Тема № 7 Р Е Ф Е Р Е Н Д У М

[Орiана]

Бакула, не буди сплячу собачку!

[Дэна]

1. Секундочку, Дэна! Вы противоречите сами же себе. Заметьте, ни кто-то другой вам противоречит, а вы сами свидетельствуете о том, что вы не правы.

«Как это не было бесплатных квартир? А я где живу, в астрале, нереале? Ведь я-то свою квартиру не покупала».

А потом выясняется, что «оплачивало квартиры то социалистическое государство»!

Так ведь кто-то оплачивал??? То есть они не были бесплатными? А, откуда у государства взялись деньги на эти квартиры? Вас это не интересует. Лишь бы «на шару»!

 

«2. Секретари пока не воскресают. Вместо них мы получили чудесных, заботящихся о народе олигархов. Радуемся, что не к кому теперь за помощью обратиться: сам не справился - белые тапочки и по назначению...»

А, что, нынешние олигархи упали к нам из космоса??? Это те же самые люди, которые раньше называли сами себя партийными секретарями.

И вот ещё один признак феодализма, надежда на то, что какой-то господин будет о нас заботиться. «Радуемся, что не к кому теперь за помощью обратиться»!

1. Так речь и шла о том, что квартиры бесплатны именно для граждан Украины. Государство при СССР брало на себя обязательства оплачивать их строительство из бюджета страны, который и складывался в том числе из наших налогов. Никакого противоречия)). Вот при капитализме государство никогда не возвращает в какой-либо форме гражданам их налоги.

2. Нет , не те же самые. Кое-кто из них вовсе не имел отношения к "секретарям", и наоборот, некоторые секретари были нормальными гражданами страны и честно выполняли свой долг. Не могут быть все одинаковыми, как оловянные солдатики.

3. Никто не говорил о "господине"!! Все говорили о лидере, организаторе политических и социальных мероприятий. Феодализмом и близко не пахнет. Это - кургузая мысль из штатной методички националистов.

[Гість владимир пашнин]

И вот ещё один признак феодализма, надежда на то, что какой-то господин будет о нас заботиться. «Радуемся, что не к кому теперь за помощью обратиться»!

А ты сам в состоянии все свои проблемы решить?. Вот ограбили тя на улице, ведь в милицию побежишь, что б о тебе позаботились, грабителя сыскали, награбленное вернули. Ну, ты пенсионер, но представь, что работающий, - ведь захочешь, что бы кто то создал рабочее место Если ты сам не работодатель, а если и работодатель, то у них проблем еще больше: Захочешь, что бы гос - во обеспечили тебе нормальные условия бизнеса, что бы был рынок сбыта, что б от рейдеров защитило...

[Дэна]

Референдум? Вряд ли. Скорее это лотерея.

Да не будет никакого референдума, пока ЕС не соизволит Украину принять в союз, а этого не будет никогда.

[Дэна]

Бакула, не буди сплячу собачку!

Все знают, где собаке место, одна она не знает: старая, видно, нюх потеряла)).

[Гість Злая Собачка]

Бакула, не буди сплячу собачку!

.

[Дэна]

.

Скорее, глупую старую (40 лет) собаку...Очень старую..И очень неумную...

[Гість Бакула]

Ошибаешься, Бакула, я сильно не люблю войну. Только не от меня это зависит. Вон посмотри на США, ради мира во всем мире, они готовы убивать, убивать, убивать... Так что я просто в отличии от тебя смотрю на вещи трезво, - воевать один хрен придется, а вот КАК и с КЕМ (!!!), - эт уже от нас зависит: Можно воссоздать Империю и воевать с США (а может и не придется), а возможно (очень возможно), что мы доиграемся до ГВ, тогда воевать придется друг с другом, ну, как твой дед - махновец воевал... Ну и промежуточный вариант: Война Украины с Россией (Турцией , Польшей, Румынией...)

Но ты можешь и далее носить розовые очки, пока жизнь тебе их не разобьет (по моему я это уже кому то тут говорил).

Володя, ты до такой степени сильно не любишь войну, что «воевать один хрен придется»!

Спасибо за разъяснение.

[Леон Леонард]

1. «А что плохого в бесплатных квартирах? Что Вы так их боитесь?».

Если речь идёт обо мне лично, то вы ошиблись. Я не боюсь бесплатных квартир. Я точно знаю, что бесплатных квартир никогда не было. Всё это наглая «совковая» пропаганда. Эта пропаганда даже не соответствует простой человеческой логике. Неужели же строители работали бесплатно? Неужели же строители самостоятельно покупали строительные материалы? А, затем, эти добрые строители раздавали «на шарика» всем желающим эти квартиры бесплатно???

 

2. «По моему Вы уже нашли себе достойных врагов, но в беспощадный бой с секретарями за Вами еще никто не собирается. Не так ли?»

Опять ошибка. Я не призываю бороться с секретарями. Слава Богу, их уже давно нет. И, дай Бог, они не воскреснут.

 

3. «Так, что речь идет о других лидерах, с мирными намерениями и экономическими, в основном, требованиями».

А, почему бы не Владимир Пашнин??? Ведь именно он выступает «с мирными намерениями». А, если потребуется кровищу пролить ради этих мирных намерений, то у него рука не дрогнет.

1. Да, бесплатного ничего в мире нет. За все нужно платить, и если платит государство, то это за счет наших налогов, за счет нашего труда. Вы думаете, что Вы открыли Америку и никто об этом, кроме Вас не знает? Наивные рассуждения.

Так, вот, налоги платили при Советской власти, платят и сейчас, предприятия зарабатывали и тогда, зарабатывают и сегодня, только вся прибыль этих предприятий сегодня идет в карман олигархам, а тогда шла в государственную казну, и государство отдавало эти деньги в виде "бесплатных" квартир, "бесплатной" медицины, образования и т.д., а сегодня все идет в карманы олигархам, которых Вы так "ненавидите", а на деле активно защищаете, защищаете их государственную систему. Все Ваши рассуждения на этот счет это клевета на людей труда и защита олигархического строя.

 

2. Эти "секретари" это Ваши бесконечные иллюзии и боязнь их возврата. Забыть их Вы не в состоянии. Никто, кроме Вас их давно уж не вспоминает. К этой теме Вы постоянно всех возвращаете.

 

3. И что за привычка свои мысли и страхи вкладывать в чужие головы? В.Пашнин, на сколько я его понимаю, призывает к бдительности НА СЛУЧАЙ ЧРЕЗВЫЧАЙНЫХ ОБСТОЯТЕЛЬСТВ, к которым он не стремится, которых, даст Бог, никогда и не случится.

[Дэна]

1. Да, бесплатного ничего в мире нет. За все нужно платить, и если платит государство, то это за счет наших налогов, за счет нашего труда. Вы думаете, что Вы открыли Америку и никто об этом, кроме Вас не знает? Наивные рассуждения.

Так, вот, налоги платили при Советской власти, платят и сейчас, предприятия зарабатывали и тогда, зарабатывают и сегодня, только вся прибыль этих предприятий сегодня идет в карман олигархам, а тогда шла в государственную казну, и государство отдавало эти деньги в виде "бесплатных" квартир, "бесплатной" медицины, образования и т.д., а сегодня все идет в карманы олигархам, которых Вы так "ненавидите", а на деле активно защищаете, защищаете их государственную систему. Все Ваши рассуждения на этот счет это клевета на людей труда и защита олигархического строя.

 

2. Эти "секретари" это Ваши бесконечные иллюзии и боязнь их возврата. Забыть их Вы не в состоянии. Никто, кроме Вас их давно уж не вспоминает. К этой теме Вы постоянно всех возвращаете.

 

3. И что за привычка свои мысли и страхи вкладывать в чужие головы? В.Пашнин, на сколько я его понимаю, призывает к бдительности НА СЛУЧАЙ ЧРЕЗВЫЧАЙНЫХ ОБСТОЯТЕЛЬСТВ, к которым он не стремится, которых, даст Бог, никогда и не случится.

+++

[Гість владимир пашнин]

Володя, ты до такой степени сильно не любишь войну, что «воевать один хрен придется»!

Спасибо за разъяснение.

А ты всерьез считаешь, что солдаты, поднимающиеся из окопов под шквальным огнем, закрывавшие амбразуры своим телом, кидающиеся с последней гранатой на танк, тащились от этого? Ну сколько тебя раз просить, что бы ты головой думал? Или тебе это недоступно?

[Гість владимир пашнин]

1. Да, бесплатного ничего в мире нет. За все нужно платить, и если платит государство, то это за счет наших налогов, за счет нашего труда. Вы думаете, что Вы открыли Америку и никто об этом, кроме Вас не знает? Наивные рассуждения.

Так, вот, налоги платили при Советской власти, платят и сейчас, предприятия зарабатывали и тогда, зарабатывают и сегодня, только вся прибыль этих предприятий сегодня идет в карман олигархам, а тогда шла в государственную казну, и государство отдавало эти деньги в виде "бесплатных" квартир, "бесплатной" медицины, образования и т.д., а сегодня все идет в карманы олигархам, которых Вы так "ненавидите", а на деле активно защищаете, защищаете их государственную систему. Все Ваши рассуждения на этот счет это клевета на людей труда и защита олигархического строя.

 

2. Эти "секретари" это Ваши бесконечные иллюзии и боязнь их возврата. Забыть их Вы не в состоянии. Никто, кроме Вас их давно уж не вспоминает. К этой теме Вы постоянно всех возвращаете.

 

3. И что за привычка свои мысли и страхи вкладывать в чужие головы? В.Пашнин, на сколько я его понимаю, призывает к бдительности НА СЛУЧАЙ ЧРЕЗВЫЧАЙНЫХ ОБСТОЯТЕЛЬСТВ, к которым он не стремится, которых, даст Бог, никогда и не случится.

Со всем согласен, но боюсь, что до Бакулы как всегда не дойдет.

[Дэна]

1. Секундочку, Дэна! Вы противоречите сами же себе. Заметьте, ни кто-то другой вам противоречит, а вы сами свидетельствуете о том, что вы не правы.

«Как это не было бесплатных квартир? А я где живу, в астрале, нереале? Ведь я-то свою квартиру не покупала».

А потом выясняется, что «оплачивало квартиры то социалистическое государство»!

Так ведь кто-то оплачивал??? То есть они не были бесплатными? А, откуда у государства взялись деньги на эти квартиры? Вас это не интересует. Лишь бы «на шару»!

 

«2. Секретари пока не воскресают. Вместо них мы получили чудесных, заботящихся о народе олигархов. Радуемся, что не к кому теперь за помощью обратиться: сам не справился - белые тапочки и по назначению...»

А, что, нынешние олигархи упали к нам из космоса??? Это те же самые люди, которые раньше называли сами себя партийными секретарями.

И вот ещё один признак феодализма, надежда на то, что какой-то господин будет о нас заботиться. «Радуемся, что не к кому теперь за помощью обратиться»!

Хочу опять в СССР!

...

 

наболело...

 

стихи моей тёщи !

 

Хочу опять в СССР !

 

Чтоб снова русский и татарин, болгар, еврей и молдаванин

 

На общей свадьбе собрались,

 

Чтоб песни общие лились.

 

Зарплаты чтоб опять хватало

 

На хлеб, на масло и на сало,

 

Чтоб колбаса была без сои,

 

А пирожки от тёти Зои,

 

В которых мясо пахнет мясом

 

И запивать их русским квасом.

 

Хочу не в Питер - в Ленинград,

 

Увидеть снова Летний Сад,

 

Невой чтоб ночью любоваться

 

и чтоб скинхедов не бояться.

 

Чтоб к празднику всегда обновки

 

Мы получали все от мам,

 

Чтоб профсоюз давал путёвки

 

За семь рублей на отдых нам.

 

Чтоб нам гарантии всем дали

 

И на учёбу, и на труд,

 

Чтоб наши дети твёрдо знали -

 

Их знанья, руки где - то ждут.

 

За труд всегда была б оплата

 

Достойная, конечно, в срок,

 

Чтоб после армии солдата

 

Живым дождались на порог.

 

Сметана чтоб без консервантов,

 

А молоко чтоб с пенкой было.

 

Вернули всех чтоб эмигрантов,

 

Чтоб сердце от тоски не ныло.

 

Ведь за границу уезжают

 

Не потому, что слаще там.

 

И там тоскуют и скучают

 

Когда не видят долго мам.

 

Хочу опять в СССР !

 

Из дома чтоб не уезжали,

 

Ведь там они ни пан, ни сэр,

 

Живут в заботах и печали.

 

Живут и думают о том,

 

Что далеко есть дом и мама,

 

И пусть зовут их Сэм иль Том,

 

Всегда отЪезд из дома - драма.

 

Уверена что доживу,

 

Когда опять все вместе, дома.

 

И соберу всех за столом,

 

Всех с кем живу, давно знакома.

 

А пенсии хватать мне будет

 

И на одежду и еду,

 

И депутат нас не забудет,

 

Пока надеюсь ! верю ! жду !

 

(не я)

[Ева_vl]

А хотелка у тебя не сломается?

[GiRaFo.chka]

А хотелка у тебя не сломается?

Евочка, мой свет в окошке! А не поговорить ли тебе с Черчем? Вместо того, чтоб на пустоту отвечать.................Ты что-то сбиваешься с ритма....

[Ева_vl]

А ты всерьез считаешь, что солдаты, поднимающиеся из окопов под шквальным огнем, закрывавшие амбразуры своим телом, кидающиеся с последней гранатой на танк, тащились от этого? Ну сколько тебя раз просить, что бы ты головой думал? Или тебе это недоступно?

А кто закрывал амбразуры своим телои ? Только не надо про Матросова?

И конкретно по существу ???

[Дэна]

Евочка, мой свет в окошке! А не поговорить ли тебе с Черчем? Вместо того, чтоб на пустоту отвечать.................Ты что-то сбиваешься с ритма....

Закрой ненужную страничку методички "Разврат в пользу нацизма"!!! Твой старый зад не тянет? :lol:

[Дэна]

А хотелка у тебя не сломается?

Для нерп большими буквами :

 

(НЕ Я)

[Ева_vl]

А не поговорить ли тебе с Черчем?

О чём? Да и не вижу смысла.

[Леон Леонард]

Хочу опять в СССР!

...

 

наболело...

 

стихи моей тёщи !

 

Хочу опять в СССР !

 

Чтоб снова русский и татарин, болгар, еврей и молдаванин

 

На общей свадьбе собрались,

 

Чтоб песни общие лились.

 

Зарплаты чтоб опять хватало

 

На хлеб, на масло и на сало,

 

Чтоб колбаса была без сои,

 

А пирожки от тёти Зои,

 

В которых мясо пахнет мясом

 

И запивать их русским квасом.

 

Хочу не в Питер - в Ленинград,

 

Увидеть снова Летний Сад,

 

Невой чтоб ночью любоваться

 

и чтоб скинхедов не бояться.

 

Чтоб к празднику всегда обновки

 

Мы получали все от мам,

 

Чтоб профсоюз давал путёвки

 

За семь рублей на отдых нам.

 

Чтоб нам гарантии всем дали

 

И на учёбу, и на труд,

 

Чтоб наши дети твёрдо знали -

 

Их знанья, руки где - то ждут.

 

За труд всегда была б оплата

 

Достойная, конечно, в срок,

 

Чтоб после армии солдата

 

Живым дождались на порог.

 

Сметана чтоб без консервантов,

 

А молоко чтоб с пенкой было.

 

Вернули всех чтоб эмигрантов,

 

Чтоб сердце от тоски не ныло.

 

Ведь за границу уезжают

 

Не потому, что слаще там.

 

И там тоскуют и скучают

 

Когда не видят долго мам.

 

Хочу опять в СССР !

 

Из дома чтоб не уезжали,

 

Ведь там они ни пан, ни сэр,

 

Живут в заботах и печали.

 

Живут и думают о том,

 

Что далеко есть дом и мама,

 

И пусть зовут их Сэм иль Том,

 

Всегда отЪезд из дома - драма.

 

Уверена что доживу,

 

Когда опять все вместе, дома.

 

И соберу всех за столом,

 

Всех с кем живу, давно знакома.

 

А пенсии хватать мне будет

 

И на одежду и еду,

 

И депутат нас не забудет,

 

Пока надеюсь ! верю ! жду !

 

(не я)

+++++

[Гість Бакула]

Уважаемые Леон Леонард, Дэна и Владимир Пашнин.

Неужели же вы до сих пор не поняли, что я специально вас провоцирую. Как говорят в народе, я с вас «стебаюсь». Вы погрязли в таком беспробудном «совковом» невежестве. Вы верите в такие «совковые» сказки, что трудно словами передать!

Ведь кто как не вы искренне меня уверяли в том, что при Советской власти были бесплатные квартиры. Я вам задал до идиотизма простой вопрос: а что, строители не получали зарплаты, а что, строительные материалы задарма падали из космоса???

И вдруг, как по мановению волшебной палочки, идут признания, что на самом деле «бесплатных» квартир не было! Обалдеть! Поворот сознания на 180 градусов.

Пойдём дальше. Дэна говорит: «Государство при СССР брало на себя обязательства оплачивать их строительство из бюджета страны, который и складывался в том числе из наших налогов».

Леон Леонард подтверждает эти слова: «если платит государство, то это за счет наших налогов, за счет нашего труда».

Заметьте, не я это сказал! Это вы говорите такие крамольные слова. Получается так, что народ сам для себя строил дома, сам оплачивал строительство этих квартир, а уж затем этому народу власть милостиво разрешила жить в своих квартирах. На каких условиях власть раздавала эти квартиры? На каких условиях людям власть развешала жить в своих квартирах?

1. Несмотря на то, что налоги платили абсолютно все предприятия Советского Союза, то есть все трудящиеся, но, квартиры получали не все. Для того, что бы получить квартиру, нужно было выстоять очередь.

Без очереди получала квартиры только лишь партийно-хозяйственная номенклатура, потому что эта номенклатура не работала на советских фабриках и заводах и налогов, естественно, не платила. Номенклатура «керувала людямы»! То есть, именно те люди, которые за эти квартиры не платили, которые эти квартиры сами не строили, получали эти квартиры без очереди, и, при этом, самые лучшие.

Все ли могли стать в очередь??? Далеко не все. Заметьте, налоги на строительство брали со всех, а получить квартиру могли далеко не все. Если у тебя есть хоть какая-то частная собственность на жильё, то ты не имел права даже в очередь стать, а не то, что бы получить «бесплатную» квартиру. Если ты жил в сельской местности, где государственные квартиры не строили, то твой колхоз или совхоз всё равно платил налоги из твоего кармана, но квартиру «на шарика» ты получить не мог. То есть, более половины советских граждан не могли даже стать в очередь на получение так называемых «бесплатных» квартир. Хотя, денежки, в виде налогов, с них взыскивали на строительство этих квартир.

 

2. Но!!! Вот наступал тот счастливый день, когда человек получал «бесплатную» квартиру. Ему власть выдавала Ордер. В этом Ордере был указан «ответственный квартиросъёмщик». И этому ответственному квартиросъёмщику разрешали «прописать» на своей жилплощади членов своей семьи. Ура, товарищи!!!

А, что ура??? Оказывается, что квартира не твоя собственная. Она по-прежнему государственная. Тебе просто-напросто власть милостиво разрешает жить в качестве квартирантов в этой квартире вместе с родственниками. Ты не хозяин в своей квартире, ты «ответственный квартиросъёмщик». Тебя власть имеет право выселить с этой квартиры в любой момент. Власть не станет терпеть всяческих там нарушителей социалистических норм морали. Нет, бандитов и воров, проституток не выселяли. Криминал был в почёте. Это были социально близкий для коммунистов слой населения. Тоже, в какой-то степени, пролетариат. Большинство коммунистических лидеров начинали свою деятельность именно в криминальной среде.

Терпеть нельзя было всяческих пасквилянтов, брехунов, которые оббрехували Советскую власть и Советский строй. Нельзя было терпеть всех тех, кто из «совкового» рабства стремился к свободе. Таких лишали квартир мгновенно. К тому же, вон как много «честных» граждан стоят в очереди, а какой-то брехун живёт в «бесплатной» квартире.

 

3. Прописка!!! Ты получил «бесплатную» квартиру, тебя по адресу этой квартиры прописали, и прописали всех членов твоей семьи. Какое счастье! Ура, товарищи!!!

А, что ура??? Ты можешь обращаться за псевдо бесплатной медицинской помощью только по месту прописки. Твои дети имеют право учиться в школе только по месту прописки. Да, и ты сам имеешь право работать только по месту прописки. Запомни, ты живёшь на земле Хозяина. Ты живёшь, работаешь, растишь детей только лишь потому, что Великий Хозяин разрешил тебе это. Ты должен лизать Ему за это Его Величественный Зад!!!

 

Уважаемые Леон Леонард, Дэна и Владимир Пашнин. Я на все 100% убеждён, что после всех этих слов вы будете считать меня врагом №1. Просто-напросто мне надоел тот советский липкий страх перед властью. Да, я согласен с вами, власть должна быть. С этим спорить глупо. Но, власть должна служить народу, а не народ должен служить власти.

[Дэна]

Уважаемые Леон Леонард, Дэна и Владимир Пашнин.

Неужели же вы до сих пор не поняли, что я специально вас провоцирую. Как говорят в народе, я с вас «стебаюсь». Вы погрязли в таком беспробудном «совковом» невежестве. Вы верите в такие «совковые» сказки, что трудно словами передать!

Ведь кто как не вы искренне меня уверяли в том, что при Советской власти были бесплатные квартиры. Я вам задал до идиотизма простой вопрос: а что, строители не получали зарплаты, а что, строительные материалы задарма падали из космоса???

И вдруг, как по мановению волшебной палочки, идут признания, что на самом деле «бесплатных» квартир не было! Обалдеть! Поворот сознания на 180 градусов.

Пойдём дальше. Дэна говорит: «Государство при СССР брало на себя обязательства оплачивать их строительство из бюджета страны, который и складывался в том числе из наших налогов».

Леон Леонард подтверждает эти слова: «если платит государство, то это за счет наших налогов, за счет нашего труда».

Заметьте, не я это сказал! Это вы говорите такие крамольные слова. Получается так, что народ сам для себя строил дома, сам оплачивал строительство этих квартир, а уж затем этому народу власть милостиво разрешила жить в своих квартирах. На каких условиях власть раздавала эти квартиры? На каких условиях людям власть развешала жить в своих квартирах?

1. Несмотря на то, что налоги платили абсолютно все предприятия Советского Союза, то есть все трудящиеся, но, квартиры получали не все. Для того, что бы получить квартиру, нужно было выстоять очередь.

Без очереди получала квартиры только лишь партийно-хозяйственная номенклатура, потому что эта номенклатура не работала на советских фабриках и заводах и налогов, естественно, не платила. Номенклатура «керувала людямы»! То есть, именно те люди, которые за эти квартиры не платили, которые эти квартиры сами не строили, получали эти квартиры без очереди, и, при этом, самые лучшие.

Все ли могли стать в очередь??? Далеко не все. Заметьте, налоги на строительство брали со всех, а получить квартиру могли далеко не все. Если у тебя есть хоть какая-то частная собственность на жильё, то ты не имел права даже в очередь стать, а не то, что бы получить «бесплатную» квартиру. Если ты жил в сельской местности, где государственные квартиры не строили, то твой колхоз или совхоз всё равно платил налоги из твоего кармана, но квартиру «на шарика» ты получить не мог. То есть, более половины советских граждан не могли даже стать в очередь на получение так называемых «бесплатных» квартир. Хотя, денежки, в виде налогов, с них взыскивали на строительство этих квартир.

 

2. Но!!! Вот наступал тот счастливый день, когда человек получал «бесплатную» квартиру. Ему власть выдавала Ордер. В этом Ордере был указан «ответственный квартиросъёмщик». И этому ответственному квартиросъёмщику разрешали «прописать» на своей жилплощади членов своей семьи. Ура, товарищи!!!

А, что ура??? Оказывается, что квартира не твоя собственная. Она по-прежнему государственная. Тебе просто-напросто власть милостиво разрешает жить в качестве квартирантов в этой квартире вместе с родственниками. Ты не хозяин в своей квартире, ты «ответственный квартиросъёмщик». Тебя власть имеет право выселить с этой квартиры в любой момент. Власть не станет терпеть всяческих там нарушителей социалистических норм морали. Нет, бандитов и воров, проституток не выселяли. Криминал был в почёте. Это были социально близкий для коммунистов слой населения. Тоже, в какой-то степени, пролетариат. Большинство коммунистических лидеров начинали свою деятельность именно в криминальной среде.

Терпеть нельзя было всяческих пасквилянтов, брехунов, которые оббрехували Советскую власть и Советский строй. Нельзя было терпеть всех тех, кто из «совкового» рабства стремился к свободе. Таких лишали квартир мгновенно. К тому же, вон как много «честных» граждан стоят в очереди, а какой-то брехун живёт в «бесплатной» квартире.

 

3. Прописка!!! Ты получил «бесплатную» квартиру, тебя по адресу этой квартиры прописали, и прописали всех членов твоей семьи. Какое счастье! Ура, товарищи!!!

А, что ура??? Ты можешь обращаться за псевдо бесплатной медицинской помощью только по месту прописки. Твои дети имеют право учиться в школе только по месту прописки. Да, и ты сам имеешь право работать только по месту прописки. Запомни, ты живёшь на земле Хозяина. Ты живёшь, работаешь, растишь детей только лишь потому, что Великий Хозяин разрешил тебе это. Ты должен лизать Ему за это Его Величественный Зад!!!

 

Уважаемые Леон Леонард, Дэна и Владимир Пашнин. Я на все 100% убеждён, что после всех этих слов вы будете считать меня врагом №1. Просто-напросто мне надоел тот советский липкий страх перед властью. Да, я согласен с вами, власть должна быть. С этим спорить глупо. Но, власть должна служить народу, а не народ должен служить власти.

Уважаемый Бакула! Что это Вас так пробрало, неужели письма нашей нацисточки так плохо действуют? И почему она считает возможным указывать Вам, когда, что и кому писать? Простое любопытство)).

Врагом я Вас вовсе не считаю, ну зациклен человек на определенных моментах, ну не сложилось что-то при СССР. На врага Вы все-таки не тянете. Теперь по существу:

Не уверена, что Вы именно "стебаетесь". Похоже на искреннюю обиду на бывший Союз и его поддерживающих. Я уверяла и уверяю, что квартиры для НАСЕЛЕНИЯ (что я и ранее писала) были бесплатными. Не было никаких случайных и внезапных признаний. Я в каждом посту твержу одно и то же. Налоги платят всегда и везде, в любой стране мира. Но при капитализме они НЕ ВОЗВРАЩАЮТСЯ трудящимся в виде квартир, бесплатного обучения и медобслуживания и т.п. или почти не возвращаются. А наличие очередей было доступно для всех, НУЖДАЮЩИХСЯ в жилье. Это как и соцпомощь, соцпособия: их тоже выдают только нуждающимся. Ведь бессмысленно забирать у населения налоги и тут же полностью всем их выдавать назад. Во всех странах мира соцзащита существует только для нуждающегося населения (если вообще существует). Лучшего человечество не придумало. Это единственная система, которая срабатывает в любой стране мира. А насчет квартир не государство вовсе решало. Существовал один для всех закон, регулирующий порядок получения квартир. Очереди существовали на всех крупных предприятиях, а работающие на мелких - стояли на очереди в исполкоме (этим меньше повезло, дольше стояли). Квартира была практически собственная, потому что иных не существовало (собственные дома - другой разговор: они строились полностью за счет средств их хозяина). Никого и никогда не выселяли. Исключение составляли "ведомственные" квартиры, если человек не доработал на предприятии 10 лет (об этом сразу предупреждалось, но и выдавались ведомственные квартиры практически сразу) и по решению суда (не встретила ни одного человека, у которого бы его квартиру забрали). Передача своей квартиры решалась тогда тоже достаточно просто и дешевле: прописывали у себя будущего хозяина (если площадь не позволяла, то приходилось "решать" в ЖЭКе вопрос (сейчас это намного дороже -только нотариус кучу денег за оформление сдерет)) и через полгода бывший хозяин выписывался. И все норм. Мои друзья в те годы так приобрели квартиру в областном центре: быстро и удобно.

Школа, детсад и больница всех вполне устраивали по месту прописки. Консультации у лучших специалистов были и тогда, причем бесплатные (небольшой подарок иногда присутствовал). Работать можно было в своем городе и по командировкам. Но было огромное количество рабочих мест и "заробитчане" просто отсутствовали: нахрен им это было нужно - жить без семьи и получать те же деньги. Существовала "вербовка" на север и т.п по договорам.

До 1991 года я не чувствовала, что у меня есть ХОЗЯИН: я была со всеми на равных и имела право на правовую защиту. С приходом "капитализма" все мы ярко почувствовали, что у нас появились хозяева : они теперь за нас решают, сколько нам и "за сколько" работать. Мелкий бизнес тоже весь придавлен пожарниками, налоговыми да санстанциями. Это "свобода"???? Долго можно говорить на эту тему.

В общем, я сделала вывод: Вы , Бакула, в СССР НЕ ЖИЛИ!!! Или сейчас занимаетесь умышленно его "АНТИПИАРОМ" по заказу (слова Ори к Вам меня и натолкнули на эту мысль).

[Гість Дэнa]

Як російська пропаганда робила з Саакашвілі Гітлера

 

Прем'єр-міністр Путін заявив, що грузинські вояки давили танками дітей і старих, заживо спалювали людей. Наступного дня в ефірі РТР використовувалися такі тези: "керівництво Грузії – фашистське", грузинські солдати "розстрілювали людей, а потім палили".

 

Про військовий конфлікт у Південній Осетії в серпні 2008 р., в якому брали участь, з одного боку, невизнана держава Південна Осетія у союзі з Росією, а з іншого – Грузія, написано вже чимало. Але хотілося б звернути увагу на один аспект цієї війни, якому дотепер не приділяли великої уваги.

 

У процесі формування громадської думки громадян Росії щодо будь-яких важливих світових подій одну із провідних і, мабуть, визначальну роль відіграють офіційні телевізійні ЗМІ Російської Федерації – ОРТ, РТР, НТВ та ін.

 

Ці офіціози Кремля із перших днів конфлікту між Грузією та Південною Осетією, використовуючи певні історичні порівняння та аналогії, почали активно насаджувати своїм громадянам і світовій спільноті образ Грузії як фашистської держави і в цілому порівнювати військовий конфлікт між Грузією та Південною Осетією із війною між Німеччиною та СРСР у 1941-1945 рр.

 

Використання таких аналогій гарантувало зображення Грузії в ролі Німеччини (тобто агресора), а Південної Осетії – у ролі СРСР (тобто жертви).

 

У перший же день конфлікту російські телеканали стали називати дії грузинських збройних сил на території Південної Осетії "неудавшийся грузинский блицкриг", а щодо міста Цхінвал використали порівняння "второй Сталинград", тим самим апелюючи до історичної пам’яті та історичної свідомості своїх громадян, аби сформувати образ Грузії як явного агресора, що веде загарбницьку і в цілому несправедливу війну.

 

Битва під Сталінградом. Як це було. ФОТО

 

8 серпня віце-спікер Державної Думи РФ Любовь Ліска, продовжуючи подібну політику російської пропагандистської машини, порівняла президента Грузії Міхеіла Саакашвілі з Гітлером: "Він, як Гітлер, що колись напав на сплячу Росію". Лідер ЛДПР В. Жиріновскій у цей самий день заявив, що необхідно "зупинити і наказати фашиста Саакашвілі".

 

Пряме порівняння Грузії із фашистською, ба навіть із нацистською державою, прозвучало 11 серпня у випуску новин телеканалу РТР. Розповідаючи про події в Південній Осетії і апелюючи до подій Великої Вітчизняної війни, грузинські війська зображувалися лише в ролі жорстоких окупантів. Глядачів запевняли, що грузинські солдати в Цхінвалі танками давлять дітей і старих, витягають людей із підвалів і розстрілюють на місці.

 

Усіма засобами пропаганди російські ЗМІ, безумовно, намагалися проілюструвати "геноцид осетинського народу", який начебто здійснювала Грузія. До того ж, у найкращих традиціях радянської пропаганди, російські ЗМІ зображували грузинську владу як "заокеанских прихвостней" (натякаючи на зовнішньополітичну орієнтацію М. Саакашвілі на США).

 

Крім того, апелюючи до історичного минулого, Росія підкреслювала свою "очевидну" споконвічну роль як стабілізуючого фактора на Кавказі, ясна річ, замовчуючи те, що так звана "стабілізація" – ніщо інше як загарбання Російською Імперією Кавказу.

 

Із самого початку війни представники російської влади намагалися зобразити дії грузинської армії дуже жорстокими і нелюдськими. Так, прем’єр-міністр Владімір Путін заявив, що грузинські вояки "живцем спалювали в сараях мирних громадян".

 

11 серпня журналісти телеканалу ОРТ в одній з інформаційних програм порівняли дії Грузії із "подіями сімдесятирічної давнини", тим самим проводячи аналогії із діями Німеччини під час Великої Вітчизняної війни.

 

У цей самий день президент РФ провів паралель між реакцію міжнародного співтовариства, яке в основному засуджувало дії Росії і підтримувало Грузію, з умиротворенням європейськими державами нацистської Німеччини в 1938 р., а також заявив, що "Росія історично була гарантом безпеки народів Кавказу".

 

Як Російська імперія знищувала народи Кавказу

 

Прем’єр міністр В. Путін, продовжуючи насаджувати суспільству певні образи, заявив 11 серпня, що грузинські вояки давили танками дітей і старих, заживо спалювали людей в будинках.

 

Наступного дня – 12 серпня – в ефірі телеканалу РТР щодо Грузії і грузинських військ використовувалися, наприклад, такі тези: "керівництво Грузії – фашистське", грузинські солдати "витягували людей, розстрілювали, а потім палили на вогнищі".

 

Із метою в черговий раз зобразити Грузію як агресора, представники Генерального Штабу Збройних Сил Російської Федерації 13 серпня оприлюднили начебто грузинський план нападу на Абхазію.

 

Крім того, у цей день в ефірі телеканала РТР російський психіатр Ф. Сафуанов, проводячи аналогії з історичними діячами минулого, заявив, що у Саакашвілі наявні психічні відхилення і в цілому поведінка грузинського президента, з точки зору психіатрії, нагадує поведінку Гітлера.

 

Це, безумовно, було зроблено для того, щоб, посилаючись на висловлювання вченого-медика, нав’язати певний образ і провести відповідні історичні аналогії. На пересічних представників суспільства поява на екранах вченого-медика з його "авторитетною" точкою зору діє як магія, бо вони не замислюються над тим, що і вчені можуть виконувати певне політичне замовлення.

 

В ефірі того самого РТР 13 серпня глядачам повідомлялося, що грузинські танки давили в Осетії могили на цвинтарях, грузинські вояки вели вогонь по церкві, коли там ховалися люди.

 

З метою продемонструвати думку пересічних громадян щодо військового конфлікту в Південній Осетії і показати, що грузинська влада навіть гірша, ніж фашистська влада, в ефірі РТР показали якусь Ірину Гаглоєву, яка заявила, оцінюючи політикум Грузії: "це не фашисти, це щось нове".

 

Після демонстрації по телебаченню британським каналом "Скайньюз" кадрів, на яких було зафіксовано, як російська бронетехніка маневрувала на околицях міста Горі, тобто вже за межами Південної Осетії, де російські війська виконували т. з. операцію по "принуждению к миру", заступник начальника Генерального Штабу генерал А. Ноговіцин заявив: "Російських танків у Горі бути не могло".

 

Однак наступного дня, 14 серпня А. Ноговіцин, виправдовуючись, "виправився", сказавши, що це були не танки, а "бронетехніка із розвідувальною групою", хоча зрозуміло, що суті справи це не міняє. У цілому, за версією російських ЗМІ, війська з Росії на околицях Горі з’явилися задля міфічного "спільного патрулювання" із місцевими поліцейськими.

 

Того ж дня, 14 серпня заступник голови російського уряду Іванов в ефірі телеканала "Євроньюз" продовжував нав’язувати суспільству вже сформульовані раніше погляди російської пропаганди на події в Південній Осетії.

 

Іванов описував жахливу картину, де грузинські війська "давили танками дітей, палили жінок в сараях". Щодо президента Грузії Іванов запевняв: "Заяви Саакашвілі нагадують гебельсовську пропаганду".

 

Показовою для розуміння того, як російські ЗМІ обробляли свідомість своїх громадян і світового товариства, може слугувати підсумкова інформаційна щотижнева аналітична програма, яка була презентована глядачам в ефірі телеканалу НТВ 17 серпня 2008 р.

 

Автори вищезазначеної програми запевняли, що під час військового конфлікту в Південній Осетії "грузинські солдати знищували всіх, хто не відповідав їм грузинською мовою". Телеглядачам нав'язувалася думка, що дії Грузії були в цілому спрямовані на дестабілізацію ситуації на Північному Кавказі, а Саакашвілі робив ставку на підтримку військ НАТО.

 

В ефірі цієї ж підсумкової програми показали "комедіанта" російського політикуму В. Жиріновського, який натякав на політичні зв’язки М. Саакашвілі і тодішнього президента США Дж. Буша: "пусть едет к Бушу на ранчо, работает у него, готовит харчо, хинкали".

 

Тоді голова Державної Думи РФ у цій самій програмі напряму порівняв президента Грузії і Гітлера, а також провів паралель між нападом Грузії на Південну Осетію і нападом Німеччини на СРСР в 1941 р.

 

1939: парад Перемоги у Бресті. Нацисти і сталіністи разом. ВІДЕО

 

Наостанок в одному із сюжетів цієї підсумкової тижневої програми на НТВ наголошувалося, що грузинська армія була озброєна США, Україною та Ізраїлем.

 

Хоча, за всіма нормами міжнародного права, жодних незаконних дій в озброєні грузинської армії вищезазначеними державами не було, оскільки ніяких міжнародних юридичних обмежень щодо постачання озброєнь з інших країн в Грузію тоді не існувало, однак журналісти НТВ визначили коло тих країн, які начебто допомагали Грузії, а тобто агресору і ворогу.

 

Того самого дня – 17 серпня 2008 р. – в ефірі телеканалу РТР командуючий миротворчими силами в Південній Осетії генерал-майор російської армії Мурат Кулахмєтов заявив, що грузинські війська знищували мирних жителів-осетин.

 

Загалом грузинські війська зображувалися аморальними агресивними боягузами. Письменник Гіга Ліпартеліані в ефірі РТР характеризував Саакашвілі та інших грузинських політиків так: "Це фашисти із грузинськими прізвищами". У тій самій програмі ще раз підкреслювалося начебто незаконне постачання зброї Україною для Грузії.

 

18 серпня російський генерал А. Ноговіцин заявив, що Грузія збирається використовувати диверсантів зі слов’янською зовнішністю. Так, Е. Кокойти сказав: "... можливо, ми звернемося до російського уряду, аби створити постійну військову базу для того, щоб не допустити геноцид осетинського народу".

 

Як бачимо, російська пропаганда під час південноосетинського конфлікту і незадовго після його завершення активно використовувала методи впливу на громадську свідомість через проведення потрібних російському урядові історичних паралелей, в яких дії Грузії порівнювалися із діями нацистської Німеччини, а грузинська влада – із лідерами німецьких нацистів.

 

* * *

 

Після закінчення південноосетинського військового конфлікту зосередження російської пропагандистської машини на тих подіях поступово почало слабшати, але випадки повернення уваги до цієї теми в медійному дискурсі Росії час від часу мали місце.

 

16 жовтня 2008 р. в Москві відбулася презентація книжки "Південна Осетія – хроніка вбивства на замовлення". Під час презентації присутнім знову-таки намагалися нав’язати образ вояків грузинської армії як жорстоких окупантів в Південній Осетії.

 

Стверджувалось, що грузинські солдати знищували мирних жителів, що ними проводився геноцид осетинського народу, і не вперше правлячі кола Грузії порівняли із режимом Гітлера, тим самим нав’язуючи суспільству певні історичні аналогії.

 

Досить помітною подією, після якої знову пожвавився інтерес російського суспільства до південноосетинського військового конфлікту, стала презентація 28 жовтня 2008 р. документального фільму "Війна 08.08.08. Мистецтво зради" (реж. Алєксєй Акімов).

 

Продюсером цього фільму став Константін Риков – депутат Держдуми РФ від пропрезидентської партії "Єдина Росія". Центральною ідею фільму стали вже сформульовані раніше тези російської пропаганди, а Грузія знову зображувалася агресором у цьому військовому конфлікті.

 

Фільм мав безсумнівний вплив на громадську свідомість, оскільки в перші 5 днів після його презентації завдяки Інтернету його переглянуло близько мільйона глядачів

 

Під час конференції 13 листопада 2008 р. в Санкт-Петербурзі, яка була присвячена п’ятнадцятиріччю російської Конституції, голова Конституційного Суду РФ Валєрій Зоркін, так би мовити, з найвищої юридичної точки зору підтвердив, що Росія в південноосетинському конфлікті захищала життя своїх громадян, яких у Південній Осетії переважна більшість, тобто виконувала свій конституційний обов’язок.

 

19 листопада 2008 р. на шпальтах російської газети "Вєдомості" з посиланням на доповідь міжнародної організації Amnesty International з’явилася інформація про те, що ця міжнародна організація визнала, що саме Грузія розпочала війну проти Південної Осетії, цю думку миттєво підхопили інші російські ЗМІ.

 

Але, як виявилося, нічого подібного в доповіді Amnesty International не було. Із цього прикладу бачимо, що російські медіа час від часу не соромилися використовувати методи відвертої фальсифікації при доведенні певної інформації до своїх громадян.

 

Досить помітною подією для російських медіа став виступ депутата Європарламенту Джульєто Кьєза 25 листопада. Він заявив, що саме Грузія розпочала війну проти Південної Осетії і є агресором у розв'язанні цього конфлікту.

 

Особисту думку європарламентаря одразу ж масово розповсюдили російські інформаційні агентства, аби продемонструвати, що деякі представники міжнародного співтовариства підтримують російське трактування подій. Хоча доказова база Кьєза на підтвердження його версії є досить сумнівною, проте це російські ЗМІ з очевидних причин не повідомляли.

 

Впливовим джерелом формування певного погляду громадян Росії та й певного кола представників інших країн на південноосетинський військовий конфлікт стали повідомлення Слідчого комітету при прокуратурі Російської Федерації і конкретно голови комітету Алєксандра Бастрикіна.

 

Під час прес-конференції, яка відбулася 23 грудня 2008 р., Бастрикін заявив, що слідство має докази того, що під час бойових дій на стороні Грузії воювали представники УНА-УНСО. Крім того, Бастрикін повідомив, що у складі грузинських війск воювали найманці із США, Туреччини і Чехії.

 

Саакашвілі про українську зброю, яка збивала російські літаки. Інтерв'ю

 

У черговий раз А. Бастрикін висловив до того часу вже сформульовані кліше російської пропаганди щодо вищезазначених подій. Він наполягав, що напад Грузії на Південну Осетію був спланований і грузинська влада розраховувала на безнаказаність.

 

На провокативне запитання одного із журналістів, чи не відбувалося знищення грузинського населення під час південноосетинського конфлікту, глава Слідчого комітету відповів, що такі факти йому не відомі.

 

Уже 26 лютого 2009 р. той самий А. Бастрикін на підсумковій колегії в генпрокуратурі РФ повідомив, що зібранні слідством матеріали повністю підтверджують факт геноциду проти осетин зі сторони Грузії.

 

В 20-х числах березня 2009 р. російські ЗМІ розповсюдили інформацію про те, що комісія Євросоюзу, яка займалася розслідуванням південноосетинського військового конфлікту, визнала саме М. Саакашвілі ініціатором початку бойових дій.

 

Але російські мас-медіа із цілком зрозумілих причин, майже не повідомляли своїй аудиторії, що офіційні матеріали розслідування єврокомісії будуть опубліковані лише влітку 2009 р., а розповсюджувана інформація з’явилася вперше в повідомленні німецького часопису Spiegel. Як бачимо, уже вкотре російські медіа вдалися до механізму фальсифікацій.

 

Черговим проектом, який мав вплинути на масову свідомість росіян і в черговий раз послугувати російській владі у потрактуванні серпневих події 2008 р. під потрібним кутом зору, став художній фільм режисера Ігоря Волошина "Олімпіус Інферно", презентація якого відбулася 29 березня 2009 р. У фільмі знову прослідковується основна ідея російської пропаганди: Грузія напала на Південну Осетію і є явним агресором.

 

Голова Міністерства закордонних справ РФ С. Лавров 6 квітня заявив, що у Росії є побоювання щодо нових силових провокацій зі сторони Грузії. Як здається, це було зроблено для того, щоб в черговий раз нав’язати російському суспільству образ Грузії як потенціного агресора.

 

У повідомленні 3 липня від голови Слідчого Комітету при прокуратурі РФ А. Бастрикіна йшлося про те, що слідство повністю довело факт геноциду осетинського народу з боку Грузії. Крім того Бастрикін, розповідаючи про підступність грузин, заявив, що вони вбивали російських миротворців, чого раніше ніколи не було у світовій історії.

 

Як створити образ ворога. Україна у російських підручниках

 

Як бачимо, російська пропагандистська машина не соромилась час від часу використовувати методи відвертої фальсифікації, нав’язувала думку про те, що під час південноосетинського конфлікту у серпні 2008 р. Грузія виступала агресором, її солдати поводились як жорстокі окупанти і в цілому проводили геноцид осетинського народу, а Росія лише виконувала конституційний обов’язок по захисту громадян.

 

Таке трактування подій, скоріш за все в майбутньому, буде активно нав’язуватися російським громадянам зі сторінок російських підручників історії, а цей міф буде впроваджений в історичну свідомість російських громадян.

Богдан ІВЧЕНКО

[Гість Дэнa]

Як історія вчить порозумінню: висновки для політиків

 

Юрій Рубан

Президент фонду "Велика Родина" (Київ).

Директор Національного інституту стратегічних досліджень (2005-2010)

 

В Україні явною несподіванкою стало бажання польського суспільства у 70-ті роковини кривавих подій на Волині ще раз осмислити і кваліфікувати їх. Тривалий час після заяви президентів Кучми і Квасневського політики вважали тему вичерпаною.

 

Українська сторона сприйняла польську активність як зовнішньополітичну проблему, що може перешкодити реалізації національного інтересу. А він полягає у тому, що Польща і далі має залишитись адвокатом України в Євросоюзі, а резолюції Сейму не повинні перешкодити підписанню Угоди про асоціацію України з ЄС.

 

Позиція однозначна. Проблема виникла в Польщі і там же має бути локалізована методами дипломатії – офіційної і "народної". Навіть, якщо вшанування жертв відбувається в Україні, де, власне, вони загинули та поховані, це все одно внутрішня справа поляків. Позицію України підкреслює протокол участі українських посадових осіб у траурних заходах.

 

Але дипломатичний протокол безсилий вирішити стратегічне для України і Польщі питання порозуміння і примирення між нашими народами. Схоже, у його вирішенні останніми роками настала пауза. В рамках цієї статті автор не готовий говорити про її причини з польського боку. Але щодо України, то причина є зрозумілою.

 

Виявилося, що взаємини між Україною і Польщею надмірно залежать від політичної кон'юнктури, і зменшити цю залежність дуже непросто. Окремі слова чи жести, навіть з боку найвищих посадових осіб, вичерпали свої можливості. Не дають результатів зусилля істориків чи журналістів.

 

Для просування вперед потрібні рішення з широкого кола питань, потрібна політична відповідь на проблему. Чому ж вона досі не дана? В чому вона може полягати? І яка роль українського освіченого класу у її створенні? Ця стаття має на меті дати відповідь на ці питання.

 

Пошуки відповіді: у чужій політиці і поза політикою

 

В українській політиці кожен історичний сюжет подається/замовчується з точки зору впливу на виборців. Різні групи українського суспільства по-різному пам'ятають історичні події. Конфліктність пам’ятей про Другу світову війну дає політикам прекрасні можливості мобілізовувати електорат.

 

Зовнішня політика теж стає заручницею цієї технології. Медіа-інтерпретації історичних подій впливають на порядок денний двосторонніх відносин України з Польщею. Хроніка роковин Волинських подій - наочна ілюстрація.

 

Українські політичні важковаговики у всякий спосіб уникали участі в дискусії. Активність проявили лише 148 народних депутатів від Партії Регіонів і КПУ. Ця група запропонувала польській стороні угоду цілком у руслі технік "поділяй і володарюй".

 

Отже, група депутатів підтримує визначення Сеймом подій на Волині як геноцид. Далі підкріплене авторитетом Польщі (навіть Європи!) рішення використовується для того, щоб підлатати радянську версію історії. Адже вона чимдалі втрачає переконливість, а разом iз нею і здатність маніпулювати електоратом.

 

Фактично, польським політикам пропонувалося підтримати сталінські конструкти фашизму і націоналізму, через які досі блокується осмислення Другої світової війни в Росії, Білорусії, Україні. Маємо факт: третина українського парламенту не переймається питанням - де закінчується їхня політична технологія, а де починається реалізація в Україні російської політики. Це велика українська проблема.

 

Можливо, в Польщі знайшлись діячі, яким оборудка сподобалась. В історії є багато випадків, коли крайні з одного боку кордону/барикади заохочують крайніх з іншого. Але польський політичний клас у цілому виявив достатньо зрілості, щоб дистанціюватися від сталінських концептів і їхніх розповсюджувачів. На жаль, цього не можна сказати про український політикум.

 

Серед учасників української дискусії - а слово в ній взяли авторитетні дослідники і публіцисти - теж домінує погляд на проблему як зовнішню.

 

Одні полемісти вважають, що все вирішить роз’яснення польській стороні її неправоти. Відкриття архівів СБУ буцімто знімає питання про відповідальність. Тепер ми можемо розглядати вбивство людей вже не як злочин, а як епізод у ряду українсько-польських війн.

 

Інші зосереджуються на правильному підборі слів у зверненнях до польської сторони. Десять років тому вдалі слова були знайдені. А тепер поки що не вдається. Тут багато варіацій у стилі "з одного боку не виправдовуємо, але з іншого...". Поле для риторики безмежне.

 

Багато хто переконаний, що історію треба залишити історикам. Поки вони не побачать все "з позиції вічності", не докопаються до "історичної істини", політикам, пересічним громадянам та всім іншим профанам нема чого взагалі обговорювати цю тему.

 

Пошуку підходів до формування нової української політики не відбувається. Заклики до просвіти поляків, пошук переконливих слів, очікування на Істину є спробами дати відповідь на політичну проблему у неполітичний спосіб і приречені на невдачу. Новини з Варшави це підтверджують.

 

Євангельська істина, політична теологія і політична відповідальність

 

Існує ідея у пошуку порозуміння звернутися до євангельської формули "прощаємо і просимо прощення".

 

Хід думки наступний. Нехай до оцінки Волинських подій не готові держава і суспільство в цілому. Проте кожен християнин може знайти особистий вихід з глухого кута ворожнечі. Господь учить прощати, адже милість Божа до нас залежить від нашого ж бажання прощати заподіяне.

 

Здавна відома філософська і політична проблема – неможливість для людини передбачити наслідки своїх дій. Для політичних рішень ця неможливість зберігається навіть у ретроспективі.

 

Яке саме рішення Наполеона перетворило його з володаря Європи на в'язня своїх ворогів? Де той учинок Михайла Горбачова, після якого розпад СРСР став невідворотнім? На такі питання даються сотні відповідей, бо єдину і вичерпну дати неможливо.

 

Щоб не заходити на поле теології, процитую політичного філософа Ханну Арендт: "Прощення – це єдина дія, яка під силу людині і звільняє нас і людей навколо нас від примусу з боку наслідків, що породжуються будь-якою дією".

 

Наука прощення досі об'єднує віруючих людей у прагненні до спасіння. Проблема у тому, що євангельський заклик до нової політики, що спирається на прощення і відкидає інтереси, баланси сил та інструменти впливу, світом цим не був почутий.

 

Своє вшанування загиблих на Волині Папа Франциск висловив у вичерпній формулі: "Ввіряю Божому милосердю душі жертв, а для їхніх народів прошу благодаті глибокого примирення та спокійного майбутнього, в надії та щирій співпраці у спільному будуванні Божого царства".

 

А ось як подало його слова українське інформагентство: "Папа Римський підкреслив, що молиться за душі жертв та просить про глибоке примирення українців та поляків та їхнє майбутнє в надії та чесній співпраці".

 

Багатьом у секуляризованому світові бракує відчуття несумісності цих двох речень. Віруюча людина просить примирення у Бога, прощаючи і просячи прощення перед Його лицем. Без присутності Бога ці слова звучать як благе побажання, англійці називають це wishful thinking.

 

Нагадаю один історичний епізод, на який у нас люблять посилатися. У 1966 році під час ІІ Ватиканського Собору група польських єпископів запросила німецьких єпископів на святкування 1000-ліття хрещення Польщі.

 

Запрошення закінчувалось словами: "В дусі християнської любові і загальнолюдської єдності простягаємо вам наші руки, прощаємо і просимо про прощення". Але навіть серед людей Церкви цей заклик далеко не відразу був почутий. Пізніше примас Польщі кардинал Вишинський писав до Німеччини кардиналу Дюпфнеру: "Наша рука, простягнута від усієї душі, не була прийнята".

 

Початок порозумінню і примиренню між двома народами поклав політичний крок уряду Віллі Брандта. Цим кроком стала ратифікація у 1970 році міждержавного договору, яким ФРН визнала повоєнні кордони Польщі.

 

Керівництво католицької церкви (як і лютеранської) висловилося за ратифікацію цього договору, тобто підтримало політичне рішення. Але ні в кого не виникло сумнівів, що пошук примирення – відповідальність політиків. І вони його знайшли.

 

В контексті євангельської формули давайте віддамо належне наполегливості викладача теології в університеті Тюбінгена Йозефа Ратцингера. Підписуючи одне зі звернень на підтримку нової політики, він зазначив окрему думку про те, що один з абзаців містив "фальшиву політичну теологію, що веде мову про теорію управління державою згідно із заповідями". Тут - корінь проблеми.

 

Сучасні німецька, польська і українська держави не вважають смислом свого існування спасіння душ громадян. У нашому житті віра перетворена на релігію, а релігія стала приватною справою. Саме тому майбутній Папа Бенедикт XVI назвав фальшивими побудови політичної теології, тобто пояснення явищ сучасної держави у релігійних категоріях чи спроби створити різного роду "симфонії" держави і Церкви.

 

Автор цих рядків скептично ставиться до спроб вирішення політичних/публічних проблем у приватний спосіб. Звичайно, формули прощення дають надію віруючим людям. Але на полі політики вони звучать, м'яко кажучи, неорганічно.

 

Позичена з поля релігії лексика лише відволікає від питання про відповідальність політичного класу. Ця відповідальність полягає у створенні політики, що заохочує в людях краще і стримує їх від гіршого. Українська політика веде суспільство в протилежний бік.

 

Наслідки є негативними для демократії, економічного розвитку, європейської інтеграції. Один із таких наслідків – неможливість дати переконливу відповідь на проблему єдності всередині і примирення назовні.

 

Про небезпечні конструкції

 

Реальні цілі і зміст нинішньої української політики є предметом окремої розмови. Тут важливо нагадати, що в публічній сфері політики означують їх за допомогою певних інтелектуальних конструктів.

 

Більшість із цих конструктів ведуть родовід з ХІХ - першої половини ХХ століття і розуміння таких понять як "нація", "держава", "влада" часто виявляється законсервованим в контексті тих часів.

 

Політики використовують ці поняття для здобуття влади, громадяни вважають само собою зрозумілими, а освічений клас оберігає від критики. У цьому і полягає теперішня єдність політики, історії і філософії по-українському.

 

От ми говоримо про Волинську трагедію, описуємо її за допомогою поняття народів/націй і їх боротьби. Українці вбивали поляків, поляки вбивали українців. Але чи достатньо переконливим є цей опис?

 

Зауважимо, що на початку ХХ століття жителі Волині, незалежно від етнічного походження, були лояльними підданими російського імператора і помітних свідчень національних відроджень хроніки не зберегли. У селах і містечках люди розмовляли різними говірками, добре розуміли один одного, і ще не були навчені розрізняти поляків, українців чи білорусів.

 

Щоправда, на той час "закони історії" уже були "відкриті", у далеких столицях навколо них кипіли дискусії. Найпопулярнішими із "законів" стали національний, тобто єдність території і етнічно однорідного народу, та класовий - перемога пролетаріату у світовій революції. Але волиняни про них навряд чи багато чули.

 

До Першої світової війни такого роду ідеї крутилися, головним чином, у головах інтелектуалів. Політики твердо стояли на ґрунті Realpolitik і лише час від часу озвучували концепти національної/расової/класової боротьби заради здобуття підтримки своїм програмам озброєння, колоніальної експансії чи соціальних гарантій.

 

Наприклад, уряд Бісмарка стимулював модернізацію німецької промисловості і селяни зі Східної Пруссії масово мігрували в міста. Як добрий господар, канцлер для свого величезного маєтку під Познанню набирав на заміну дешеву робочу силу - польських наймитів. Звичайно, при цьому він закликав "зміцнювати німецький елемент і протистояти полонізації". Але Макс Вебер, який спеціально досліджував це питання, зробив однозначний висновок: "великі землеволодіння – головний полонізатор".

 

Крах Німецької, Австрійської і Російської імперій різко змінив ситуацію. На заповнення вакууму влади претендували вже іншого роду політики, повні зневаги до соціальних та економічних реалій і переконані у здатності насильства їх змінити.

 

На території, яку держави-переможці викроїли для Другої Речі Посполитої, змагались кілька такого роду політичних груп. Вони не просто говорили про "націю понад усе", вони намагались "понад усе" реалізувати "волю історії".

 

В Галичині і Волині польська влада втілювала утопію моноетнічної Польщі. Їй протистояв проект "держави для українців" на цих територіях. Обидва проекти не передбачали порозуміння з Іншим, інструментом досягнення ідеалу було насильство. Якщо життєва реальність не вписувалася в схеми, тим гірше для реальності.

 

Ми і сьогодні бачимо у всьому світі такі безрезультатні протистояння, в яких сторони не готові звернутись до політичного розуму, а крайні радикали заохочують одні одних. Але розпочалася Друга світова війна і Волинь стала полем діяльності виконавців "волі історії" вже іншого ґатунку.

 

Дослідження подібності та відмінності режимів Гітлера і Сталіна не є предметом цієї статті. Приверну увагу лише до якісно нового використання бюрократичних технік модерної держави. Відповідно до "закону історії" придумувалась нова класифікація, населення ділилось на групи, які їй відповідали (чи мали відповідати). Набір позначок у придуманих клітинках тепер вирішував долю людини.

 

Наприклад, Сталін конструював робітничий клас чи трудове селянство в країні "переможного соціалізму". Кому не щастило, потрапляв у клітинки експлуататорів.

 

У такий самий спосіб конструювались радянські національності – шляхом запису в документі. Людина, яка була представлена "правильним" набором записів у клітинках мала набагато більше шансів на освіту і кар'єру. Це швидко зрозумів партійний активіст Леонід Брежнєв і добився зміни запису в графі національність з "українець" на "росіянин".

 

Того, хто мав "поганий" набір записів у клітинках - як от український "куркуль" чи польський офіцер, чекали Голодомор чи Катинь. Іноді для біди досить було одного запису - "кримський татарин", тоді решта не мала значення.

 

Не лише страх змушував виконавців волі вождів бачити замість людини набір записів у обліковій картці. Важливу роль відігравало "вчення" про закони класової, расової чи національної боротьби. Той, хто приймав це вчення, ставав частиною колективного "ми" і діяв від імені Історії. Замість реальності він бачив ідеологічні конструкції. Не розуміючи історії тих понять і їх політичної ролі, "творець Історії" опинявся у "матриці".

 

Аби звичайна людська пам'ять не породжувала сумнівів у істинності "законів історії", були розроблені соціальні техніки пам'яті/забування.

 

"Ми" теперішні ставали частиною одвічних "ми", героями всіх подвигів, жертвами всіх кривд і месниками за все заподіяне зло. Вождям потрібне було історичне знання, яке б обґрунтовувало "матрицю". Воно було запропоноване і ми досі не можемо його позбутися.

 

Режими Гітлера і Сталіна довели технології класифікації, насильства і пам'яті до досконалості і розгорнули у небачених доти масштабах. Їхні тодішні імітатори, в тому числі українські, створили лише бліді копії. Але з їхньої вини влітку 1943 року на Волині відбулося організоване вбивство людей.

 

З позиції українського історичного "ми" важко не лише судити ідеологів, організаторів і виконавців злочину. Важко розрізнити сам злочин у ряду відплат за кривди, серед яких і "пацифікації" українських сіл, і помста загонів Армії Крайової, і операція "Вісла".

 

Поза сумнівом, польське історичне "ми" має напоготові свій перелік. Переліки мають тенденцію тягтися кудись у часи Болеслава Хороброго чи Мстислава Галицького, втрачаючи будь-які передумови для раціонального обговорення. Протиставлення одного переліку іншому блокує шлях двох народів до порозуміння і примирення.

 

Опрацювання минулого і невідкладність подолання "матриці"

 

Щоб розблокувати процес примирення, потрібно проаналізувати і зрозуміти спосіб мислення того "ми", що заперечує Іншого. Зрозуміти для того, щоб поставити бар'єри для мандрівок в утопії. Такі подорожі надто дорого коштують.

 

Нам є від чого відштовхнутись. Європейська філософія і історія другої половини ХХ століття здійснили фундаментальну критику усталених до того концептів раси/нації/класу. Критику в кантівському розумінні, тобто не як моралізаторство чи опис жахливих подробиць, а як відстеження генеалогії "банальності зла".

 

Європа по-новому побачила свою історію. Виявилося, що техніки масового винищення людей задовго до Другої світової війни використовувались у колоніях.

 

Способи "класифікувати і карати" знаходимо у тих державах, які вважались еталоном лібералізму. А трансляція, за висловом Андрія Портнова, "наскрізь просякнутого політикою історичного знання" на маси людей у вигляді національної пам’яті була поширеною практикою державного будівництва.

 

Процес осмислення цих явищ і формування сучасного погляду на історію відбувався і відбувається досі у всіх країнах Старої Європи. Цей процес у Німеччині дав найвагоміші результати і став найвідомішим, тому німецькомовні терміни "подолання минулого" (Vergangenheitsbewältigung) і "опрацювання минулого" (Aufarbeitung der Vergangenheit) часто зустрічаються без перекладу.

 

Деталі цього процесу тут не обговорюються. Зазначу лише, що в різних країнах він відбувався і відбувається по-різному, бо різним було саме минуле.

 

Також варто зауважити, що в його рамках не ставилося питання про відмову від національних історій і від самого існування національних держав на користь якихось нових утопій, тепер уже космополітичних.

 

Йдеться про спільну роботу філософів, істориків і політиків у створенні політик пам’яті, які допомагають зробити держави безпечними для всіх їхніх громадян і для держав-сусідів. Завдяки цій роботі, наприклад, у ФРН на початку 1970-х стала можливою нова політика, ідею якої канцлер Брандт сформулював дуже просто: "Німці мають стати добрими сусідами всередині країни і за кордоном".

 

Результатом роботи з опрацювання минулого стало створення в 70-ті роки ХХ століття нової системи координат європейської історії. Символом і центром її став Голокост. Дебати навколо нього самі стали історією. Інтелектуальна і політична праця заклала підвалини для проекту, що реалізує нове розуміння нації-держави і створює нову політичну традицію. Цей проект набрав форми Європейського Союзу.

 

На жаль, критика законсервованих у минулому концептів досі є винятком у процесі виробництва і оцінки українського гуманітарного знання. Бажання зберегти "священних корів" блокує раціональне осмислення минулого. А без досвіду минулого ми не можемо оцінити теперішнє. Це загрожує нам блуканням у тумані міфів, де минуле повторюється знову і знову.

 

Поки що вважається, що в роботі над минулим немає потреби, бо ми – нація з чистою совістю, ми завжди були благородними лицарями, що плекали унікальні чесноти. Всю складність нашого минулого і теперішнього життя досі описують схеми боротьби з підступами Москви/окупантами/совками, або з інтригами Заходу/бандерівцями/націоналістами.

 

Така тотальність не дозволяє побачити реальне суспільство у всій складності зв'язків і інтересів різних груп. Без раціоналізованого історичного досвіду неможливо зрозуміти ні причин свавілля міліції, ні повсюдної корупції, ні згоди продати свій голос на виборах.

 

Інтересом України є європейська інтеграція, а складовою частиною цієї інтеграції є інтеграція до європейського поля пам'яті. Це поле раціональності створене для порозуміння і примирення всередині країн і за їх кордонами. Тому в українсько-польських взаєминах варто використати європейський досвід. Так само, як в українсько-українських.

 

Засвоєння європейської системи історичних координат є необхідним для кваліфікації злочинів з минулого. Доки така праця не буде завершена, доти українське суспільство розділятимуть історією. А чи може бути примирення з розділеним суспільством?

 

"Примирення" з однією його частиною сприйматиметься іншою як зовнішня підтримка, надана опоненту. Відповідно, визнання чи невизнання геноцидом знищення людей на Волині буде особистим жестом або політичною технологією у стилі 148 депутатів.

 

А між тим, в Україні мислення політики у спосіб "класифікувати і карати" все виразніше дає про себе знати. Одні "крайні" пропонують повернути графу "національність" до паспортів, інші конструюють замкнені меншини за допомогою маркера "мова".

 

Знову крайності взаємно доповнюють одна одну, знову іншування протягується у державну політику. Кожен потроху опиняється поруч з Іншим – "фашистом", донецьким, галичанином, гомосексуалістом.

 

Інформаційний простір переповнений посиланнями на закони історії чи економіки, які все пояснюють, але самі не піддаються перевірці. "Боротьба цивілізацій" вимагає входження в ту чи іншу зону торгівлі, "вільний ринок" диктує пенсійну і медичну реформи у їх нинішніх редакціях.

 

Мало не чверть респондентів у опитуваннях вважають Сталіна "визначним державним діячем". Це означає віру у те, що насильство може вирішити наші проблеми. Додайте до цього коктейлю екстрасенсів, які в телевізорі розкривають кримінальні злочини, і істориків, які знаходять Трою на Троєщині.

 

Так формуються сутінки розуму, в яких ми ризикуємо піти в протилежний бік від демократії і від здорового глузду. Українському освіченому класу злякатись би ознак неблагополуччя і задуматись над діагнозом сучасності з точки зору історичного досвіду. Можна звірити діагноз з поляками, росіянами – усіма, хто вдивляється у трагічне минуле Європи, наше спільне минуле.

 

Якщо ж для розмови потрібна історична дата, то вона є. І вона теж "польська". Цього року минає 60 років від публікації "Поневоленого розуму" Чеслава Мілоша.

 

Коли журнал іноземної літератури "Всесвіт" вперше друкував уривки з цього твору, вони читались як розкриття фальші комуністичної системи. Сьогодні ми можемо прочитати текст понад актуальністю його часу.

 

Зокрема, там говориться про те, як інтелектуал дає себе поневолити, спокусившись можливістю бути на боці Історії. Приватно він може шкодувати за жертвами. Але ж "альтернативи немає". Колись не було альтернативи революції, Голодомору, терору. Тепер немає альтернативи мобілізації навколо національної міфології, скороченню соціальної ролі держави, збагаченню багатих і зубожінню бідних. Бажання бачити все в "матриці" залишається.

 

"Чи можна назвати соціалізмом це криваве чудовисько, яке роздирає само себе? Відверто кажучи, так... Нам доведеться мати або це, або взагалі нічого". Це слова Сартра, 1956 рік, після придушення революції в Угорщині.

 

"Українці насправді не стоять перед вибором між націоналістичною диктатурою і ліберальною демократією в стилі ЄС. Більшість із них зробили його давно і лише купка маргіналів схвалює перше і відкидає друге. Справжній вибір - це захищати національний суверенітет, гідність та ідентичність чи поступитися ними Росії". Це першої руки український інтелектуал, 2013 рік.

 

Нічого спільного, чи не так?

[Гість владимир пашнин]

А кто закрывал амбразуры своим телои ? Только не надо про Матросова?

И конкретно по существу ???

Не хочешь про Матросова? На тебе другого советского бойца: Сержант войск НКВД Петр Парфенович Барбашов. В боях за г. Грозный закрыл своим телом амбразуру дота. Сему подвигу посвещены стихи:

 

Грозно гремели в предгорьях Кавказа залпы священной народной войны

В 42 - ом по веленью приказа насмерть стояли Отчизны сыны

Яростный натиск врагов отражая, мстили они за народную кровь

Клятвы священной слова повторяя, дот своей грудью закрыл Барбашов.

 

Знаю про него потому, что он герой ВВ. Нам про него рассказывали.

[Гість Дэнa]

Гітлер, Сталін і Україна: безжальні стратегії

 

 

Шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру мир: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусь.

 

"Bloodlands" – саме цим неологізмом позначив американський історик Тимоті Снайдер землі, що найбільше постраждали від нацистської та комуністичної диктатур. До "кривавих земель" (а саме так переклали українською поняття, винайдене Снайдером) він, зокрема, включив Польщу та Україну.

 

Коли говорять про Україну, зазвичай справедливо наголошують, що нещадний вихор війни двічі пронісся по Україні – із Заходу на Схід і зі Сходу на Захід.

 

В Україні було задіяно до 60% дивізій Вермахту, майже половину бойових частин Червоної/Радянської Армії, що нанесли низку стратегічних ударів по німцях. Саме з України відкрився шлях радянських військ у Центральну Європу і на Балкани.

 

У завойовницьких планах Адольфа Гітлера Україна посідала особливе місце. Власне, ці плани будувалися із врахуванням захоплення України, що мала стати важливою складовою частиною реалізації "Плану голоду" (Der Hungerplan).

 

Цей план передбачав голодування жителів окупованих територій СРСР для того, щоб отримати додаткові продукти харчування для німецьких військ і населення Німеччини.

У стосунку до України Гітлер і Сталін діяли по-плакатному подібно

 

У стратегії Йосипа Сталіна Україна так само завжди була присутня. Червоний диктатор ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстровані у 1917-1920 роках. Він люто боровся не лише із відвертими супротивниками більшовиків.

 

Серед української етноеліти він постійно вишукував "сепаратистів" і "націонал-ухильників", висловлював недовіру всій Компартії України, а зрештою використав складну ситуацію початку 1930-х років для упокорення України за допомогою Голодомору.

 

Приреченій на те, щоб опинитись між двома тоталітарними потугами, Україні під час 2-ї світової війни судилося пережити протистояння регулярних армій, геноцидів, депортацій, мобілізацій, вивезень на роботи, зіткнення партизанських і підпільних рухів і ще чимало такого, що направду зробило українську землю кривавою.

 

Це яскраво продемонстрували події ще до початку Другої світової війни. 15 березня 1939 року угорське військо вдерлося (а Угорщина була союзником Гітлера) у Карпатську Україну, що тільки-но проголосила державну незалежність. Ціною крові та жертв Закарпаття було приєднано до Угорщини.

 

Боротьба Карпатської Січі була першим військовим виступом хоч і не проти Гітлера безпосередньо, але проти його сателіта. Натомість Сталін публічно демонстрував свої симпатії Гітлеру. Ще 10 березня 1939 року на XVIII з'їзді ВКП(б) Сталін іронізував над Карпатською Україною, сказавши, що це - "комашка, яка хоче прилучити до себе слона".

 

Крім того, в цій промові Сталін сказав, що Англія, Франція і Америка дуже зацікавлені в тому, щоб Гітлер пішов війною проти СССР.

Пакт Гітлера-Сталіна був підписаний 23 серпня 1939 року у Москві. Сталін щиро усміхається у компанії міністрів закордонних справ Німеччини Ріббентропа (ліворуч) та СРСР - Молотова (праворуч).

 

22 серпня 1939 року у виступі перед командуючими всіх збройних сил Німеччини Гітлер сказав:"З осені 1938 року я вирішив йти разом із Сталіним… Сталін і я – єдині, які дивляться лише у майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталінові і разом з ним розпочну новий розподіл світу…".

 

Так і сталося 23 серпня того самого 1939 року. Тоді, як відомо, було підписано пакт "Гітлер-Сталін" (який чомусь дотепер називають "пакт Молотова-Ріббентропа"). Диктатори ділили Європу і кожен мав свої розрахунки. Однак в їхніх планах не було місця незалежній Україні.

Цілком дружні розмови. Офіцери Червоної Армії та Вермахту під час вересневої кампанії 1939 року

 

Характерний запис зробив у своєму щоденнику восени 1939 року відомий німецький письменник Генріх Манн:

 

"Сталін - той самий Гітлер, він багато років гудив Гітлера та його державу, хоча певно заздрив йому. Один зрадник побудував усю свою кар’єру на антибільшовизмі. Раптом він робить поворот, і тут таки інший зрадник розкриває йому обійми? Вони знайшли одне одного, щоб виступити проти цивілізованого світу. Нарешті yдвох".

 

17 вересня 1939 року СРСР вступив у Другу світову війну: війська Українського фронту увійшли на територію Західної України і Західної Білорусії.

 

22 вересня Червона Армія була у Львові, а 27 вересня нацисти захопили Варшаву.

 

Микита Хрущов, тодішній партійний лідер УРСР, згадував, як акуратно німці і росіяни виконували попередні домовленості і переходили обумовлені раніше лінії розподілу захоплених територій. Відомо, що проводились спільні нацистсько-радянські військові паради. Стали доступними і деякі факти співпраці Ґестапо і НКВД, хоча ця тема дотепер не отримала належного висвітлення.

Спільний парад у Бресті 22 вересня 1939 року

 

Вересень 1939 року сталінська пропаґанда подавала як "визвольний похід" Червоної Армії, "золотий вересень" для Західної України, як "братерське об’єднання". Ці кліше повторюють часом і в сьогоднішній Україні (переважно комуністи), а особливо в Росії.

 

Та хіба можна в таких категоріях оцінювати змову двох тираній? Тираній, що поділили між собою сфери впливу від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії, зокрема домовилися знищити Польщу як державу.

 

Не слід лукавити: СРСР вступив у Другу світову війну на боці нацистів, а вже потім, у червні 1941-го, направду страшною ціною довелось розплачуватись і "виправляти" вади сталінської таємної дипломатії.

 

Не було ніякого "братерського об’єднання". Як засвідчують відкриті в останні роки документи, йшлося про встановлення на західноукраїнських землях комуністичної диктатури, насадження відповідних адміністративних структур та знищення попередньої польської адміністрації (та її репрезентантів), про послідовне нищення українських національних організацій і української інтеліґенції (апріорно для Москви "націоналістичної").

 

 

 

Оперативні групи НКВД і прикордонників (на початок жовтня 1939 року в них нараховували на Білоруському фронті близько 90 тисяч, а на Українському фронті близько 105 тисяч осіб) здійснювали тотальні арешти.

Радянські та німецькі солдати. Львів, вересень 1939 року

 

Внаслідок домовленостей з нацистами СРСР захопив значну частину території і населення тодішньої польської держави.

 

З точки зору міжнародного права це була відверта аґресія, що порушувала низку міжнародних домовленостей. Не "золотим", а коричнево-червоним для Західної України був вересень 1939 року.

"Золотий вересень". Радянський плакат представляє події осені 1939 року як звільнення українських земель від польської окупації

 

Саме тому і патріоти-поляки, і патріоти-українці стали жертвами того "золотого вересня". Вже з грудня 1939 року розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів СРСР.

 

Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 року разом із родинами польських військових осадників і лісничих. Друга депортація у квітні 1940 року охопила родини репресованих. Третя і четверта відповідно у червні 1940-го і у травні-червні 1941 року - переважно біженців.

 

Всього депортовано було близько 320 000 осіб. Дотепер не підраховано кількість померлих у транспортах, в’язницях, таборах та розстріляних на підставі різних вироків.

 

Крім того, після початку радянсько-нацистської війни у 1941 році були розстріляні тисячі в’язнів і військовополонених.

Найбільш відомим військовим злочином СРСР у Другій світовій війні стала Катинь - розстріли польських військовополонених під Смоленськом, у Харкові, Києві та Калініні. На фото - ексгумація у Катині, що була здійснена німецькою окупаційною владою навесні 1943 року

 

Наприклад, з початком радянсько-нацистської війни у 1941 році у Биківні НКВД було розстріляно велику групу в’язнів із Києва. При цьому сліди злочинів були ретельно приховані.

 

Про розстріли у Биківні читайте матеріал доктора Славоміра Кальбарчика "Український катинський список"

 

Отже, напередодні німецько-радянської війни Польща та Україна були поділені між двома диктаторами. Частина земель, до яких у 1940 році Сталін ще додав відібрану у Румунії Молдавію й Бесарабію з українським населенням, була інкорпорована в УРСР. Західні окраїни української етнографічної території підлягали безпосередньо 3-му Рейху, або підлеглим Берліну Румунії та Угорщині.

 

Не маючи своєї власної незалежної держави, українці мусили виконувати громадянські обов'язки країн, громадянами яких вони були. Для більшості українців це означало служити в рядах радянських збройних сил, а для решти - у німецькій, румунській та угорській арміях.

 

22 червня 1941 року поставило хрест на злочинних домовленостях Гітлера і Сталіна, але не на випробуваннях для українців. З початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід СРСР і райони Середньої Азії.

 

Туди було евакуйовано 3,5 мільйони громадян України. На Схід вивезли обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств, а решту розграбували німці.

 

За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність.

 

Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, у спеціальній постанові Державного Комітету Оборони від 22 липня 1941-го та в інших документах. Як відомо, в них мовилося про утворення зони "спаленої землі".

Іще один "визволитель" українських земель. Німецький плакат, 1941 рік

 

У колишньому СРСР дозволялось згадувати про те, що ворогові нічого не залишали. Проте не можна було згадувати про злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконнi (а якже інакше при тоталітаризмі?!) сталiнської полiтики "спаленої землi", коли комуністична влада втiкала на схiд.

 

Наприклад, не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запoрiжжi висадила у повітря Днiпрогес. І все б нічого, але про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть нижче за течією розташованi вiйськовi частини.

Дніпрогес. Запоріжжя, 1941 рік

 

В Днiпропетровську було підірвано хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi при відступі Червоної Армії затопили приморськi квартали разом з жителями, а ранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами.

 

З Харкова вивезли представників iнтелiґенцiї - щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.

 

Такі приклади можна множити. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі, точніше, при втечі від супротивника. Подекуди люди протидіяли цій політиці "спаленої землі". Наприклад, селяни зривали спроби нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства, тварин тощо.

 

У Львові та інших містах Західної України НКВД без суду і слідства розстріляла кілька тисяч політв'язнів. Нацисти скористалися цим фактом, щоб спровокувати єврейські погроми на початку липня 1941. Львів, подвір'я в'язниці №1, 1941 рік. З архіву ЦДВР

 

Ось чому можна і доцільно писати не лише про злочини та репресiї нацистської окупацiї (як це робиться зазвичай), а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян.

 

Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської.

Інший злочин СРСР був викритий нацистами у Вінниці, у 1943 році, і... використаний для виправдення Голокосту. Німецький плакат має виразний антисемітський підтекст

 

На території України нацисти здійснювали по суті політику двох голокостів – тотального винищення євреїв (загинув понад 1 мільйон, а Бабин Яр у Києві став символом трагедії євреїв України), а також планомірного винищення слов’ян – українців, росіян, поляків, білоросів.

Київ, Бабин Яр. Німецькі солдати порпаються у речах розстріляних євреєв. Фото Йоганнеса Гьоле, початок жовтня 1941 року

 

Величезним "комбінатом смерті" мав стати спланований нацистами до побудови Тотенбурґ на берегах Дніпра під Києвом. Менші за розміром такого роду "комбінати" нацисти спорудили по всій Україні. Чимало українців опинились и у концтаборах за межами України.

Однією з вулиць Сталіно (Донецьк) іде єврей із пов'язкою на рукаві, 1941 рік

 

Війну, що розпочалася, в СРСР було названо "Великою Вітчизняною війною". Вже 22 червня 1941 року сталінський академiк Омелян Ярославський написав статтю, яку наступного дня надрукувала газета "Правда" пiд заголовком "Велика вiтчизняна вiйна радянського народу" (спочатку всi три слова писалися з малої букви).

 

Згодом запровадили велику букву для слова "вiтчизняна", а наприкiнцi вiйни почали писати першi два слова з великої букви).

 

Одначе події після 22 червня поставили під сумнів пiд сумнiв, власне, "вітчизняність" війни, леґендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони "социалистического отечества", виявили глибинний розкол суспільства меншою мірою на три групи:

 

- на тих, хто в силу різних обставин (в тому числі в силу переконань) воював в Червоній Армії;

 

- на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм;

 

- і на "мовчазну більшість", яка готова/змушена була пристосуватись до різних режимів.

 

Те, що комуністи не довіряли своїм же громадянам, підтверджується багатьма фактами. Наприклад, щоб запобігти прослуховування інформації про події на фронтаx з неконтрольованих владою джерел, проводилася реквізиція радіоприймачів у населення прифронтових районів.

 

З метою "дозування" інформації про події на фронтах та у світі було створено Радянське інформаційне бюро (Совинформбюро).

 

Ніхто інший, як сам Сталін у своєму відомому тості 25 червня 1945 року сказав: "У нашого уряду було чимало помилок, були у нас моменти відчайдушного становища в 1941-1942 роках, коли наша армія відступала... Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть, ми поставимо інший уряд, який укладе мир з Німеччиною та забезпечить нам спокій".

Мешканці Харкова роздивляються німецькі плакати

 

Що робив в тому кривавому червні сам "батько народів", ще належить дізнатись, хоча сьогодні вже багато здавалося б неймовірного ми знаємо.

 

Наприклад, підтверджено, що шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії.

 

Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Одначе в той момент, з огляду на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції.

Німецький пропагандистський плакат, 1941 рік

 

Радянське суспільство було стероризованим і роз’єднаним, а відтак значна його частина чекала на прихід німців з надією на позбавлення від більшовицької тиранії.

 

Як згадував Дем’ян Коротченко (не якийсь нацистський пропаґандист, а секретар ЦК КП(б)У), у початкові дні війни "абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватись до окупаційного режиму".

 

 

Тобто війна розколола суспільство. Однак були й сили, які розуміли, що ні Берлін, ні Кремль не дадуть Україні свободи.

 

І з огляду на це принципово іншої трактовки потребує той факт, що 30 червня 1941 року у день нацистської окупації Львова активісти Організації Українських Націоналістів під орудою Степана Бандери проголосили відновлення крайового правління Української держави (місцевого уряду на чолі з Ярославом Стецьком), не поінформувавши про це німців.

 

Це не була акція колаборантськи налаштованих українців-державників, а віддзеркалення ситуації, наявної у суспільстві. Українцям приписують багато "фобій", але у державофобії звинуватити їх важко.

 

Тепер повернімося ще раз до сталінських слів, сказаних 25 червня 1945 року. Отже: "Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть… Проте російський народ (в ориґіналі: "русский народ" - авт.) не пішов на це... І ця довіра російського народу Радянському уряду виявилась тією вирішальною силою, що забезпечила історичну перемогу над ворогом людства, - над фашизмом. Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!"

 

 

Масштаб втрат України в роки війни такий: втрати СРСР становлять до 40% сукупних втрат, заподіяних всім учасникам Другої світової війни, разом узятим, а матеріальні втрати України дорівнюють приблизно 40% тодішніх загальносоюзних втрат. У 1940 році в Києві було 930 тисяч мешканців, у 1943-му – 180 тисяч.

 

Всього, за сучасними підрахунками, СРСР у 1941-1945 роках втратив 32 мільйони осіб. Це були, як співали в радянські часи, "дети разных народов".

 

Офiцiйні втрати Україні у війні становлять до 10 мільйонів осіб. Але у Кремлі підкреслювали (як, до речі, і нині в Росії почали підкреслювати) роль лише росiйського народу.

 

 

Це не вiщувало нiчого доброго іншим народам і, зрозуміло, українцям, яким ВКП(б) не довiряла за те, що вони перебували пiд нiмецькою окупацiєю. І тут сталінський режим використовував різні системи покарання.

 

Показовою була доля українців, яких називали "чорносвитками", оскільки вони воювали у домашньому одязі без найменшої підготовки. Восени 1943 року кінорежисер і письменник Олександр Довженко записав у щоденнику: "Розповідають, що в Україні починають уже готувати для мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафників, нікому їх не жаль".

 

Справді, у 1943 році з’явилась спеціальна директива, що вимагала ширше використовувати таке джерело поповнення військ, як мобілізація військовозобов’язаних з окупованих раніше районів. Широкі мобілізаційні заходи було розгорнуто буквально з перших днів повернення комуністичної влади на українську землю.

 

За підрахунками фахівців, у 1943-1945 роках в Україні до Радянської Армії було мобілізовано близько 3 мільйонів осіб.

Батьківщина-мати. Радянський плакат, 1943 рік

 

 

У 1944 році кожен третій військовослужбовець діючої армії був українцем. У військах 1-4-го Українських фронтів у стройових, переважно піхотних частинах і з’єднаннях, українці становили 60-80%.

 

Одначе антилюдяна сталінська військова стратеґія, що не рахувалася з жертвами, призвела до значних втрат серед чоловічого населення України. Не менше третини мобілізованих жителів УРСР загинули в цей період. Повоєнний етнодемографічний вакуум в Україні заповнювався за рахунок жителів інших реґіонів СРСР.

 

Цікаво, що під час війни сталінський режим загравав із національними почуттями українців, щоб стимулювати їхній патріотизм. Зокрема, серед усіх союзних республік лише УРСР дозволили мати "свій" орден. Йдеться про орден Богдана Хмельницького, запроваджений 10 жовтня 1943 року указом Верховної Ради СРСР.

 

Нагадаю і про те, що учасники бойoвих дій у 1941-1945 роках одержали 7 млн. орденів та медалей. З них 2,5 млн. припало на частку уродженців України, частка українців серед Героїв Радянського Союзу становила 18,2% (Росіян було найбільше - 71%, білорусів - 3,3%, представників інших 40 національностей - 7,4%.)

 

Про український вимір Другої світової війни читайте у спецпроекті "1939-1945: Ненаписана історія"

 

Нарешті, не варто забувати, що саме українець у прямому сенсі поставив крапку у 2-й світовій війні. Це був молодий ґенерал українського походження Кузьма Дерев’янко, який 2 вересня 1945 року від імені СРСР підписав на борту крейсера "Міссурі" капітуляцію Японії.

Генерал Кузьма Дерев'янко підписує акт капітуляції Японії

 

Тим не менш Сталін до кінця своїх днів проводив антиукраїнську стратеґію, не довіряючи українцям, санкціонуючи періодичні "антинаціоналістицні" кампанії.

 

Наприклад, ще в січні 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) особисто Сталін виступив з промовою "Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні".

 

Кіноповість не просто критикували, а оголосили "антирадянською", яскравим виявом "націоналізму, вузької національної обмеженості". Це був виразний сигнал до чергової масштабної антиукраїнської кампанії, повний формат якої виявиться у повоєнні роки.

 

Врахування цього, а також інших репресивних акцій, дає підстави ревізувати один з наріжних комуністичних постулатів – про визволення України. У 1944 році такого визволення по суті не відбулося, а відбулося вигнання нацистів з території України.

 

Та війна після війни, що її сталінський режим розгорнув з того часу на західноукраїнських землях і вів аж до середини 1950-х років – один з найпереконливіших арґументів на користь саме такої дефініції. Одначе є й чимало інших.

 

На один з них вказує, зокрема, колишній югославський комуніст Мілован Джилас у своїй книзі "Бесіди із Сталіним". Він згадує, як він у складі делеґації Югославії у 1945 році повертався з Москви і заїхав до Києва. Джилас пише про Микиту Хрущова, росіянина, який керував Україною з 1938 року:

 

"Це було незвично навіть для нас, комуністів, які могли виправдати все, що здатне дискредитувати ідеальний образ нас самих, що серед українців, нації, так само багаточисельної, як французи.., не знайшлося жодної людини, здатної бути прем’єром уряду".

 

А далі Джилас твердить, що не можна пояснювати криваве протистояння у Західній України лише впертістю українського націоналізму, адже виникає запитання: звідки береться цей націоналізм, якщо всі народи СРСР насправді рівні?

 

А насправді обвинувачення українців у "націоналізмі" мають ширше значення, ніж часом думають. Не лише Сталін, а й Гітлер успішно користувався цими обвинуваченнями для того, щоб винищити саму думку про реальність України як направду незалежної держави.

Радянські солдати ведуть німецьких військовополонених вулицями Києва 16 серпня 1944 року

 

Як зауважує Тимоті Снайдер, якого я згадував на початку, динаміка масового знищення у випадку Радянського Союзу і нацистської Німеччини була зумовлена саме тим, що обидва режими спиралися на утопічні ідеології, орієнтовані на імперський політичний курс.

 

Тепер прийшов інший час. Час трактувати минуле, зокрема період 2-ї світової війни, не забуваючи про те, що сталося в Радянському Союзі після серпня 1991 року.

 

…Колись один автор стверджував, що історик, який пише про війну, мусить бути і сторонами, що протистоять одна одній, і, власне, самою війною. Напевно ідеально було б, якби кожен дослідник, який наважується писати про коротко згадані мною непрості події, прагнув би бути і Німеччиною, і більшовицькою Росією, і – ясна річ - Україною.

[Гість владимир пашнин]

Уважаемый Бакула! Что это Вас так пробрало, неужели письма нашей нацисточки так плохо действуют? И почему она считает возможным указывать Вам, когда, что и кому писать? Простое любопытство)).

Врагом я Вас вовсе не считаю, ну зациклен человек на определенных моментах, ну не сложилось что-то при СССР. На врага Вы все-таки не тянете. Теперь по существу:

Не уверена, что Вы именно "стебаетесь". Похоже на искреннюю обиду на бывший Союз и его поддерживающих. Я уверяла и уверяю, что квартиры для НАСЕЛЕНИЯ (что я и ранее писала) были бесплатными. Не было никаких случайных и внезапных признаний. Я в каждом посту твержу одно и то же. Налоги платят всегда и везде, в любой стране мира. Но при капитализме они НЕ ВОЗВРАЩАЮТСЯ трудящимся в виде квартир, бесплатного обучения и медобслуживания и т.п. или почти не возвращаются. А наличие очередей было доступно для всех, НУЖДАЮЩИХСЯ в жилье. Это как и соцпомощь, соцпособия: их тоже выдают только нуждающимся. Ведь бессмысленно забирать у населения налоги и тут же полностью всем их выдавать назад. Во всех странах мира соцзащита существует только для нуждающегося населения (если вообще существует). Лучшего человечество не придумало. Это единственная система, которая срабатывает в любой стране мира. А насчет квартир не государство вовсе решало. Существовал один для всех закон, регулирующий порядок получения квартир. Очереди существовали на всех крупных предприятиях, а работающие на мелких - стояли на очереди в исполкоме (этим меньше повезло, дольше стояли). Квартира была практически собственная, потому что иных не существовало (собственные дома - другой разговор: они строились полностью за счет средств их хозяина). Никого и никогда не выселяли. Исключение составляли "ведомственные" квартиры, если человек не доработал на предприятии 10 лет (об этом сразу предупреждалось, но и выдавались ведомственные квартиры практически сразу) и по решению суда (не встретила ни одного человека, у которого бы его квартиру забрали). Передача своей квартиры решалась тогда тоже достаточно просто и дешевле: прописывали у себя будущего хозяина (если площадь не позволяла, то приходилось "решать" в ЖЭКе вопрос (сейчас это намного дороже -только нотариус кучу денег за оформление сдерет)) и через полгода бывший хозяин выписывался. И все норм. Мои друзья в те годы так приобрели квартиру в областном центре: быстро и удобно.

Школа, детсад и больница всех вполне устраивали по месту прописки. Консультации у лучших специалистов были и тогда, причем бесплатные (небольшой подарок иногда присутствовал). Работать можно было в своем городе и по командировкам. Но было огромное количество рабочих мест и "заробитчане" просто отсутствовали: нахрен им это было нужно - жить без семь и получать те же деньги. Существовала "вербовка" на север и т.п по договорам.

До 1991 года я не чувствовала, что у меня есть ХОЗЯИН: я была со всеми на равных и имела право на правовую защиту. С приходом "капитализма" все мы ярко почувствовали, что у нас появились хозяева : они теперь за нас решают, сколько нам и "за сколько" работать. Мелкий бизнес тоже весь придавлен пожарниками, налоговыми да санстанциями. Это "свобода"???? Долго можно говорить на эту тему.

В общем, я сделала вывод: Вы , Бакула, в СССР НЕ ЖИЛИ!!! Или сейчас занимаетесь умышленно его "АНТИПИАРОМ" по заказу (слова Ори к Вам меня и натолкнули на эту мысль).

+++++ Какой ты враг, Бакула? Так... больной на голову.

[Гість Дэнa]

[Гість Бакула]

Уважаемый Бакула! Что это Вас так пробрало, неужели письма нашей нацисточки так плохо действуют? И почему она считает возможным указывать Вам, когда, что и кому писать? Простое любопытство)).

Врагом я Вас вовсе не считаю, ну зациклен человек на определенных моментах, ну не сложилось что-то при СССР. На врага Вы все-таки не тянете. Теперь по существу:

Не уверена, что Вы именно "стебаетесь". Похоже на искреннюю обиду на бывший Союз и его поддерживающих. Я уверяла и уверяю, что квартиры для НАСЕЛЕНИЯ (что я и ранее писала) были бесплатными. Не было никаких случайных и внезапных признаний. Я в каждом посту твержу одно и то же. Налоги платят всегда и везде, в любой стране мира. Но при капитализме они НЕ ВОЗВРАЩАЮТСЯ трудящимся в виде квартир, бесплатного обучения и медобслуживания и т.п. или почти не возвращаются. А наличие очередей было доступно для всех, НУЖДАЮЩИХСЯ в жилье. Это как и соцпомощь, соцпособия: их тоже выдают только нуждающимся. Ведь бессмысленно забирать у населения налоги и тут же полностью всем их выдавать назад. Во всех странах мира соцзащита существует только для нуждающегося населения (если вообще существует). Лучшего человечество не придумало. Это единственная система, которая срабатывает в любой стране мира. А насчет квартир не государство вовсе решало. Существовал один для всех закон, регулирующий порядок получения квартир. Очереди существовали на всех крупных предприятиях, а работающие на мелких - стояли на очереди в исполкоме (этим меньше повезло, дольше стояли). Квартира была практически собственная, потому что иных не существовало (собственные дома - другой разговор: они строились полностью за счет средств их хозяина). Никого и никогда не выселяли. Исключение составляли "ведомственные" квартиры, если человек не доработал на предприятии 10 лет (об этом сразу предупреждалось, но и выдавались ведомственные квартиры практически сразу) и по решению суда (не встретила ни одного человека, у которого бы его квартиру забрали). Передача своей квартиры решалась тогда тоже достаточно просто и дешевле: прописывали у себя будущего хозяина (если площадь не позволяла, то приходилось "решать" в ЖЭКе вопрос (сейчас это намного дороже -только нотариус кучу денег за оформление сдерет)) и через полгода бывший хозяин выписывался. И все норм. Мои друзья в те годы так приобрели квартиру в областном центре: быстро и удобно.

Школа, детсад и больница всех вполне устраивали по месту прописки. Консультации у лучших специалистов были и тогда, причем бесплатные (небольшой подарок иногда присутствовал). Работать можно было в своем городе и по командировкам. Но было огромное количество рабочих мест и "заробитчане" просто отсутствовали: нахрен им это было нужно - жить без семьи и получать те же деньги. Существовала "вербовка" на север и т.п по договорам.

До 1991 года я не чувствовала, что у меня есть ХОЗЯИН: я была со всеми на равных и имела право на правовую защиту. С приходом "капитализма" все мы ярко почувствовали, что у нас появились хозяева : они теперь за нас решают, сколько нам и "за сколько" работать. Мелкий бизнес тоже весь придавлен пожарниками, налоговыми да санстанциями. Это "свобода"???? Долго можно говорить на эту тему.

В общем, я сделала вывод: Вы , Бакула, в СССР НЕ ЖИЛИ!!! Или сейчас занимаетесь умышленно его "АНТИПИАРОМ" по заказу (слова Ори к Вам меня и натолкнули на эту мысль).

1. «Уважаемый Бакула! Что это Вас так пробрало, неужели письма нашей нацисточки так плохо действуют? И почему она считает возможным указывать Вам, когда, что и кому писать? Простое любопытство)).»

Да, не скрою, что Ориана обращалась ко мне с письмом по личке. Ну, и, что из этого???

Во-первых, откуда вам это известно? Наверное, Ориана вам об этом тоже сказала?

Во-вторых, как же вас легко настроить против любого оппонента.

В-третьих, почему вы не можете допустить простую мысль, что все, что я сказал – это моё личное мнение, а не мнение, которое мне навязали?

 

2. «Врагом я Вас вовсе не считаю, ну зациклен человек на определенных моментах, ну не сложилось что-то при СССР. На врага Вы все-таки не тянете».

А что у меня не сложилось при СССР??? Вы что, со мной знакомы? Вы знаете мою жизнь? Или вы желаете, что бы я на посмешище всем здешним обитателям форума, выложил свою биографию? Я на это не поведусь.

 

3. «Похоже на искреннюю обиду на бывший Союз».

Нет, и не может быть у меня обиды на бывший Союз. Я жил в этом Союзе, в этом Союзе прошла большая часть моей жизни. Вот просто я не желаю больше верить во все эти «совковые» мифы. Я хочу говорить о том, что есть сейчас. О том, как нам выйти из того сложного положения, в котором сейчас пребывает Украина. А, вот вы, Леон Леонард и Владимир Пашнин тянете нас назад, в «совковое» прошлое, в феодальный строй.

 

4. «Я уверяла и уверяю, что квартиры для НАСЕЛЕНИЯ (что я и ранее писала) были бесплатными».

Опять возвращаемся «на круги своя». Строителям зарплаты не платили??? Строй материалы бесплатно падали из космоса???

 

5. «Квартира была практически собственная, потому что иных не существовало».

Обалдеть!!! Квартира, которая построена на собственные деньги, была не собственная, а «была практически собственная». Этакий эвфемизм. Вроде бы как бы эта квартира твоя, но!!!, не твоя.

А вот «собственные дома - другой разговор: они строились полностью за счет средств их хозяина».

Действительно! Кто же спорит! Люди платили тот же самый налог на строительство так называемых «бесплатных» квартир, но вынуждены были кроме этих налогов самостоятельно строить себе жильё. Очень справедливо! Тот, кто работает, должен оплатить жильё для того, кто «керует людямы», и ещё сам себе за свои средства построить жильё. Быдло – оно и есть быдло. Его надо доить!

 

6. «До 1991 года я не чувствовала, что у меня есть ХОЗЯИН».

Дак, вы же неоднократно говорили на этом форуме, что именно вы и ваш муж были в составе этой партийно-хозяйственной номенклатуры. Коню понятно, что вы не чувствовали, «что у меня есть ХОЗЯИН».

 

7. «В общем, я сделала вывод: Вы , Бакула, в СССР НЕ ЖИЛИ!!! Или сейчас занимаетесь умышленно его "АНТИПИАРОМ" по заказу».

Абсолютно и полностью с вами согласен! Только лишь те, кто был при власти в СССР, на самом деле ЖИЛИ в СССР!!! Они купались, как сыр в масле, они «керували людямы». У них была власть и т.д, и т.п. Мы, народ, для них были быдлом, которое должно им, как земля колхозу.

Нет, это не должно повториться!

[Гість Злая Собачка]

4. ТОВАРНЫЙ ФЕТИШИЗМ И ЕГО ТАЙНА

 

На первый взгляд товар кажется очень простой и тривиальной вещью. Его анализ показывает, что это – вещь, полная причуд, метафизических тонкостей и теологических ухищре-

 

ГЛАВА I. — ТОВАР 81

 

ний. Как потребительская стоимость, он не заключает в себе ничего загадочного, будем ли мы его рассматривать с той точки зрения, что он своими свойствами удовлетворяет человеческие потребности, или с той точки зрения, что он приобретает эти свойства как продукт человеческого труда. Само собой понятно, что человек своей деятельностью изменяет формы веществ природы в полезном для него направлении. Формы дерева изменяются, например, когда из него делают стол. И, тем не менее, стол остаётся деревом – обыденной, чувственно воспринимаемой вещью. Но как только он делается товаром, он превращается в чувственно-сверхчувственную вещь. Он не только стоит на своих ногах, но становится перед лицом всех других товаров на голову, и эта его деревянная башка порождает причуды, в которых гораздо более удивительного, чем если бы стол пустился по собственному почину танцевать 25).

 

Мистический характер товара порождается, таким образом, не потребительской его стоимостью. Столь же мало порождается он содержанием определённой стоимости. Потому что, во-первых, как бы различны ни были отдельные виды полезного труда, или производительной деятельности, с физиологической стороны это – функция человеческого организма, и каждая такая функция, каковы бы ни были её содержание и её форма, по существу есть затрата человеческого мозга, нервов, мускулов, органов чувств и т. д. Во вторых, то, что лежит в основе определения величины стоимости, а именно, продолжительность таких затрат, или количество труда, совершенно отчётливо отличается от качества труда. Во всяком обществе то рабочее время, которого стоит производство жизненных средств, должно было заинтересовать людей, хотя бы и не в одинаковой степени на разных ступенях развития 26). Наконец, раз люди так или иначе работают друг на друга, их труд получает тем самым общественную форму.

 

Итак, откуда же возникает загадочный характер продукта труда, как только этот последний принимает форму товара? Очевидно, из этой самой формы. Равенство различных видов человеческого труда приобретает вещную форму одинаковой

 

25) Напомним, что Китай и столы начали танцевать – pour encourager les autres [для ободрения других] – как раз в то время, когда весь остальной мир казался находящимся в полном покое 33.

 

26) Примечание к 2 изданию. У древних германцев величина моргена земли измерялась трудом одного дня; отсюда название моргена: Tagwerk (или Tagwanne) (jurnale или jurnalis, terra jurnalis, jornalis или diurnalis), Mannwerk, Mannskraft, Mansmaad, Mannshauetи т. д. См. Georg Ludwig von Maurer. “Einleitung zur Geschichte der Mark-, Hof-, u. s. w. Verfassung”. Műnchen, 1854, S. 129 sq.

 

82 ОТДЕЛ ПЕРВЫЙ. — ТОВАР И ДЕНЬГИ

 

стоимостной предметности продуктов труда; измерение затрат человеческой рабочей силы их продолжительностью получает форму величины стоимости продуктов труда; наконец, те отношения между производителями, в которых осуществляются их общественные определения труда, получают форму общест­венного отношения продуктов труда.

 

Следовательно, таинственность товарной формы состоит просто в том, что она является зеркалом, которое отражает людям общественный характер их собственного труда как вещный характер самих продуктов труда, как общественные свойства данных вещей, присущие им от природы; поэтому и общественное отношение производителен к совокупному труду представляется им находящимся вне их общественным отношением вещей. Благодаря этому quid pro quo [появлению одного вместо другого] продукты труда становятся товарами, вещами чувственно-сверхчувственными, или общественными. Так световое воздействие вещи на зрительный нерв воспри­нимается не как субъективное раздражение самого зрительного нерва, а как объективная форма вещи, находящейся вне глаз. Но при зрительных восприятиях свет действительно отбрасы­вается одной вещью, внешним предметом, на другую вещь, глаз. Это — физическое отношение между физическими вещами. Между тем товарная форма и то отношение стоимостей про­дуктов труда, в котором она выражается, не имеют решительно ничего общего с физической природой вещей и вытекающими из нее отношениями вещей. Это — лишь определенное обще­ственное отношение самих людей, которое принимает в их глазах фантастическую ферму отношения между вещами. Чтобы найти аналогию этому, нам пришлось бы забраться в туманные области религиозного мира. Здесь продукты человеческого мозга представляются самостоятельными существами, ода­ренными собственной жизнью, стоящими в определенных отно­шениях с людьми и друг с другом. То же самое происходит в мире товаров с продуктами человеческих рук. Это я называю фетишизмом, который присущ продуктам труда, коль скоро они производятся как товары, и который, следовательно, неот­делим от товарного производства.

 

Этот фетишистский характер товарного мира порождается, как уже показал предшествующий анализ, своеобразным общественным характером труда, производящего товары.

 

Предметы потребления становятся вообще товарами лишь потому, что они суть продукты не зависимых друг от друга частных работ. Комплекс этих частных работ образует совокуп­ный труд общества. Так как производители вступают в обще-

 

ГЛАВА I. — ТОВАР 83

 

ственный контакт между собой лишь путем обмена продуктов своего труда, то и специфически общественный характер их частных работ проявляется только в рамках этого обмена. Другими словами, частные работы фактически осуществляются как звенья совокупного общественного труда лишь через те отношения, которые обмен устанавливает между продуктами труда, а при их посредстве и между самими производителями. Поэтому последним, т. е. производителям, общественные отно­шения их частных работ кажутся именно тем, что они представ­ляют собой на самом деле, т. е. не непосредственно обществен­ными отношениями самих лиц в их труде, а, напротив, вещными отношениями лиц и общественными отношениями вещей.

 

Лишь в рамках своего обмена продукты труда получают общественно одинаковую стоимостную предметность, обособ­ленную от их чувственно различных потребительных предмет­ностей. Это расщепление продукта труда на полезную вещь и стоимостную вещь осуществляется на практике лишь тогда, когда обмен уже приобрел достаточное распространенно и такое значение, что полезные вещи производятся специально для обмена, а потому стоимостный характер вещей при­нимается во внимание уже при самом их производстве. С этого момента частные работы производителей действительно полу­чают двойственный общественный характер. С одной стороны, как определенные виды полезного труда, они должны удовле­творять определенную общественную потребность и таким образом должны оправдать свое назначение в качестве звеньев совокупного труда, в качестве звеньев естественно выросшем системы общественного разделения труда. С другой стороны, они удовлетворяют лишь разнообразные потребности своих собственных производителей, поскольку каждый особенный вид полезного частного труда может быть обменен на всякий иной особенный вид полезного частного труда и, следовательно, равнозначен последнему. Равенство видов труда, toto coelo [во всех отношениях] различных друг от друга, может состоять лишь в отвлечении от их действительного неравенства, в све­дении их к тому общему им характеру, которым они обладают как затраты человеческой рабочей силы, как абстрактно чело­веческий труд. Но мозг частных производителей отражает этот двойственный общественный характер их частных работ в таких формах, которые выступают в практическом обиходе, в обмене продуктов: стало быть, общественно полезный характер их частных работ он отражает в той форме, что продукт труда должен быть полезен, но не для самого производителя, а для других людей; общественный характер равенства разнородных

 

84 ОТДЕЛ ПЕРВЫЙ. — ТОВАР И ДЕНЬГИ

 

видов труда он отражает в той форме, что эти материально различные вещи, продукты труда, суть стоимости.

 

Следовательно, люди сопоставляют продукты своего труда как стоимости не потому, что эти вещи являются для них лишь вещными оболочками однородного человеческого труда. На­оборот. Приравнивая свои различные продукты при обмене один к другому как стоимости, люди приравнивают свои раз­личные виды труда один к другому как человеческий труд. Они не сознают этого, но они это делают 27). Таким образом, у стоимости не написано на лбу, что она такое. Более того: стоимость превращает каждый продукт труда в общественный иероглиф. Впоследствии люди стараются разгадать смысл этого иероглифа, проникнуть в тайну своего собственного общественного продукта, потому что определение предметов потребления как стоимостей есть общественный продукт людей не в меньшей степени, чем, например, язык. Позднее научное открытие, что продукты труда, поскольку они суть стоимости, представляют собой лишь вещное выражение человеческого труда, затраченного на их производство, составляет эпоху в истории развития человечества, но оно отнюдь не рассеивает вещной видимости общественного характера труда. Лишь для данной особенной формы производства, для товарного производства, справедливо, что специфически общественный характер не зависимых друг от друга частных работ состоит в их равенстве как человеческого труда вообще и что он при­нимает форму стоимостного характера продуктов труда. Между тем для люден, захваченных отношениями товарного произ­водства, эти специальные особенности последнего — как до, так и после указанного открытия — кажутся имеющими всеоб­щее значение, подобно тому как свойства воздуха — его физи­ческая телесная форма — продолжают существовать, несмотря на то, что наука разложила воздух на его основные элементы. Практически лиц, обменивающихся продуктами, интересует прежде всего вопрос: сколько чужих продуктов можно получить за свой, т. е. в каких пропорциях обмениваются между собой продукты? Когда эти пропорции достигают известной прочности и становятся привычными, тогда кажется, будто они обуслов­лены самой природой продуктов труда. Так, например, равен­ство стоимости одной тонны железа и двух унции золота вос-

 

27) Примечание к 2 -изданию. Поэтому, когда Галиани говорит: стоимость есть отношение между двумя лицами — “La Ricchezza è una ragione tга due persone”, — то ему следовало бы добавить: отношение, прикрытое вещной оболочкой (Galiani, “Della Moneta”, стр. 221, том III издания Кустоди: “Scrittori Classici Italiani di Econo­mia Politica”. Parte Moderna. Milano, 1803).

 

ГЛАВА I. — ТОВАР 85

 

принимается совершенно так же, как тот факт, что фунт золота и фунт железа имеют одинаковый вес, несмотря на различие физических и химических свойств этих тел. В действительности стоимостный характер продуктов труда утверждается лишь путем их проявления как стоимостей определенной величины. Величины стоимостей непрерывно изменяются, независимо от желания, предвидения и деятельности лиц, обменивающихся продуктами. В глазах последних их собственное общественное движение принимает форму движения вещей, под контролем которого они находятся, вместо того чтобы его контролировать. Необходимо вполне развитое товарное производство для того, чтобы из самого опыта могло вырасти научное понимание, что отдельные частные работы, совершаемые независимо друг от друга, но всесторонне связанные между собой как звенья естественно выросшего общественного разделения труда, по­стоянно приводятся к своей общественно пропорциональной мере. Для появления этого научного понимания необходимо вполне развитое товарное производство потому, что общественно необходимое для производства продуктов рабочее время про­кладывает себе путь через случайные и постоянно колеблю­щиеся меновые отношения продуктов частных работ лишь насильственно в качестве регулирующего естественного закона, действующего подобно закону тяготения, когда на голову обрушивается дом 28). Определение величины стоимости рабо­чим временем есть поэтому тайна, скрывающаяся под видимым для глаз движением относительных товарных стоимостей. Открытие этой тайны устраняет иллюзию, будто величина стоимости продуктов труда определяется чисто случайно, но оно отнюдь не устраняет вещной формы определения величины стоимости.

 

Размышление над формами человеческой жизни, а следо­вательно, и научный анализ этих форм, вообще избирает путь, противоположный их действительному развитию. Оно начинается post festum [задним числом], т. е. исходит из готовых результатов процесса развития. Формы, налагающие на продукты труда печать товара и являющиеся поэтому предпосылками товарного обращения, успевают уже приобрести прочность естественных форм общественной жизни, прежде чем люди сделают первую

 

28) “Что должны мы думать о таком законе, который может проложить себе путь только посредством периодических революций? Это и есть естественный закон, покоящийся на том, что участники здесь действуют бессознательно” (Фридрих Энгельс. “Наброски к критике политической экономии” в журнале “Deutsch-Französische Jahrbűcher”, издаваемом Арнольдом Руге и Карлом Марксом. Париж, 1844 [см. настоящее издание, том 1, стр 561])

 

86 ОТДЕЛ ПЕРВЫЙ. — ТОВАР И ДЕНЬГИ

 

попытку дать себе отчет не в историческом характере этих форм, — последние уже, наоборот, приобрели для них характер непреложности, — а лишь в их содержании. Таким образом, лишь анализ товарных цен привел к определению величины стоимости, и только общее денежное выражение товаров дало возможность фиксировать их характер как стоимостей. Но именно эта законченная форма товарного мира — его денежная форма — скрывает за вещами общественный характер частных работ, а следовательно, и общественные отношения частных работников, вместо того чтобы раскрыть эти отношения во всей чистоте. Когда я говорю: сюртук, сапог и т. д. относятся к холсту как всеобщему воплощению абстрактно человеческого труда, то нелепость этого выражения бьет в глаза. Но когда производители сюртуков, сапог и т. п. сопоставляют эти товары с холстом пли — что не изменяет дела — с золотом и серебром как всеобщим эквивалентом, то отношение их частных работ к совокупному общественному труду представляется им именно в этой нелепой форме.

 

Такого рода формы как раз и образуют категории буржуаз­ной экономии. Это — общественно значимые, следовательно, объективные мыслительные формы для производственных отно­шений данного исторически определенного общественного спо­соба производства — товарного производства. Поэтому весь мистицизм товарного мира, все чудеса и привидения, окуты­вающие туманом продукты труда при господстве товарного производства, — все это немедленно исчезает, как только мы переходим к другим формам производства.

 

Так как политическая экономия любит робинзонады 29), то представим себе, прежде всего, Робинзона на его острове. Как ни скромен он в своих привычках, он все же должен удо­влетворять разнообразные потребности и потому должен вы­полнять разнородные полезные работы: делать орудия, изготов­лять мебель, приручать ламу, ловить рыбу, охотиться и т. д. О молитве и т. п. мы уже не говорим, так как наш Робинзон на­ходит в ней удовольствие и рассматривает такого рода деятель­ность как отдохновение. Несмотря на разнообразие его произво-

 

29) Примечание к 2 изданию. Даже Рикардо не мог обойтись без своей робин­зонады. “Первобытного рыбака и первобытного охотника он заставляет сразу, в качестве владельцев товаров, обменивать рыбу и дичь пропорционально овеществ­ленному в этих меновых стоимостях рабочему времени. При этом он впадает в тот анахронизм, что первобытный рыбак и первобытный охотник пользуются при учете своих орудий труда таблицами ежегодных процентных погашений, действовавшими на лондонской бирже в 1817 году. “Параллелограммы г-на Оуэна” 34, кажется, были единственной формой общества, которую он знал кроме буржуазной” (Карл Маркс. “К критике политической экономии”. Берлин, 1859, стр. 38, 39 [см. настоящее издание, том 13, стр. 46—47]).

 

ГЛАВА I. — ТОВАР 87

 

дительных функций, он знает, что все они суть лишь различные формы деятельности одного и того же Робинзона, следовательно, лишь различные виды человеческого труда. В силу необходи­мости он должен точно распределять свое рабочее время между различными функциями. Больше или меньше места займет в его совокупной деятельности та или другая функция, это зависит от того, больше или меньше трудностей придется ему преодолеть для достижения данного полезного эффекта. Опыт учит его этому, и наш Робинзон, спасший от кораблекрушения часы, гроссбух, чернила и перо, тотчас же, как истый англи­чанин, начинает вести учет самому себе. Его инвентарный список содержит перечень предметов потребления, которыми он обладает, различных операций, необходимых для их про­изводства, наконец, там указано рабочее время, которого ему в среднем стоит изготовление определенных количеств этих различных продуктов. Все отношения между Робинзоном и вещами, составляющими его самодельное богатство, настолько просты и прозрачны, что даже г-н Макс Вирт сумел бы уразу­меть их без особого напряжения ума. И все же в них уже заклю­чаются все существенные определения стоимости.

 

Но оставим светлый остров Робинзона и перенесемся в мрач­ное европейское средневековье. Вместо нашего независимого человека мы находим здесь людей, которые все зависимы — крепостные и феодалы, вассалы и сюзерены, миряне и попы. Личная зависимость характеризует тут как общественные отно­шения материального производства, так и основанные на нем сферы жизни. Но именно потому, что отношения личной зави­симости составляют основу данного общества, труду и про­дуктам не приходится принимать отличную от их реального бытия фантастическую форму. Они входят в общественный круговорот в качестве натуральных служб и натуральных повинностей. Непосредственно общественной формой труда является здесь его натуральная форма, его особенность, а не его всеобщность, как в обществе, покоящемся на основе товар­ного производства. Барщинный труд, как и труд, производя­щий товар, тоже измеряется временем, но каждый крепостной знает, что на службе своему господину он затрачивает опреде­ленное количество своей собственной, личной рабочей силы. Десятина, которую он должен уплатить попу, есть нечто несравненно более отчетливое, чем то благословение, которое он получает от попа. Таким образом, как бы ни оценивались те характерные маски, в которых выступают средневековые люди по отношению друг к другу, общественные отношения лиц в их труде проявляются, во всяком случае, здесь именно

 

88 ОТДЕЛ ПЕРВЫЙ. — ТОВАР И ДЕНЬГИ

 

как их собственные личные отношения, а не облекаются в ко­стюм общественных отношений вещей, продуктов труда.

 

Для исследования общего, т. е. непосредственно обобщест­вленного, труда нам нет надобности возвращаться к той его первобытной форме, которую мы встречаем па пороге истории всех культурных народов 30). Более близкий пример дает нам деревенское патриархальное производство крестьянской семьи, которая производит для собственного потребления хлеб, скот, пряжу, холст, предметы одежды и т. д. Эти различные вещи противостоят такой семье как различные продукты ее семей­ного труда, но не противостоят друг другу как товары. Различ­ные работы, создающие эти продукты: обработка пашни, уход за скотом, прядение, ткачество, портняжество и т. д.. являются общественными функциями в своей натуральной форме, потому что это функции семьи, которая обладает, подобно товарному производству, своим собственным, естественно выросшим раз­делением труда. Различия пола и возраста, а также изменяю­щиеся со сменой времен года природные условия труда регу­лируют распределение труда между членами семьи и рабочее время каждого отдельного члена. Но затрата индивидуальных рабочих сил, измеряемая временем, уже с самого начала вы­ступает здесь как общественное определение самих работ, так как индивидуальные рабочие силы с самого начала функциони­руют здесь лишь как органы совокупной рабочей силы семьи.

 

Наконец, представим себе, для разнообразия, союз свобод­ных людей, работающих общими средствами производства и планомерно [selbstbewuβt] расходующих свои индивидуаль­ные рабочие силы как одну общественную рабочую силу. Все определения робинзоновского труда повторяются здесь, по в общественном, а не в индивидуальном масштабе. Все про­дукты труда Робинзона были исключительно его личным про­дуктом и, следовательно, непосредственно предметами потреб­ления для него самого. Весь продукт труда союза свободных людей представляет собой общественный продукт. Часть этого продукта служит снова в качестве средств производства. Она

 

30) Примечание ко 2 изданию. “В последнее время распространился смехотворный предрассудок, будто форма первобытной общинной собственности есть специфически славянская или даже исключительно русская форма. Она — первобытная форма, которую мы можем проследить у римлян. германцев, кельтов; целый ряд ее разно­образных образцов, хоти отчасти уже в разрушенном виде, до сих пор еще встречается у индийцев. Более тщательное изучение азиатских, особенно индийских, форм общин­ной собственности показало бы, как из различных форм первобытной общинной соб­ственности вытекают различные формы ее разложения. Так, например, различные, оригинальные типы римской и германской частной собственности могут быть выведены из различных форм индийской общинной собственности” (Карл Маркс. “К критике политической экономии”. Берлин, 1859, стр. 10 [см. настоящее издание, том 13, стр. 20]).

 

ГЛАВА I. — ТОВАР 89

 

остается общественной. Но другая часть потребляется в каче­стве жизненных средств членами союза. Поэтому она должна быть распределена между ними. Способ этого распределения будет изменяться соответственно характеру самого общественно-производственного организма и ступени исторического разви­тия производителей. Лишь для того, чтобы провести параллель с товарным производством, мы предположим, что доля каждого производителя в жизненных средствах определяется его рабо­чим временем. При этом условии рабочее время играло бы двоякую роль. Его общественно-планомерное распределение устанавливает надлежащее отношение между различными тру­довыми функциями и различными потребностями. С другой стороны, рабочее время служит вместе с тем мерой индиви­дуального участия производителей в совокупном труде, а сле­довательно, и в индивидуально потребляемой части всего продукта. Общественные отношения людей к их труду и про­дуктам их труда остаются здесь прозрачно ясными как в про­изводстве, так и в распределении.

 

Для общества товаропроизводителей, всеобщее общественное производственное отношение которого состоит в том, что производители относятся здесь к своим продуктам труда как к товарам, следовательно, как к стоимостям, и в этой вещной форме частные их работы относятся друг к другу как одинако­вый человеческий труд, — для такого общества наиболее подходящей формой религии является христианство с его культом абстрактного человека, в особенности в своих бур­жуазных разновидностях, каковы протестантизм, деизм и т. д. При древнеазиатских, античных и т. д. способах производства превращение продукта в товар, а следовательно, и бытие людей как товаропроизводителей играют подчиненную роль, которая, однако, становится тем значительнее, чем далее зашел упадок общинного уклада жизни. Собственно торговые народы существуют, как боги Эпикура, лишь в межмировых пространствах 35 древнего мира или — как евреи в порах поль­ского общества. Эти древние общественно-производственные организмы несравненно более просты и ясны, чем буржуазный, но они покоятся или на незрелости индивидуального человека, еще не оторвавшегося от пуповины естественнородовых связей с другими людьми, или на непосредственных отношениях господства и подчинения. Условие их существования — низкая ступень развития производительных сил труда и соответствен­ная ограниченность отношений людей рамками материального процесса производства жизни, а значит, ограниченность всех их отношений друг к другу и к природе. Эта действительная

 

90 ОТДЕЛ ПЕРВЫЙ. — ТОВАР И ДЕНЬГИ

 

ограниченность отражается идеально в древних религиях, обожествляющих природу, и народных верованиях. Рели­гиозное отражение действительного мира может вообще исчез­нуть лишь тогда, когда отношения практической повседневной жизни людей будут выражаться в прозрачных и разумных связях их между собой и с природой. Строй общественного жизненного процесса, т. е. материального процесса производ­ства, сбросит с себя мистическое туманное покрывало лишь тогда, когда он станет продуктом свободного общественного союза людей и будет находиться под их сознательным плано­мерным контролем. Но для этого необходима определенная материальная основа общества пли ряд определенных мате­риальных условий существования, которые представляют собой естественно выросший продукт долгого и мучительного про­цесса развития.

 

Правда, политическая экономия анализировала — хотя и недостаточно 31) — стоимость и величину стоимости и раскрыла скрытое в этих формах содержание. Но она ни разу даже не поставила вопроса: почему это содержание принимает такую форму, другими словами — почему труд выражается в стои­мости, а продолжительность труда, как его мера, — в величине

 

31) Недостаточность рикардовского анализа величины стоимости — а это луч­ший анализ ее — будет показана в третьей и четвертой книгах этой работы. Что касается стоимости вообще, то классическая политическая экономия нигде прямо не проводит вполне отчетливого и сознательного различия между трудом, как он выра­жается в стоимости, и тем же самым трудом, поскольку он выражается в потребитель­ной стоимости продукта. Фактически она, конечно, проводит ото различие, так как в первом случае рассматривает труд с количественной, во втором — с качественной его стороны. Но ей и в голову не приходит, что чисто количественное различие видов труда предполагает их качественное единство или равенство, следовательно их све­дение к абстрактно человеческому труду. Рикардо, например, заявляет, что он согласен со следующими словами Дестюта де Траси: “Так как вполне очевидно, что наши физические и духовные способности есть единственное первоначальное богатство, то применение этих способностей, т. е. труд, является нашим единственным перво­начальным сокровищем. Только это применение создает все предметы, которые мы называем богатством... Ясно также, что все эти предметы представляют только труд, создавший их, и если они имеют стоимость или даже две различные стоимости, то она проистекает только от стоимости труда, которым они порождаются” (Ricardo. “The Principles of Political Economy”, 3 ed. London, 1821, p. 334). Мы отметим лишь, что Рикардо приписывает Дестюту свое собственное более глубокое понимание вопроса. Правда, Дестют, с одной стороны, говорит, что все вещи, составляющие наше богат­ство, “представляют труд, которым создал их”, но, с другой стороны, он утверждает, что “две различные стоимости” их (потребительная и меновая) заимствуются от “стои­мости труда”. Он тем самым повторяет плоскости вульгарной политической экономии, которая предполагает стоимость одного товара (в данном случае труда) для того, чтобы затем при ее помощи определить стоимость других товаров. Рикардо же читает его так: и в потребительной и в меновой стоимости представлен труд (а не стоимость труда). Но сам он настолько плохо различает двойственный характер труда, который и пред­ставлен двойственно, что на протяжении целой главы “Стоимость и богатство и их отличительные свойства” вынужден возиться с пошлостями такого господина, как Ж. Б. Сэй. В конце концов он с изумлением замечает, что Дестют, хотя и признает вместе с ним труд источником стоимости, тем не менее в своем определении понятия стоимости оказывается в то же время согласным с Сэем.

 

ГЛАВА I. — ТОВАР 91

 

стоимости продукта труда 32)? Формулы, на которых лежит печать принадлежности к такой общественной формации, где процесс производства господствует над людьми, а не человек над процессом производства, — эти формулы представляются ее буржуазному сознанию чем-то само собой разумеющимся, настолько же естественным и необходимым, как сам произ­водительный труд. Добуржуазные формы общественного про­изводственного организма третируются ею поэтому приблизи­тельно в таком же духе, как дохристианские религии отцами церкви 33).

 

32) Один из основных недостатков классической политической экономии состоит в том, что ей никогда не удавалось из анализа товара и, в частности, товарной стоимости вывести формулу стоимости, которая именно и делает её меновой стоимостью.

 

Как раз в лице своих лучших представителей А. Смита и Рикардо она рассматривает форму стоимости как нечто совершенно безразличное и даже внешнее по отношению к природе товара. Причина состоит не только в том, что анализ величины стоимости поглощает все ее внимание. Причина эта лежит глубже. Форма стоимости продукта труда есть самая абстрактная и в то же время наиболее общая форма буржуазного способа производства, который именно ею характеризуется как особенный тип общественного производства, а вместе с тем характеризуется исторически. Если же рас­сматривать буржуазный способ производства как вечную естественную форму общест­венного производства, то неизбежно останутся незамеченными и специфические осо­бенности формы стоимости, следовательно особенности формы товара, а в дальнейшем развитии — формы денег, формы капитала и т. д. Поэтому у экономистов, которые признают, что величина стоимости измеряется рабочим временем, мы находим самые пестрые и противоречивые представления о деньгах, т. е. о всеобщем эквиваленте в его законченном виде. Особенно ярко это выступает, например, при исследовании банковского дела, где с обыденными ходячими определениями денег далеко не уедешь. В противовес этому появилась реставрированная меркантилистская система (Ганиль и др.), которая в стоимости видит лишь общественную форму или, лучше сказать, лишенный всякой субстанции отблеск этой формы. — Замечу раз навсегда, что под классической политической экономией я понимаю всю политическую экономию, начиная с У. Петти, которая исследует внутренние зависимости буржуазных отноше­ний производства. В противоположность ей вульгарная политическая экономия тол­чется лишь в области внешних, кажущихся зависимостей, все снова и снова пере­жевывает материал, давно уже разработанный научной политической экономией, с целью дать приемлемое для буржуазии толкование, так сказать, наиболее грубых явлений экономической жизни и приспособить их к домашнему обиходу буржуа. В остальном она ограничивается тем, что педантски систематизирует затасканные и самодовольные представления буржуазных деятелей производства о их собственном мире как лучшем из миров и объявляет эти представления вечными истинами.

 

33) “Экономисты употребляют очень странный прием в своих рассуждениях. Для них существует только два рода институтов: одни — искусственные, другие — естественные. Феодальные институты — искусственные, буржуазные — естественные, В этом случае экономисты похожи на теологов, которые тоже устанавливают два рода религий. Всякая чужая религия является выдумкой людей, тогда как их собствен­ная религия есть эманация бога... Таким образом, до сих пор была история, а теперь ее более нет” (Карл Маркс. “Нищета философии. Ответ на “Философию нищеты” г-на Прудона”, 1847, стр. 113 [см. настоящее издание, том 4, стр. 142]). Поистине комичен г-н Бастиа, который воображает, что древние греки и римляне жили исклю­чительно грабежом. Ведь если люди целые столетия живут грабежом, то должно, оче­видно, постоянно быть в наличии что-нибудь, что можно грабить, другими словами — предмет грабежа должен непрерывно воспроизводиться. Надо думать поэтому, что и у греков с римлянами был какой-нибудь процесс производства, какая-нибудь эко­номика, которая служила материальным базисом их мира в такой же степени, в какой буржуазная экономика является базисом современного мира. Или, быть может, Бастиа хочет сказать, что способ производства, покоящийся на рабском труде, тем самым

 

92 ОТДЕЛ ПЕРВЫЙ. — ТОВАР И ДЕНЬГИ

 

До какой степени фетишизм, присущий товарному миру, или вещная видимость общественных определений труда, вводит в заблуждение некоторых экономистов, показывает, между прочим, скучный и бестолковый спор относительно роли при­роды в процессе созидания меновой стоимости. Так как меновая стоимость есть лишь определенный общественный способ выражать труд, затраченный на производство вещи, то, само собой разумеется, в меновой стоимости содержится не больше вещества, данного природой, чем, например, в вексельном курсе.

 

Так как форма товара есть самая всеобщая и неразвитая форма буржуазного производства, вследствие чего она возни­кает очень рано, хотя и не является в прежние эпохи такой господствующей, а следовательно характерной, как в наши дни, то кажется, что ее фетишистский характер можно еще сравнительно легко разглядеть. Но в более конкретных формах исчезает даже эта видимость простоты. Откуда возникают иллюзии монетарной системы? Из того, что она не видела, что золото и серебро в качестве денег представляют общественное производственное отношение, но в форме природных вещей со странными общественными свойствами. А возьмите совре­менную политическую экономию, которая свысока смотрит на монетарную систему: разве ее фетишизм не становится совершенно осязательным, как только она начинает исследовать капитал? Давно ли исчезла иллюзия физиократов, что земель­ная рента вырастает из земли, а не из общества?

 

покоится на системе грабежа? В таком случае он становится на опасный путь. Но если такой исполин мысли, как Аристотель, ошибался в своей оценке рабского труда, то почему мы должны ожидать правильной оценки наемного труда от такого экономи­ста-карлика как Бастиа? — Я пользуюсь этим случаем, чтобы вкратце ответить па возражение, появившееся в одной немецко-американской газете по адресу моей работы “К критике политической экономии, 1859. По мнению газеты, мой взгляд, что определенный способ производства и соответствующие ему производственные отно­шения, одним словом — “экономическая структура общества составляет реальный базис, на котором возвышается юридическая и политическая надстройка и которому соответствуют определенные формы общественного сознания”, что “способ произ­водства материальной жизни обусловливает социальный, политический и духовный процессы жизни вообще” [см. настоящее издание, том 13, стр. 6, 7], — все это, по мне­нию газеты, справедливо по отношению к современному миру, когда господствуют материальные интересы, но неприменимо ни к средним векам, когда господствовал католицизм, ни к древним Афинам или Риму, где господствовала политика. Прежде всего удивительно, что находится еще человек, который может предположить, что эти ходячие фразы о средних веках и античном мире остались хоть кому-нибудь не­известными. Ясно, во всяком случае, что средние века не могли жить католицизмом, а античный мир — политикой. Наоборот, тот способ, каким в эти эпохи добывались средства к жизни, объясняет, почему в одном случае главную роль играла политика, в другом — католицизм. Кроме того, не надо обладать особенно глубокими позна­ниями, например, по истории Римской республики, чтобы знать, что секрет ее истории заключается в истории земельной собственности. С другой стороны, еще Дон-Кихот должен был жестоко поплатиться за свою ошибку, когда вообразил, что странствующее рыцарство одинаково совместимо со всеми экономическими фор­мами общества.

 

глава i. — товар 93

 

Но чтобы не забегать вперед, мы ограничимся здесь еще одним примером, касающимся самой формы товара. Если бы товары обладали даром слова, они сказали бы: паша потреби­тельная стоимость, может быть, интересует людей. Нас, как вещей, она не касается. Но что касается нашей вещественной природы, так это стоимость. Наше собственное обращение в качестве вещей-товаров служит тому лучшим доказательством. Мы относимся друг к другу лишь как меновые стоимости. "Послушаем теперь, как душа товара вещает устами экономиста:

 

“Стоимость” (меновая стоимость) “есть свойство вещей, богатство” (потребительная стоимость) “есть свойство человека. В этом смысле стои­мость необходимо предполагает обмен, богатство же — нет” 34). “Богат­ство” (потребительная стоимость) “есть атрибут человека, стоимость — атрибут товара. Человек или общество богаты; жемчуг или алмаз драго­ценны... Жемчуг или алмаз имеют стоимость как жемчуг или алмаз” 35).

 

До сих пор еще ни один химик не открыл в жемчуге и алмазе меновой стоимости. Однако экономисты-изобретатели этого “химического” вещества, обнаруживающие особое притязание на критическую глубину мысли, находят, что потребительная стоимость вещей не зависит от их вещественных свойств, тогда как стоимость присуща им как вещам. Их укрепляет в этом убеждении то удивительное обстоятельство, что потребительная стоимость вещей реализуется для людей без обмена, т. е. в не­посредственном отношении между вещью и человеком, тогда как стоимость может быть реализована лишь в обмене, т. е. в известном общественном процессе. Как не вспомнить тут добряка Догбери, который поучает ночного сторожа Сиколя 36, что “приятная наружность есть дар обстоятельств, а искусство читать и писать дается природой” 36).

 

34) “Observations on certain verbal disputes in Political Economy, particularly relating to Value, and to Demand and Supply”. London, 1821, p. 16.

 

35) S. Bailey, “A Critical Dissertation on the Nature etc. of Value”, p. 165.

 

36) Автор “Observations” и С. Бейли обвиняют Рикардо в том, будто он не заметил относительного характера меновой стоимости и превратил ее в нечто абсолютное. В действительности наоборот: ту кажущуюся относительность, которой обладают эти вещи, например алмаз, жемчуг, как меновые стоимости, он свел к скрытому за этой их внешностью истинному отношению, к относительности их как простых выра­жений человеческого труда. Если рикардианцы ответили Бейли грубо, но не доказа­тельно, то лишь потому, что у самого Рикардо они нe нашли указания на внутреннюю связь между стоимостью и формой стоимости, или меновой стоимостью.

 

Яндекс.Метрика