

Величезна роль у цьому процесі європеїзації належатиме українським інтелектуалам, моральним лідерам нації. "Політичній революції в Україні має передувати революція моральна", - дуже влучно сказав Ярослав Грицак.

 

Нам гостро бракує вчителів. Але послідовний голос Ініціативи 1 Грудня дає впевненість, що після довгої ночі безвір'я Україна отримає надійне слово пастиря для відновлення внутрішньої українськості, свободи і гідності як передумови до політичних змін.

 

Час випробовує нас, нашу віру, нашу гідність, нашу силу духу.

 

Наше життя складається з вчинків свободи і несвободи.

 

Історія безкінечно повторюється: постійно хтось обороняє Фермопіли, постійно хтось переходить Рубікон, постійно хтось розпинає на хресті Пророка і постійно хтось у суді каже: "І все ж вона крутиться!"

 

Цей час - наша Реконкіста, наш щанс повернути собі своє майбутнє.

 

Слава Україні!

 

З виступу на Х Світовому конгресі українців у Львові

[Гість Дэнa]

"Найгірше в комунізмі - те, що приходить після нього", - сказав у свій час Адам Міхнік.

 

Ступінь отруєння суспільства та еліт комуністичною ідеологією виявився значно більшим, ніж уявлялося в 1991 році. Ключова проблема - дефіцит національної та персон гідності, втопленої на початку ХХ століття в крові, а потім у конформізмі. Звідси - страх несанкціонованої, самостійної дії і навіть думки. Звідси - колоніальне мислення, духовне чужинство. Звідси - звичка перенесення відповідальності із себе на когось, на суспільство вцілому.

 

Незмінність радянського устрою протягом усіх років незалежності стала причиною реваншу антиукраїнських, тоталітарних сил. Правляча нині Партія регіонів - квінтесенція совка і криміналу. Їхня ДНК - грабіж і брехня.

[Дэна]

1.Быть селючкой и крестьянкой не зазорно. Зазорно селючке лезть в политику. Я ж тебе сказал: Лузгай семки!

2.Никогда не отрицал важность земли, а если тебе достаточно топора и коромысла, то что ты делаешь в инете?

3. Ты дура! Царь нужен, иначе царей (правителей) бы не было. Противопоставлять любящую семью, питание, хлеб, работу, царю, - верх идиотизма и рагулизма.

4. Тебе не дано.

5.Империя, - порядок, защита, развитие.

Идиотка теперь в клон влезла. А к чему? :rolleyes:

[Орiана]

1.Быть селючкой и крестьянкой не зазорно. Зазорно селючке лезть в политику. Я ж тебе сказал: Лузгай семки!

Ось тобі форум www.doneckforum.com/

 

Там є модерація, там є дена, правда її з двох ніків (ладена і ліля) сьогодні забанили за флуд, але скоро її випустять - говоріть скільки влізе.

 

А тут не розпускай язика, імпераліст хрєнів!

 

Знаєш чому в тебе нічого не получиться, так само, як і не получилося іншим "вождям" - ви не вмієте слухати протилежну думку, бо вважаєте себе єдино-правильними. А як тільки починають наполягати - слідують репресії. З твого боку - хамство.

 

З.І. Маєш спосіб: Хочеш розмовляти на цих темах спокійно з деною в тому числі - проси її щоб вона не ходила срати на наші теми - тим більше, що їй там ніхто не відповідає. Але вона, все одно, як той останній опущений бомж, сновигає між нашими постами і гидить. Цікаво розмовляти на серйозні теми з опущеною людиною без честі і гідності? Вперед, але звільни нас від її присутності і ми навіть тобі подякуємо. Або хоч навчи правил пристойності

 

Привіт.

 

Оріана.

[Дэна]

Я сюда явился для того чтобы бороться с национал-фашизмом ! Насчёт ваших высказываний о том что вы Расистка и про Китай , читайте в предыдущей странице .

+++

[Гість Дэнa]

УПА і норми міжнародного гуманітарного права

 

 

Сучасні громадяни України здатні і повинні в інтересах майбутніх поколінь усунути політичні й морально-психологічні наслідки того конфлікту із суспільного життя. Щоб він не був перешкодою на шляху формування консолідованої української політичної нації.

 

Наближається дата 14 жовтня, яку в конструктивістському дусі "винайдення традиції" прийнято вважати датою утворення Української Повстанської Армії.

 

Ця ідея, як відомо, народилася наприкінці 1940-х років в середовищі української політичної еміграції та була імплементована у 1949 р. наказом Головного командира УПА Романа Шухевича.

 

Ідейно-політичний задум запровадження "червоного дня календаря" був обумовлений не тільки потребами виховної робот з учасниками підпілля в Західній Україні та членами закордонних формувань ОУН.

 

Опинившись під зрозумілим контролем західних демократій, закордонні політичні центри націоналістів воліли підкреслити країнам-переможцям, що український націоналістичний рух уключився в активну антинацистську боротьбу ще до корінного перелому у ході Другої світової.

 

До того ж у руках англосаксів опинилися архіви німецьких спецслужб, де вистачало документів про співробітництво командування УПА з німцями та їх союзниками у розвідувально-диверсійній сфері наприкінці 1943–навесні 1945 рр.

 

Насправді у жовтні 1942 р. мали місце лише вельми локальні бойові зіткнення повстанських відділів на Волині з гітлерівськими окупантами (зокрема, підрозділу Григорія Перегійняка-"Коробки").

 

Певний час назва "УПА" взагалі належала збройним формуванням Тараса Боровця-Бульби (частково знищеним загонами, підконтрольними ОУН (С.Бандери), частково "добровільно-примусово" влитим до "класичної" УПА).

 

Політично підконтрольна ОУН (Б) УПА реально почала формуватися як організована військова сила навесні–влітку 1943 р. Проте ми б зосередилися на проблемі, яка більш значуща і для розуміння історії УПА, і для порозуміння у сучасному українському суспільстві.

 

"Українське суспільство отруєне історією" - науковець

 

Вкрай неоднозначне ставлення в незалежній, але строкатій у соціокультурному та регіонально-цивілізаційному вимірах Україні, до проблеми оцінки діяльності українського самостійницького руху й зусилля держави щодо формування офіційної позиції щодо ОУН та УПА викликає необхідність аналізу повстанського руху у світлі норм міжнародного права, а також чинного законодавства України.

 

На жаль, на сьогодні переважають емоційні, упереджені підходи, а суто наукова оцінка підмінюється втягування проблеми минулого ОУН та УПА у вир кон‘юнктурних політичних баталій.

 

При цьому носії різних поглядів або обминають правовий аспект проблеми, або творять “міжнародно-правові міфи” на зразок вигадки про “засудження УПА Нюрнберзьким міжнародним трибуналом”, або тиражують стандартні радянські звинувачення повстанців у “політичному бандитизмі”.

 

Практично відсутні і спроби розглянути український повстанський рух 1939-1950-х рр. під кутом зору усталених норм міжнародного гуманітарного права (МГП).

 

Та й про яке застосування норм МГП принагідно до “лісової армії” можна було говорити, якщо радянська література ретельно уникала вживати по відношенню до них навіть термін “повстанці” або “партизани”, хоча ці дефініції здебільшого просто вказують на спосіб дій, тактику боротьби.

 

В Росії керівників підпілля досі називають "главарями бандформирований"

 

На нашу думку, в інтересах об‘єктивізації погляду на цю складну й болючу проблему нашого спільного минулого необхідно вдаватися до “лекала” правових норм.

 

Доцільно нарешті перевести її обговорення у раціональну площину, розглядати українське повстанство компаративно, як один із історичних прикладів внутрішнього збройного конфлікту, приклад гострого протиборства націонал-патріотичних сил проти силового нав‘язування певної моделі соціально-економічного та духовного розвитку.

 

Важко не погодитися, що доба Другої світової та післявоєнна історія людства рясніють десятками, як що не більше, подібних прикладів.

 

При найближчому розгляді збройних конфліктів внутрішнього характеру постає вкрай неприглядна картина їхнього перебігу: взаємне оскаженіння, кров, підступи, насильство по відношенню до мирного населення. Проведене нами дослідження, наведені документальні свідчення не залишають у цьому жодних сумнівів.

 

Навряд чи доводиться сумніватися, що у всіх випадках, коли народ стає об‘єктом насильства, то певна його частина вдається до радикальної реакції, застосування крайніх засобів, що не залишають місця для загальнолюдських норм моралі.

 

Це закономірність світової історії, і Україна тут не виключення – згадаємо криваві ексцеси доби Хмельниччини або Коліївщини...

 

“Дике шаленство, небачені бузувірства і жорстокість, – пише сучасний дослідник К.Лагунов, – ось що відзначало селянське повстання 1921 року... Комуністів не розстрілювали, а розпилювали навпіл пилами або обливали холодною водою і заморожували.

 

А ще розбивали дубцями черепи; живцем спалювали; розпорювали животи, пхаючи в порожнину збіжжя і м’якину; тягли за конями; проштрикували кілками, вилами, розпеченими піками; розбивали молотками статеві органи; топили в ополонках і колодязях.

 

Важко уявити і описати всі ті нелюдські муки і тортури, через які на шляху до смерті пройшли комуністи і всі ті, хто хоч якось виявив доброзичливе ставлення до Радянської влади

 

В даному випадку описані ексцеси під час антирадянського селянського повстання в Сибіру (Тобольське повстання, яке на півроку відрізало Західний Сибір від Центру; воно значно гірше відомо у порівнянні з менш масштабним повстанням на Тамбовщині того ж року під проводом отамана О.Антонова, хоча і того із жахом згадували очевидці).

 

Про подібні бузувірства тогочасних повстанців Україні писали інші автори

 

Згадаємо слова учасника повстанського руху на Волині 1940-х рр. М. Подворняка: "Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями..."

 

"Чорний Ворон" Василя Шкляра. Звірства. УРИВКИ

 

Такі протистояння треба в будь-якому разі розглядати як трагедію для нації (народів), де обидві сторони не зупинялися перед антигуманними методами. І лише потім сторона, яка перемогла, пропагандистськими засобами й тотальним переписуванням (замовченням) історії створює вигідну для себе інтерпретацію подій, глорифікуючи себе й усіляко демонизуючи противника.

 

Ситуація у сучасній Україні (в морально-політичному й науковому вимірах) ускладнюється тим, що частина учасників дискусій навколо ОУН та УПА намагається законсервувати, відстояти міфи компартійної пропагандистської машини, а частина їхніх опонентів – створити міфи нові.

 

Методологія обох сторін практично ідентична, тільки із змістом навпаки.

 

При цьому обидві сторони ретельно обминають ті історичні реалії, які не вкладаються в їх концептуальне бачення подій. Подій, котрі здебільшого заслуговують на скорботу й каяття, а не перетворення їх на заручників боротьби за політичний вплив на населення або зовнішньополітичну орієнтацію.

 

Крім того, до площини “експертизи” українського радикально-самостійницького руху необхідно вводити і всі “без купюр” історичні обставини його розгортання. Неодмінно, зокрема, потрібно враховувати особливості політики радянської влади й методів дій її силових структур в Західній Україні як наріжної причини ескалації насильства.

 

* * *

 

Нас, насамперед, цікавить, наскільки побудова й діяльність мілітарних формувань українського радикально-самостійницького руху відповідала законним правам української нації, насамперед – на державницьке існування, а по друге – чи можливо віднести їх учасників до комбатантів згідно із уявленнями усталених норм МГП.

 

При цьому, для повноти аналізу, ми використаємо документальні дані стосовно протиборства ОУН та УПА з радянським режимом в 1943–середині 1950-х рр.

 

Документальні матеріали, свідчення сучасників, праці дослідників і розглянуті нами аспекти спеціальної діяльності ОУН та УПА свідчать, що це був цілком організований патріотичний мілітарний рух:

 

він розгортався під політичним проводом державницьки орієнтованої ОУН;

 

формування УПА та озброєного підпілля мали чітку організаційну структуру, визначений командний склад, нормативні документи, бойові та загальновійськові статути, написані за зразком аналогічних документів регулярних армій, систему військового планування, навчання, постачання тощо;

 

повстанці неприховано виступали проти радянського режиму, прозоро декларували перед населенням готовність збройним шляхом блокувати заходи ворожої влади, при проведенні бойових переважно намагалися відрізнятися від цивільного населення;

 

в УПА, а згодом (з 1948 р.) в Службі безпеки ОУН запроваджуються субординація, військові та спеціальні звання, розробляються й у мірі матеріально-технічних можливостей впроваджуються проекти форми одягу, знаків розрізнення, нагородна система

 

на вояків повстансько-підпільних формувань поширювалися норми дисциплінарного впливу, було запроваджено систему військового (в УПА) та організаційного (в ОУН) судочинства, розроблено своєрідні кодекси покарань, в тому числі – за злочини проти цивільного населення;

 

повстанці спиралися на широку підтримку населення, частина якого також потрапляла під визначення комбатантів (опосередкованим підтвердженням цьому слугують масові репресії радянської та польської комуністичної влади проти власне населення територій, де оперувала УПА й підпілля ОУН).

 

Нормативні та директивні документи ОУН та УПА постійно підкреслювали важливість дотримання толерантного ставлення до населення, військовополонених, підтримання законності у діях повстанців.

 

Наведені дослідниками й авторами книги матеріали переконливо свідчать, що УПА розглядалася як зародок регулярних збройних сил УССД [Української Самостійної Соборної Держави - політичної мети українських націоналістів XX сторіччя - ІП].

 

 

 

На нашу думку, безперечним й вкрай важливим для правової оцінки самостійницького руху є те, що формування УПА та озброєне підпілля ОУН виступали з чітко окресленою політичною метою відновлення суверенітету й територіальної цілісності України (гасло боротьби за Українську самостійну соборну державу, яка згодом постала 24 серпня 1991 р.).

 

При цьому українська суверенна державність реально існувала у 1917-1920 рр., виступала суб‘єктом міжнародних відносин й була насильницьки ліквідована внаслідок зовнішнього збройного втручання. Варто згадати, що в Акті проголошення суверенітету України від 24 серпня 1991 р. саме тисячолітня традиція державотворення фігурувала як одна з провідних підстав нашого суверенного існування.

 

Отже, заперечення правомірності боротьби певних українських військово-політичних сил за самостійність, включаючи, зрозуміло, ОУН і УПА, є нонсенсом у політико-правовому відношенні. Інакше – ми держава без легітимного коріння й почуття самоповаги.

 

Породжене особливостями післявоєнних глобальних процесів у світі міжнародно-правове поняття нових форм легітимності. І воно цілком поширюється на озброєний рух під політичним проводом ОУН, невипадково офіційною назвою її бандерівської фракції була “ОУН (самостійників-державників)”.

 

Від самого виникнення ОУН в 1929 р. головним постулатом її програмних документів виступала ідея відродження незалежної української держави, а радикальні зміни програмних настанов ОУН(Б) у серпні 1943 р. засвідчили про її намір будувати суверенну, демократичну, соціально-орієнтовану державу із забезпеченням широких громадських прав без огляду на національність людини.

 

Створена з ініціативи бандерівців влітку 1944 р. Українська Головна визвольна рада (УГВР) розглядалася як надпартійний орган консолідації українства в інтересах незалежного державотворення.

 

УГВР - підпільний парламент, який керував УПА

 

До слова, проекти ОУН (Б) щодо побудови органів держбезпеки майбутньої суверенної України свідчили про виразну державотворчу спрямованість військово-політичного курсу націоналістів, котрі розуміли значення органів охорони правопорядку й спеціальних служб як обов‘язкової складової апарату влади й управління.

 

Обов‘язково слід пам‘ятати, що УПА взяла участь у протиборстві із нацистськими загарбниками. Вивчені нами розвідувальні документи радянського партизанського руху прямо констатували, що УПА є серйозною бойовою силою, веде збройну боротьбу з німцями.

 

Неодноразово відбувалися переговори з повстанцями про нейтралітет і можливу взаємодію. Більше того, у директиві Оргбюро ЦК КП(б)У (березень 1943 р.) командуванню партизанських загонів рекомендувалося не вести бойових дій проти повстанців; з цього ж документу було вилучено тезу про доцільність координації антинімецьких дій партизан із вояками УПА [5].

 

Зазначений фактор, про який предметно йдеться у книзі, ставить український самостійницький рух до лав світового опору гітлеризму.

 

Українська держава прямує до формування офіційної позиції щодо діяльності ОУН та УПА, вбачаючи у цьому важливий крок до досягнення злагоди у суспільстві.

 

Згідно з п.16 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, вояки УПА, що брали участь у бойових діях проти нацистів, не скоїли військових злочинів і реабілітовані відповідно до чинного законодавства, визнаються учасниками бойових дій. Важливо, що закон чітко поширив на учасників самостійницького руху опору принцип індивідуальної правової відповідальності, невід‘ємний для юриспруденції.

 

Водночас нами розкриті і об‘єктивні причини фактів співробітництва лідерів та окремих співробітників спецпідрозділів ОУН та УПА з військовим керівництвом спецслужбами держав гітлерівського блоку. Згадане не можна розглядати у відриві від світової проблеми колабораціонізму, яка багато в чому обумовлюється порушеннями прав народів з боку як сталінського СРСР, так і західних колоніальних держав.

 

Шухевич і "Нахтіґаль" на службі у німців. ФОТО

 

Добре відомо, що близько 1,5 млн. радянських громадян співробітничало з окупантами, чверть із них – зі зброєю в руках (тобто стільки ж, скільки брало участь у партизанському русі в Україні за усталеними оцінками радянської історіографії).

 

Водночас, активний колабораціонізм, участь у нацистських репресіях, військові злочини переслідуються за законом, і правова держава повинна застосовувати виключно диференційований підхід для дотримання наріжного принципу особистої відповідальності перед законом.

 

Оскільки сувереном влади в демократичній державі є народ, не зайвим буде торкнутися питання про ступінь участі населення Західної України (а фактично – і вихідців з інших регіонів України та СРСР, частка яких в окремих формуваннях УПА сягала 20–40% за визнанням тієї ж радянської партизанської розвідки) в антирадянському русі опору.

 

Командувач Групою УПА “Захід” О.Луцький свідчив, що до 15% особового складу цього з‘єднання становили “східняки” [6].

 

Ми далекі від спрощеного підходу щодо ставлення населення як до радянського режиму, так і до націоналістичного руху.

 

Людність Західної України була диференційована за соціально-економічними та ідейними ознаками, та й само його ставлення до згаданих політичних сил зазнавало змін у мірі плинності ситуації в регіоні, зростання втоми від кровопролиття й протистояння, вкорінення соціально-економічних заходів нової влади.

 

Безглуздо заперечувати, що радянський лад приніс в Західну Україну індустріалізацію, соціальні програми та загальну освіту - такі можливості для зростання добробуту й соціального статусу для багатьох галичан і волиняків, буковинців й мешканців Закарпаття, про які вони не могли мріяти за часи панування Польщі та інших іноземних держав.

 

В довоєнній Західній Україні діяли десятки легальних громадсько-політичних та інших українських організацій, що стояли на патріотичних позиціях (включаючи і Компартію Західної України, яка перша у світовому комуністичному русі, на межі 1920/1930-х рр., виступила відкрито проти політики Сталіна).

 

До 1939 р. ОУН була радикальною, сектантською організацією, що відверто протиставляла себе решті “угодницьких” легітимних організацій [7]. Однак за кілька років саме ОУН вже була політичним керманичем масового озброєного руху, що спирався на сприяння значної частини населення регіону.

 

В чому шукати причини такої метаморфози? Думається, що насамперед в тому враженні, яке справило на різні верстви населення політика сталінського СРСР...

 

З‘ясування ступені участі населення в повстансько-підпільній боротьби проти тоталітаризму особливо важливо не тільки для визначення політичного та правового статусу ОУН та УПА, але й на фоні тверджень радянської історіографії про участь в переважно селянському за складом русі опору міфічних “українсько-німецьких націоналістів”, “спантеличених націоналістичною пропагандою” маргінальних осіб, “куркульських синків” тощо.

 

УПА була більш "робітничо-селянською", ніж радянські війська. СТАТИСТИКА

 

Тут своє компетентне слово мають сказати демографи. Ми ж лише окреслимо ту частину людності в регіоні, яка потенційно могла стати комбатантами ОУН та УПА.

 

Отже, за переписом 1931 р. в західноукраїнських воєводствах Польщі мешкало загалом 8,9 млн. чоловік (66% з них - етнічні українці), тобто до розгляду доцільно брати близька 6 млн. осіб, лише частина з яких, зрозуміло, могла через вікові та інші показники брати участь в активному протиборстві. З цього числа слід відкинути частину громадян:

 

- в 1939–1941 рр. з регіону депортовано близька 400 тис. осіб різних національностей, приблизно 60 тис. засуджено (розстріляно і позбавлено волі, в перші дні війн в регіоні знищено 10–15 тис. в‘язнів, переважно етнічних українців);

 

- до них необхідно додати втрати періоду війни та нацистського терору, “переміщених осіб” до Німеччини, галичан – учасників збройних та допоміжних формувань на боці Німеччини (лише перший набір до дивізії СС “Галичина” становив близька 14 тис. осіб);

 

- значна частина самодіяльного чоловічого населення потрапила на Червоної Армії на завершальному етапі війни. Тільки до березня 1944 р. лише в Рівненській та Волинській областях мобілізовано до радянської армії понад 66 тис. осіб (невелика їх частина відбита УПА і “уведена в ліс”);

 

- чимала частка чоловічого населення влилася до радянських парамілітарних формувань – винищувальних батальйонів (згодом – груп охорони громадського порядку, ГОГП). До квітня 1946 р. вони нараховували 37,7 тис. бійців [8], у 1948 р. чисельність ГОГП перевищила 86 тис. багнетів. Вони були розформовані тільки у 1954 р. „у зв‘язку з остаточним розгромом банд оунівського підпілля”;

 

- необхідно врахувати ту частину громадян, яка змінила місце проживання у зв‘язку із економічними заходами радянської влади, наприклад, через направлення їх на відновлення гірничо-промислових об‘єктів Сходу УРСР.

 

Лише у 1948–1949 рр. з регіону мобілізували на навчання до фабрично-заводських училищ 312345 молодих людей, з яких 43539 „дезертирували”. Певна їх частка потрапила до підпілля: у Дрогобицькій області, наприклад, 40 з 755 „дезертирів” [9].

 

Світло на залученість населення до руху ОУН та УПА проливають статистичні дані органів держбезпеки:

 

- стверджувалося про загибель у ході оперативно-військових операцій та внутрішнього терору в ОУН та УПА у 1944–1956 рр. 155108 учасників руху опору. При цьому документальні матеріали дають підстави обчислювати кількість жертв внутрішнього терору СБ ОУН в русі опору щонайменш у кілька тисяч осіб.

 

Певна кількість повстанців загинула в результаті бойових зіткнень між різними формуваннями підпілля внаслідок ворожнечі між їхніми лідерами.

 

Конфлікти в ОУН(Б) і їх вплив на рух спротиву

 

Так, у 1948–1949 рр. y результаті зіткнень між прихильниками керівника крайового проводу “Одеса” С.Янишевського (“Далекого”) та провідника ОУН Волині Б.Козака (“Смока”) загинуло до 120 членів ОУН [10];

 

- за офіційними даними у 1943–1956 рр. за звинуваченнями у причетності до ОУН та УПА було арештовано 103866 й засуджено з них 87756 осіб, а до 77 тис. ( у 1944-1945 рр. – 30 тис.) учасників руху та осіб, що їх підтримувало добровільно відмовилося від опору (“вийшло з повинною”), скориставшись кількома оголошеними владою амністіями [11];

 

- у 1944–1952 рр. з регіону депортували в інші райони СРСР 203 тис. осіб [12], поважну частку виселених і депортованих становили, за тодішньою термінологією, “бандпособники”.

 

У 1944–1946 рр. кількість українців у таборах зросла на 140%, і до кінця 1946 р. "населення” ГУЛАГУ складалося з них приблизно на 23%. Чимало з них опинилося у створених за таємною інструкцією МВС СРСР від 7 лютого 1948 р. 15 таборах "особливого режиму” для "особливо небезпечних політичних злочинців” [13].

 

Звичайно, до числа вбитих радянськими силовими структурами повстанців зараховувалося чимало некомбатантів, про що свідчать наведені нами дані про співвідношення між загиблими і вилученою кількістю стволів зброї (з 1943 і до 1 січня 1957 р. радянською стороною було вилучено на ЗУЗ [західноукраїнських землях - ІП] 131510 одиниць вогнепальної зброї - тобто майже на 25 тис. менше, аніж заявлених вбитих повстанців [14]).

 

Чимало осіб постраждало за сфальсифікованими звинуваченнями у причетності до підпілля.

 

Офіційна радянська статистика свідчить про безпосередню участь в опорі або активну допомогу повстанцям понад 300 тис. соціально самодіяльних мешканців регіону - тобто справді масовий характер руху, залученість до нього високої частки самодіяльного населення.

 

За статистичними даними КДБ УРСР, в 1972 р. тільки в Україні мешкало 132 тис. учасників руху ОУН та УПА й “активних посібників”, до 40% з яких “залишаються на ворожих позиціях”, встановлюють зв‘язки з учасниками руху “шестидесятників” (на серпень 1981 р. КДБ УРСР тримав в полі зору понад 75 тис. колишніх повстанців) [15].

 

Як КДБ перевиховував колишніх повстанців

 

У ньому брали участь представники усіх верств населення. Так, в 1950–перші три місяці 1951 рр. тільки у Станіславській області правоохоронні органи викрили 103 осередки ОУН, з них 69 у колгоспах, 7 навчальних закладах, 10 у лісовій промисловості.

 

Разом вони об‘єднували 677 учасників, серед яких 7 голів колгоспів, 56 голів селищних рад, 53 вчителі, 40 посадових осіб з колгоспів, 35 комсомольців, 8 бійців самооборони, 84 учні і студенти [16].

 

Доцільно взяти до уваги і методику відомого радянського дослідника проблем партизанського руху, полковника КДБ В.Боярського.

 

Боярський вважав, що під час окупації (звісно, цей термін може бути застосований принагідно до Західної України із застереженням, хоча брутальний, репресивний характер політики радянизації регіону науково доведений і засуджений в сучасній Українській державі) 70% населення займе пасивну, вичікувальну позицію, і лише до 20% можуть взяти участь в опорі (йдеться про сегмент соціально активного населення) [17].

 

Необхідно враховувати і такий важливий фактор – учасники руху ОУН та УПА, воюючи зі сталінським режимом, вважали його зовнішнім агресором, окупантом.

 

Правда полягає в тому, що борці проти тоталітарного режиму, і та поважна частина населення, що їм допомагала (і яку можна правомірно відносити до комбатантів згідно згаданих норм МГП) не вважала радянський режим своїм і легітимним для себе.

 

З огляду на реальний статус української радянської квазі-державності й особливості методів дії тоталітарного режиму така ситуація виявляється цілком зрозумілою. Однак радянська влада трактувала цих людей як громадян СРСР і поширювала на них свою юрисдикцію.

 

Варто враховувати, що повстанці вважали ворогом не власне радянських вояків, а компартійний режим.

 

Промовистими є слова провідника “Шугая” з його листа від 18 грудня 1945 р. оперпрацівнику ст. лейтенанту Кудрінову: “Ми до простих совєтських солдатів чи інших старшин злоби жодної не маємо, лише проти запеклих партійників-душогубів, які незабаром доведеться голови покотити на українській чужині”.

 

Підпільник відкидав пропозицію здатися і закликав офіцера: “Станемо збройно проти всенародного ворога ката народу Сталіна” [18].

 

Листівка УПА "Брати червоноармійці - українці!"

Листівка закликає червоноармійців приєднуватися до лав УПА. За даними облікових карток воєнної округи “Богун”, 16% вояків перед вступом до лав УПА вже мали військовий досвід в Червоній армії. Листівка з архіву ЦДВР

 

Збройний конфлікт між радянським режимом та рухом опору під політичним кермом ОУН (Б) поєднував риси національно-визвольного руху та громадянської війни, мав далекосяжні наслідки для суспільної свідомості та людських доль.

 

З однієї сторони, український народ був врятований від знищення або поневолення Третім рейхом. У 1945 р. зі входженням Закарпаття до УРСР в цілому завершилося об‘єднання етнічних українських земель у складі одного державного утворення. Радянська Україна стає членом Організації об‘єднаних націй з моменту її створення 24 жовтня 1945 р.

 

Разом з тим українська радянська державність не позбулася формального статусу у фактично унітарному СРСР. За цих умов не втратив актуальності головний ідейно-політичний постулат українського націоналістичного руху – "Українська Самостійна Соборна Держава, що є точно визначеним поняттям і не може бути підмінена жодними "совєтськими Українами” чи іншого роду експозитурами чужого імперіалізму” [19].

 

Як зазначалося у "Меморіалі” Української Головної визвольної ради до голови Паризької мирної конференції (1 вересня 1946 р.), уряд УССР не є результатом вільного волевиявлення, "накинутий Україні московською централею комуністичної партії” [20].

 

Радянізація ЗУЗ здійснювалася традиційними для сталінського тоталітаризму командно-адміністративними методами, ігноруючи місцеву суспільно-економічну та духовно-культурну специфіку, форсованими темпами й підтримувалися карально-репресивною машиною.

 

Лише у 1945 р. сюди прибуло 35 тис. нових управлінсько-адміністративних кадрів (у тому числі 1337 партійних та 1210 комсомольських керівників).

 

Тривалий час була жалюгідною частка управлінців місцевого походження – наприкінці 1946 р. із 15120 номенклатурних посад вони обіймали 1839 (12,1 %), до 1 квітня 1947 р. – 16,2 % (посади не вище районного рівня).

 

На травень 1946 р. у Дрогобицькій області на керівній роботі не було жодного галичанина. Прибулі управлінські кадри вирізнялися низьким освітнім рівнем, незнанням та неповагою до регіональних особливостей, брутальним адмініструванням.

 

У 1946 р. ЦК КП(б)У змушений був звернути увагу на численні порушення кадрової політики в регіоні, надуживання адміністративними засобами, невірне ставлення до кадрів місцевого походження, їх штучне протиставлення місцевим.

 

Однак навіть у 1953 р. з 742 секретарів органів компартії на ЗУЗ тільки 62 були місцевими, в нижчій владній ланці вони становили 44%, в прокуратурі – 12% працівників [21].

 

Партійно-радянські структури в документах службового користування відверто констатували негативне ставлення значної частини населення до політики режиму.

 

Як зазначалося у довідці Станіславського обкому КП(б)У (кінець 1949 р.), рідні підтримують учасників підпілля, молодь поповнює "банди”, ухиляючись від призову до армії, "більшість мешканців..., що втратили рідних при збройних зіткненнях з військовими групами МДБ, активно підтримують рештки оунівських банд і вороже ставляться до радянської влади” [22].

 

Упертий, відчайдушний характер опору останніх учасників підпілля підкреслювався у спільній директиві глави МДБ СРСР С. Ігнатьєва та Генерального прокурора СРСР Г.Сафонова № 6019/ і 1/30596 від 8 вересня 1952 р.

 

Вказувалося, що тривалість й масштаб опору спричиняють, зокрема, такі фактори як розгалуженість підпільної мережі, що діє за підтримки "легальної сітки” та широкого сприяння населення, у тому числі – розвідувальною інформацією, поповненням молоддю.

 

Про ставлення до влади красномовно говорить і участь населення у виборах: так, під час виборів до Верховної Ради СРСР (лютий 1946 р.) у с. Ременув Львівської області з 819 виборців на дільницю з‘явилося 547. Щоправда, такі випадки не завадили проголосити про участь понад 98 % електорату [23].

 

У переважно аграрному регіоні до колгоспів селянство залучали методами економічного примусу, залякування, кримінального переслідування та іншими репресивними заходами. Зростала внутрішня напруга на селі.

 

Під колективізацію у її перші роки не підводилося належної матеріально-технічної бази, що у сукупності з руйнуванням традиційного укладу вело до підриву сільськогосподарського виробництва та зубожіння населення.

 

Принципово було оцінено наслідки десятиліття „радянського будівництва” на Пленумі ЦК КПУ 2–4 червня 1953 р. (йому передувало ініційоване Л. Берія рішення ЦК КПРС від 26 травня "Питання західних областей Української РСР”) [24].

 

Констатувалося, що „серед значної частини населення західних областей існує незадоволення господарськими, політичними і культурними заходами, які проводяться на місцях”. У керівництві сільським господарством допущено „серйозних помилок”, воно ведеться „без урахування місцевих особливостей”, населення незадоволене діями місцевої влади.

 

"...Майже всі керівні посади в партійних і радянських органах західних областей України зайняті працівниками, командированими з східних областей УРСР, а також інших республік Радянського Союзу”.

 

Робився висновок, що "таке становище... створює ґрунт для підривної роботи ворогів радянської влади, особливо буржуазно-націоналістичного підпілля”, яке "не зважаючи на багаторічну боротьбу з його ліквідації, все ще існує, а його банди продовжують тероризувати населення”.

 

Розкритиковано односторонні методи протидії антирадянському руху опору: "...Боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення... Протягом 1944–1952 років в західних областях піддано різним репресіям дуже велику кількість людей” [25].

 

Можна лише погодитися зі словами з листа до Президії Верховної Ради СРСР (10 липня 1971 р.) колишнього керівника підпільного “Українського червоного хреста” Галини Дідик, що без масової підтримки "при насиченні Західної України регулярними і спеціальними військами кількарічний спротив був би неможливий. Це не був виступ проти радянської влади і соціалізму, а насамперед всенародна боротьба проти... окупації і терору” [26].

 

1948 рік. Як Шухевич і Дідик лікувалися в санаторії в Одесі

 

Слід підкреслити, що сутність та методи політичного курсу компартійного керівництва, апробовані на решті населення Радянського Союзу, не зазнали істотних змін і поширилися на звільнені землі Західної України.

 

При цьому слід враховувати, що населення регіону відчувало страшний тягар наслідків окупації, втрат від масштабних бойових дій між радянськими силовими структурами та повстанським рухом, афективну історичну пам‘ять про репресії 1939–1941 рр.

 

В архівних кримінальних справах на керівників націоналістичного руху неодноразово нам зустрічалися їх свідчення про те, що саме страшні враження від масових вбивств галичан органами НКВС у перші дні війни зробили їх переконаними противниками “робітничо-селянської влади”.

 

З височини десятиліть не доводиться сумніватися, що виважена, поступова політика радянської влади, спрямована на модернізацію суспільно-економічного життя відсталого за панування Польщі та виснаженого Другою світовою війною регіону зустріла б підтримку переважної більшості населення, знесиленого роками кровопролиття. Однак реалії буття виявилися суперечливішими й драматичнішими.

 

Поступове залучення до різних сфер радянського будівництва та збройного протистояння підпіллю десятків тисяч мешканців регіону надавало конфлікту братовбивчого характеру, крайньої гостроти й обопільної жорстокості, ірраціонального насильства.

 

Свавілля та репресивні заходи влади викликали невибагливі у засобах "відплатні акції" підпілля. Останні каталізували оперативно-військові удари, маховик насильства дедалі розкручувався.

 

Отже, радянізація Західної України з притаманними їй методами проведення стала базовою причиною тривалого опору підпілля ОУН, що спиралося на широку підтримку населення.

 

Водночас вона стала першим із факторів, які детермінували діяльність спеціального органу націоналістичного руху – Служби безпеки.

 

"Буду революційно-пильним воїном..." Якою була присяга в УПА?

 

Можливості СБ, по-перше, безпосередньо використовувалися для зриву різнопланових заходів влади. По-друге, на нього покладалися винятково важливі за тих умов протистояння функції розвідувального забезпечення та контррозвідувального захисту підпілля.

 

Як вже йшлося, міжнародне право залишає за народами право на самозахист у разі брутального порушення його прав. Не випадково, відповідно до Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, народи мають право вдаватися “до повстання проти тиранії і гноблення як до останнього засобу”.

 

Важливим для дотримання норм МГП є принцип співмірності у застосуванні сили. Доцільно з‘ясувати, як він дотримувався у збройному конфлікті на Західній Україні?

 

Співвідношення втрат постійно збільшувалося на користь радянської сторони. Якщо у червні 1946 р. воно приблизно дорівнювало 1:2,5, то у 1950 р. у ході операцій було знищено 1582 підпільники, а Внутрішні війська втратили вбитими 86 осіб (159 поранено). Отже, співвідношення безповоротних втрат становило 1:18,3 [27].

 

Для ілюстрації наведемо статистику жертв терактів підпілля на території Станіславської області у 1945-1946 рр.: проведено 252 теракти та 66 диверсій, загинуло 132 радянських і партійних працівника, 122 бійця винищувальних батальйонів, 819 місцевих мешканця і 230 військовослужбовців, тобто цивільних загинуло майже у п‘ять разів більше. У той же час в області, за радянськими даними, було знищено 20177 учасників руху опору [28].

 

До порушення принципу сорозмірності призводив і низький рівень оперативно-бойової підготовки особового складу спецвійськ.

 

Ефективність бойового застосування ВВ НКВС-МДБ через конспіративність підпілля та специфічні умови регіону залишалася низькою. Щодобово вони могли виставити 1000 нарядів, охопивши 2 тис. сіл при їх загальній чисельності 7 тис. (без хуторів).

 

У серпні 1948 р. МДБ СРСР навіть наказало згорнути планове навчання через надмірне бойове навантаження - солдат не навчали методам силового захоплення противника живцем, і вони поспішали застосувати зброю на ураження. Як наслідок, у 1949 р. мали успіх тільки 2,5% нарядів, результативними визнано 4038 операцій із 50528.

 

В цілому, за даними КДБ УРСР, у 1944-1953 рр. безповоротні втрати радянських силових структур у протиборстві з ОУН та УПА становили: співробітників НКДБ-МДБ – 687 осіб; органів внутрішніх справ – 1864; військовослужбовців армії, ВВ та ПВ – 3199; бійців формувань самооборони – 2590 [29]. Тепер співставимо цю статистику із радянськими даними про втрати ОУН та УПА...

 

Можна констатувати, що характерною рисою збройного конфлікту в Західній Україні було широке порушення норм МГП обома його сторонами.

 

За радянськими даними, у 1944-1953 рр. рух ОУН та УПА здійснив 14424 акції, серед яких – 4904 теракти, 195 диверсій, 645 нападів на державні установи, колгоспи, МТС, 359 збройних пограбувань державного і колгоспного майна.

 

І досі дискусійною залишається проблема кількості жертв серед цивільного населення з радянського боку. У квітні 1973 р. 10-м (архівно-обліковим) відділом КДБ при РМ УРСР за вказівкою його голови В.Федорчука було підготовлено для Верховної Ради республіки зведення про втрати радянської сторони в 1944–1953 рр. За ним втрати серед цивільних осіб розподілялися наступнім чином:

 

представників органів радянської влади різних рівнів – 2732;

 

функціонерів Компартії –251;

 

комсомольських працівників –207;

 

голів колгоспів –314, колгоспників і селян –15355;

 

робітників – 676;

 

представників інтелігенції–1931;

 

дітей, стариків, домогосподарок – 860 [30].

 

Слід враховувати, що у 1944-1945 рр. відомості про загиблих надходили до органів влади нерегулярно, не було встановлено долю багатьох осіб, уведених бойовиками ОУН та УПА, а також тих, хто прибував зі східних областей УРСР на заробітки або рятуючись від голоду 1946–1947 рр.

 

В період перебудови в СРСР, на хвилі протистояння націонал-патріотичних сил та носіїв офіційної ідеології для посилення антинаціоналістичної пропаганди в ряді західних областей провели на громадських засадах поіменний облік жертв громадянського конфлікту 1940-50-х рр.

 

За даними члена Київської організації ветеранів органів безпеки „Щит”, генерал-майора КДБ у відставці В.Шевчука, тоді оголосили про кількість жертв у Волинській області в 25,7 тис. осіб, Рівненській –27 тис., Львівській понад 40 тис. [31].

 

Звернемо увагу, що найбільш масовою групою жертв стали селяни, що можна пояснити активними збройними акціями антирадянського руху опору зі зриву колективізації, тим більше, що сільська місцевість слугувала головною базою повстанців.

 

Необхідно зазначити, що диверсійно-терористичні заходи часто стають зброєю слабшої у військовому відношенні сторони, основним тактичним засобом впливу повстансько-підпільних сил на противника, що обумовлювало і значну питому вагу відповідних акцій в операціях УПА і підпілля ОУН.

 

Поряд з цим, і це підтверджує структура втрат радянської сторони, об‘єктом тероризму ставали і певні категорії цивільного населення, що вже означала серйозне порушення норм МГП.

 

На жаль, загальною закономірністю багатьох повстанських рухів є їх прагнення встановити контроль над населенням, відвернути його від співробітництва з владою, запобігти укоріненню режиму політичними й соціально-економічними методами.

 

"Кто такие бандеровцы и за что они борются"

 

У свою чергу, державні силові структури також прагнуть поширити контроль над місцевою людністю, аби позбавити інсургентів бази підтримки, людських ресурсів тощо.

 

Характерно, що жорсткі дій радянської карально-репресивної системи принципово нічим не відрізнялися від аналогічних заходів інших великих держав.

 

Так, в Алжирі французами у 1950–60-х рр. до 2 млн. мешканців було загнано до „спеціальних зон” (концтаборів), щоб позбавити Фронт національного визволення бази підтримки.

 

Статут Армії США ФМ 31-21 „Партизанська війна” (1955 р.) пропонував широко застосовувати виселення населення з районів дій повстансько-партизанських сил, захоплення заручників, суворе покарання цивільних за допомогу інсургентам, запровадження тотального адміністративно-поліцейського режиму [32].

 

Водночас характерною рисою антиурядового терору була його показовість, наочність, особлива жорстокість, що повинно було справити деморалізуючий вплив на противника.

 

Так, у грудні 1949 р. у селі Рожнов Кутського району на Станіславщині бойовики ОУН вбили майора МДБ УРСР І.С. та сержанта І.Б. Трупи вбитих були викопані, тіло офіцера четвертовано, а голова виставлена на кілку при дорозі. З села незабаром виселили 24 родини [33].

 

Закономірною, з огляду на аналоги повстанських рухів в інших регіонах світу, стало силове забезпечення життєдіяльності підпілля, відповідальність за яке покладається на СБ. В його ході також спостерігалися численні порушення норм МГП стосовно поводження із некомбатантами, що штовхало підпілля на кримінальні манівці.

 

Документи радянської сторони констатували, що приблизно на межі 1949/1950 рр. спостерігається перелом у ставленні населення до підпілля [34]. Крім втоми від багатолітнього кровопролиття, давали взнаки репресивні заходи влади, зміцнення її позицій в регіоні у сукупності з проведенням суцільної колективізації.

 

З іншого боку, зростало незадоволення терором підпілля, який ініціював додаткові карально-репресивні акції влади. Наведемо з цього приводу кілька характерних і відвертих висловлювань ватажків підпілля.

 

Як писав організаційний референт Буковинського окружного проводу керівнику крайового проводу „Захід-Карпати” „Єфрему”, підпільники ліквідують голів колгоспів, дільничних міліціонерів, оперуповноважених райвідділів МДБ, палять колгоспні будівлі. Влада відповідає арештами і виселеннями.

 

"При цьому більшовики говорили, що всі ці дії виключно через нас, дійшло до того, що населення просить нас нічого не робити, адже воно буде потерпати ще більше. Слід визнати, що більшість населення вбачає причину свого нещастя тільки у нас...

 

Більшовики будуть тверді у своїх намірах і зроблять нам у горах друге "Закерзоння" (імовірно, малася на увазі акція „Вісла” – Авт.) ...За ліквідацію вчителя-активіста більшовики упродовж двох днів повиселяли всіх з гір у село Белоберезка Кутського району” [35].

 

Зміна ставлення населення, яке опинилося між жорнами протистояння, відбивалася на матеріальному постачанні нелегалів ОУН - тим більше, якщо врахувати високій ступінь експлуатації державою колгоспного селянства проблемного з агротехнічного погляду регіону.

 

За словами члена Яворівського надрайонного проводу „Уляни” (28 квітня 1951 р.), "населення по суті перестало підтримувати нас. У селах неможливо залишатися, оскільки населення доносить про нас до органів МДБ... Колгоспники не надають ніякої матеріальної допомоги й погрожують видачею... Більшість часу доводиться сидіти у бункерах, а продукти харчування діставати у нічний час і у більшості випадків під силою зброї” [36].

 

Грошовий фонд ОУН, крім членських внесків, добровільної допомоги та певних сум, що доставлялися емісарами закордонних центрів та іноземних розвідок, поповнювався за рахунок податку в 1% на прибутки торговців, дрібних підприємців, інтелігенції з приватною практикою. Чотири рази на рік поширювалися „бофони” (від слів „На бойовий фонд”), своєрідні облігацій позики у населення.

 

Бофони поширювалися спочатку виключно серед членів організації, а з 1943 р. – серед цивільного населення Волині і Полісся уповноваженими господарської „сітки” ОУН. При цьому нерідко грошові документи поширювалися за списком і під примусом. У 1944 –1946 рр. було випущено до 20 серій бофонів по 4–8 номінацій у кожній. Позика проіснувала принаймні до 1952 р. [37].

 

Кожний територіальний провід міг залишити собі до 25% зібраних коштів, вищі провідники розпоряджалися ними безконтрольно. Відомо, наприклад, що Рогатинський окружний провід збирав щорічно до 200 тис. крб., Стрийський районний у 1946 р. зібрав 800 тис.

 

Створювався і золотий запас [38]. Практикувалася „рознарядка”, за якою певний провід повинен був зібрати встановлену кількість грошей та матеріальних засобів [39].

 

Екстремістський характер "самопостачання” і роль у ньому СБ посилилися на початку 1950-х рр. у зв‘язку з різкім звуженням соціальної бази підтримки.

 

У вилучених після загибелі керівника підпілля Галичини Р.Кравчука (21 грудня 1951 р.) документах містилася вказівка конспіративно-силовим способом проводити грошові збори й заготівлі, змінювати місця експропріацій (хоча перевагу рекомендувалося віддавати добровільній допомозі „симпатиків”).

 

В червні 1951 р. крайовий референт пропаганди в Галичині „Гомін” дав вказівку під тиском поширювати бофони, грабувати каси й магазини. Такі ж настанови містилися в інструкції Дрогобицького окружного провідника Я.Косарчина (жовтень 1951 р.).

 

Останній бій УПА в 1960-му. Вони грабували магазини

 

Лише за другу половину 1951 р. у регіоні підпільниками було захоплено силовим шляхом 542610 крб., органами МГБ вилучено бофонів на суму 878150 крб. [40].

 

Нарешті, відступом від норм МГП стало створення повстанцями спецбоївок, що виступали під виглядом радянських військовослужбовців, що йшлося у нашій книзі.

 

Зрозуміло, що сучасне законодавство правової держави відмовило у реабілітації тим учасникам руху, які скоїли кримінальні злочини проти цивільної людності. Так, до архівної кримінальної справи на шефа проводу ОУН “Одеса” С.Янишевського (розстріляний у Рівному за вироком Військового трибуналу Прикарпатського ВО в 1951 р.) долучено довідки селищних рад про знищення учасниками згаданого проводу близька 1,5 тис. громадян.

 

Для реалістичного розуміння вакханалії насильства на Заході України слід враховувати і розвиток суто кримінальної злочинності особливо небезпечного характеру.

 

Станом на березень 1949 р. лише у Волинській обл. населення тероризували 5 “диких боївок”, які не мали жодного стосунку до підпілля ОУН [41].

 

21 липня 1948 р. у стічній ямі конюшні відділу постачання Львівського університету знайшли 18 тіл (з них 17 жіночих), убитих ударами тупих знарядь по голові. Як виявило слідство, злочинна група з 7 співробітників підприємства заманювала на ночівлю селян, що базарювали у місті, грабувала й вбивала їх [42].

 

Численні відхилення від норм МГП і порушення радянського ж законодавства скоювали силові структури СРСР. Документальні матеріали переконують, що вони поводилися в Західній Україні справді як на окупованій території.

 

І причини цьому доцільно шукати у докорінних особливостях тоталітарної держави, для якої нехтування законом й невід‘ємними правами громадян стало нормою, і не залежало від регіонального або національного виміру.

[Гість Дэнa]

У 1945 р. Політбюро ЦК КП(б)У двічі ухвалювало постанови про факти порушення законності у роботі органів. Того ж року з НКВС-НКДБ республіки звільняється за моральний розклад 240, порушення законності 539, за результатами спецперевірок – 1640 співробітників, засуджується військовими трибуналами 326.

 

24 липня 1946 р. виходить рішення ЦК КП(б) У "Про недоліки у роботі суду, прокуратури і органів МВС-МДБ з боротьби з порушниками радянської законності у західних областях”. Констатувалося, що у квітні-листопаді 1946 р. розкрито 396 порушень (із них скоєно співробітниками МВС – 123, МДБ – 64), серед них самочинних розстрілів громадян –18, грабунків і зґвалтувань – 9, незаконних обшуків –34, порушень при слідстві –51 [43].

 

За 6 місяців 1949 р. із 1189 притягнутих до адміністративної відповідальності співробітників МДБ 731 працював на ЗУЗ, із 25 засуджених військовими трибуналами – 16 [44]. Викликає сумнів, що до відповідальності притягнули більшість винних співробітників силових структур, більша частина порушників законності була просто “вичищена” з органів.

 

Випадки незаконного поводження з населенням викликали обурення навіть у офіцерів "загартованої” в антиповстанських операціях та депортаціях дивізії військ НКВС ім. Дзержинського. Як писав 3 лютого 1947 р. Й.Сталіну її лейтенант П. Кривошеїн, командири вимагають "не цяцькатися з панянками і панами, а якщо потрібно, то застосовувати до них вищу міру”. "Не можна, – писав офіцер, – стріляти у жінок або старих на очах у їхніх сусідів”.

 

Промовистий випадок: 16 березня 1945 р. начальник штабу 89-го прикордонного загону майор М.Б. натрапив у лісі на групу молодиків, безпідставно звинуватив їх в ухиленні від призову до армії і самочинно розстріляв чотирьох хлопців на очах у солдат (майора засудили до 5 років позбавлення волі... умовно!) [45].

 

Хіба таке поводження з некомбатантами не свідчить про справжнє ставлення багатьох радянських силовиків до населення території, звільненої від німецьких окупантів? Чи нагадує воно ставлення до співгромадян?

 

Доцільно торкнутися специфіки особового складу органів і військ держбезпеки та внутрішніх справ, оскільки від його професійних та моральних якостей, методів роботи напряму залежала результативність оперативно-розшукових заходів, ставлення населення до правоохоронної системи і влади взагалі.

 

Думається, що саме низька компетентність сукупно із атмосферою беззаконня на ЗУЗ обумовлювали специфічний стиль роботи органів.

 

Як відверто зазначалося у телеграмі міністра С. Савченка начальникам УМДБ регіону (31 березня 1949 р.), чекісти "замість проведення систематичних і глибоких чекістських заходів з розшуку і ліквідації озброєних оунівських банд і терористів йдуть по лінії найменшого опору, підмінюючи ліквідацію цих елементів роботою з вилучення посібників і інших другорядних оунівських зв‘язків... Досягаючи таким шляхом формальних показників у роботі, вони фактично займаються окозамилюванням, породжують порушення норм КПК і радянської законності" [46].

 

Інакше кажучи, кваліфіковані оперативно-розшукові заходи підмінювалися репресивними заходами стосовно населення, органи не обтяжували себе доведенням причетності багатьох громадян до підпілля.

 

Сотенний УПА "Спартан" і його стосунки з радянськими спецслужбами

 

Зрозуміло, що прибулі на ЗУЗ співробітники правоохоронних органів не знали місцевих умов і ознайомлювалися з ними безпосередньо у вирі безкомпромісної боротьби.

 

Позиції режиму у регіоні промовисто характеризує те, що на середину 1947 р. на ЗУЗ із 2447 співробітників МВС-МДБ лише 98 були місцевими уродженцями [47].

 

Лише поступово, із зміцненням позицій режиму вказівками ЦК КП(б)У та МДБ СРСР стимулювався набір до органів місцевих мешканців. Так, на початку 1952 р. лише до Рівненського УМДБ було зараховано 26 вихідців із західних областей [48].

 

У цілому до 1951 р. в УМДБ регіону етнічні українці становили 40% керівного та 41,5% оперативного складу, що посилювало братовбивчий характер конфлікту.

 

З огляду на велику частку українців в інших правоохоронних органах і військах та цивільних спеціалістів, прибулих на ЗУЗ, стає зрозумілим, що збройний конфлікт на заході УРСР ставав не тільки громадянським, а і внутріетнічним.

 

Тому важко погодитися з відомим дослідником політичної історії України професором Ю.Шаповалом, який стверджує, що у регіоні відбувався лише спротив місцевого населення колонізаційній політиці радянської влади [49].

 

Чекістське середовище тих років вирізнялося доволі низьким освітнім та культурним рівнем. На 1 січня 1946 р. в НКДБ УРСР повну і незакінчену вищу освіту мало 6,3% співробітників, середню – 30, незакінчену середню – 33, нижчу – 30,7 %.

 

У 1947 р. понад половина офіцерів МДБ УРСР була без спеціальної підготовки, половина начальників рай-міськапаратів не мали повної середньої освіти, а чверть їх – здобули тільки нижчу [50].

 

Втрата колег (включаючи жорстокі вбивства), постійне психологічне напруження, атмосфера каральних операцій у незнайомому регіоні з ворожо-індиферентно налаштованим населенням, значне перевищення офіційних термінів служби та перевтома викликали пригнічений моральний стан військовослужбовців (особливо строкової служби, що фіксувалося і матеріалами перлюстрації їх листування органами держбезпеки), призводили до брутальності й порушення законності під час операцій, самогубств.

 

Про такі факти, зокрема, повідомлялося міністру внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу у листах начальника відділу СМЕРШ ВВ НКВС Українського округу полковника Павлова "Про негативні настрої серед особового складу частин і з‘єднань ВВ МВС” округу (18 липня 1946 р.) та "Про зростання злочинності і інших аморальних проявів у частинах військ МВС ” (21 липня ) [51].

 

Розклад охоплював і рядовий склад військових формувань. Відомо про численні випадки непокори командирам, застосування до них сили, пограбування населення.

 

Солдати 14-го аеродромного полку в Станіславській [нині Івано-Франківська] області взагалі продали співробітнику СБ ОУН “Жару” 2 тис. бойових набоїв, списавши їх на ”бойові дії” [52].

 

Про ескалацію справжнього оскаженіння учасників протиборства свідчать положення директиви МДБ УРСР № 57 від 31 травня 1947 р.: особовим складом під час операцій "трупи вбитих нівечаться до такого стану, що виключається будь яка можливість проведення їх впізнання”, знімається одяг і взуття вбитих, допускається "безцільне фотографування трупів вбитих в... позах, що не мають практичного значення при проведенні впізнання”.

 

Нам запам‘ятався характерний радіообмін між керівником оперативно-військової групи І.Ш. на операції в Карпатах і шефом опергрупи МДБ УРСР у Львові: на запитання начальника, чи застосовувалися до захопленого ватажка підпілля “особливі методи допиту”, офіцер відповідав, “що особисто дав йому зрозуміти, що такі методи можуть бути до нього застосовані на місці” у разі відмови співробітничати з чекістами.

 

Радянська сторона фактично вдалася до застосування небезпечних для життя хімічних речовин (спецзасобів).

 

Для затримання й знешкодження підпільників “перевіреній агентурі” видавали спецпрепарат “Нептун-47” снодійно-паралітичної дії, який додавався в рідку їжу та напої, виводив із ладу підпільників для їх подальшого захоплення. У разі передозування вживання “Нептуна” призводило до смерті.

 

Пізніше для знешкодження підпільників у бункерах став застосовуватися газ “Нептун-22”. Через негласних помічників у лавах підпілля органи держбезпеки застосовували заряджені отруйним газом предмети-пастки (“сюрпризи”).

 

У документах описаний випадок, коли від гірчичного газу, яким знарядили тюбик із підпільною кореспонденцією, ледве не загинув і на певний час втратив зір лідер підпілля (1950-1954 рр.) Василь Кук (“полковник Коваль”, “Леміш”).

 

Як радянські спецслужби ловили Василя Кука і що було потім

 

Окремо слід сказати про протизаконне використання закамуфльованих під повстанців агентурно-бойових груп (АБГ).

 

До АБГ охоче включали колишніх есбістів, які допитували захоплених або підозрюваних від імені СБ (літерний захід „ЛСБ”), імітували „референтури та боївки СБ вищих проводів”.

 

Постає питання – якщо до негласної співпраці “на основі компрометуючих матеріалів” залучали осіб, що скоїли злочини проти цивільного населення, то наскільки законним було само застосування легендованих спецгруп?

 

Станом на 1 липня 1945 р. нараховувалося 246 АБГ з 1011 учасниками й 212 бойовиків-одинаків. За радянськими даними, за період існування спец груп їх учасниками було ліквідовано 1163, захоплено понад 2000 й схилено до здачі 700 повстанців [53].

 

Легендоване підпілля відіграло неабияку роль у розкладі і ліквідації осередків опору, а також в оперативних іграх з закордонними центрами ОУН та іноземними розвідками. У 1951–1953 рр. діяло 7 легендованих окружних та чотири районні проводи ОУН, 6 окремих груп.

 

За їх допомогою лише у Станіславській області до 1954 р. знищили і захопили понад 300 учасників опору [54]. Саме за участю агентів-бойовиків ліквідували або затримали членів Проводу ОУН в Україні Р.Кравчука, П.Федуна, В.Галасу та В.Кука.

 

Спогади Василя "Орлана" Галаси. Помер у Києві у 2002-му

 

Застосування груп супроводжувалося численним порушеннями законності, про що йшлося у доповідній воєнного прокурора військ МВС Українського округа полковника юстиції Кошарського від 15 лютого 1949 р., направленої секретарю ЦК КП(б)У M. Хрущову.

 

B ній наводилися приклади вбивств, побиття, зґвалтувань, грабунків населення агентами-бойовиками. Робилися висновки про те, що "брутально-прокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп, ...свавілля і насильство над місцевим населенням” ускладнюють боротьбу з ОУН, "підривають авторитет радянської законності і безсумнівно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва в західних областях України”, "дії т.зв. спецгруп МДБ носять ярко виражений бандитський антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями” [55].

 

Поза сумнівом, брутальні вчинки спецгруп полегшували залучення осіб до антирадянського руху опору, сприяли ескалації обопільного насильства.

 

Радянська сторона несе відповідальність і за втягування цивільних осіб до бойових і спеціальних дій проти повстанців.

 

Близькими за функціями до згаданих винищувальних батальйонів та ГОГП були так звані "озброєні групи партійно-радянського активу”. Вони не тільки здійснювали самооборону власних установ, але і сприяли оперативно-військовим групам у розшуку підпільників (особливо у населених пунктах), брали участь у військових операціях, що призводило до зростання втрат серед цієї категорії цивільного населення.

 

Окремі активісти залучалися до складних оперативних заходів. Як згадував активіст А.Ш., він не тільки брав участь у десятках операцій, але й тричі направлявся до підпілля під виглядом учасника, сприяв розкладу нелегальних формувань, знищенню та захопленню їх функціонерів ОУН [56].

 

Серед специфічних, протизаконних методів пацифікації Західної України слід згадати і запровадження механізму кругової поруки і виселення людності в районах, “уражених бандитизмом”.

 

З польської сторони апофеозом таким дій стала сумнозвісна операція “Вісла”, коли в стислий термін було насильницькі змінено етнічну карту південно-східних районів Польщі, переселено до 150 тис. корінного українського населення.

 

На залякування населення спрямовувалися і публічні страти. І це сталося в той час, коли озброєні акції підпілля поступово сходили нанівець.

 

Так, 27–28 жовтня 1951 р. в м.Стрий після відкритого судового процесу публічно повісили Миколаївського надрайонного референта СБ М.Гельнера і районного референта СБ О.Кальченка [57]. Публічні страти ”освячувалися” присутністю прокурора УРСР Руденка.

 

Нарешті, атмосферу підозри й насильства навколо некомбатантів роздмухувала радянська сторона, політика якої носила виразно “класовий” характер.

 

Крім цілеспрямованих заходів з компрометації підпільників, творилися підстави для пошуку СБ ОУН "ворожої агентури” серед населення, причому вдаватися до цього вимагала від органів НКВС-МДБ правляча комуністична партія.

 

Радянська агентура в УПА. Як це було

 

Постанова ЦК КП(б) У від 27 листопада 1945 р. „Про додаткові заходи боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях УРСР” зобов‘язувала органи НКВС-НКДБ практикувати упродовж 1-2 днів масовий виклик місцевого населення на “бесіди” (пропорційно чисельності населення конкретного пункту).

 

В першу чергу рекомендувалося викликати куркулів, торговців, „інші ворожі елементи”. Як цинічно зазначали автори документа, це призведе до різкого збільшення числа осіб, яких підпілля підозрює у співробітництві з противником, знищення руками ОУН представників тих верств, що вважалися перешкодою на шляху радянізації [58].

 

Звісно, не підлягають виправданню допущені учасниками протиборства на Західній Україні злочини стосовно цивільного населення, жорстокість, інші вияви брутальності.

 

При цьому ж треба пам‘ятати, що такі антигуманні явища були і залишаються неодмінним супутником збройних громадянських (внутрішніх) конфліктів, в основі походження яких лежить ігнорування правлячим режимом законних прав громадян, насильницькі засоби проведення політичного курсу.

 

Єдиним доцільним шляхом суспільно-політичного розвитку виступають реформи в обстановці стабільності в суспільстві, забезпечення якої є одним з найважливіших завдань військових формувань і правоохоронних органів, визначених Конституцією і чинним законодавством України.

 

Повчально, що навіть за умов жорстокого протиборства існувала миротворча альтернатива. З 1944 р. лідер руху опору Р.Шухевич докладає зусиль до налагодження консультацій з керівництвом радянської України про умови припинення вогню і замирення.

 

1 березня 1945 р. біля хутора Конюхи Козовського району Тернопільської обл. відбулися санкціоновані ЦК КП(б)У переговори, в яких з боку УПА брали участь начальник ГВШ Дмитро Маївський й шеф політичного відділу ГВШ Яків Бусол.

 

Польові командири просили розцінювати зустріч як попередні консультації, й висували основну політичну вимогу – відновлення реального суверенітету України відповідно до ст.14 Конституції СРСР.

 

Отже, партійний провід УРСР розумів складність ситуації і не займав безкомпромісної позиції до тих, кого офіційно іменував “бандоунівцями” і таке подібне.

 

Контакти тривали до 1948 р. (коли було арештовано, катовано й засуджено до 25 років таборів посередницю від ОУН художницю Ярославу Музику) і судячи зі всього, саме непримиренна позиція Москви не дала змоги припинити кровопролиття або хоча б мінімізувати страждання населення [59].

 

Що знайшли в Шухевича після його смерті. ФОТО

 

До слова, Я.Музика, немолода вже жінка, в листах з неволі до голови Верховної Ради СРСР К.Ворошилова та МВС СРСР Л.Берії змалювала протизаконні методи, які застосовували до неї співробітники МДБ УРСР – кількаденні побиття, роздягання донага на потіху оперпрацівникам, карцер, психологічний тиск і нові тортури.

 

Нині жінку-патріота реабілітовано. Як писала у записці на волю захоплена органами МДБ у березні 1950 р. зв‘язкова Р.Шухевича Дарія Гусяк, “краще десять разів вмерти, аніж потрапити сюди” – підпільницю катували на очах її матері...

 

* * *

 

Отже, порівняння властивостей українського повстансько-підпільного руху із усталеними нормами МГП дає змогу поширити на нього міжнародно-правове визначення партизанського руху, що діяв на основі нових форм легітимності.

 

В той же час, як і в багатьох випадках з аналогічними озброєними рухами в інших регіонах світу, спостерігалися численні факти порушення його учасниками норм гуманності у поводженні із противником та цивільним населенням.

 

Така ж картина притаманна і для радянської сторони, сама репресивна політика якої створювала передумови для жорсткого опору населення. Саме в політиці сталінізму, рішуче засудженій в сучасній Україні, слід вбачати базову причину ескалації насильства в Західній Україні.

 

Силові структури СРСР повсякчасно порушували власне ж чинне законодавство, не зупиняючись перед брутальними методами придушення руху опору та залякування населення.

 

Відомо, що ще до Другої світової війни СРСР відмовився приєднатися до низки міжнародних конвенцій з гуманізації ведення війни та пом‘якшення її наслідків для комбатантів, тож наївно було б очікувати від радянської сторони відповідного поводження в анти повстанських кампаніях.

 

Як уже йшлося, подібні ексцеси і далеко не винятковими для багатьох народів, і тривають у певних конфліктних точках планети і зараз, включаючи пострадянський простір.

 

Сучасники, громадяни України, здатні і повинні в інтересах майбутніх поколінь усунути політичні й морально-психологічні наслідки того конфлікту із суспільного життя, ліквідувати цю перешкоду на шляху формування консолідованої української політичної нації.

 

Читайте на ІП інші статті Дмитра Вєдєнєєва:

 

Як загинув Шухевич і що могли зробити з його тілом. ФОТО

 

Смерть Ватутіна у бою з УПА. Архівні документи

 

Дума про Руднєва. Ковпаківського комісара не вбивали за співпрацю з УПА

 

-----------------------------------------

 

ДЖЕРЕЛА:

 

1 - Кожинов В. Россия. Век ХХ-й. 1901–1939. – Краматорськ: “Тираж-51”, 2002. – С. 223.

 

2 - Див. наприклад: Коваль Р. Отамани гайдамацького краю. – К., 1998; Його ж: Отаман святих і страшних. – К., 2000.

 

3 - Подворняк М. Вітер з Волині. Спогади. – Вінніпег: Б.в., 1981. – С. 175.

 

4 - Див. докладніше: Вєдєнєєв Д. Форма УПА: невідомий проект // Однострій (Рівне). – 2000. – № 4. – С. 14–16; Вєдєнєєв Д. До історії нагородної системи УПА // Однострій. – 2004. – № 8. – С. 36–39; Семотюк Я. Українські військові нагороди. – Торонто, 2004; Українська фалеристика. – К., 2004; Музичук С., Марчук І. Українська Повстанча Армія. Серія “Українські військові формування ХХ століття. Організація, уніформа, символіка”. – Рівне, 2006.

 

5 - Шевченко В. Мировая, народная, отечественная... // День. – 2006. – 5 мая. – С. 19.

 

6 - Архів УСБУ в Івано-Франківській обл. – Спр. 32518. – Арк.71.

 

7 - Див. докладніше: Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921 – 1939 рр.). – К.: Видавничий Дім Альтернативи, 1999. – 336 с.

 

8 - ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20 – Спр.117. – Арк. 33.

 

9 - ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 100.– Спр. 6. – Арк. 55.

 

10 - Там само. – Ф. 13. – Спр. 490. – Арк.. 197.

 

11 - Там само. – Ф.2. – Оп. 26. – Спр. 2. –Т.2. – Арк. 9.

 

12 - Шаповал Ю. Україна ХХ століття: особи та події в контексті важкої історії. – К.: Генеза, 2001. – С.48.

 

13 - Чёрная книга коммунизма. Преступления, террор, репрессии. – М.: Изд–во „Три века истории”, 1999. – С.226, 233.

 

14 - ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.26. – Спр.2. – Т.2. – Арк.10.

 

15 - Там само. – Ф.16. – Оп. 7. – Спр. 69. – Арк.. 4, 219.

 

16 - Там само. – Ф.2.– Оп.102. – Спр.6. – Т.7. – Арк. 21.

 

17 - Боярский В.И. Партизанская борьба в годы Великой Отечественной войны и участие в ней органов и войск государственной безопасности. – М., 1991. – Ч.1. – С. 5.

 

18 - ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр. 372. – Т.64. – Арк. 370.

 

19 - Декларація Проводу Організації Українських Націоналістів після закінчення другої світової війни в Європі. [травень 1945 р.]. – Б.м., б.в., 1948. – С. 2.

 

20 - Українська Головна Визвольна Рада. Збірка документів за 1944 – 1950 рр. – Б.м.: Видання ЗЧ ОУН, 1956. – С.29.

 

21 - Першина Т.С. Утвердження тоталітарної адміністративної системи в Західноукраїнському регіоні (1944–1950 рр.) // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових праць. – К., 1997. – Вип.1. – С. 93 – 94, 99, 106; ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр.61.– Арк.1; Оп. 1. – Спр .1117.– Арк. 8.

 

22 - ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 5681. – Арк. 306.

 

23 - ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп. 56. – Спр. 1. – Т.2. – Арк. 9.

 

24 - Див. докладніше: Веденеев Д., Шаповал Ю. Был ли Лаврентий Берия украинским националистом? // Зеркало недели. – 2001. – 7 июля.

 

25 - ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 1. – Спр.1117. – Арк.7–10.

 

26 - Літопис УПА. – Торонто: Видавництво Літопису УПА, 1989. – Т. 12. – С. 137.

 

27 - ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.101 – Спр.22. – Арк. 155.

 

28 -Там само. – Оп. 57.– Спр.1. – Арк. 3, 8–9.

 

29 - Див.: ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр. 372. – Т.103.

 

30 - Там само. – Арк.. 1–3.

 

31 - Шевчук В. Украинская Повстанческая Армия // Политика и время. – 1991. – № 11. –С.83.

 

32 - Ланда Р.Г. История Алжирской революции. – М.: Наука, 1983. – С. 39–43; Американская стратегия и тактика „партизанской войны”. – М., 1964. – С. 74.

 

33 - ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр. 372. –Т.92. –Арк. 307–308.

 

34 - ЦДАГОУ.– Ф. 1. – Оп. 106. – Спр. 5944. – Арк. 94–96.

 

35 - ДА СБУ. – Ф.2. – Оп.102. – Спр.6. – Т.7. – Арк. 4.

 

36 - Там само. – Арк.39.

 

37 - Див. докладніше: Клименко О. Грошові документи ОУН (бофони). – Тернопіль, 1999; Клименко О.А. Грошові документи ОУН (бофони). 1939–1952 роки: Автореф.дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. –Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. – 19 с.

 

38 - ГДА СБУ. – Ф.2 – Оп. 58. – Спр.11. –Арк. 169; Ф.13. – Спр. 372. – Т.1.

 

39 - Там само. – Оп. 60. – Спр. 16. –Т.1. – Арк. 167.

 

40 - ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 20. – Спр. 14. – Т.1. – Арк. 7–14.

 

41 - Там само. – Оп. 59. – Спр. 2. – Т.1. – Арк. 104.

 

42 - Див.: Там само. – Оп. 58. – Спр.2.

 

43 - ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.18. – Спр.2842 а. –Арк. 32–33.

 

44 - Див.: ГДА СБУ. – Ф. 8. – Оп.1. – Спр.7.

 

45 - Там само. – Ф.2. – Оп. 88. – Спр.81. – Арк. 87.

 

46 - Там само. – Оп.86. – Спр.3. – Арк. 2.

 

47 - ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр.61. – Арк.1.

 

48 - Там же. – Спр. 14. – Арк. 87–88.

 

49 - Шаповал Ю. „Дорогі українсько-німецькі націоналісти!”// Дзеркало тижня. –2000. – 16 грудня.

 

50 - Спецслужби України в роки війни і післявоєнний період. Збірник документів. – К.: Видавництво НА СБ України, 2002. – С.78.

 

51 - Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні.. – К.: Либідь; Військо України, 1994. – Кн. 2. – С.181–182.

 

52 - ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.58. – Спр. 4. – Т.2. – Арк. 274.

 

53 - Там само. – Ф. 13. – Спр. 490. – Арк. 183.

 

54 - Там само. – Спр.372. – Т.100. – Арк. 173.

 

55 - Доповідна записка про використання спеціальних агентурно-бойових груп для ліквідації підпілля ОУН // Високий замок. – 1993. – 6 лютого.

 

56 - В одном строю с чекистами // Материалы научно-практической конференции, посвященной 70-летию ВУЧК–КГБ УССР (2–3 декабря 1988). – К., 1988. – С. 75–76.

 

57 - Див.: ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп. 102. – Спр. 6. – Т.7

 

58 - ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 809. – Арк. 79.

 

59 - Див. докладніше: Веденеев Д., Шевченко С. “Сова” призывала к примирению // Зеркало недели. – 2000. – 15 июля; Веденеев Д., Шевченко С. Миротворцы тайной войны // Киевский Телеграф. – 2001. – 3 сентября.

 

Д.Веденеев

[Дэна]

Ось тобі форум www.doneckforum.com/

 

Там є модерація, там є дена, правда її з двох ніків (ладена і ліля) сьогодні забанили за флуд, але скоро її випустять - говоріть скільки влізе.

 

А тут не розпускай язика, імпераліст хрєнів!

 

Знаєш чому в тебе нічого не получиться, так само, як і не получилося іншим "вождям" - ви не вмієте слухати протилежну думку, бо вважаєте себе єдино-правильними. А як тільки починають наполягати - слідують репресії. З твого боку - хамство.

 

З.І. Маєш спосіб: Хочеш розмовляти на цих темах спокійно з деною в тому числі - проси її щоб вона не ходила срати на наші теми - тим більше, що їй там ніхто не відповідає. Але вона, все одно, як той останній опущений бомж, сновигає між нашими постами і гидить. Цікаво розмовляти на серйозні теми з опущеною людиною без честі і гідності? Вперед, але звільни нас від її присутності і ми навіть тобі подякуємо. Або хоч навчи правил пристойності

 

Привіт.

 

Оріана.

Не лги, рогулечка! Лиля молодая женщина и НИКАКОГО отношения ко мне не имеет. И забанили этот ник там уже 2 суток назад)). Ну почему ты такая брехливая, а, рогулечка?? Это ваше семейное или вновь приобретенное?? Ты и существуешь, как царская охранка, для того , чтобы отслеживать все форумы?? А тут поленилась: прозевала бан там, вовремя не отреагировала. Да ты намного хуже НКВД. Представляете себе, если подобные идиоты к власти придут, как от населения пух и перья полетят? НЕ голосуйте за партию "Свобода"! Ни в коем случае!!

П.С. Тут нет личного форума и личных тем. Читай Правила форума. Когда в состоянии будешь их изменить, тогда и пыжиться начнешь со своими "вказивками".

[Гість владимир пашнин]

Ось тобі форум www.doneckforum.com/

 

Там є модерація, там є дена, правда її з двох ніків (ладена і ліля) сьогодні забанили за флуд, але скоро її випустять - говоріть скільки влізе.

 

А тут не розпускай язика, імпераліст хрєнів!

 

Знаєш чому в тебе нічого не получиться, так само, як і не получилося іншим "вождям" - ви не вмієте слухати протилежну думку, бо вважаєте себе єдино-правильними. А як тільки починають наполягати - слідують репресії. З твого боку - хамство.

 

З.І. Маєш спосіб: Хочеш розмовляти на цих темах спокійно з деною в тому числі - проси її щоб вона не ходила срати на наші теми - тим більше, що їй там ніхто не відповідає. Але вона, все одно, як той останній опущений бомж, сновигає між нашими постами і гидить. Цікаво розмовляти на серйозні теми з опущеною людиною без честі і гідності? Вперед, але звільни нас від її присутності і ми навіть тобі подякуємо. Або хоч навчи правил пристойності

 

Привіт.

 

Оріана.

О чем ты пишешь, Ната, очнись!

[Дэна]

О чем ты пишешь, Ната, очнись!

Она уже не знает, как это сделать! Слишком далеко ее болезнь завела ((.

[Гість Дэнa]

О чем ты пишешь,

Об идиотах

 

 

Ошо об идиотах

 

Почти 90% идиотов стали такими в результате воспитания, 10% родились такими. И 10% родились такими из-за тех 90%, которые стали идиотами в результате воспитания.

 

Человек с самого начала жил совершенно странной жизнью — странной в том смысле, что каким-то образом ему нужны были идиоты. Если не будет идиотов, то не будет и так называемых мудрецов.

Если не будет идиотов не будет и гигантов мысли. Становится почти необходимым, чтобы категория идиотов сохранялась.

Никто не заглядывал в глубинные слои функционирования общества до сегодняшнего дня. Но способ его функциониро-вания может быть описан лишь как полностью преступный. Обществу нужны категории, иерархии. Это всегда было общество конкуренции, но сама идея конкуренции опасна для человеческого существа. Вы называете какого-то человека идиотом лишь в сравнении с кем-то, кто кажется является разумным.

Будучи в гостях в одном доме, я сидел в саду и разговаривал с маленьким мальчиком.

 

Ему было не более 6-ти лет. Я спросил его: "Как тебя зовут? "

Он сказал: "Раньше я думал, что меня зовут "Нельзя! " Теперь я начал ходить в школу, и там я узнал, что это не мое имя. "

Он сказал нечто необычайно важное. Чтобы ребенок ни делал, взрослые оказываются тут как тут, чтобы сказать "Не делай этого! ". Никому не позволяется цвести в соответствии с его собственной подлинной природой.

 

 

И это основная причина появления такого количества идиотов в мире.

 

 

Но они действительно служат определенной цели. Если бы людям позволили цвести в соответствии с их природой без всякого сравнения и без всяких идеалов и без навязанной дисциплины, вы думаете кто-нибудь в целом мире принял бы Адольфа Гитлера как лидера?

 

 

Вам нужно взглянуть на ваших лидеров. Идиоты были абсолютной необходимостью для небольшой группы людей, чтобы утвердить их эго, для небольшой группы людей, чтобы вознестись высоко и стать лауреатами Нобелевской премии. Только представьте на секунду — если бы каждый жил в соответствии с его собственной природой, не пытаясь быть кем-то еще, необычайная мудрость разлилась бы внутри нас. Это фундаментальный закон жизни и существования.

Хорошо что цветы не слушают ваших учителей, ваших лидеров, ваших политиков. Иначе бы они сказали бы розам: "Что вы делаете? Станьте лотосом! " Розы не так глупы. Но если просто ради спора розы действительно пытались бы стать лото-сами, чтобы случилось? Две вещи очевидны: во-первых, не было бы роз, потому что вся их энергия была бы вовлечена в то, чтобы стать лотосами, и во-вторых, розовый куст не может произвести лотос. Этого нет во встроенной программе его семени.

 

 

 

Вы когда-нибудь видели дерево, которое можно назвать идиотом? Или очень умное, гигантское, заслуживающее Нобелевскую премию? Человека отвлекают. Каждый, начиная от родителей и до учителей, школа, колледж, университет, ваша религия, ваши священники, ваши соседи — каждый пытается сделать вас кем-то еще, кем вы не можете стать. Вы можете стать только собой, или вы можете упустить это и быть просто идиотом.

 

Я называю всю эту историю человечества долгим, не имеющим оправдания преступлением против каждой человеческой индивидуальности. Это служило интересам государства; людям, которые у власти, и людям, которые хорошо образованы, что является другим видом власти, и людям,которые богаты, что является еще одним видом власти. Они не хотели бы, чтобы каждый был центрирован в себе, потому что человека, центрированного в себе нельзя эксплуатировать, нельзя поработить, нельзя унизить, в нем нельзя насильно вырастить чувство вины , подобное раковой опухоли. Вот причины, по которым человечеству не был позволен рост.

С детства каждый проклят — чтобы он ни говорил, чтобы он ни делал, это всегда неправильно. Естественно он начинает бояться сказать что-то, сделать что-то по собственному усмотрению. Его любят, если он послушный, его любят, если он следует правилам и указаниям, созданными другими. Все любят его. Вот стратегия: проклинайте человека, если он пытает-ся самостоятельно стать на ноги, и любите человека, если он просто имитатор. Естественно его внутреннее семя, его потенциал никогда не будет иметь шанса вырасти.

Это напоминает мне мое детство. Если я молча сидел, кто-нибудь — а в Индии семья все еще большая, объединенная семья; в моей семье было по крайней мере 50 человек — кто-нибудь обязательно подходил и спрашивал: "Почему ты сидишь и молчишь? " Странно, а почему я не могу молча сидеть, но если я шумел и прыгал по дому ... "Ты с ума сошел? Почему ты прыгаешь по дому? " Видя ситуацию, я решил, что лучше начать борьбу с самого начала, потому что если однажды ты пойман этими людьми, будет сложно не слиться с толпой.

[Орiана]

О чем ты пишешь, Ната, очнись!

Ти сам роззирнись - ти розмовляєш про серйозні речі з ідіоткою, повним неадекватом.

Висновоки напрошуються наступні (правильне підкреслити)

- у тебе все так погано що ти не перебираєш співрозмовниками

- ти їй рівня.

- у тебе проблеми з сприйняттям протилежної думки.

 

А ще ти вчинив непорядно - підставив під удар ЧУЖУ тему - цілком невинного Лео.

[Дэна]

Ти сам роззирнись - ти розмовляєш про серйозні речі з ідіоткою, повним неадекватом.

Висновоки напрошуються наступні (правильне підкреслити)

- у тебе все так погано що ти не перебираєш співрозмовниками

- ти їй рівня.

- у тебе проблеми з сприйняттям протилежної думки.

 

А ще ти вчинив непорядно - підставив під удар ЧУЖУ тему - цілком невинного Лео.

Свидомая опять лжет: он не разговаривал до Ори с неадекватами, да и кто будет с такой "идоткой", как она себя называет, разговаривать всерьез..

[Гість Дэнa]

Р. Скалей
(Материалы III Международной конференции «КГБ: вчера, сегодня, завтра»;
Москва, 1994г. Общественный фонд «Гласность»

7 ноября: у врагов народа – праздник. Как коммунисты уничтожали Украину



Воинствующее невежество, которое было стержневой сущностью большевизма, агрессивно нетерпимо к таланту во всех его проявлениях, будь то блестящий ученый, талантливый писатель или рачительный хозяин-крестьянин. «Верные ленинцы» были сплошь людьми малограмотными...

Я выступаю не только от «Мемориала», но и от Всеукраинского товарищества политзаключенных и репрессированных. Я более двадцати лет работаю с архивами. Занималась сначала судьбой Олеся Курбаса, очевидно, известного здесь всем гениального режиссера, который был репрессирован и расстрелян на Соловках. В связи с этим стала заниматься историей писателей, погибших на Соловках, а отсюда — историей писателей и деятелей культуры, погибших в концлагерях или расстрелянных прямо на месте. Поэтому моя тема — историческая.

Здесь многие говорили о своей судьбе, о судьбах других людей, связанных с ними, а я хочу говорить о боли, боли Украины, не потому, что я украинка, а потому, что Украина понесла огромные жертвы. Когда-то Назым Хикмет сказал крылатую фразу: когда Москва приказывает стричь ногти, Украина обрубает пальцы.

[Гість Дэнa]

Геноцид украинской интеллигенции — тема очень обширная. Со временем ей будут посвящены целые тома исследований. Я, естественно, очерчу ее эскизно. Я буду говорить о репрессиях не только против интеллигенции, но против культурного слоя вообще, в который входят представители не только интеллигенции, как таковой, не только писатели, ученые, художники, но и духовенство, неординарно мыслящие представители рабочего класса, крестьянства.

 

Большевизм и интеллигенция, большевизм и культура понятия несовместимые.

Воинствующее невежество, которое было стержневой сущностью большевизма, агрессивно нетерпимо к таланту во всех его проявлениях, будь то блестящий ученый, талантливый писатель или рачительный хозяин-крестьянин.

[Гість Дэнa]

Люди, которые ничего не создали своими руками, не в состоянии уважать чужой труд. А как известно, в революционеры шли недоучившиеся студенты, неистовые ниспровергатели, разрушители. Известно, конечно, что сам вождь революции получил образование экстерном, работал год-другой, не выиграл ни одного серьезного дела и 17 лет был в эмиграции, где проспал Февральскую революцию.

 

 

 

В Политбюро Ленин подбирал людей уровнем намного ниже себя, чтобы не выделялись на его фоне.

 

Ни один член тогдашнего Политбюро не имел высшего образования.

 

Сталин — недоучка-семинарист, выгнанный из гимназии.

 

Каганович — сапожник.

 

Ворошилов — слесарь.

 

Орджоникидзе — фельдшер.

 

Калинин — рабочий.

 

Ни Молотов, ни Микоян позже тоже не оканчивали вузов.

 

Именно в этом кроется причина уничтожения наиболее образованного слоя общества. Серость, посредственность, нетерпение по отношению к таланту...