Загадки души

[Дэна]

Никакая внешняя прелесть не может быть полной, если она не оживлена внутренней красотой. Красота Души разливается подобно таинственному свету по телесной красоте…

Вот и я об этом националистам: зачем вам такая бездуховность, где красоту души потеряли, что на людей кидаетесь, за коммунопризраками носитесь, сверхзначимотсь свою воспеваете (титульностью даже обозвали)? <_<

[За У проти М.]

Прекрасна дева молодая,

Когда покоится она,

Роскошно члены развивая

Средь упоительного сна.

Рука, откинута небрежно,

Лежит под сонной головой,

И, озаренная луной,

Глава к плечу склонилась нежно

Растянут в ленту из кольца,

Измятый локон ниспадает,

И, брошен накось в пол-лица,

Его волшебно оттеняет.

Грудные волны и плечо,

Никем незримые, открыты,

Ланиты негою облиты,

И уст дыханье горячо.

Давно пронзает луч денницы

Лилейный занавес окна;

В последнем обаянье сна

Дрожат роскошные ресницы, -

И дева силится вздохнуть;

По лику бледность пролетела,

И пламенеющая грудь

В каком-то трепете замлела...

И вот - лазурная эмаль

Очей прелестных развернулась.

Она и рада, что проснулась,

И сна лукавого ей жаль.

[За У проти М.]

Ще не розтерзана душа,

Ще мрії всі не розбрелися.

Даю зневірі відкоша,

Молю надію: повернися!

 

Бажання ще не згасли всі,

Я їм не дам так рано вмерти.

Радію знов земній красі

І йду назустріч долі вперто.

 

Вже не боюсь, що спопелить

Мене минулий біль утрати.

Бо серце рветься і болить

Й душа жадає знов кохати!

[За У проти М.]

Я гадаю - осінь тут не винна,

Що марудить світом люд земний.

Чи втекти від себе ми повинні,

Чи провина неба, що хмарини

Його роблять сірим і сумним?!...

Не підсудні - вирок вже у силі,

Набирає обертів злий рок,

Що не день - цунамі десь накрило,

Що не ніч - пітьма здіймає крила...

Людство не затямило урок,

Що його життя підносить всоте,

І чи стій, чи хутко утікай -

Не встигаєм втрат складати в соти,

Світло душ втопили в тьму болотну,

Світ довкруж - вируючий вулкан...

Так, насправді рай і пекло поруч,

І одне, і друге - справа рук

Й душ людських, що нелюбов'ю хворі,

Шлях забули в небо неозоре,

І за це приречені до мук...

 

Ти гадаєш досі - осінь винна,

Що тепло все вицюркало вже?

Та повір, між хмар є небо синє,

Десь в безликім натовпі - Людина,

Що шматочок Раю береже!

[За У проти М.]

Спитай себе, чи Ти для України

Душі вогонь готовий дати весь?

Хоч жити легше тим, хто на колінах,

Забувши, що таке сумління й честь,

У кому дух раба живий донині,

Хто у душі плекає зраду й страх,

Із вуст чиїх чужинська мова лине

І хто майбутнє зводить на кістках…

 

Спинись на мить, поглянь в душі глибини –

А скільки в Тобі світла та добра?

На що готовий Ти для України?

Пора переродитися! Пора!

[За У проти М.]

Що нам зорі ясні напророчили?

Я приходжу у сни твої ночами

Недосяжною і незбагненою,

Із очима магічно-зеленими.

 

Крізь світи прилітаю лелекою,

Маю доступ до тебе, далекого.

Лиш мовчить янгол в небі замислено,

Стежку в рай колючками хтось вистелив.

 

Досі ми рятувалися втечами,

Та життя нас навчило вже дечого.

Ми в пустелях світів не окремо є,

За терпіння любов - наче премія.

 

Замітає снігами хурделиця,

Серцем бачу - до тебе шлях стелиться,

Вже птахами не будем самотніми,

Наша мрія іскрить позолотою.

 

Я люблю твої очі із просинню,

І до тебе душа моя проситься.

За зневіру свою нині каюся...

Чи приймеш мене ти, не вагаючись???

[За У проти М.]

Епохальні вітри

дмуть щосили крізь нас,

наші душі - в надрив,

наші вади - баласт.

 

Гріх людської пихи

душу тягне до дна,

на розпутті шляхів

заблукала вона.

 

Люд віками живе

між незгоди та скрут,

його серце живе

їсть ненависті спрут.

 

Голос правди затих

вже давно на вустах,

розпинають святих

на облуди хрестах.

 

І нема каяття

за накоєне зло,

пошматований стяг

долі в'яжем вузлом.

 

Хоч зневіри дощі

нас заманюють в вир,

на скрижалях душі

закарбовано - "вір!"

 

Закарбовано там -

"будь Людиною, будь,

йди слідами Христа,

воскреси власну суть.

 

Зазирни в далечінь,

одинока Душе -

повертається Син

для вселенських прощень!"

[За У проти М.]

Із очима душі відкритими

Просіваю думки крізь сито я,

Мої витоки, твої витоки,

Ще невидимі стіни доль.

Чи ми снами колись наситимось?

Чи душа мрії вічно питиме?

Мої витоки в твої витоки

Об'єднати в одне дозволь!

 

Недовивчені нами істини

Під вітрами недолі вистоять,

Бо усе, що удвох замислили -

Оживе, як сніги зійдуть.

Ти повір - я навчусь, я плистиму,

Зазвучу в піднебессі піснею,

І кометою променистою

Нам осяю до щастя путь!

 

Ми підем по стежинах звивистих,

І серця будуть в парі битися,

І дощами нас вмиє чистими

Той, кого ми звемо' Творцем.

Завтра світлом душа насититься,

Ми пізнаєм нарешті Істину!

Ну а зараз - пливем до витоків,

Звідкіля починалось ВСЕ...

[За У проти М.]

Не відаєш туги моєї, Космосе!

Стікає сум по венах і не спиниться,

В пульсаціях твого звучу я голосу

І вірю в те, що мрія ця окрилиться.

 

Ловлю тепло, що рветься через відстані,

Ловлю душею всі твої означення,

Тавром два серця наші є помічені

За пристрасті, що досі ще оплакуєм.

 

Свідомість догорає, наче знищена

Реальністю, розтерзаною прірвою,

Яка між нас горою є найвищою,

Яка безсонням серце прагне вирвати.

 

Здається, ця любов - забави розуму,

Для тіла і душі неначе вбивством є.

Колись за це пробачення попросимо,

Хоч є любов завжди безмежно-чистою...

 

У сни втікаю, ходжу лабіринтами

У пошуках того, що мною втрачено.

Хтось, може, називає це інстинктами?

Пробач мені усе, що не пробачиться!

 

В очах небес шукати нам розгрішення,

Допоки ще душа у сяйві зорянім.

Усе вагоме бачиться на відстані,

Усе, що справжнє, ще колись повториться...

[За У проти М.]

Весна розпещує

Сердечні пристрасті,

Бажання повені

Залили все.

Скажи: "Ну де ж ти є?

Давай іскритися!".

Любов наповнює

Й до зір несе.

 

Вагання вистудять

Вітри розхристані

І душу зморену

Розкрилять знов.

Стань мені пристанню,

Струмками чистими,

Весняним променем,

Що збурить кров!

 

Вустами спраглими

Торкнуся з ніжністю,

Коли повернешся

На мій поріг...

Ми дива прагнемо!

Світ дивовижним є -

Любові зернами

Встеля до ніг.

[Орiана]

Певно цей вірш тут більше буде пасувати і під ось цю мелодію .....http://youtu.be/5UrtLt5d7y8

***

Две души, соприкоснувшись

На какое-то мгновенье,

Вдруг почуяли, как нужно

Это соприкосновенье

Им, до сей поры далёким,

Им, разбросанным по свету,

Безнадёжно одиноким

В бесконечном мире этом,

Им, о близости мечтавшим,

Но потерянным в пространстве,

Им, давно уже уставшим

От земных и звёздных странствий,

Разным, но необычайно

Друг на друга так похожим,

Оказавшимся случайно

В двух столкнувшихся прохожих.....

И тогда во время встречи,

Прикоснувшись на мгновенье,

Две души познали вечность

В этом соприкосновеньи

[За У проти М.]

Две души, соприкоснувшись

На какое-то мгновенье,

Вдруг почуяли, как нужно

Это соприкосновенье

Им, до сей поры далёким,

Им, разбросанным по свету,

Безнадёжно одиноким

В бесконечном мире этом,

Им, о близости мечтавшим,

Но потерянным в пространстве,

Им, давно уже уставшим

От земных и звёздных странствий,

Разным, но необычайно

Друг на друга так похожим,

Оказавшимся случайно

В двух столкнувшихся прохожих.....

И тогда во время встречи,

Прикоснувшись на мгновенье,

Две души познали вечность

В этом соприкосновеньи....

Ангелина Белая

Не сердься. Я більше не буду. :rolleyes:

[За У проти М.]

Душа відтане, коли весняний

Її розбудить цілунком промінь,

Як скине врешті правічну втому

І освятиться вогнем кохання.

 

Душа відтане, коли омани

Не буде більше, не стане фальші,

Як скине маски і піде дальше

Свободолюбна і нездоланна.

 

Душа відтане, як на світанні

Її омиють цілющі роси,

Як залунає в ній стоголоссям

У піднебессі життю - "осанна!".

 

Душа відтане, коли тумани

Вже розійдуться на її шляху,

Коли до висі здійметься птахом

І залікує любов'ю рани.

 

Душа відтане, коли востаннє

Цю грішну землю торкнеться зором...

Коли це буде? - мабуть, вже скоро

Душа відтане, Душа відтане!

[За У проти М.]

Марина Цветаева

 

«Если душа родилась крылатой...»

 

Если душа родилась крылатой -

Что ей хоромы - и что ей хаты!

Что Чингис - Хан ей и что - Орда!

Два на миру у меня врага,

Два близнеца, неразрывно - слитых:

Голод голодных - и сытость сытых!

 

18 августа 1918

[За У проти М.]

У любви свои законы,

У любви своя природа,

И особые каноны,

И особая погода!

У любви свои обличья

И особые приметы,

У любви свои приличья

И свои на все ответы.

И своя лесная чаща,

И своя на днище гуща,

Свой особый зной палящий

Свой особый холод злющий.

У любви свои наряды, У любви свои награды,

И свои пути -дороги,

И свои на небе боги.

У любви свои причуды,

У любви свои пороки,

У любви свои Иуды,

У любви свои пророки.

У любви нет только края,

Нет преград и слова "надо",

Может ад казаться раем,

Может рай казаться адом.

Станет трус нежданно смелым,

Голой правдой ложь сплошная,

Может черное стать белым

И несчастьем блажь смешная.

У любви есть смерть без смерти,

У любви на все есть силы,

 

Но тебя утащат черти,

Если ты меня забыла.

Автор: Быков Р. А. ©

[За У проти М.]

[ Знов жадає серце свята,

Зажурилось без кохання.

Де ж мені його шукати -

Може, в променях світання?

Де мені Любов зустріти,

У яких світах незнаних?

Десь ростуть любові квіти

На вершинах первозданних.

І моя десь половина

Теж чекає мить єднання.

Та чия у цім провина,

Що гірке на смак кохання,

А закохані віками

Один одного шукають

І свої життєві драми

У розлуці проживають.

...Ось і знов нова вершина

На шляху моїм зростає.

Та я вперто, без упину,

Йду на голос, що лунає,

Кличе в далеч неозору,

Де любов стежками бродить,

Де розлилось щастя морем

Й навіть сонце не заходить...

Розірву розлуки грати,

Що постала поміж нами!

Хочу знов Тебе кохати,

Як учора – до безтями!...

[stefani]

Я сидел в пустом корабельном баре,

 

пил свой кофе, листал роман;

 

было тихо, как на воздушном шаре,

 

и бутылок мерцал неподвижный ряд,

 

не привлекая взгляд.

 

 

 

Судно плыло в тумане. Туман был бел.

 

В свою очередь, бывшее также белым

 

судно (см. закон вытесненья тел)

 

в молоко угодившим казалось мелом,

 

и единственной черною вещью был

 

кофе, пока я пил.

 

 

 

Моря не было видно. В белесой мгле,

 

спеленавшей со всех нас сторон, абсурдным

 

было думать, что судно идет к земле -

 

если вообще это было судном,

 

а не сгустком тумана, как будто влил

 

кто в молоко белил.

 

 

 

Это было плаванье сквозь туман.

[За У проти М.]

Зачем опять меняемся местами,

зачем опять, все менее нужна,

плывет ко мне московскими мостами

посольских переулков тишина?

И сызнова полет автомобильный

в ночи к полупустым особнякам,

как сызмала, о город нелюбимый,

к изогнутым и каменным цветам.

И веточки невидимо трясутся,

да кружится неведомо печаль:

унылое и легкое распутство,

отчужденности слабая печать.

Затем. Затем торопишься пожить.

Затем, что это юмор неуместный,

затем, что наши головы кружит

двадцатый век, безумное спортсменство.

Но, переменным воздухом дыша,

бесславной маяты не превышая,

служи свое, опальная душа,

короткие дела не совершая.

Меняйся, жизнь. Меняйся хоть извне

на дансинги, на Оперу, на воды;

заутреней – на колокол по мне;

безумием – на платную свободу.

Ищи, ищи неславного венка,

затем, что мы становимся любыми,

все менее заносчивы пока

и потому все более любимы.

<?>

***

[САИ]

Як тоби не соромно, Кузя? Такий щирый и свидомый украинець, а паплюжишь ридный форум кацапською мовою...

[За У проти М.]

Як тоби не соромно, Кузя? Такий щирый и свидомый украинець, а паплюжишь ридный форум кацапською мовою...

Отут так і хочеться згадати Софію Августу Фредеріку фон Анхальт-Цербстську, яка одразу, як тільки приїхала в Росію, почала вивчати й російську мову, і російську історію, і російські традиції... Катерина ІІ Велика хотіла знати і мову, і культуру народу, яким їй судилося правити.

Ну, не хочуть наші очільники шукати собі взірець в Україні, то вже ж нехай хоч на любу їхньому серцю країну-сусідку подивляться й на її історію...

Росіянка Марія Вілінська, вийшовши заміж за українця, не просто вивчила чоловікову мову, а ще й стала класиком української літератури — твори Марка Вовчка вивчають у школі й дотепер. А тут же й не скажеш, що вчити їй було нічого, бо вільно володіла французькою, знала німецьку, англійську...

«Чи маємо ми право віддати на поталу свою мову, а відтак свій народ? Історія не знає компромісів і її не обдуриш — втрачаючи мову, народ перестає бути народом і зникає безвісти...

[За У проти М.]

Що за люди ці поети:

Ненормальні чи чудні?

Що за думки дивні злети:

Словоблудство це чи ні?

 

Та навчитись римувати

Може навіть дітвора.

А поезію складати –

Той, хто з даром до пера.

 

Цього дару не навчитись,

Не купити, не продать.

З ним ще треба народитись,

Власну Музу відшукать.

 

Все ж не часто зустрічаєм

Ми поетів в цім житті,

Тільки вірші їх читаєм,

Коли сумно на душі.

 

В них знаходимо надію,

В них втікаєм від журби,

І немов на крилах мрії

В кращі линемо світи.

 

Що за люди ці поети?

В чому ж сила їхніх слів?

Ще ніхто незримі злети

Їх думок не зрозумів!

[За У проти М.]

Ти – наче небо наді мною,

Зоря в бездонних небесах.

Іду світами за Тобою,

Долаю вперто долі шлях.

 

Ти – джерело мого завзяття,

Моє натхнення, сенс життя,

Дарунок долі і прокляття,

Великий гріх і каяття.

 

Ти – моє щастя, моє горе,

Мій храм небесний на землі.

Цей світ для нас – неначе море,

А ми у ньому – кораблі.

 

З’єднались долі дві в єдину,

Дороги дві в одну злились.

Моя кохана половино,

До мене з вічності озвись!...

[За У проти М.]

Мій погляд біжить у неба блакить,

І серце шалено так б’ється.

Я хочу впіймати прекрасну цю мить,

Боюся лиш: раптом урветься.

 

Я хочу спинити життя хоч на мить,

Як щастя постука в віконце,

Коли від кохання душа защемить,

Чи промінь пошле мені сонце.

 

Як зорі засяють у небі ясні,

В обіймах сплетем наші руки,

Коли, зазирнувши у вічі сумні,

Розтоплю в них кригу розлуки.

 

Та мить, коли щастя у серці моїм

По вінця наповнила б груди,

Така швидкоплинна – розтала, мов дим...

Я ж так сподівалась на чудо!

[За У проти М.]

Хто тебе вигадав, Любове?

Він божевільний був, мабуть.

Це почуття таке чудове,

Але й отруйне, наче ртуть.

 

Від неї біль і насолода

Сплелися міцно у клубок.

Любов – підступна нагорода:

Красивий з терня нам вінок.

 

Мабуть, ти створена поетом,

Що теми вичерпав усі.

Навік залишишся секретом

Глибин непізнаних душі.

 

Хто тебе вигадав, незнана?

Ніколи це не взнаю я.

Ти – найсолодша з всіх омана

В пустелі нашого життя!

[За У проти М.]

[ Виринають картини минулих пожеж,

Що в душі вирували до нині.

Та, здається, минуле насправді без меж,

Бо ніщо в цьому світі не гине.

 

Що було – не пройшло, все живе до сих пір,

Що прожито – не кануло в Лету.

Хоч лягають на серце, немов на папір.

З кожним днем все нові силуети.

 

Та минулі картини не вицвіли ще,

Навіть з плином часу не зтьмяніли,

І вчорашнє кохання не змито дощем,

А, здається, ще більше зміцніло.

 

Хоч картини минулого надто сумні

І зів’яли надії, мов квіти -

Завдяки почуття, що живуть у мені,

Не дозволю душі скам’яніти!

[За У проти М.]

Любимій Дені присвячується. B)

Буденних днів перегорну сторінку

І вирву з книги пам’яті листи

Про ту єдину загадкову жінку,

Що позбавляє душу самоти.

Листи бажань розвіються по світу

І їх до купи серцю не зібрать.

Хіба біда, що я прудкий як вітер,

Чи винна та – уся мені під стать?

Отож і прагне серце тільки бурі,

І у душі постійно каламуть, -

Що я лечу, веселий і понурий,

А та повзе, важка неначе ртуть…

[За У проти М.]

…Мы – поколение болтиков

Без имени и без места.

Наших отцов оболганных

Вернули нам лишь посмертно.

 

Мы – поколение возраста,

Не приходящего в старость.

В отравленных порах воздуха –

Токсины атомных станций.

 

Мы – поколенье молчальников,

Средь тонны опусов пресных.

Если уж нас печатали,

То с оглушительным треском.

 

Мы – поколенье заочников

Сизиф против нас – снежинка.

Мы – поколение очереди

За хлебом. За справкой. За жизнью.

 

Мы – поколенье отшельников,

Вжатых в себя, как улитки.

Разве у нас отношения? –

Комплексы и конфликты.

 

Мы – поколенье, которое

В лозунгах сплошь и подделках.

При нас обнажали историю,

Как продажную девку.

 

А мы у столба позорного

От славословья глохли.

И жизнями нашими сорванными

(А это почище, чем глотки)

Из репродукторов совести

Захлёбывался Высоцкий.

 

…Для тех, кто с душами голыми,

Всегда наготове топор.

Лишь с достойных слетают головы,

Растоптанные толпой.

 

Tags: И.Богачинская

Круто!! ОЧЕНЬ ПОНРАВИЛОСЬ. ВСЕ В ТОЧКУ, ТОЧНО.!!!!!!!!!!!!!!!!

[Дэна]

.http://www.youtube.com/watch?feature=player_detailpage&v=0kGTEUNVEow

 

Флешмоб

[За У проти М.]

Мабуть, неможливо кохання збагнути,

Воно для людини – бальзам і отрута.

Душа, що кохає, до світу вразлива,

Страждає вона, хоч насправді – щаслива.

 

Здається, кохання подібне на вітер:

Відчути лиш можна - торкнутись не вдасться.

Ми, наче молитву, шепочем сім літер

І прагнем пізнати примарного щастя.

 

Сім літер, що склались у слові “кохання”,

Усе, що поснуло в нас, можуть збудити.

І навіть людину в хвилини останні

Спроможні вони для життя відродити.

 

Кохання – мов крапля роси на світанку:

Торкне її сонячний промінь – щезає...

Лелійте у серці любов до останку,

Бо святості більшої в світі немає!!!

[За У проти М.]

Живем мы не с теми, и любим не тех,

Мы жизнь проживаем средь брошенных вех.

Потери, разлуки, удач кутерьма,

А жизнь вся проходит средь кучи дерьма.

И снова не с теми, и снова не те.

Нас любят, бросают, но мы в пустоте.

Мы серости жизни сказали:"Боюсь".

Ну чтож, после кофе пойду застрелюсь B)